Злочинна самовпевненість.

Злочинна самовпевненість (самонадіяність),як і інші види вини, характеризується двома ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності). В теорії кримінального права з цьо­го питання висловлені різні думки. Одні автори вважають, що осо­ба при злочинній самовпевненості усвідомлює суспільну небезпеч­ність своєї дії або бездіяльності. Інші, навпаки, стверджують, що при самовпевненості у суб’єкта відсутнє усвідомлення суспільної небез­печності вчинюваного діяння, що інтелектуальна ознака самовпев­неності — це не позитивне усвідомлення суспільної небезпечності діяння, а обов’язок і можливість такого усвідомлення. Остання ду­мка видається більш обґрунтованою. Особа, діючи (не діючи) пев­ним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оці­нює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її дум­ку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє на роботу робіт­ника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з правил техніки безпеки. При цьому він просить інших досві­дчених робітників, обізнаних з вимогами правил техніки безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У цьому разі май­стер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку свого рішення обставинами, котрі, на його дум­ку, не спричинять наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне, цілком свідомо, з певною часткою впевненості, виключає таку оцінку. Разом з тим, як вже було зазначено, діючи самовпевнено, особа усвідомлює фактичну сторону діяння, відповідну об’єктивним ознакам складу злочину, встановле­ного законом, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити мож­ливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному при­кладі особа усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки без­пеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків.

Передбачення особою можливості настання суспільно небезпеч­них наслідків. Говорячи про цю сферу інтелектуальної діяльності суб’єкта, слід зазначити, що особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільно небезпечний характер. Певну складність становить питання про характер передбачення наслідків. На думку одних юри­стів, передбачення при самовпевненості носить абстрактний харак­тер. Другі говорять про абстрактний характер самого передбачення. Треті вважають, що при злочинній самовпевненості має місце перед­бачення абстрактної можливості настання наслідків. Останнє тверд­ження видається більш вдалим. Діючи (не діючи) злочинно самовпе­внено, суб’єкт передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зро­бити при більшому напруженні своїх психічних можливостей. [9, с.51]

Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно не­безпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розрахо­вує на цілком реальні, певні обставини, котрі за своїми властивос­тями, зв’язками мають здатність відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майс­терність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи тощо. Розрахунок же на втручання обставин, що в момент вчинення діяння були відсутні, а їх прояв не є закономір­ним, виключає самовпевненість.

Незважаючи на впевненість суб’єкта у ненастанні наслідків, роз­рахунок його виявляється невірним (легковажним), оскільки надія на певні обставини (властивості, зв’язки діяння) або частину таких була помилковою і не змогла відвернути суспільно небезпечних наслідків.

У слідчій та судовій практиці особливі труднощі викликає відмежування самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що і за інтелектуальними, і за вольовими ознаками ці види вини мають певну схожість. Так, і при злочинній самовпевненості, і при непрямому умислі особа передбачає можливість настання суспіль­но небезпечних наслідків. Разом з тим, якщо при злочинній самовпе­вненості особа передбачає абстрактну можливість настання наслід­ків, то при непрямому умислі — реальну конкретну можливість їх настання. У цьому випадку наслідки передбачаються нею досить чітко. Особа, діючи (не діючи) з непрямим умислом, передбачає, що її діяння цілком вірогідно, за даних конкретних умов може спричи­нити суспільно небезпечні наслідки. У цьому полягає відмінність зазначених видів вини щодо інтелектуальної ознаки.

За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу полягає в тому, що при злочинній самовпевне­ності воля особи спрямована на відвернення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи — конкретний, спирається на обставину (властивість, зв’язок діяння) чи групу об­ставин, здатних відвернути настання наслідків. Однак, як було зазна­чено вище, в результаті цей розрахунок виявляється помилковим, невірним. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає будь-якого розрахунку на відвернення наслідків. В окремих випад­ках, діючи з непрямим умислом, особа може навіть сподіватися на ненастання наслідків, проте така надія у неї є невиразною за харак­тером, пасивною за змістом, це надія на «навмання», на випадковість, а не на конкретні обставини. Так, суб’єкт, який штовхає у воду лю­дину, котра не вміє плавати, з човна, який перебуває на середині широкої і глибокої ріки, не має будь-яких достатніх підстав для ре­альної надії на те, що потерпілий не загине. Тому теорія криміналь­ного права і судова практика розглядають такі випадки як вчинені з непрямим умислом. [4, с. 157-160]