Звичай як джерело права.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це

окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве

право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним

видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або

писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним

джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка

існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового

звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого

права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його

основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними

ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права,

або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-

друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло,

що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але

факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно

діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій

свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з

найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не

приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності

правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж

правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо

самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна

дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що

виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з

правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула

юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На

нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це

пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв

знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати

роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в

нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі

потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин

оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи

можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий

звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових

відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-

общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.