Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Італія у І пол. ХХ ст.




Державний устрій Італії. З першої світової війни Італія вийшла економічно виснаженою й обтяженою зовнішніми боргами. Економічна криза перепліталася із кризою політичною. У цих умовах посилюються революційні настрої серед працюючих мас. В 1920 р. на півночі країни італійські робітники захоплюють окремі промислові підприємства, організовують на них виробництво під керівництвом своїх комітетів. Батраки й найбідніші селяни на Півдні починають захоплювати неопрацьовані поміщицькі землі. Уряд, не сподіваючись на підтримку армії, не зважується застосувати до них збройну силу.

Падає вплив старих буржуазних партій. Соціалістична партія розколюється на фракції. В 1921 р. з неї вийшло ліве крило, що утворило комуністичну партію. Але її вплив на працюючі маси був ще незначним, і уряду вдалося незабаром знизити розпал боротьби шляхом часткових поступок робітникам, які повернули захоплені підприємства. Селянам також довелося повернути землі поміщиків.

В умовах соціальної кризи активізується фашистський рух. В 1915 р. колишній член соціалістичної партії Бенито Муссоліні заснував перші фашистські організації, що виступали за участь Італії у війні. В 1919 р. під гаслом боротьби за «одержання міжнародних плодів перемоги» у першій світовій війні він організував «Італійський союз учасників війни», що став основою фашистської партії.

Опираючись на фінансову підтримку магнатів капіталу й захист уряду, фашистська партія зміцнює свої ряди.

У в жовтні 1922 р. Муссоліні організував «похід на Рим» декількох тисяч збройних фашистів, що правлячі кола Італії оголосили проявом «волі народу». Вимоги Муссоліні про передачу влади «представникам нації, здатним навести порядок» були офіційно підтримані «Конфіндустрією», що послала королеві відповідну телеграму. Вище офіцерство армії також вимагало передачі влади фашистам. 30 жовтня 1922 р. король призначив Муссоліні главою уряду.

Щоб зміцнити своє становище, фашисти провели в 1923 р. виборчий закон, по якому Італія оголошувалася єдиним виборчим округом, за яким голосування проводилося по партійних списках, і партія, список якої збирав відносну більшість, одержувала 2/3 місць у парламенті. Інші місця розподілялися пропорційно між іншими партіями. Проведені в обстановці наростаючого фашистського терору парламентські вибори 1924 р. дозволили фашистській партії одержати абсолютну більшість місць у парламенті, хоча за неї було подано лише трохи більше 1/3 голосів виборців.

Виняткові закони 1926-1927 р. про «захист держави» заборонили існування всіх політичних партій, крім фашистської. Їхні депутати були виключені з парламенту, активні антифашисти кинуті у в'язниці.

Розпускаються ворожі фашизму організації, закриваються всі опозиційні газети. Скасовується виборність муніципальних органів. Відновлюється страта за політичні злочини, установлюються позасудові репресії (адміністративна висилка на острови), створюються надзвичайні трибунали.



Установлення фашистської диктатури привело до істотних змін у державному ладі, знищення демократичних принципів організації й діяльності державного механізму.

Формально італійська Конституція не була скасована, але фактично вона не діяла. Закон «Про обов'язки і прерогативи глави уряду» 1925 р. передав всю повноту виконавчої влади в руки глави уряду, що призначався й відкликався королем і був відповідальним тільки перед ним. Оскільки король до цього часу перетворився в маріонетку фашистських ватажків, Муссоліні став фактично необмеженим главою виконавчої влади.

Міністри призначалися королем за пропозицією глави уряду й були відповідальні не перед парламентом, а перед королем й, що більш істотно, перед главою уряду. Більше того, закон надав главі уряду можливість направляти роботу парламенту, установивши, що без згоди уряду жодне питання не може бути включено до порядку денного парламенту.

В 1939 р. замість скасованого парламенту була створена «палата фаший (фашистських організацій) і корпорацій», що складалась з членів уряду, вищих органів фашистської партії, рад корпорацій й окремих фахівців. Всі 650 членів палати призначав Муссоліні. Функції палати були сформульовані вкрай невиразно: співробітничати з урядом у виданні законів. З парламентарною системою було покінчено.

Паралельно йшла ліквідація представницьких органів місцевого самоврядування, що мали й до приходу фашистів до влади вкрай незначні повноваження.

На шлях активної агресивної зовнішньої політики фашистська Італія вступає в 1935 р., розв'язавши війну проти Абіссінії. В 1936 р. починається разом з Німеччиною втручання в громадянську війну в Іспанії. В 1936 р. Італія напала на Албанію й у тому ж році уклала військовий союз із Німеччиною. В 1940 р. Італія вступає на стороні Німеччини в другу світову війну, а в 1941 р. приєднується до агресивної війни проти СРСР, що закінчилася поразкою фашистської Німеччини і її прихильників[107].

4.2. Право Італії. Сконцентрувавши всю повноту виконавчої влади в руках глави уряду, фашистський режим наділив його й широкими повноваженнями в законодавчій області. Законом «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» 1926 р. було встановлено, що глава уряду може видавати постанови, що регулюють виконання законів, що стосуються організації й діяльності державного апарату. Більше того, глава уряду одержав право на «уповноваження закону» й «у виняткових випадках» видавати постанови, що мають чинність закону. Закон при цьому не визначав, що розуміти під «винятковими випадками», надавши це на розсуд глави уряду.



«Реформа політичного представництва» 1928 р. встановлювала, що Італія як і раніше залишається єдиним виборчим округом. Але обранню тепер підлягає 400 депутатів. Виключне право висування кандидатів було надано вищим органам фашистських синдикатів – фашистських профспілок (800 кандидатів) і культурних, пропагандистських й інших профашистських організацій (200 кандидатів).

Виборчим правом користувалися італійські громадяни, що досягли 21 року, у тому випадку, якщо вони або сплачували внесок у синдикати, або сплачували не менш 100 лір прямого податку, або мали іменні акції чи облігації та одержували платню або пенсію від держави, або були особами духовного сану. Практично це означало, що число виборців обмежувалося й ними могли стати тільки імущі й надійні, з погляду фашизму, категорії населення.

Закони 1926, 1928 й 1932 рр. замінили виборні органи на місцях призначуваними - з кандидатів, висунутих синдикатами й організаціями фашистської партії. Нижчою ланкою стали подести (старшини), що призначалися від імені короля міністром внутрішніх справ (Муссоліні), і муніципальні ради, яких призначали префекти областей. Префекти також призначалися міністром внутрішніх справ, і за них теж утворювалися ради. І ті й інші ради були тільки дорадчими органами при подестах і префектах.

Першим кроком по шляху створення «корпоративної держави», що стоїть над класами, що примиряє інтереси «праці й капіталу» був закон «Про правову організацію колективних трудових відносин» 1926 р. Існуючі профспілки робітників розпускалися. В основних галузях виробництва були створені робочі й підприємницькі синдикати.

Закон установив примусовий дозвіл трудових конфліктів у спеціально створених трудових судах, рішення яких були під загрозою кримінальної відповідальності обов'язкові.

Основні принципи «корпоративної системи» були викладені в Хартії праці 1927 р. Хартія проголошувала, що корпорації визнаються державними органами й одержують право видавати обов'язкові для синдикатів постанови в області регулювання трудових відносин і виробництва.

Для розслідування «антифашистських злочинів» в 1926 р. була створена «Особлива служба політичних розслідувань». Розслідувані справи вона передавала в «Трибунал захисту держави».

Система карних судів Італії до встановлення фашистської диктатури складалася зі світових суддів - преторів, що були одночасно й слідчими, і обвинувачами, які підкорялися королівському прокуророві, обласних трибуналів, що розглядали справи за участю присяжних засідателів, апеляційного суду, касаційного суду й верховного суду. Із приходом фашистів до влади на місцях були створені ще «поліцейські трибунали», що судили за прояви антифашистських настроїв. В 1931 р. суд присяжних був замінений судом шеффенів (суддя й п'ять шеффенів). Шеффени підбиралися з надійних чиновників, затверджувалися міністром юстиції й призначалися королівським указом. На попередньому слідстві діяла презумпція винності. У суді обвинувачуваний не мав майже ніяких гарантій своїх прав і навіть гласність судового засідання залежала від голови суду.



Особливо важливу роль у зміцненні фашистського режиму зіграв створений за законом «Про захист держави» 1927 р., яким проіснував близько 10 років, «Трибунал захисту держави». Він складався з вищих офіцерів армії й політичної поліції й розглядав політичні справи, розслідувані «Особою службою політичних розслідувань» і вилученні із загального процесуального законодавства. Його вироки, у тому числі й до страти, оскарженню не підлягали.

Разом з ліквідацією залишків буржуазно-демократичного режиму, що існували в перші роки після приходу фашизму до влади, починається поступовий перехід до «правового» оформлення терористичних методів придушення. В 1928 році був виданий Кодекс поліції безпеки, що увібрав у себе всі фашистські закони, які забороняли опозиційні фашизму політичні партії, що знищували волю слова, печатки, союзів і т.д. Кодекс надав адміністративним органам широкі повноваження на боротьбу з «неблагонадійними» (тобто антифашистськими) елементами, що зводять на нівець політичні права італійських громадян. Закон «Про захист держави» 1927 р. ввів страту, скасовану ще в 1889 р., і «Трибунали захисту держави». Хоча закон був тимчасовим та винятковим, основні його положення були включені в карний кодекс, а трибунали діяли до 1936 р.

Характерною рисою карного кодексу 1930 р. є значне збільшення санкцій, особливо по злочинах політичного характеру. Страта була передбачена кодексом в 26 статтях. З них: 21 стаття відносилась до злочинів проти держави, 4 - проти суспільної безпеки й 1 - проти особистості (кваліфіковане вбивство). Значно розширене було застосування довічної каторги в цілому ряді злочинів, головним чином політичних.

В 1934 р. перед загарбницькою війною в Абіссінії видається закон «Про воєнізацію італійської нації», який встановив, що «військове навчання повинне починатися, щойно дитина була в змозі вчитися, і тривати доти, поки громадянин у стані володіти зброєю». Італійці вважалися такими, що перебувають на військовій службі з 18 до 55 років. Субота була оголошена днем військових занять населення.

Таким чином, особливістю фашистської Італії є те, що король був головою держави, а Б. Муссоліні – головою уряду. Це не завадило Б. Муссоліні стати диктатором Італії і створити фашистську корпоративну державу, яка слугувала інтересам партійної і державної верхівки.

По суті в Італії в першій половині ХХ ст. сформувалась тоталітарна держава з жорсткими методами управління і відсутністю демократичних свобод.

 


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 19; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты