ДЕРЖАВА ТА ПРАВО США В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

План

1. Державно-правовий розвиток США на поч. ХХ ст.

2. Зміни у державному механізмі США під час та після Першої світової війни.

3. «Велика депресія» в США.

4. Головні напрями «Нового курсу» президента Ф. Рузвельта.

5. Державне становище США в період Другої світової війни.

6. Особливості правового розвитку США в І пол. ХХ ст.

1. Державно-правовий розвиток США на поч. ХХ ст. На початку ХХ ст. США стала однією з найвпливовіших, разом із країнами «Старого світу», державою. В цей період відбувається зміцнення того державно-політичного ладу, який склався в США протягом ХІХ ст. У країні панував монополістичний капіталізм, практично була відсутня ринкова конкуренція. В результаті цього у США починається широкий антитрестовський рух. Підсумком цієї боротьби стало проголошення президентом держави Т.Рузвельтом (1901–1909 рр.) теорії «нового націоналізму», суть якої зводилася до вимоги розширення повноважень президента для того, щоб уряд міг контролювати діяльність трестів з метою їхнього регулювання.

В 1903 р. у межах даного державного курсу був прийнятий закон «Акт про прискорення розгляду й дозволу процесів по справедливості»[94]. Даний документ передбачав міри, щодо прискорення судочинства з антитрестовських справ. Потім був прийнятий закон про створення міністерства торгівлі та праці. У завдання нового міністерства входило збирання інформації та розгляд фактів неправомірної діяльності корпорацій.

Курс Т.Рузвельта поширювався й на відносини робітників з підприємцями. Уряд США виступив за врегулювання суперечок між ними, але, одночасно, вимагав обмеження профспілкової активності.

Щодо організації державної влади, то варто зауважити, що єдиним і головним вищим законодавчим актом країни була Конституція США, яка являлась основою державного ладу країни. Проте, на початку ХХ ст., до неї було прийнято 10 поправок, які стосувалися прав та свобод людини. Але ці зміни ще не містили того переліку прав та свобод, який би відповідав міжнародним стандартам – Загальній декларації прав людини, яка була прийнята ООН в 1948 р. Проте, у процесі формування федеральних органів влади, ці недоліки хоча і не повністю, але, все ж, доповнювались конституціями окремих штатів, федеральними законами та судовими прецедентами.

Як і раніше, в основу діяльності урядової влади був покладений принцип розподілу влади, згідно з яким, законодавча влада належала Конгресу, виконавча – Президенту, а судова – Верховному суду та іншим федеральним судам, які знаходились щаблем нижче. За конституцією США, всі три гілки влади формувалися різними методами. Конгрес вибирався безпосередньо населенням, президент – Колегією виборців, Верховний суд – спільно Президентом та Сенатом. Різними були і терміни їх повноважень. Так, представники вибиралися на 2 роки, сенатори на 6,а президент – на 4 роки. Федеральні судді перебували на посаді пожиттєво.

На поч. ХХ ст. федеральний уряд США зосереджував надзвичайні повноваження та повністю концентрував владу в своїх руках.

Головою палати представників являвся спікер, який вибирався на початку першої сесії конгресу від тієї партії, яка набирала більшість голосів, хоча формально у його обранні приймала участь вся палата в цілому. До моменту обрання на посаду спікера, член палати представників повинен був пройти кілька східців ієрархічної драбини палати. З 1899 р. термін перебування на посаді спікера, перед їх обранням, складав, в середньому, 24 роки. Спікер вважався третьою людиною у державі після президента та голови Верховного суду.

Головою Сенату був, згідно з Конституцією, віце-президент. Він мав право вести засідання палати, проте не мав права голосу, якщо тільки голоси сенаторів не розділились порівну[95].

В Конгресі діють постійні комітети палат, які створені по відповідним напрямкам та галузям економіки. Багато фахівців того часу називали комітети «вольовими центрами політики на Капітолії». На початку ХХ ст. Президент США Вудро Вільсон (1913–1921 рр.) так визначив роль комітетів: «Конгрес на сесії – це виставковий Конгрес; конгрес в комітетах – це робочий Конгрес».

Характеризуючи законотворчу діяльність Конгресу, необхідно підкреслити, що вона знаходиться під значним впливом президента. Він визначає не лише програму законодавчої діяльності, але й контролює весь процес законотворчості. Щодо фінансово-бюджетної галузі держави, то зауважимо, що формально, за Конституцією, президент обмежений у повноваженнях відносно цих питань. Лише Конгрес має право встановлювати та знімати податки, стягнення, податі, акцизні збори. На поч. ХХ ст. позики, від імені США має право затверджувати тільки Конгрес. Карбування монети або емісія грошей з державної скарбниці можуть проводитися лише за законом Конгресу.

Важливим для США на початку ХХ ст., особливо після початку Першої світової війни, було питання війни та миру. За Конституцією цим важливим питанням відав Конгрес. Він був наділений правом оголошення війни, видавання каперських свідоцтв та дозволу на репресалії; встановлював правила стосовно загарбань на суші й на морі. Право вирішення питання стосовно вступу у воєнні дії автори американської Конституції безумовно віддали Конгресу. Так, без його санкції, президент міг направити війська у зону воєнних дій лише для відбиття нападу на країну або при введенні надзвичайного стану у державі.

Також Конституція США надавала право Конгресу набирати та утримувати армію, але при умові, що ніякі грошові асигнування для цих цілей не повинні відбуватися на термін більш, ніж 2 роки. Конгрес наділявся правом створювати та утримувати флот, організовувати та управляти збройними силами. Але, фактично, протягом першої пол. ХХ ст. цей механізм в США практично не застосовувався.

При цьому, функціонування системи розподілу влади доповнювалось та багато в чому визначалося дією системи «стримувань та противаг» – особливих конституційних методів та форм, які дозволяли нейтралізувати або стримати дію якоїсь окремої гілки влади. Особливістю державно-правового ладу початку ХХ ст. було те, що в руках Конгресу найбільш ефективним засобом впливу була т.зв. «влада гаманця». Президенту, в свою чергу, належало право «вето», яке Конгрес міг подолати лише кваліфікованою більшістю голосів.

Що стосується Верховного суду, то на поч. ХХ ст. він був наділений правом конституційного нагляду. Матеріальним підґрунтям цього було нормативне (у вигляді прецедентів) тлумачення Конституції США, а засобом практичної реалізації – право відмови у застосуванні тих законодавчих норм (федерації та штатів), які протирічили Конституції США.

Президент В.Вільсон розробив програму «нової демократії», що базувалася на трьох принципах: індивідуалізм, свобода особи, воля конкуренції. В.Вільсон був противником монополій і виступав за розвиток середнього й малого бізнесу в США.

У фінансовій сфері з метою контролю над банківською діяльністю була створена в 1913 р. Федеральна резервна система. Ця система була покликана контролювати випуск грошових знаків і встановлювати відсотки банківського кредиту.

В 1914 р. була створена Федеральна торгівельна комісія, що здійснювала збір інформації про корпорації, які порушували антитрестівський закон Шермана 1890 р.

Під час «нової демократії» В.Вільсона відбулися зміни і у робітничому русі. Був прийнятий цілий ряд законів: про 8-годинний робочий день для жінок і дітей, про матеріальну відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві.

Таким чином, у передвоєнний період США перетворюються в економічно потужну країну корпоративного капіталу.

2. Зміни у державному механізмі США під час та після Першої світової війни.Наслідки Першої світової війни для США у більшості були позитивними, а особливо у сфері її капіталу. Вступивши у війну у квітні 1917 р. на боці блоку Антанти, армія США прийняла участь у військових діях лише з літа 1918 р. Тому людські втрати збройних сил були порівняно з країнами Європи, невеликими: близько 50 тис чоловік загинуло та 250 тис. було поранено.

В цей час державу очолював В.Вільсон. США після війни виступили у ролі головного постачальника військової продукції (чистий прибуток американських монополій за цю діяльність протягом 1914-1919 рр. склав 33, 6 млрд. доларів). До того ж, на поч. 20-х років США забезпечували майже половину світового видобутку вугілля, 2/3 видобутку нафти, 85% автомобільного виробництва. США перетворились у світового фінансового кредитора. Загальний розмір позик європейським державам досяг на початок 20-х рр., 11,1 млрд. доларів, сім з яких склали приватні інвестиції. За період з 1921 по1929 рр., позитивне торгівельне сальдо склало суму у 7,7 млрд. доларів.

У зазначений період часу відбулися певні реформи державної системи управління. Так, з 1921 р. підготовка бюджету, а, згодом, і більш вагомих фінансових біллів, була передана виконавчій владі. Фактично у цій галузі ініціатива перейшла до президента. Бюджет, який приймався у формі резолюції, не мав обов’язкової сили, проте він слугує основою для прийняття важливих фінансових біллів[96].

В системі органів державної влади США існувала така особливість, як «імпаундмент» – відмова президента від витрати державних грошей, які були виділені за законом Конгресу.

У довоєнний та післявоєнний час у галузі міжнародної політики договори заключалися під безпосереднім контролем президента та передавалися на затвердження Сенату. Сам процес ратифікації договорів складався з двох стадій: на першій Сенат затверджував договори більшістю голосів (2/3), а на другій – Президент визначався у питанні, чи варто йому скористуватися отриманою згодою та ратифікувати договір. В цей час показовим був вислів Вільсона, який сказав: «Президент, який надає Сенату на ратифікацію договір, виступає у ролі прислужника, який звертається до свого господаря з проханням дати йому раду».

З ім’ям Вільсона пов’язана і значна політична поразка президента США. Так, своє бачення створення світової організації Ліги Націй, до юрисдикції якої мав увійти контроль за виконанням норм міжнародного права, попередження війн та забезпечення незалежності всіх народів світу, Вільсон виклав у 14-му пункті програми післявоєнного мирного врегулювання. Президент США розглядав цю організацію як гаранта майбутнього миру та як інструмент для посилення світового впливу держави. Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію від європейських проблем та відмовився ратифікувати угоду про вступ країни до Ліги Націй. До цього Конгрес також не ратифікував Версальську мирну угоду в 1919 р.

Щодо соціального становища пересічних американців, то середньорічний заробіток робітника в 1920 р. склав 1407 доларів. Порівнюючи з довоєнним періодом ця сума була майже вдвічі більшою. До того ж широке розповсюдження отримують ідеї національної зверхності американців. Серед американського суспільства затверджується споживча культура та мораль – «консьюмеризм».

Важливою рисою післявоєнного становища США було поширення еміграції в цю країну. Протягом 1900–1920 рр. до Штатів прибуло 14 млн. людей з Європи, в більшості з Польщі, Росії, Австрії, Італії, Ірландії, Англії, Німеччини. Переважно це була творча та технічна інтелігенція, яка використовувала свої знання на користь держави. Але, здебільшого Америка відносилася до емігрантів, серед яких було багато євреїв та католиків, негативно. Тоді як «стовідсотковим американцем» вважався білий, англосаксонець та протестант за віросповіданням. На таких настроях американців вигідно зіграли такі терористичні організації, як Ку-клукс-клан та Американський легіон (товариство ветеранів світової війни, створене в 1917 р.), які зробили об’єктом своїх нападок негрів (афроамериканців), євреїв, католиків і, нерідко, інших емігрантів взагалі. В такий ситуації противники еміграції змогли добитися прийняття американським Конгресом законів про квоти еміграції. Квота для іноземців була скорочена до 164 тис. чол. в рік від країн Європи, при тому для кожної країни не більш 2% від числа емігрантів даної національності, які проживали у США на 1890 р. При таких обставинах, на поч. 20-х рр. припадає і створення перших масових організацій кольорового населення. Найбільша з них, Національна організація сприяння прогресу кольорового населення (НАСПКН), налічувала біля 100 тис. членів.

У 1920 р. в США відбулися чергові вибори президента країни. За умов незадоволення наслідками Паризької мирної конференції та економічної кризи 1920–1921 р., до влади прийшла партія республіканців, яка мала тверду більшість в обох палатах Конгресу, зі своїм кандидатом Уореном Гардінгом. Його уряд з самого початку виступив проти політики державного регулювання та закликав до відчутного скорочення державних витрат. Він також провів реформи у політичній галузі. Так, зокрема, було надані виборчі права жінкам, що було закріплено в 1920 р. ХІХ поправкою до Конституції США, яка була ратифікована у ¾ штатів. Також важливим заходом, який пізніше вплинув на державно-правове становище країни, було прийняття т.зв. «сухого закону» в 1920 р., або ХVІІІ поправки до Конституції США. Згідно з нею, було заборонено виготовлення та продаж алкогольних напоїв на території держави. Гідним завданням цього закону було вилучення з щоденного побуту американців барів та пияцтва. Згодом цей закон обернувся для держави зростанням організованої злочинності, т.зв. «бутлегерства» (контрабандизму) – системи нелегального розповсюдження спиртних виробів та тіньових барів, де, до того ж, квітнув ігорний бізнес, прибутки від якого до державного бюджету не доходили.

Діяльність республіканських адміністрацій зводилася переважно до забезпечення найбільш сприятливих умов щодо розвитку промисловості. Так, тарифні закони 1922 та 1930 рр., підняли митні бар’єри так високо, що забезпечили цим американським фабрикантам багатьох галузей монополію на вітчизняному ринку. Одночасно федеральний уряд втілює програму поступового зниження податків. Для активізації ринкової економії в листопаді 1921 р. було суттєво знижено ставки податкового обкладання на монопольні прибутки (з 65 до 50%). В оренду нафтовидобувним компаніям за безцінь передавалися великі за площею нафтоносні райони. Був також прийнятий закон про транспорт, який, зокрема, передавав залізницю у приватне володіння, хоча в роки війни вона знаходилася під контролем держави. Теж саме відбувалося і з торгівельним флотом (понад 200 кораблів були продані за 430 тис. доларів, тобто за суму, меншу за вартість побудови кожного з них).

Республіканці також розвернули наступ на соціальні програми «прогресистської ери». Вони вважали їх «соціалістичними замахами» на право приватної власності. А між тим, робочий день ставав дедалі тривалішим, ніж, наприклад, у країнах Європи. Соціальне страхування знаходилося у первісному стані. Використання дитячої праці все ще залишалося нормою.

Уряд президента Гардінга (1921–1923 рр.) скомпрометував себе корупцією та махінаціями в державній сфері, що вплинуло на становище самого президента. Смерть Гардінга в 1923 р. звільнила його від ганьби перед громадянами країни. Відповідно до Конституції США, президентський пост зайняв віце-президент Кальвін Кулідж (1923–1928 рр.). «Справа Америки – бізнес», - так визначив новий президент провідний державний курс своєї політики. Кулідж відкидав концепцію державного регулювання соціально-економічних відносин і виступав за «принцип індивідуальної відповідальності».

За такої політики, протягом 1922–1929 рр., в США відбувався період економічного піднесення («проспіріті»). Цей термін народився в самій крайні і добре ілюстрував її стан того часу. Однак національний дохід в країні розподілявся нерівномірно. На частку великої буржуазії, яка складала 1% населення, припадало 14,5% національного доходу; 513 міліонерів отримували дохід, що рівнявся сумарній заробітній платні 1 млн. робітників. Адміністрація президента Куліджа двічі проводила через Конгрес закони про скорочення максимальної ставки обкладання податком осіб з високим рівнем доходів – в 1924 р. та в 1926 р. В 1928 р. були скорочені податкові ставки на доходи корпорацій[97].

Період процвітання супроводжувався колосальним спекулятивним зростанням вартості цінних паперів (акцій). Протягом 1924–1929 рр. курс акцій, які котирувалися на Нью-Йоркській фондовій біржі, збільшився в ціні з 27 млрд. до 90 млрд. доларів. Мільйони американців вклали свої заощадження саме у цінні папери, прагнучі швидкого збагачення.

В цей же час, сільське господарство відчувало кризу перевиробництва, ціни на аграрну продукцію падали. Фермерські господарства ставали збитковими. В 1924 р. у Конгресі було внесено білль Макнері-Хоугена, що передбачав державні асигнування на скупку надлишкової сільськогосподарської продукції. Двічі, у лютому 1927 р. та травні 1928 р., білль був ухвалений обома палатами Конгресу. Протягом 1925-1929 рр. було продано на аукціонах більше 540 ферм за неможливість сплатити податки. Все це вже було передвісниками кризи, що наступала.

3. «Велика депресія» в США.Зовсім невдалим був прихід до влади президента Герберта Гувера (1929–1932 рр.). Криза, яка розпочалася в державі в 1929 р., за глибиною та масштабами не мала аналогів в світі. Тривала вона 4 роки та глибоко вразила всю економіку США. На найбільшій Нью-Йоркській фондовій біржі, протягом останніх років, відбувалося велике підвищення курсу акцій, що притягло на ринок величезні капітали, у т.ч. банківські кредити. Коли цей бум досяг свого апогею, почалося обвальне падіння курсів. 24 жовтня 1924 р. у Нью-Йорку почалася біржова паніка. Було продано 12,8 млн. акцій, що було в 1,5 рази більше, ніж раніше. 29 жовтня 1929 р. з рук до рук перейшло вже 16,4 млн. акцій. Курс швидко почав падати, часом планка швидкого падіння вартості цінних паперів сягала 40%. Це падіння тривало майже 3 роки та потягло за собою спад промислового виробництва. Протягом 1929-1933 рр. відбулося близько 130 тис. комерційних банкротств. Загальні збитки становили близько 50 млрд. доларів. За цей час припинило своє існування 5760 або 1/5 всіх банків США. Протягом 35-40 місяців, зупинилися половина заводів та фабрик. Розорилося 897 тис. фермерських господарств (15% від загальної кількості). Обсяг безробіття в 1933 р. склав 12 млн. 830 тис. чоловік, а за даними профспілок – і того більше (17 млн.). За даними профспілки АФП, повну зайнятість зберігали лише 10% робітників, решта працювала неповний робочий тиждень. А відсутність системи соціального страхування в державі не залишила сподівань на захист з боку держави. Це мало страшні наслідки: тільки в Нью-Йорку в 1931 р. було зареєстровано близько 2000 випадків голодної смерті.

Нагадаємо, що ще одним з факторів, який вплинув на розвиток кризових явищ в суспільстві США, було прийняття в 1920 р. ХVІІІ поправки до Конституції США, згідно з якою було заборонено виготовлення та продаж алкогольних напоїв на території країни. «Сухий закон» обернувся для держави зростанням організованої злочинності (контрабандизму) – системи нелегального розповсюдження спиртних виробів та тіньових барів, де, до того ж, квітнув ігорний бізнес, прибутки від якого до державного бюджету не доходили[98].

Але криза 1929–1933 рр. була все ж таки природною для ринкової економіки, а саме, кризою перевиробництва. Причиною її стала невідповідність між пропозицією та попитом, між виробничим потенціалом та купівельною спроможністю переважної маси населення.

Уряд Гувера прийняв та почав втілювати федеральну програму будівельних робіт. Федеральне фермерське управління викупляло надлишки продукції сільгоспвиробництва, але реального покращення ситуації програма не дала. Крім того, президент Гувер скликав конференції ділових людей та профспілок щодо соціального примирення у суспільстві, закликав поширювати приватну благодійність для незахищених груп населення. Проте такі заходи реального успіху не мали. Адміністрація президента Гувера практично втратила контроль над керівництвом державою.

4. Головні напрямки «Нового курсу» президента Франкліна Рузвельта.Кандидат від Демократичної партії, популярний губернатор штату Нью-Йорк Ф.Д.Рузвельт доводив, що криза, яка охопила штати, була викликана органічними недоліками американської економіки. В ході президентської кампанії 1932 р. він отримав переконливу перемогу. Крім того, демократи отримали абсолютну більшість місць в обох палатах американського Конгресу, що надало їм змогу проводити необхідні перетворення у державі. Інаугурація Рузвельта відбулася лише 4 березня 1933 р. Він займав цю посаду 4 рази поспіль: в 1932, 1936, 1940 та 1944 роках. Помер 12 квітня 1945 р.

В січні 1933 р. відбулося прийняття ХХ поправки до Конституції Штатів. Вона отримала назву «поправки про невдах». Якщо раніше новообраний президент приступав до своїх обов’язків лише у березні наступного року, а конгресмени – тільки у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер термін суттєво скоротився. Новообраний Конгрес розпочинав свою роботу 3 січня, а президент – з 20 січня.

Оздоровлення почалося вже 6 березня 1933 р. Політика президента Рузвельта дістала назву «нового курсу», або дослівно «нової здачі карт». За короткий термін було видано близько 70 законів. Так, не очікуючи на надзвичайну сесію Конгресу, президент Рузвельт оголосив надзвичайний стан в державі. Проект закону про банки був поставлений на обговорення Конгресу в перший же день роботи спеціальної сесії. Його обговорення зайняло всього 40 хвилин. Були закриті всі банки, але через кілька днів роботу продовжили лише здорові (тобто кредитоспроможні). Величезний золотий запас Сполучених Штатів було передано у державну скарбницю. Було введено страхування банківських депозитів. Тим самим зводився бар’єр на шляху чисто спекулятивних банківських операцій. Золотий вміст долара був скорочений на 14%, до 35 доларів за унцію. Таким чином уряд отримав можливість карбувати долари, не забезпечені золотом. При тому обмін паперових грошей на золото був заборонений. Громадяни США були зобов’язані здавати приватне золото в банки. Міністерство фінансів мало право зупиняти на певний час банківські операції.

Відповідно до державного закону про відновлення промисловості, була створена Національна адміністрація по оздоровленню промисловості (НІРА), яка почала діяти 16 червня 1933 р. Був встановлений державний контроль над промисловістю. Крім того, в її компетенцію входило створення нових робочих місць та підвищення таким чином купівельної спроможності населення. А зростання рівня попиту мало стимулювати внутрішнє виробництво. Крім того, НІРА запропонувала Асоціаціям підприємців сформулювати т.зв. «кодекси чесної конкуренції», в яких визначалися умови та обсяг виробництва, а також мінімальний рівень цін на товари. Наслідком цього було витіснення з ринку більш слабких компаній. Цей закон визначав норми мінімальної заробітної платні та максимальної тривалості робочого тижня. Пропонувався 35-годинний робочий тиждень та мінімальна заробітна платня 30-40 центів за годину. Законом також проголошувалося право робітників на створення профспілок та складання колективних договорів. А прийнятий Конгресом в 1935 р. державний закон про трудові стосунки, примушував роботодавців не вмішуватись у діяльність профспілок. Кодекси також мали підвищити контрольованість ситуації на ринку та попередити перевиробництво. Всього на хвилі кодифікацій виникло близько 500 підприємницьких асоціацій.

У галузі сільськогосподарського законодавства 12 травня 1933 р. уряд Рузвельта прийняв закон (Білль про допомогу фермерам, т.зв. ААА). Міністр сільського господарства отримав 2 категорії повноважень. По-перше, він міг за рахунок федерального бюджету надавати преміальні виплати фермерам, які добровільно погоджувалися обмежувати обсяги сільськогосподарського виробництва. По-друге, міністр міг укладати ринкові або збутові угоди з підприємцями, зайнятими у переробці сільськогосподарської продукції, з метою регулювання бажаного рівня цін на неї. Федеральні земельні банки скоротили процент з іпотечної заборгованості та продовжили термін сплати боргу. Закон від 1 березня 1936 р. про збереження родючості ґрунтів та про квоти внутрішнього ринку продовжив курс на підтримання цін в сільському господарстві шляхом державного дотування скорочення виробництва тих культур, які виснажують ґрунт. Проте, така політика мала певні суттєві недоліки. В країні розпочалися масові заорювання врожаїв та знищення продуктів харчування. І це при тому, що тисячі громадян страждали від недоїдання. Тим не менш, завдяки цьому закону перевиробництво в аграрній сфері вдалося зупинити. Таким чином, до 1933 р. прибутки фермерів значно підвищились (до 50%)[99].

Адміністрація Рузвельта відразу ж розпочала боротьбу з масовим безробіттям. 12 травня 1933 р. був ухвалений закон про асигнування 500 млн. доларів для надання допомоги безробітнім. Особлива увага була приділена молоді, як головному потенціалу держави. Задля допомоги молодим безробітніми віком 18-25 років була створена державна програма «Громадянський корпус охорони природи». На принципі добровільності корпус збирав молодих безробітних у табори (терміном на 6 місяців), які здебільшого розташовувались у лісових масивах та мали напіввійськовий характер за своїм внутрішнім порядком. В їх обов’язки входило висаджування лісосмуг, догляд за лісовим фондом, очищення русла річок тощо. За ці види робіт платили 30 доларів в місяць, не враховуючи харчування та проживання у таборах (все це відбувалось за державний рахунок). 25 доларів з заробленої суми потрібно було переслати своїй сім’ї. Через такі табори пройшло близько 2 млн. чоловіків віком до 25 років. Адміністрація громадських робіт займалася рештою питань працевлаштування. На її об’єктах у січні 1934 р. працювало 4,3 млн. чол., а загалом через суспільні роботи пройшло 8,5 млн. американців. Всього ж Федеральною адміністрацією з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила на допомогу безробітнім більш 4 млрд. доларів. А з 1935 р. на вказані потреби було витрачено ще 10,8 млрд. доларів.

Адміністрацією Рузвельта була створена також система соціального страхування. Серпневим законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) 2-х типів – по старості та по безробіттю. Фонди створювались за рахунок податку як на підприємців, так і на робітників (1% від фонду зарплати з доведенням у 1949 р. до 3%). Також вводились соціальні гарантії вдовам, сиротам, інвалідам.

Загалом, перші роки здійснення «нового курсу» дали позитивні результати для держави. Спостерігалося зростання виробництва та цін на товари масового попиту. Але з загальною депресією у суспільстві відразу покінчити не вдалося. На початок 1935 р. у суспільстві виникає незадоволення державною політикою адміністрації Рузвельта. Частина підприємців була незадоволеною обмеженнями, які були накладені урядом на приватний бізнес. До того ж закінчувався дворічний експериментальний термін існування НІРА. Тоді Верховний Суд США, виконуючи наказ банкірів та промисловців, визнав, що існування та діяльність НІРА протирічить положенням Конституції США, яка забороняє федеральному урядові втручання в економічні відносини приватних осіб.

На противагу рішенням Верховного суду, Рузвельт проводить через Конгрес т.зв. закон Вагнера (або статут про трудові відносини) в 1935 р. Згідно з ним, держава офіційно підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалась державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних договорів, заборонялась дискримінація членів профспілок та створення альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці.

Також в цей час адміністрація президента продовжує реформувати систему оподаткування – підвищені ставки податків на надприбутки, успадкування та дарування. Значно розширена система громадських робіт. Встановлений державний контроль над федеральною системою резервів. У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про справедливі умови праці. Був затверджений мінімум оплати праці – 25 центів за годину з доведенням до 40 центів в 1945 р. Тривалість робочого дня не обмежувалася, але вводилася півтора кратна оплата понад норму, спершу 44, потім 42, а з жовтня 1940 р. – 40 годин на тиждень.

Опонентами Рузвельта виступили створена в 1934 р. з ініціативи Дюпона та корпорації «Дженерал Моторз» Американська ліга свободи, расистська Рада підприємців південних штатів та впливові фракції республіканської партії. Окремі капіталісти відверто бойкотували федеральні закони. Так, наприклад, Генрі Форд для боротьби з легально дозволеними профспілками створив приватні поліцейські сили чисельністю до 3,5 тис. чол. Гостра боротьба в Конгресі розгорнулася в 1937 р. з питань подальшого стимулювання умов праці білля Блека-Коннері про справедливі умови праці, законодавства проти судів Лінча.

В 1939 р. була проведена ще одна реформа у галузі управління державою. Якщо формування структури виконавчої влади , повноваження керівних органів раніше регламентувалися безпосередньо законодавчою владою, то з 1939 р. Конгрес уступив це право виконавчій владі. Воно почало реалізуватися президентом засобом планів реорганізації. Ці факти, згідно закону, повинні надаватися на затвердження Конгресу, який має право протягом 60 днів їх відхилити.

Наслідки «нового курсу» були неоднозначні. Навіть в 1939 р. без врахування 2,5 млн. чоловік, зайнятих на суспільних роботах, 58,5% працюючих чоловіків та 78,3% працюючих жінок отримали заробітну плату, меншу за 1000 доларів на рік. Якщо враховувати, що офіційний прожитковий мінімум для сім’ї з чотирьох чоловік складав, приблизно, 2,5 тис. доларів, то, звичайно, таке суспільство не можна назвати благополучним. Непевним було становище у сільському господарстві. Надзвичайні заходи у цій галузі (тільки одних свиней було знищено 6,5 млн. голів – для підтримки рівня цін на свинину) не порятували 716 тис. ферм (10,5% від загальної кількості), що збанкрутували протягом 1935-1940 рр. Заборгованість фермерства в 1940 р. складала 10 млрд. доларів. Невирішеність багатьох проблем визнавав і сам президент Ф.Д.Рузвельт[100].

Не було в американському суспільстві єдиної оцінки «нового курсу». Критики його, зокрема, вказували на поспішне планування та невдале втілення реформ, що насправді мало місце. Команда Рузвельта бачила невідповідність принципів ринкової економіки історичним умовам, які змінилися, але крокуючи до влади, не мала готового плану реформ. Ідеологія та програма «нового курсу» остаточно сформувалася протягом подолання конкретних наслідків «великої депресії». Не дивлячись на недоліки, які мали місце на шляху підготовки та здійснення програми «нового курсу», своє головне завдання уряд виконав. Американське суспільство було виведене з кризового стану, були подолані його наслідки.

«Новий курс» адміністрації президента Рузвельта відображав довгострокову тенденцію у розвиткові індустріальних країн, яка була пов’язана із зростанням ролі держави в економічному та соціальному житті. Отже, «Новий курс» – це державна політика, яка проводилася урядом адміністрації Рузвельта та ґрунтувалася на широкому державному втручанні в економічну та соціальну галузі держави, що була направлена на подолання економічної кризи.

5. Державне становище США під час Другої світової війни.Подальший розвиток світових зв’язків США отримали вже в сер. 20-х років. В цей час відбувалися два протилежних процеси: намагання до роззброєння та, навпаки, нестримна гонка озброєння, яка несла величезні прибутки монопольному капіталу.

Міністр іноземних справ Франції А.Бріан, у зверненні до американського народу з нагоди 10-річчя вступу США у війну, 6 квітня
1927 р. запропонував укласти франко-американську угоду про заборону використання війни як засобу національної політики. З більш чітким викладенням пропозиції Бріан звернувся до держсекретаря США Френка Келлога.

Державний секретар США Келлог 28 грудня 1927 р., в принципі, погодився з пропозицією Бріана, але запропонував укласти багатосторонню угоду. Після узгодження урядами США, Англії, Франції, Німеччини, Італії, Японії та деяких інших держав певних нюансів, шлях до підписання угоди став вільним. Переговори завершились 27 серпня 1927 р. підписанням у Парижі «Пакту Бріана-Келлога» делегаціями 15 держав. В той же день США адресували ноту 48 державам з пропозицією приєднатися до «Пакту Бріана-Келлога». Незабаром до нього приєдналося 69 держав, у т.ч. 9 країн – не членів Ліги Націй (серед них СРСР та США)[101].

В середині 30-х років у світі постала нова проблема – німецький нацизм. Президент Рузвельт вміло підводив американське суспільство до розуміння необхідності участі країни у війні з метою захисту демократії у всьому світі та зупинки прагнення Німеччини до світового панування. Під час боротьби з економічною кризою, реформування напрямків зовнішньої політики відійшло на другий план. Спеціальна комісія Сенату прийшла до висновку, що участь США у Першій світовій війні пояснювалася не національними інтересами, а зацікавленістю виробників зброї. На хвилі ізоляціоністських настроїв Конгрес приймає протягом 1935-1937 рр. три закони про нейтралітет. На початку 1938 р. відбувся новий сплеск ізоляціонізму. Палата представників майже не проголосувала за поправку до Конституції країни, згідно якої було необхідне проведення національного референдуму для оголошення війни (за виключенням випадків безпосереднього вторгнення на територію США). Президент закликав укріплювати оборону країни перед лицем загрози з боку країн-агресорів. На початку 1939 р. він назвав ці держави: Німеччина, Італія, Японія. Навесні 1939 р. агресія проти малих країн була оцінена як тотальна загроза національній безпеці самих США. Рузвельт направляє послання Гітлеру та Муссоліні, в яких пропонував, щоб вони дали гарантію 31 державі Європи та Азії терміном не менш як на 10 років. Диктатори відверто відкинули такі пропозиції, що відразу повернуло демократичні держави на чолі з США проти них. У вересні 1939 р. президент Рузвельт наполягає на прийнятті четвертого закону про нейтралітет, який дозволив його уряду продавати зброю воюючим країнам на умовах платні за зброю готівкою та вивозу товару власними суднами або кораблями нейтральних держав.

У Другу світову війну США вступили фактично 7 грудня 1941 р. Авіаносне японське з’єднання напало на тихоокеанську базу, яка належала США – Перл-Харбор. Після цієї події 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії. За перші півроку війни США та Англія втратили більше 300 тис. чоловік. Тому до 1943 р. американська економіка завершила перехід до військової економіки, яка засновувалась на жорсткому державному регулюванні та централізації.

У березні 1941 р. конгресом США був прийнятий закон про передачу в борг або в оренду озброєння, стратегічної сировини, різних товарів та послуг країнам-союзникам по антигітлерівській коаліції у період Другої світової війни – Закон про ленд-ліз.

В серпні 1941 р. на острові Ньюфаундленд, біля берегів Канади, відбулася зустріч Рузвельта та англійського прем’єр-міністра Черчілля. Там глави урядів Великобританії та США узгодили свої плани в умовах мінливості розстановки сил у світі у зв’язку з нападом Німеччини на СРСР. 2 серпня 1941 р. відбувся обмін нотами між США та СРСР щодо пролонгації на рік американо-радянських торгівельно-економічних угод та економічного сприяння з боку США у війні проти фашистської Німеччини.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні була підписана Декларація Об’єднаних Націй, яку підписали лідери США, СРСР, Великобританії, Китаю та ще 22 держави у декларації містились зобов’язання держав застосувати всі ресурси – як військові так й економічні - проти тих членів Берлінського пакту, з якими даний учасник Декларації знаходився у стані війни. США також зобов’язувались поставляти по ленд-лізу для СРСР щомісячно 100 бомбардувальників, 300 винищувачів, 88 танків та іншу військову техніку. Пізніше США надали безвідсотковий кредит розміром 1 млрд. доларів для фінансування військових закупок.

Проблема боротьби з агресорами примусила найвпливовіші світові держави антигітлерівської коаліції об’єднувати свої зусилля. Так,
28 листопада – 1 грудня 1943 р. в Тегерані (Іран), проходила конференція за участю лідерів США, СРСР, Великобританії. Головним питання було створення другого фронту. Рузвельт та Черчилль переконали Сталіна оголосити війну Японії, а за це визнали західний кордон СРСР, який проходив по лінії Керзона.

На початок 1945 р. результат війни був зрозумілим. Тому країни-переможці знов збираються на конференцію, щоб вирішити післявоєнний устрій у світі. Вона відбулася 4-11 лютого 1945 р. у м. Ялті. Конференція прийняла Декларацію про звільнену Європу, де, зокрема, говорилось, що США, СРСР та Англія будуть узгоджувати свою політику для побудови демократичної світової моделі міжнародних відносин.

17 липня – 2 серпня у Потсдамі працювала Міжнародна конференція з питань щодо наслідків війни. Досягнуті угоди покладуть основу післявоєнній системі міжнародних відносин.

6 та 9 серпня 1945 р. ПВС США скинули атомні бомби на японські міста Хіросіма та Нагасакі. Там загинуло близько півмільйона людей. Американці пояснили свої дії бажанням примусити японців до більш швидкої капітуляції, яка була підписана 2 вересня 1945 р. на американському лінкорі «Міссурі». Тоді ж закінчилась і Друга світова війна, в якій США знов потрапили до стану переможців та стали світовим лідером по багатьох показниках.

6. Особливості правового розвитку США в перший пол. ХХ ст.Правова система США в першій половині ХХ ст. спиралася на судову систему, яка складалася з Верховного суду США та системи федеральних судів. Верховний суд у вказаний період грав унікальну роль у формуванні та розвиткові джерел американського права. Це визначалося як надзвичайною широтою владних повноважень суду, так і особливістю самого процесу формування правової системи США.

Федеральну судову систему складають 4 групи судів – окружні, спеціальні, апеляційні та спеціальні апеляційні – на чолі з Верховним судом.

Окружні суди США – федеральні суди загальної юрисдикції. Вони у якості першої інстанції розглядають всі справи, засновані на федеральному законодавстві.

Спеціальні суди першої інстанції:

1) претензійний суд США (грошово-майнові претензії громадян США до уряду);

2) суд США по справах зовнішньої торгівлі (розглядає справи, які виникли на основі федеральних законів щодо митних правил);

3) податковий суд США (конфлікти стосовно рішень федеральних податкових установ).

В США існує мережа автономних військових судів, які займаються справами суто військового значення, а також кримінальними правопорушеннями, які були скоєні військо службовцями під час проходження дійсної служби виключно при виконанні службових обов’язків.

Кожний штат у своїх кордонах може запроваджувати судові органи, які буде вважати за потрібне. Але існують загальнообов’язкові для всіх штатів риси судочинства. Так, в штатах існує 3 групи судів: обмеженої та спеціальної юрисдикції, загальної юрисдикції, апеляційної юрисдикції. Перші 2 групи – місцеві суди першої інстанції, які розглядають справи за сутністю. А третя група об’єднує проміжні апеляційні суди та верховні суди штатів.

Вирішальну роль у процесі розвитку правової системи США в першій половині ХХ ст. грали англійські судові та правові традиції. Особливо помітний слід залишило у правовій системі США англійське «загальне право», яке закріпилося спочатку у правовій системі окремих штатів, а, згодом , в усій федеральній системі. Англійське право являло собою готову та достатньо гнучку правову форму, яка відкривала простір для розвитку конституційних відносин. До того ж, каста юристів – прихильників англійського права - була тісно пов’язана з правлячою верхівкою, а в умовах розвитку капіталістичних відносин в США не бажала залишати можливість маніпулювати певними державними та економічними процесами. Саме американські історики права зауважили, що «судді сформували загальне право, щоб стимулювати та заохочувати промисловий розвиток країни, забезпечуючи тим самим добробут буржуазії за рахунок інших класів в державі»[102].

З формально-юридичної точки зору «загальне право» в США не має узагальнюючого характеру, бо воно диференційовано застосовується у різних штатах, по-різному тлумачиться у судовій практиці. Федеральне законодавство не інкорпорувало «загальне право», як таке, в систему федерального права. Тому у самому процесі уніфікації та американізації загального права в США важливу роль відіграв Верховний суд.

Розвиток правової системи привів до переваги федерального права над правом окремих штатів, чому сприяло рішення Верховного суду, згідно з яким суди штатів повинні були вирішувати справи не просто у відповідності з Конституцією або законами штатів, але й у відповідності з законами та договорами Сполучених Штатів – верховним правом країни. Більш того, у судовій конституційній практиці федеральне право стало розглядатися як таке, що включає в себе не тільки Конституцію США, закони контролю та договору, але й тлумачення їх значення у рішеннях Верховного суду.

З іншого боку, законодавство та практика Верховного суду передбачали, що закони окремих штатів, крім тих випадків, коли федеральна конституція або законодавство вирішують це в інший спосіб, застосовуються як норми, які обов’язкові при винесенні рішення цивільних процесів у федеральних судах.

У США в першій половині ХХ ст. право, яке було вироблено суддями, на відміну від Англії, де «співвідношення сил» між різними джерелами права, міняється не на користь прецедентів права, не тільки не втрачає свого початкового значення, але й перетворюється у перший за своєю значущістю ряд джерел права.

Ще починаючи з кінця ХІХ ст., виходячи з загальних світових тенденцій, що розвиток права є процесом, який не є підвладний суддям, останні бачили своє головне завдання не в створенні норм права, а в їх автоматичному використанні у відповідності до принципу «панування права». В той час була суттєва різниця у повноваженнях виконавчої та судової влади, з компетенції якої виключалась сама правотворчість. Проте, вже в першій половині ХХ ст., у позиції суддів Верховного суду під безпосереднім впливом вчення «соціологічної юриспруденції» відбулися суттєві зміни.

Таким чином, сам механізм правотворчості Верховного суду США склався у процесі формування судової правової системи і був безпосередньо пов'язаний з успадкованим з англійської практики правилом прецеденту, яке зробило можливим в Америці перетворення судових рішень у важливе джерело права та розквіт казуального права.

Політичні функції, які належать Верховному суду США, були досить широкими. Англійські юристи вважали, що подібні рішення в Англії могли бути прийнятими лише Парламентом. Поєднання у повноваженнях Верховного суду США конституційного контролю та звичайних судових повноважень у співвідношенні з іншими специфічними рисами політичної системи США дозволили йому, за думкою американських політологів, подібно адміністратору, проводити державну політику. В результаті у політичній практиці США, склалася парадоксальна ситуація, за якої «Верховний суд – це суд та не суд або, принаймні, більше, ніж суд»[103].

Особливість правової системи США першої половини ХХ ст. полягала також в тому, що прийняття політичних рішень Верховним судом мало характер владних команд, які, до того ж, мали ще й класовий характер. Ці команди втілювалися у вигляді звичайних судових рішень, які зовнішньо були позбавлені політичного характеру та значущості, де на перший план виступала абстрактна правова фразеологія. Тому у політичній та правовій системі США, де сама правова норма (доктрина, прецедент) була об’єктом політичного маніпулювання суддів, конкретне судове рішення виносилося не на суто правовій базі, а шляхом власних політичних переконань суддів.