Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Додаткова література до теми. 1. Галкин И.С. Создание Германской империи




Читайте также:
  1. Б. Основна література
  2. БАЗОВА ЛІТЕРАТУРА
  3. ДОДАТКОВА
  4. Додаткова
  5. Додаткова вкладка Работа с рисунками→Формат для роботи з графічними об’єктами (з'являється, коли виділено графічний об'єкт).
  6. Додаткова інформація про діалогове вікно Мастер функций
  7. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  8. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
  9. Додаткова література
  10. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Галкин И.С. Создание Германской империи. 1815-1871 гг. – М., 1986.

2. Германская история в новое и новейшее время. – М.. 1970. – Т.1.

3. Кан С.Б. Объединение Германии (1864–1871). – М., 1957.

4. Лукин Н.М. Германия: исторический очерк // Лукин Н.М. Избр. труды. – М., 1963. – Т.3.

5. Нарочницкая Л.И. Россия и войны Пруссии в 60-х гг. XIX в. за объединение Германии «сверху». – М., 1960.

6. Оболенская С.В. Политика Бисмарка и борьба партий в Германии в 70-х гг. XIX века. – М., 1992.

7. Палмер А. Бисмарк. – Смоленск, 1997.

8. Прокопьев В.П. История германской государственности XIX-XX вв. – Калининград, 1985.

9. Савельев В.А. Гражданский кодекс Германии. – М., 1994.

 


Тема № 11.


РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ І ПРАВА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.

 

План

1. Суспільний лад.

2. Державний лад.

3. Розвиток законодавства.

4. Буржуазні реформи в середині XIX ст.

5. Зміни в державі та праві Росії на початку XX ст.

 

Суспільний устрій. Станова організація російського суспільства визначила неоднаковий обсяг прав у різних станів. Найширшим колом прав було наділене дворянство, дещо вужчим – міщани та духівництво. Більше за інших були обмежені в правах селяни.

Дворяни володіли більшою частиною земель, монопольно експлуатували кріпаків, займали всі командні посади державного апарату. Держава економічно сприяла зміцненню крупного дворянства.

Духівництво розділяється на чорне (ченці) та біле (приходське духівництво, представники якого можуть вступати в шлюб).

З 1801 р. служителів церкви було звільнене від тілесних покарань (а з 1835 р. – і їхніх дітей). Духівництво звільнили від поземельного збору та від постою.

В той же час, держава намагалася обмежити духовний стан лише особами, які безпосередньо несли службу в церквах, і якими, в зв’язку з цим, легше було керувати. Так, позаштатним особам духовного звання було дозволено за бажанням обирати собі «рід життя». Діти священників «за надлишком» могли обирати собі військову чи цивільну службу. Ті, хто не зробив цього, протягом року повинні були бути записані в один з податних станів. З 1842 р. розпочалося переведення приходського духівництва на утримання за рахунок держави. Після відміни кріпосного права вихід зі стану було остаточно оголошено вільним.



Цікавим є той факт, що нагороджене орденами духівництво отримувало дворянські права: біле – спадкові, чорне – т. з. командорство, тобто ділянку населеної землі на основі права користування з метою отримання доходів[87].

Селяни поділялися на поміщицьких, державних, посесійних та удільних, що належали царській фамілії. З 1818 року всім селянам, у тому числі й поміщицьким, було дозволено засновувати фабрики та заводи.

Втім, де-юре, кріпосні селяни до 1861 р. продовжували залишатися рухомим майном. У 1803 р. було прийнято Указ про вільних хлібопашців, за яким поміщики отримали право (але не були зобов’язані) відпускати своїх селян на волю за встановлений ними викуп. Цей Указ не мав широкого застосування в зв’язку з тим, що мало було поміщиків, що бажали відпускати своїх селян, навіть і за викуп, і мало селян, що здатні були цей викуп заплатити.

В 1816–1819 рр., внаслідок масових антифеодальних виступів, уряд змушений був звільнити (без землі) селян деяких прибалтійських губерній. Втім, особисто вільні, але безземельні селяни залишилися в економічній залежності від своїх поміщиків, які ще й зберегли над ними судові функції.



19 лютого 1861 р. селян було звільнено від кріпосної залежності. Детальніше про це буде сказано нижче.

Міське населення в першій половині XIX ст. значно зросло.

Держава була зацікавлена у розвитку торгівлі та промисловості, тому багате купецтво було наділене достатньо широкими правами. Воно поділялося на дві гільдії: до першої входили оптові, а до другої – роздрібні торгівці.

В 1832 р. для найбільш заможних представників буржуазії, а також вчених, художників, осіб з вищою освітою та деяких інших верств населення було введене почесне громадянство. Воно, як і дворянство, поділялося на особисте та спадкове та мало за мету огородити дворянський стан від проникнення представників буржуазії. Станова група почесних громадян була звільнена від подушної податі, рекрутської повинності та тілесних покарань.

Групу цехових складали ремісники, що ділилися на майстрів та підмайстрів. Щоб стати майстром, людина повинна була пропрацювати підмайстром не менш, ніж три роки, досягнути повноліття та витримати відповідні випробовування на майстерність. Цехи мали свої органи управління.

Більшість міського населення складали міщани, що в основній своїй масі, працювали на фабриках та заводах.

Найнижчу групу міського населення складали так звані робочі люди, до яких законодавство відносило «порочних та підозрілих осіб з поганою поведінкою», що не могли перейти до суспільного прошарку міщан «за пороки та добросовісну сплату податей та інших зборів». За робочими людьми найбільш пильно слідкувала поліція.

Хоча законодавство в містах, утворюючи привілеї для торгівельно-промислової верхівки, сприяло зросту промисловості та торгівлі, наявність станового поділу населення заважало розвиткові буржуазних відносин.



 

Державний устрій. На чолі держави стояв монарх, який при здійсненні управлінської діяльності спирався на обширний апарат управління. В країні не було державних установ, які обмежували би владу імператора. Він мав вищу адміністративну владу в країні, йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор був головою судової влади. Йому належала вища церковна влада яку він здійснював через спеціально створену установу – Святійший Синод (існує і до сьогоднішнього дня). Посаду голови Руської православної церкви – Патріарха – було скасовано та поновлено лише у 1917 р.

Важливу роль грала Рада при імператорі. Цей дорадчий орган у різні часи називався «Неодмінною радою» (1801 р.), «Державною радою» (1810 р.). Державна рада складалася з п’яти департаментів: законів, справ військових, справ цивільних і духовних, державної економії, справ царства Польського (утворений після польського повстання 1830-1831 рр.). Основним завданням цього органу була підготовка законопроектів. З часом цю функцію взяли на себе царська канцелярія, міністерства, відомства та спеціальні комітети, а обговорення законопроектів Державною радою стало мати суто формальний характер.

Особиста його величності канцелярія – орган, що пов’язував царя з урядовими установами з найважливіших питань державного управління. До його структури входило шість відділень. Перше відділення здійснювало контроль над міністерствами, готувало законопроекти, завідувало призначенням та звільненням вищих чиновників (зі згоди царя). Друге відділення займалося кодифікацією законів. Третє відділення було утворене з метою боротьби з повстанськими рухами в країні. Четверте відділення займалося благодійницькими установами та жіночими учбовими закладами. П’яте відділення було утворене з метою розробки проекта реформ управління державними селянами. З 1842 по 1845 рр. існувало шосте відділення, що займалося підготовкою пропозицій з управління Кавказом.

Сенат. роль цієї раніше достатньо значної установи у XIX ст. істотно зменшилася. Збереглася його функція вищої судової установи держави. Його департаменти перетворилися на вищі апеляційні інстанції для судів губерній.

Згідно з царським маніфестом «Про утворення міністерств» (1802 р.) було утворено вісім міністерств: військових сухопутних сил, морських сил, іноземних справ, внутрішніх справ, юстиції, фінансів, комерції, народної просвіти. До апарату міністерств входили Рада при міністрі, департаменти та канцелярії.

Міністри отримали виконавчу владу в межах свого міністерства та були підлеглі безпосередньо імператорові. Вони мали заступників – товаришів міністрів.

Згодом були утворені міністерство поліції (незабаром скасоване) та прирівняні до міністерств відомства: Державне казначейство, Ревізія державних рахунків, Головне управління шляхів сполучення, Головне управління духовних справ різних сповідань.

Комітет міністрів – розглядав питання, що мали відношення до компетенції декількох міністерств, а згодом і департаментів Державної ради, й тому вимагали спільного обговорення міністрів та голів департаментів. Головував на засіданнях комітету імператор.

Для вирішення питань, по яких уряд не бажав проводити відкрите обговорення утворювалися тимчасові комітети, що, як правило, були секретними.

Місцеві органи управління. На чолі губерній стояли губернатори. Генерал-губернатор керував декількома губерніями. Губернії ділилися на повіти. На чолі повітів стояли земський справник та нижній земський суд. Нагляд за законністю в губерніях здійснювався прокурором та двома його помічниками (губернськими стряпчими). В повітах існували повітові стряпчі. В містах існувала посада городничого. У XIX ст. було утворено палати державних маєтностей, яким були підлеглі виборні волосні правління.

Судові органи. Судами першої інстанції були повітові суди, нижня розправа для державних селян, поміщик – по незначних справах для своїх кріпосних, тощо. Суди були підпорядковані міністерству юстиції. Палати кримінального та цивільного суду в губерніях були судами другої інстанції по справах всіх станів. Палати цивільного суду виконували також деякі нотаріальні функції. Вексельні справи, справи про торгову неспроможність розглядали комерційні суди, які почали утворюватися в 1808 р. Справи всіх станів розглядали також надвірні суди в столицях.. Діяли відомчі суди: військові, морські, гірські, лісові, шляхів сполучення, а також духовні та волосні селянські суди. Вищою судовою установою, як вже було вказано, був Сенат.

Армія діяла на організаційно-правових засадах, що були розроблені ще Петром Великим. Було посилено паличну дисципліну та муштру. В 1816 р. було утворено військові поселення, де селяни повинні були нести військову службу на рівні з солдатами. Вони були піддані нещадній експлуатації, що призводило до постійних масових хвилювань в їхньому середовищі. В середині XIX ст. військові поселення було повністю скасовано.

Поліція. В Москві та Петербурзі поліцейські функції здійснювали обер-поліцеймейстри, в містах – городничі, в повітах – ісправники та ніжні земські суди. Місце було розподілене на поліцейські частини на чолі з приватним приставом. Частини ділилися на квартали, які очолювали квартальні надзирателі разом із квартальними поручиками. В 1837 р. в зв’язку з поділенням повітів на менші адміністративно-територіальні одиниці – стани – з’явилася поліцейська посада станового пристава, який в своїй діяльності спирався на сільську виборну поліцію, до складу якої входили державні селяни, сотські та десятські, а також на вотчинну поліцію поміщиків.

Загалом, каральні функції в Російській імперії, тією чи іншою мірою, виконували майже всі державні органи.

 

3. Розвиток законодавства. В законодавчій сфері тільки імператорові належало право видання законів. На початку XVIII ст. було видано велику кількість нових законодавчих актів – маніфестів, жалуваних грамот, статутів, регламентів, інструкцій та указів. Отже:

Маніфести – закони, які оголошували в найбільш важливих випадках волю імператора у формі звернення до населення або до окремих його груп (Маніфест про дарування вільності та свободи всьому Російському дворянству 1762 р.).

Жалувані грамоти – документи про надання окремим особам, станам, іншим групам населення або установам нерухомого майна, економічних та політичних привілеїв (Жалувана грамота дворянству 1785 р.).

Статути – це збірники правових норм, регламентуючих порядок діяльності того чи іншого відомства. Вони містили в собі також норми матеріального та процесуального права (Військовий статут 1716 р., Морський статут 1720 р.).

Регламенти – правові акти, що встановлювали організацію та діяльність знов утворених установ, наприклад колегій (Генеральний регламент 1720 р., який встановлював порядок служби у всіх російських державних установах; Духовний регламент 1721 р. визначав склад і діяльність Духовної колегії).

Інструкції – норми, що встановлювали права та обов’язки різноманітних посадових осіб (губернаторів, воєвод, тощо).

Укази – законодавчі акти, що видавалися по найрізноманітнішим питанням права, а в деяких випадках встановлювали компетенцію відповідних посадових осіб (Про порядок спадкування рухомого та нерухомого майна 1714 р., більш відомий як Указ про однакове успадковування; Указ Петра I про утворення Малоросійської колегії 1722 р.)[88].

Вся ця запроваджена Петром I на західноєвропейський зразок нова номенклатура документів з певними змінами існувала протягом всього періоду абсолютизму в Росії.

Проблемою всього російського законодавства на початку XIX ст. була відсутність систематизації. Останнім систематизованим викладом масиву російських нормативних актів залишалося Соборне уложення 1649 р., після прийняття якого була накопичена величезна кількість нормативних документів, які не тільки були незручними для практичного користування в несистематизованому вигляді, але й не відображали в достатній мірі потреб суспільно-економічного розвитку, більш того, часто вони суперечили одне одному. Отже, виникла необхідність консолідації російського законодавства. Спроби виконати її мали місце і раніше, але залишилися безуспішними. Під керівництвом видатних юристів М. М. Сперанського та М. А. Балуґ’янського у 1830 році було надруковане Повне зібрання законів Російської імперії, а у 1832 році – Звід законів Російської імперії.

Повне зібрання законів складалося з 40 томів власне законів та 6 томів додатків (друге видання містило вже 55 томів, або 125 книг). Втім, цю істинно титанічну працю можна назвати, скоріше, інкорпорацією російського законодавства.

Звід законів включав у себе лише діючі акти, були усунуті наявні в законодавстві колізії (залишали найновіший з актів, що суперечили одне одному). Акти були згруповані в ньому за галузями права. Звід складався з 15 томів (XVI том побачив світ у 1885 р.), та являв собою консолідацію законодавства Російської імперії. У 1835 р. він був уведений у дію.

Систематизація російського законодавства призвела до чіткого відмежування його галузей: цивільного, кримінального та ін. Були розпочаті роботи по складанню кодифікованих нормативних актів.

Цивільне законодавство. В зв’язку з посиленням темпів прогресу промисловості та торгівлі цивільне законодавство набуло більш інтенсивного розвитку. Воно було систематизоване в X томі Зводу законів.

Велика увага була приділена праву власності – праву «виключно та незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися та розпоряджатися їм (майном) вічно та спадково» (ст. 262 ч. 1 т. X). Захищалося право законного володіння. Нерухоме майно підрозділялося на «добросовісно придбане» та родове.

Розвиток законодавства в сфері зобов’язального права сприяв товарно-грошовим відносинам та був обумовлений їх розвитком. Предметом договору могли бути майно (до якого також відносили і кріпосних) або «дії осіб». Договори можна було складати як в письмовій, так і в усній (за винятком договорів займу, дарування, застави нерухомого майна, та ін.) формі. Існували наступні засоби забезпечення виконання договору: застава нерухомого або рухомого майна, неустойка, поручництво.

Окрім вже відомих видів договорів (таких як: міни, купівлі-продажу, майнового та особистого найму, займу, тощо), з’являються договір запродажу (попередній договір, за яким одна з сторін зобов’язана була у встановлений строк продати іншій певне майно, за вказану в цьому ж договорі ціну. В протилежному випадку, винна сторона сплачувала неустойку) та договір товариства (різновид статутного договору організації). Договори поставки та підряду розглядалися законодавцем разом. Договору перевезення ще не існувало.

В другій половині XIX ст. (у пореформений період) отримали подальшу регламентацію вексельне право, правовий статус юридичної особи, та інші акти, що були пов’язані з розвитком капіталістичних відносин.

В сфері сімейного права існувало обмеження на шлюбний вік (для чоловіків – з 18 до 80 років, для жінок – з 16 до 80 років). На шлюб наречені повинні були отримати згоду батьків, ті хто знаходився на військовій, або цивільній службі – згоду начальства, кріпосні – дозвіл поміщика. Були заборонені шлюбні союзи християн із нехристиянами. Дійсним вважався лише церковний шлюб.

Жінка знаходилася у нерівному становищі по відношенню до чоловіка. Вона повинна була коритися його волі та «перебувати до нього в любові, пошані, та необмеженій слухняності, всіляко йому догоджати та бути відданою…» (Ст. 78 Кн. першої Зводу законів «Про права та обов’язки сімейні»). Її суспільний статус визначався статусом чоловіка.

Діти поділялися на законних і незаконних, тобто позашлюбних, які не мали права на прізвище батька та успадковування його майна.

Спадкування відбувалося за законом, або за заповітом. Заповіт міг бути складеним тільки в письмовій формі, дієздатною та осудною особою, якій виконався 21 рік, яка мала право «відчужувати своє майно за законами». Слід зазначити, що наслідники отримували майно не тільки померлого родича, але й засудженого на позбавлення всіх прав стану за певний злочин.

При спадкуванні за законом найближче право успадковування мали сини померлого, за їхньої відсутності – онуки, після – правнуки. Донька при живих братах отримувала 1/14 частину нерухомого майна та 1/8 частину рухомого. Якщо низхідні спадкоємці чоловічої статі були відсутні, спадщину отримували низхідні спадкоємці жіночої статі: доньки, внучки і т. д. Якщо таких теж не було, спадщина переходила до родичів за боковою лінією. При їх відсутності спадкоємцями становилися батьки. Той з подружжя, що пережив іншого, отримував 1/7 частину нерухомого та ¼ рухомого майна.

Кримінальне право. Норми кримінального законодавства були викладені у книзі першій XV тому Зводу законів. Книга складалася з 11 розділів, що ділилися на глави, та містила 765 статей. Вперше були відокремлені Загальна та Особлива частини.

Хоча ця книга і була істотним кроком вперед у розвитку російського кримінального законодавства, вона, все одно, виявилася недосконалою, не відповідала вимогам тих часів, в зв’язку з чим у 1846 р. було введено в дію «Уложення про покарання кримінальні та виправні» – кодифікований нормативний акт, на який, і тільки на який (а не на кн. 1, т. XV Зводу законів), повинні були посилатися суди у вироках по справам, розглянутим після 1 травня 1846 р.

В уложенні не було чіткої межі між поняттями злочину та проступку. («Злочином чи проступком визнається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання кримінального, або виправного законом наказане» – ст. 4 Уложення). В той же час, строки давнини були встановлені лише для злочинів.

Уложення встановлювало форми вини, стадії скоєння злочину, види співучасті, обставини що пом’якшували, або обтяжували провину, усували кримінальну відповідальність. Незнання закону не звільняло від покарання. Кримінальна відповідальність наступала з 7 років. Були виділені справи, які були підсудними духовному та військовим судам.

Існувала достатньо складна система покарань, які ділилися на два розряди: покарання кримінальні та покарання виправні. Ці розряди ділилися на декілька родів і ступенів.

Покарання кримінальні: позбавлення всіх прав стану (тобто, втрата всіх станових привілеїв, припинення подружніх відносин, позбавлення прав власності на майно, що як вже було сказане вище, переходило до наслідників, та батьківських прав) в сполученні або зі смертною карою, або з висилкою на каторжні роботи, або з висилкою на поселення до Сибіру чи на Кавказ; побиття плітками для осіб, що не позбавлені від тілесних покарань; таврування засуджених на каторгу (на чолі та на щоках в них ставилося слово «кат» (каторжний).

Покарання виправні: висилка, віддання до виправних арештантських рот, ув’язнення до кріпості, в’язниці, гамівні та трудові будинки, короткочасний арешт, догана в присутності суду, грошові стягнення, покарання різками для осіб, не позбавлених від тілесних покарань.

Покарання для різних станів різнилися. Так, у в’язницях примусово працювали лише селяни та міщани. Інші стани могли працювати лише за бажанням. Дворяни та чиновники короткочасний арешт могли відбувати й дома, а всі інші – тільки в поліцейських органах.

Дворяни, духівництво, почесні громадяни, купці першої та другої гільдій, феодали інших народностей звільнялися від таврування, ув’язнення в кайдани, покарання плітками, шпіцрутенами, палками, різками.

Особлива частина розпочиналася зі злочинів проти віри. Велику увагу було приділено злочинам проти держави. Участь у повстанні, замах, злочинна дія, або навіть намір скинути імператора, каралися позбавленням всіх прав стану та смертною карою. Складання та розповсюдження рукописних або друкованих творів з метою «побудити до бунту» каралися позбавленням всіх прав стану та висилкою на каторгу на строк від 8 до 10 років, при цьому особи, не звільнені від тілесних покарань, отримували від 50 до 60 ударів плітками та були тавровані.

Окремі розділи були присвячені злочинам проти порядку управління, посадовим злочинам. Існувало спеціальне відділення «Про непокору фабричних та заводських людей». Їх колективна непокора керівництву підприємства, каралася як повстання проти влади, тобто смертною карою. Учасники страйків каралися арештом на строк від 3 тижнів до 3 місяців для призвідників, та від 7 днів до 3 тижнів для інших учасників.

Існував розділ «Про злочини та проступки проти законів про стани», що передбачав захист станового розшарування суспільства. Будь-яке намагання приховати свою станову належність каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою в Сибір на поселення. При цьому особи, не звільнені від тілесних покарань, отримували від 10 до 20 ударів плітками. Розділ мав спеціальне відділення «Про злочини кріпосних людей проти своїх господ». Виступи кріпаків проти своїх господ були прирівняні до повстання проти уряду. Будь яка непокора поміщику каралася різками до 50 ударів. Перехід кріпосних до іншого стану, або до іншого власника без дозволу свого поміщика каралися різками від 30 до 60 ударів.

Окремий розділ містив норми, присвячені злочинам проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб. Навмисне вбивство каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою на каторгу або довічно, або на тривалі строки. Смертної кари за цей злочин передбачено не було.

Обширний розділ було присвячено злочинам проти власності приватних осіб. Насильне заволодіння чужим нерухомим майном каралося позбавленням всіх прав стану та висилкою в Сибір (достатньо поширений в ті часи злочин серед поміщиків, які часто привласнювали за допомогою своїх озброєних кріпаків землі сусідів). Позбавлення прав стану та висилка на каторгу передбачалися й за підпал заселеної будівлі, розбій, грабіж, крадіжку. Каторжні роботи, в залежності від складу злочину, відбували в Сибіру, в кріпостях, на заводах, рудниках. За крадіжку практикувалося також ув’язнення до арештантської роти, в трудові будинки, побиття різками.

В 1866 р. було складено нову редакцію Уложення, де були враховані укази 1863 р. про скасування тілесних покарань. З’явилися деякі нові склади злочинів. Число статей було скорочене.

В редакції Уложення 1885 р. з’явилися нові склади злочинів проти держави, розширена відповідальність за страйки.

Процесуальне провадження.В основному, мало інквізиційний характер. Хоча ще у 1801 році тортури були заборонені, на практиці вони продовжували широко застосовуватися.

Слідством та виконанням вироків займалася поліція. Справа починалася за допомогою доносу, скарги окремих осіб, з ініціативи прокурора, стряпчих, або поліції. Прокурори та стряпчі здійснювали нагляд за слідством.

По закінченні слідства справа направлялася до суду. Судового слідства не існувало. Справу доповідав по складеним «виписам» один зі членів суду або секретар. Свідків та експертів, як правило, до суду не викликали. Звинуваченого викликали лише з метою вияснення, чи не застосовувалися до нього недозволені методи під час слідства. Звинувачений був не суб’єктом, а об’єктом процесу.

Докази розподілялися на цілковиті та нецілковиті. Цілковиті докази: визнання звинуваченим своєї вини, визнані їм письмові докази, висновок медичних експертів, співпадаючі показання двох не відведених підсудним свідків. Нецілковиті докази: підтверджене свідками не судове визнання звинуваченого, обмова їм сторонніх осіб, повальний обшук, показання одного свідка та ін.

По тяжким кримінальним справам суд першої інстанції складав «думку» та відправляв її в палату кримінального суду для винесення вироку.

Коли доказів було недостатньо, суд не виносив ні обвинувального, ні виправдувального вироку, а залишав звинувачених під підозрою, що для селян та міщан могло призвести до виселення до Сибіру.

В судах були поширені хабарництво і тяганина (по деяких справах – десятиріччями). Втім, справи по особливо небезпечним для держави злочинам розглядалися дуже швидко, інколи – спеціально утвореними імператором верховними кримінальними судами. Такий суд судив декабристів.

Селян, які виступили проти своїх господ, судив військовий суд. З незначних злочинів, скоєних кріпосними селянами розправу мали право чинити їхні поміщики.

В редакції Уложення 1866 р. були враховані підсумки судової реформи 1864 р. В редакції 1885 р. знайшли відображення тюремна реформа, зміни в системі місць позбавлення волі.

 

Буржуазні реформи в середині XIX ст. Селянська реформа 1861 р. Реформа у сільському господарстві, основним змістом якої було скасування кріпосного права в Росії. Її проголошено маніфестом імператора Олександра II (1855–1881 рр.) від 19 лютого 1861 р. Водночас було затверджено 17 нормативних актів, які супроводжували реформу.

Зберігалася власність поміщиків на землю, земельні наділи. Селяни повинні були викупати надані їм наділи. До викупу вони залишалися тимчасовозобов’язаними і мали відробляти на користь пана оброк, або панщину.

Планувалося, після викупу створити общинну власність на землю. Община повинна була стати нижньою ланкою адміністративного управління на селі. Передбачалося утворення спеціального державного апарату: губернські у селищних справах присутствія та інститут мирових посередників. Також, поміщики зберігали «нагляд за порядком у їхніх маєтках, з правом суду і розправи, до утворення волостей та відкриття волосних судів»[89].

Фактично, реформа, хоч і була, в цілому, кроком вперед, зберегла значні залишки кріпацтва – політичне безправ’я селян, відробітки, штрафи, високу орендну плату, тощо. Викупні платежі за землю скасовано згідно з указом Сенату «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення» від 9 листопада 1905 р.

Селянська реформа тривала понад 40 років, але бажаних результатів не дала. У зв’язку з цим у 1906 р. було розпочато Столипінську аграрну реформу.

Земська реформа 1864 р. Проведена з метою пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку шляхом створення місцевого (земського) самоврядування. 1 січня 1864 р. Олександр II затвердив Положення про губернські та повітові установи, згідно з яким у губерніях та повітах створювалися виборні земські установи – губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та управи (виконавчі органи). Головами земських зборів були представники дворянства[90]. Діяльність повітових і губернських земських зборів була підконтрольною місцевій губернській владі, а через неї – міністрові внутрішніх справ[91].

Міська реформа 1870 р. Згідно з Міським положенням, затвердженим Олександром II 16 червня 1870 р. на міські органи самоврядування було покладене виконання адміністративно-господарчих завдань на території міста: питання благоустрою, завідування шкільною, медичною справою, міською торгівлею і промисловістю, міським кредитом тощо.

Органами самоврядування у містах були міські виборні збори (скликалися виключно для обирання гласних членів міської думи), міська дума та міська управа. Їхня діяльність перебувала під наглядом губернаторів і міністерства внутрішніх справ. губернські з міських справ присутствія, під головуванням губернатора, розглядали скарги на діяльність органів міського самоуправління.

Судова реформа 1864 р. Змінила судову систему Російської імперії, кримінальне і цивільне судочинство. Судові статути (затверджені у листопаді 1864 р.) запровадили систему незалежних судів, в яких засідали професійно підготовлені судді. Суди було відокремлено від адміністрації, утворено загальний і формально рівний для всіх суд: суди мирової юстиції та загальні суди. В окружних судах для розгляду більшості кримінальних справ запроваджено інститут присяжних засідателів.

Проголошувалися демократичні принципи судочинства: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, презумпція невинуватості, рівність усіх перед законом, гласність, усність і змагальність судового процесу, вільна оцінка доказів судом тощо. Проведено також реорганізацію прокуратури, запроваджено адвокатуру.

Водночас, реформа зберегла залишки станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні, суди для інородців, окремий порядок розгляду справ про службові злочини, станових представників при судових палатах, адміністративну юстицію, дворянський склад суддів тощо.

Поліцейська реформа 1862 р. Зміни, спрямовані на вдосконалення структури і посилення ролі поліції у відведеній їй сфері діяльності. Реформа отримала законодавче оформлення в «Тимчасових правилах про устрій поліції у містах і повітах губерній, що управляються за загальним установленням» та відповідному указі Олександра II, яким вони вводилися в дію (обидва – від 25 грудня 1862 р.). Фактично «Тимчасові правила» перетворилися на правовий акт постійної дії, який упродовж тривалого часу регулював устрій і діяльність поліції. Указ складався зі вступу і 10 статей, в яких містилися принципові положення щодо реформи поліції. «Тимчасові правила» викладені в 33 статтях, які уточнювали і розкривали основні положення указу.

Внаслідок реформи 1862 р. замість міської та земської поліції у кожному повіті започатковувався єдиний поліцейський колегіальний орган — повітове поліцейське управління на чолі з повітовим справником, якого призначав губернатор або генерал-губернатор. Керівник управління разом зі своїм помічником та членами управління становили присутствіє. Головою присутствія теж був повітовий справник. Повітовому поліцейському управлінню були підпорядковані виконуючі чиновники поліції, до яких належали станові пристави і нижні чини поліції (соцькі й десяцькі). Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) й поселення. Кількість станів у повіті була різною (2-4) і залежала від розміру території, що обслуговувалася, чисельності її населення, стану «спокою і порядку». В окремих губерніях, за рішенням міністра внутрішніх справ, при повітовому поліцейському управлінні утворювалася кінна поліцейська варта.

«Тимчасові правила» зберігали в усіх губерніях і найбільш значних містах, посадах і містечках самостійну, окрему від повітової, міську поліцію. У цих населених пунктах утворювалися поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Структура міського управління була аналогічною структурі повітового. До його присутствія входили поліцмейстер (голова), помічник поліцмейстера (обидва призначалися на посаду губернатором) і два засідателі від міського стану (ратмани магістрату або ратуші). На відміну від повітового управління, засідателі обиралися шляхом не прямих, а багатоступеневих виборів. У підпорядкуванні управління перебували виконуючі чиновники (міські пристави, помічники приставів і поліцейські наглядачі) та нижні поліцейські чини (службовці міських поліцейських команд). Місто поділялося на частини, очолювані міськими приставами, які (а також їх помічники і поліцейські наглядачі) призначалися губернатором. У результаті Поліцейської реформи 1862 р. чисельність чиновників поліції збільшилася, а її структура ускладнилася. Реформа не внесла в роботу поліції достатньої ясності й визначеності, тобто фактично не досягла очікуваних результатів. У дещо модернізованому вигляді поліція існувала в Росії до лютого 1917 р.

Військова реформа 1864-1874 рр. була викликана виявленою під час Кримської війни 1853-1856 рр. повною небоєздатністю та технічною відсталістю російської армії.

На першому етапі реформи (починаючи з 1864 р.) строк служби рекрутів було скорочено до 15 років, покращене технічне оснащення армії.

У 1874 р. було прийнято новий Статут про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності він вводив всезагальну, всестанову повинність чоловічого населення. Призов здійснювався за жеребом (кількість тих, хто підлягав призову, перевищувала потрібність у людях). Призивали чоловіків з 21 року. Строк служби складав для піхоти – 6 років, для моряків – 7 років.

Реформа надавала переваги особам, що отримали освіту, вводила деякі пільги з урахуванням сімейного положення тих чи інших осіб.

Офіцерський корпус комплектувався особами, що закінчили або військове, або юнкерське училище і, як правило, належали до дворянського звання.

В результаті реформи збройні сили Росії перетворилися в армію буржуазного типу, що зберегла певні феодальні пережитки – дворянський офіцерський корпус, система взаємодії офіцерів зі солдатами (муштра, рукоприкладство), тілесні покарання, що зберігалися ще довгий час після їхньої офіційної заборони у 1863 році.

Фінансова реформа. У зв’язку з підготовкою і проведенням селянської реформи були створені Селянський та Дворянський банки. В 1860 році було створено Державний банк, а також мережу комерційних банків.

Відбулося впорядкування державних фінансів: було введене загальнодержавний бюджет. Всі грошові кошти держави концентрувалися в Державному банку, який приймав внески, надавав позики, враховував векселя, тощо. Було відмінено подушну подать, введену ще Петром I для селян та міщан та замінено податками. Було введено акцизи на деякі з предметів широкого споживання. Пізніше було встановлено державну монополію на лікеро-горілчані вироби.

Наприкінці XIX ст. здійснювалися заходи, спрямовані на зміцнення грошової системи. Було введено золотий стандарт, тобто вільний розмін карбованця на золото (введено золоті карбованці).

В основу митної політики держави було покладене протекційну систему, яка повинна була допомагати розвиткові російської економіки.

Контрреформи.Після здійснення Олександром II описаних вище прогресивних реформ розпочався розгул народовольців. Політична напруга в країні була різко підвищена. Самого імператора було вбито народовольцями в 1881 р.. Новим імператором стає його син Олександр III (1881–1894 рр.). З метою заспокоєння терористичних організацій в країні та стабілізації політичної ситуації уряд Олександра III вдається до контрреформ.

Вже у 1881 р. було прийняте Положення про заходи щодо охорони державного порядку та суспільного спокою. Цей акт передбачав уведення режимів посиленої або надзвичайної охорони, коли вся повнота влади передавалася генерал-губернаторові, який отримував право забороняти збори, закривати торгівельно-промислові заклади, підвергати будь-яку особу арешту до 3 місяців, висилці. Значно розширений був обсяг повноважень поліції та жандармерії.

До будь-якої особи, що визнавалася шкідливою «для державного порядку та суспільного спокою» за рішенням Особливої наради, до складу якої входили міністр внутрішніх справ, два чиновники від МВС і два – від міністерства юстиції, могла бути застосована висилка.

В 1892 р. було видано закон «Про військове положення», що дозволяв у разі необхідності вводити режим військового стану на територіях, небезпечних в революційному сенсі. Ці закони надавали владі право передавати справи по злочинах загального характеру військовим судам за законами воєнного часу.

В 1889 р. Було прийняте Положення про земських дільничних начальників, які замінили собою мирових суддів. На них було покладено поліцейсько-судові функції, що суперечило найважливішому принципу судової реформи 1864 р. – відділенню суду від адміністрації.

Було встановлено становий принцип формування першої виборчої курії замість цензового. Тепер в курію могли потрапити тільки представники дворянства, для міських виборців було встановлено майновий ценз, для селян було введено порядок призначення гласних в земства з числа селян-виборців губернатором на його погляд.

Губернатор або міністр внутрішніх справ отримали право призупиняти або скасовувати будь-яке рішення органів земського самоврядування. Було підсилене контроль влади за діяльністю міського самоврядування.

Права жандармерії в області дізнання і слідства по політичних справах було значно розширено. Справи про збройний опір владі, напад на співробітників поліції та інших посадових осіб при виконанні ними службових обов’язків та багато інших було передано до військово-окружних судів[92].

 

Зміни в державі та праві Росії на початку XX ст. Перша буржуазна революція в Росії розпочалася з розстрілу робітничої демонстрації у Петербурзі 9 січня 1905 р. Навесні того ж року в країні починають з’являтися перші ради робітничих депутатів, які мали свої виконавчі органи та робочі комісії.

Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р. вимусив царя Маніфестом від 17 жовтня 1905 р. проголосити створення органу народного представництва – Державної думи, гарантувати мінімальні буржуазні політичні свободи. Імператор Микола II (1894–1917 рр.) пообіцяв дарувати народові непорушні основи громадянської свободи (недоторканість особи, свободу совісті, слова, зібрань і союзів), створити законодавчу думу, без схвалення якою жоден зі законів не набуватиме чинності.

Розпочався процес оформлення легальних політичних партій буржуазії, виходу з підпілля революційних партій. Інтереси крупної буржуазії представляла октябристська партія, ліберальної буржуазії та земств – партія кадетів, селянства – партія соціалістів-революціонерів (есерів), робітничого класу – Російська соціал-демократична партія, що мала більшовицьке та меншовицьке крила. Українські націонали блокувалися, в основному, з кадетами.

Скликані Перша, а потім і Друга Думи були швидко розпущені, що означало кризу революції. Прийняті ще до того Основні закони Російської імперії проголошували, що верховна самодержавна влада належить Імператорові, а його особа є священною та недоторканою. В період між засіданнями Думи цар зберігав право видання надзвичайних вказівок, що мали силу закону і Думою не обговорювалися та право дострокового розпуску Думи без обґрунтування приводу. Також він міг відхилити будь-який вже схвалений Державною радою (пізніше – верхня палата Думи) та Державною думою законопроект.

До Лютневої революції 1917 р. було скликано ще Третю і Четверту Думи, де переважали октябристи та кадети.

У жовтні 1905 р. було створено Раду Міністрів та Раду державної оборони.

Для придушення повстань у 1906 р. були створені військово-польові суди, в складі яких не було юристів, вироки (як правило, це була смертна кара) оскарженню не підлягали. Указом від 2 грудня 1905 р. були заборонені страйки на всіх підприємствах, призупинення діяльності яких загрожує безпеці держави (в тому числі – на залізниці, телеграфі та телефонних станціях, газових заводах, у державних установах, тощо).

Під час Першої світової війни (1914-1918) було видано указ про військову цензуру, майнові відносини намагалися регулювати адміністративними актами (реквізиції, введення твердих цін на продукти харчування, сухий закон (формально скасований лише більшовиками у 1925 р.), тощо). Суворі покарання (аж до смертної кари) були передбачені за військові злочини (дезертирство, ухилення від несення військової служби, навмисне членоушкодження з метою звільнення від військової повинності, тощо).

Всі ці заходи не змогли урятувати царизм. Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого і перемогла 27 лютого 1917 р. Микола II зрікся престолу. В ніч з 1 на 2 березня був створений Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Пост міністра юстиції отримав О. Керенський. Інші 11 членів цього уряду були, так званими, «міністрами-капіталістами».

Меншовики та есери оголосили про свою підтримку Тимчасового уряду до переможного закінчення війни, щоб остаточно не дестабілізувати ситуацію в країні. Після завершення війни народу було обіцяно скликання Установчих зборів.

Лідер більшовиків В. І. Ульянов (Ленін) оголосив лозунги «Жодної підтримки Тимчасовому уряду» та «Перетворення імперіалістичної війни в громадянську». Тимчасовий уряд, який не може дати народові «ні миру, ні землі»,повинен бути замінений владою Рад (більшовицьких, і ні яких інших!).

Після невдалої спроби захопити владу на початку липня 1917 р. більшовицькою партією Леніна оголосили німецьким шпигуном і він вимушений був переховуватися від суду.

З липня 1917 р. прем’єром став О. Керенський, у вересні з 16 міністрів Тимчасового уряду вже 10 були соціалістами та лише 6 – капіталістами. Але навіть такий Тимчасовий уряд виявив свою повну нездатність керувати країною, не зміг внести скільки-небудь суттєвих змін в організацію її державного апарату та у законодавство[93].

У жовтні 1917 р. цим кризовим станом скористалися більшовики для узурпації влади. 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) вибухнула більшовицька жовтнева революція, яка поклала край капіталізму в Росії та розпочала криваві роки червоного терору.

 


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 12; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.067 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты