Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Державний устрій Німеччини




Читайте также:
  1. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  2. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  3. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  4. Адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщини
  5. Бюджетний устрій та бюджетна система
  6. Вища освіта Німеччини
  7. Державний адміністратор після надходження заяви та документів, що додаються до неї, формує дозвільну справу.
  8. Державний борг, його сутність, роль і значення в економіці
  9. Державний брендінг в міжнародних відносинах
  10. Державний бюджет України та його призначення

1.1. Падіння Священної Римської імперії германської нації. Форми об’єднання германської держави. Наприкінці XVIII ст. Німеччина не була єдиною державою. Численні німецькі держави входили до складу Священної Римської імперії германської нації, що лише формально була єдиним державним утворенням.

У цей час на внутрішньополітичне життя імперії дедалі більше починає впливати одна з найбільш могутніх держав німецького світу – Пруссія.

На німецький світ значно вплинули Велика французька буржуазна революція й наполеонівські війни, що сталися після неї. Саме в результаті військової діяльності Наполеона I на початку XIX ст. Священна Римська імперія германської нації припинила своє існування[79]. За умови безпосереднього впливу Франції Німеччина поступово почала розвиватися капіталістичним шляхом. У результаті було ліквідовано безліч дрібних феодальних об’єднань, які почали або об’єднуватися, або входити до складу великих німецьких монархій.

У 1806 р. 16 німецьких держав було об’єднано в Рейнський союз, що був цілком залежним від наполеонівської Франції.

Після перемоги Франції над Пруссією в 1807 р. у країні почався комплекс буржуазних реформ. Найважливішими із цих реформ були скасування в 1807 р. особистої залежності селян і впровадження вільної купівлі-продажу землі.

Завершення епохи наполеонівських воєн відзначилося створенням нового об’єднання германських держав. Рішення із цього питання було прийнято на Віденському конгресі великих європейських держав у 1815 р., а Союзний акт став правовою основою цього рішення.

Зрештою було створено Германський союз, до якого крім Пруссії та Австрії ввійшли ще 35 монархій і 4 вільні міста. При цьому Австрія домоглася гегемонії в Германському союзі. Керівним органом союзу був Союзний сейм (бундестаг) – рада уповноважених окремих германських монархів. Сейм турбувався насамперед про збереження в Європі наявного порядку: кордонів, монархій, політичної ізоляції Росії, збереження політичної роздробленості німецьких держав. Водночас у Германському союзі не було єдиної армії, дипломатичного представництва, суду. Рішення сейму були обов’язковими тільки за умови їх визнання всіма членами союзу, що певною мірою паралізувало його діяльність. По суті, Германський союз був дуже слабкою конфедерацією, без реальної сили та впливу. Між державами союзу не було ані міцних економічних відносин, ані єдиного законодавства, ані спільних фінансів або дипломатичного відомства[80].



Крім того, Союзний акт 1815 р. визначав не тільки майбутній внутрішній устрій німецьких держав на основі конституцій, але й форму відносин між німецькими державами.

У результаті з 1816 до 1847 р. у більшості германських держав було прийнято перші конституції у формі дарованих монархами хартій, т.з. октройованих конституцій.

Загалом за формами правління й найвищими органами державної влади ці конституції небагато відрізнялися одна від одної.

Так, наприклад, відповідно до конституції герцогства Баден, прийнятої в 1818 р., спадкоємний герцог поєднував у собі всі права державної влади, але згідно зі станово-представницьким двопалатним органом – ландтагом.

Верхня палата ландтагу була феодальною установою, що складалася із принців «великого герцогського дому», глав колишніх можновладних родів, декількох депутатів земського дворянства, університетів та осіб, призначених герцогом. Нижня палата обиралася з депутатів міських і сільських округів.



Усю повноту виконавчої влади й контроль за законодавчою владою конституція покладала на Великого герцога, що міг скликати, розпускати ландтаг, розширювати або звужувати коло питань, що підлягають обговоренню. Герцогові надавалося право законодавчої ініціативи, право затвердження й оприлюднення законів. Конституція передбачала також пряму законотворчість герцога у формі указів.

Уряд згідно з конституцією відповідав у своїй діяльності тільки перед королем. До обов’язків уряду під час подання нового бюджету входив звіт перед ландтагом про видатки попереднього року.

Усі германські конституції включали обмежений перелік демократичних прав і свобод, які, однак, не передбачали правових гарантій їх здійснення. По суті, права і свободи сходили нанівець численними привілеями дворянства.

До декларованого переліку прав і свобод входили: свобода совісті, друку, пересування, вибору професії, недоторканність приватної власності й особи, незалежність суддів, заборона довільних арештів.

Загалом конституції німецьких держав сприяли повільному перетворенню абсолютних монархій Германського союзу на обмежені, відкриваючи при цьому можливість для формування буржуазної ліберальної опозиції.

Проте німецькі конституції сприяли також тимчасовому зміцненню германського сепаратизму. Буржуазія, набувши певних прав, боялася їх втратити та протидіяла об’єднанню з Австрією і Пруссією.

1.2. Революція 1848 – 1849 рр. у Німеччині. У середині XIX ст. стала очевидною необхідність створення єдиної держави. Насамперед це було пов’язано із завершенням промислового перевороту в Німеччині, що почався задовго до революції 1848 р.



Таким чином, одним із найважливіших завдань буржуазно-демократичної революції 1848 р. було здобуття державної єдності Німеччини. Для нормального розвитку капіталістичних відносин у Німеччині необхідно було знищити старі феодальні порядки й підтримати національну єдність країни.

У змінах було зацікавлено багато верств населення німецьких держав. Протидіяли цьому процесу великі та дрібні монархи, що спиралися на дворянство, чиновників та армію.

Ліберальна буржуазія обстоювала ідею створення федеральної конституційної монархії з ліберальним режимом під егідою Пруссії або Австрії. Малогерманська партія боролася за союз із Пруссією, а великогерманська – за союз із Австрією.

Кульмінацією розвитку германської революції стало повстання у столиці Пруссії Берліні в 1848 р. У цих умовах прусський король Фрідріх Вільгельм IV (1840 – 1861) підписав у 1848 р. декілька указів, що йдуть назустріч демократичним вимогам революції. Король визнав необхідність конституційної монархії, створив ліберальний уряд, було проголошено свободу особи, союзів, зборів, друку тощо[81].

Однак подальша поразка революції спричинила відмову від багатьох демократичних обіцянок. Але, незважаючи на поразку революційних сил, події 1848 р. не минули безслідно. Підприємці могли тепер користуватися порівняно ліберальними законами у процесі своєї діяльності. У 1850 р. було видано закони про викуп селянами землі.

У 1850 р. у Пруссії було прийнято конституцію, в якій у результаті революційних подій проголошувалися рівність перед законом, знищення станових привілеїв, доступність усіх громадських посад, особиста свобода, недоторканність особистої власності, житла, свобода слова, зборів, союзів тощо.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту, що приймав закони, затверджував бюджет і податки. Члени нижньої палати обиралися, а верхня палата парламенту була наполовину виборною, наполовину призначеною. Однак уже з 1852 р. верхня палата стала довічною та спадковою.

Особа короля, що був главою виконавчої влади, проголошувалася недоторканною. У його руках було зосереджено командування армією, призначення уряду, всіх найвищих цивільних і військових посадових осіб. Король мав право вето, право оголошення війни та укладення миру, мав право законодавчої ініціативи й, таким чином, законодавча влада відповідно до конституції Пруссії 1850 р. здійснювалася спільно королем і обома палатами парламенту. На короля також було покладено контроль за парламентом і право його дострокового розпуску. По суті, парламент був лише дорадчим органом при королі.

На членів обох палат парламенту та державних чиновників покладався обов’язок зберігати вірність королю й конституції. Однак ні король, ні армія не присягали у дотриманні основного закону країни[82].

Практично одночасно із прийняттям прусської конституції Франкфуртський парламент прийняв проект загальногерманської конституції 1849 р.

Відповідно до конституції до Германської федерації мали входити держави й території Германського союзу. При цьому суб’єкти федерації повинні були зберегти свою незалежність, мати свої конституції та адміністрації.

Перед імперською владою було поставлено насамперед завдання створення єдиної дипломатичної служби та проведення єдиної зовнішньополітичної лінії. Конституція поряд із впровадженням єдиного громадянства передбачала необхідність створення єдиного правового простору, закріпивши право та обов’язок імперії видавати загальні укладення цивільного, торговельного, вексельного і кримінального права. Установлювався принцип верховенства імперських законів над законами окремих держав.

Імперію мав очолити один із великих германських монархів Австрії або Пруссії. Імператор повинен був здійснювати свою владу через призначуваних ним міністрів. За главою імперії закріплювалося право законодавчої ініціативи, право скликання й розпуску народної палати парламенту, публікації імперських законів і видання для їх виконання розпоряджень. Однак видання, скасування, зміни імперських законів потребували обов’язкової постанови Рейхстагу.

Будь-який закон згідно з конституцією повинні були прийняти обидві палати Рейхстагу: Палата держав і Палата народів, – а також затвердити уряд.

У конституції 1849 р. закріплювалися основні права германського народу: рівність перед законом, недоторканність особи, недоторканність житла, свобода слова, друку, зборів, недоторканність власності.

У результаті прусський король, якому було запропоновано корону імператора, відкинув конституцію під приводом незаконності її походження. Король Пруссії хотів самостійно об’єднати країну шляхом унії трьох держав: Пруссії, Саксонії та Ганноверу. Однак об’єднання Німеччини в середині XIX ст. не відбулося через місцевий сепаратизм, опір великих європейських держав і суперництво Австрії та Пруссії за гегемонію у майбутній Німеччині.

1.3. Створення Північногерманського союзу. Боротьба Австрії та Пруссії за лідерство зрештою спричинила австро-прусську війну 1866 р., що завершилася перемогою Пруссії.

У 1866 р. було скасовано Германський союз і утворено Північногерманський союз, до якого ввійшли 28 німецьких держав.

У 1867 р. було прийнято конституцію Північногерманського союзу. Законодавча влада здійснювалася двопалатним парламентом – Рейхстагом. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, однак виборчих прав було позбавлено жінок, солдат та слуг. Досить обмежені права Рейхстагу цілком контролювалися владою президента Північногерманського союзу – прусського короля й верхньою палатою парламенту – Союзною радою. Президент союзу мав право скликати й розпускати парламент. Він затверджував закони, прийняті парламентом. Безпосереднім главою виконавчої влади був канцлер союзу, що відповідав тільки перед президентом. Окремі відомства очолювали статс-секретарі, які підпорядковувалися канцлерові[83].

1.4. Утворення й розвиток Германської імперії. Конституція 1871 р. Таким чином, під контролем Пруссії опинилася значна частина Німеччини. За межами Північногерманського союзу залишалися південнонімецькі держави. Їх об’єднанню із союзом заважала Франція. Зрештою розпочалася франко-прусська війна 1870 р., що завершилася поразкою Франції та утворенням у 1871 р. Германської імперії, що була проголошена в м. Версалі. Король Пруссії Вільгельм I (прусський король з 1861 р., імператор з 1871 до 1888 рр.) став імператором Німеччини.

У 1871 р. було прийнято конституцію Германської імперії, що багато в чому повторювала положення конституції 1867 р.

У конституції 1871 р. було закріплено модель федеративно-адміністративного політичного устрою, тому що федеральним зборам (Союзній раді) було передано законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці й торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць тощо. При цьому імперські закони мали перевагу над законами земельними.

У конституції Германської імперії було закріплено гегемонію Пруссії.

Парламент, який був формально покликаний дбати про інтереси суб’єктів федерації, не відповідав своєму призначенню через різне представництво держав, що входили до складу федерації.

Пруссії з 25 союзних держав належало 17 місць із 58, що визначало її головне становище.

По суті, федерація Німеччини була не союзною державою, а союзом династій. У парламенті були представлені не народи суб’єктів федерації, а представники місцевих монархів.

Особливе становище Пруссії в імперії визначалося також тим, що президентом Союзу був прусський король, який дістав назву «германський імператор».

Імператор (кайзер) був главою виконавчої влади. Він призначав посадових осіб, мав право скликати, закривати й розпускати Союзну раду та Рейхстаг, атакож мав право розроблення й публікації імперських законів і нагляду за їх виконанням. Деякі найважливіші свої повноваження він здійснював за згодою Союзної ради: оголошення війни й миру, укладення договорів, проведення каральних заходів щодо держав, які не виконують своїх союзних обов’язків тощо.

Безпосередньо очолював уряд імперії імперський канцлер. Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, але й головою Союзної ради. Він призначався імператором і відповідав тільки перед ним. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, колоній.

Нижня палата парламенту – Рейхстаг – перебував під контролем імператора. При цьому він мав менші повноваження, ніж Бундесрат. Жоден закон, прийнятий Рейхстагом, не міг бути затверджений без Бундесрату. Бундесрату надавалися повноваження на видання адміністративних приписів, необхідних для впровадження законів, право розпуску Рейхстагу за згодою імператора.

Загалом конституційний механізм Германської імперії створювався для розв’язання на чолі з Пруссією складних завдань. У конституції не було навіть глави, присвяченої правам і свободам німців. Водночас найбільшу главу було присвячено військовій справі, в якій закріплювався загальний військовий обов’язок[84].

Соціально-економічні процеси в Германській імперії впливали на зміни її політичного режиму. Особливу роль у цих процесах відігравав канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк. «Залізний канцлер», що представляв інтереси абсолютної влади, управляв цією імперією в 1871–1890 рр., спираючись на згоду Рейхстагу, де з 1866 до 1878 рр. його підтримувала партія націонал-лібералів. О. Бісмарк здійснив реформи германського права, системи управління й фінансів. Здійснені ним у 1873 р. реформи освіти спричинили конфлікт із Римською католицькою церквою, однак основною причиною конфлікту була недовіра германських католиків (які становили майже третину населення країни) до протестантської Пруссії. Коли ці суперечності виявилися у діяльності католицької партії «Центр» у Рейхстазі на початку 70-х років XIX ст., О. Бісмарк змушений був вжити заходів. Боротьба проти засилля католицької церкви дістала назву «культуркампф» (боротьба за культуру). Під час її багато єпископів і священиків було заарештовано, сотні єпархій залишилися без керівників. Відтепер церковні призначення повинні були погоджуватися з державою; церковні службовці не могли перебувати на службі в державному апараті. Школи було відокремлено від церкви, було впроваджено цивільний шлюб, єзуїтів вигнано з Німеччини.

У перші роки канцлерства О. Бісмарка переважали ліберальні методи управління країною. У цей період знищуються останні феодальні перешкоди для розвитку підприємництва й торгівлі, створюється партійна система, зростає робітничий рух.

У 1878 р. ситуація змінилася. Порівняно ліберальна епоха канцлерства О. Бісмарка завершилася через застій в економіці, зростання впливу соціалістів, успіхи на виборах опозиційних партій. Германський уряд підготував проекти кардинальної економічної реформи, переходу від свободи торгівлі до протекціонізму, розширення ступеня втручання уряду в економіку та інші сфери громадського життя.

Починається наступ на соціалістів (СЄПН). У результаті в 1878 р. було прийнято закон «Проти суспільно небезпечних намагань соціал-демократів». Закон забороняв усі організації, які нібито хотіли повалити наявний державний і суспільний устрій. Було заборонено також збори і друковані видання, що пропагують подібні намагання. Фактично було заборонено поширення будь-яких соціалістичних ідей у Німеччині.

Наслідком такої політики уряду стали рекордні за кількістю робітничих страйків 1889 – 1890 роки.

У 1890 р. імператор Вільгельм II (1888–1918) скасував закон проти соціалістів, що стало безпосередньою причиною відставки О. Бісмарка, а також подальшої чергової лібералізації політичного режиму.

У 1899 р. було скасовано обмеження для різних спілок, постанови деяких германських земель, що забороняли вступ до спілок робітників.

Однак попри всі зміни засобів і методів здійснення внутрішньої політики незмінним був досить агресивний зовнішньополітичний курс Німеччини.

Германський уряд неухильно підготовлявся до світової війни. У 1912 р. було ухвалено рішення про збільшення найближчим часом німецької армії до 800 тис. осіб.

У 1914 р. було прийнято закон про надзвичайні повноваження уряду, що дало державним органам право контролю за сировиною й паливом, його використанням для військових потреб.

У 1916 р. в умовах війни й конкуренції цивільної та військової влади, коли монарх фактично втратив усі реальні повноваження, у Німеччині встановилася воєнна диктатура.

Поразка Німеччини у світовій війні стала однією із причин початку революції в 1918 р. У результаті революційних подій Вільгельм ІІ був змушений зректися престолу.

 


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 100; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.019 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты