Державний устрій США.

1.1. Основи британського колоніального володіння. Джерела державного будівництва США слід зарахувати ще до часів колонізації Англією Північної Америки на початку XVII ст., коли в 1607 р. було засновано першу британську колонію – форт Джеймстаун. Так було започатковано майбутню державність США. До кінця XVII ст. загалом уже сформувалася система британського колоніального управління в 13 колоніях. Центральне управління в цих північноамериканських колоніях здійснювалося губернаторами. Створювалися також представницькі органи влади – двопалатні законодавчі збори. При цьому ці збори не мали широких законодавчих повноважень. Їх рішення могли скасувати або губернатори колоній або сам король Англії через Таємну раду[57].

Слід зазначити, що політико-правові установи в англійських колоніях Північної Америки розвивалися під безпосереднім впливом Англії, але насамперед виражали економічні потреби колоній, які постійно збільшувалися.

З поступовим розвитком колоній у колоніальному конституціоналізмі виявилися дві протилежні одна одній тенденції – олігархічна та демократична. Перша найбільш глибоко виявилася у Массачусетсі, де було встановлено теократичну олігархію, що придушувала будь-який вияв демократичних принципів. Друга тенденція була характерною, наприклад, для колонії Коннектикут, що була утворена дисидентами з Массачусетса. Для цієї колонії були характерними принципи демократії та виборні органи управління.

З початку XVII ст. політичні й економічні відносини північноамериканських колоній з метрополією визначалися політикою стримування розвитку капіталістичних відносин, обмеження зростаючої економічної активності буржуазії американських колоній, а зовнішня торгівля колоній перебувала під тотальним контролем Англії.

Поступово відбувався процес збільшення кількості населення колоній. Характерною рисою суспільно-економічного розвитку колоній було те, що вони починають розвиватися з тієї стадії, якої було вже досягнуто в Англії. Однак метрополія, побоюючись можливої конкуренції, намагалася запроваджувати феодальні відносини в колоніях. Англійський король роздавав землі, обмежував права колоністів – заборонив їм займати землі на захід Аллеганських гір. Парламент Англії запровадив «гербовий збір», яким обкладалися торговельні угоди, газети, оголошення, документи. Крім того, жителі північноамериканських колоній не були представлені в англійському парламенті.

У цей час у колоніях серед населення збільшувалося бажання звільнитися від британського колоніального гноблення, оскільки активно розвивалися буржуазні відносини і виявлялися об’єднавчі тенденції, що виразилися у встановленні конфедеративних відносин колоній.

У результаті американська революція почалася як національно-визвольний рух, що ґрунтується на буржуазних відносинах і перетворився на війну за незалежність.

1.2. Етапи державного будівництва в США. Наприкінці XVIII ст. натиск метрополії на колонії дедалі збільшувався. У цих умовах у 1774 р. почав свою роботу І Континентальний конгрес. У результаті було ухвалено рішення про бойкотування англійських товарів і висувалася вимога ліквідувати протиправні закони короля й парламенту. При цьому колонії підтверджували свою вірність Королеві Англії.

Після поразки мирних ініціатив починають формуватися загони колоністів для боротьби з англійцями. 19 квітня 1775 р. починаються бойові дії. 15 червня 1775 р. ІІ Континентальний конгрес затвердив створення єдиної революційної армії на чолі із Джорджем Вашингтоном. У травні 1776 р. конгрес закликав колонії розірвати відносини з Англією[58]. У результаті війни з Англією, що почалася з 1775 р., було прийнято Декларацію незалежності, в якій колонії Англії проголошувалися вільними й незалежними штатами, а також було декларовано права та свободи людини[59].

Проголошення незалежності колоній фактично викликало появу в Північній Америці 13 незалежних суверенних держав. Прямим результатом державного будівництва у штатах була поява конституцій.

Усі конституції американських штатів починалися з Декларації прав або з Білля про права, в яких перелічувалися традиційні для англійських підданих права та свободи. Усі конституції виходили із принципу поділу влади і схилялися до державної моделі з верховенством парламенту у штатах. Конституції штатів приймали установчі збори. Поправки до конституцій також приймали збори.

Процес об’єднання штатів зрештою викликав появу 1 березня 1781 р. першої конституції США – «Статей конфедерації», які юридично оформили й закріпили створення союзу між окремими штатами. Згідно з цією конституцією кожен американський штат зберігав свій суверенітет, волю й незалежність і будь-яку владу, юрисдикцію та право, крім лише тих моментів, які було делеговано штатами конфедерації Сполучених Штатів. Верховною владою в конфедерації був Конгрес. Кожен штат в однопалатному Конгресі мав один голос. При цьому кожен штат мав свій парламент, свій уряд і конституцію. Конгрес відав збройними силами й поштою. У міжсесійний період обирався комітет штатів. По суті, у конституції йшлося про 13 незалежних республік. Тому загалом конфедерація була досить слабким державним утворенням.

Багато у чому створення північноамериканської конфедерації було обумовлено зовнішньополітичним завданням – війною за незалежність проти Англії. Війна завершилася перемогою американців. 3 вересня 1783 р. у Франції в м. Версалі був підписано мирний договір між Англією та США. Згідно з договором США визнавалися суверенною державою.

Вважають, що «Статті конфедерації» – це певний різновид міжнародного договору, а не повноцінний основний закон єдиної держави. Хоча саме в конфедерації було створено засади майбутньої американської федеративної держави, юридичною основою якої була конституція 1787 р.

У 1787 р. Конгрес ухвалив рішення про скликання у м. Філадельфії Конституційного конвенту з метою перегляду «Статей конфедерації». Однак у процесі своєї роботи конвент прийняв нову конституцію[60].

Американська конституція складалася із преамбули та 7 статей, з яких 4 було поділено на розділи: стаття I була присвячена Конгресу, у статті II йшлося про президента, у статті III – про суд, у статті IV – про суб’єктів федерації, тобто штати, у статті V мова йшла про поправки до конституції, у статті VI – про дотримання конституції й законів, у статті VII – про ратифікацію конституції США. В основу організації та взаємодії вищих органів влади в США було покладено принцип поділу влади. Влада у державі поділялася на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову, кожній з яких було надано можливість діяти самостійно в конституційних межах. Гілки влади в США були одночасно відокремленими одна від одної та взаємозалежними, автономними та взаємодіючими.

Законодавча влада була представлена Конгресом, що складався із двох палат. Палата представників обиралася народом, а Сенат – законодавчими зборами штатів.

Президент був главою держави, а також главою виконавчої влади та обирався колегією виборців, які у свою чергу обиралися населенням штатів.

Судову владу в країні представляв Верховний суд, що формувався спільно президентом і Сенатом.

Усі органи державної влади мали різні строки повноважень: Конгрес кожні два роки переобиралися на одну третину; Сенат на одну третину. Президент обирався на чотири роки, а судді Верховного суду обіймали свої посади довічно.

У конституції США було передбачено механізм нейтралізації узурпації державної влади будь-якою із гілок[61]. Відповідно до цього найважливішого положення Конгрес набув права відхиляти законопроекти президента. Сенат міг відхилити будь-яку кандидатуру, запропоновану президентом для обіймання найвищих посад у державних установах. Крім цього, Конгрес міг притягнути президента до відповідальності у порядку імпічменту та усунути його з обійманої посади.

Верховному суду з 1803 р. надавалося право конституційного контролю, тобто право вирішувати питання про відповідність конституції актів Конгресу, президента й органів влади штатів, що було важливим засобом стримування діяльності як Конгресу, так і президента США. Судді, у свою чергу, могли бути усунені з посади відповідно до процедури імпічменту, що здійснював Конгрес.

За штатами згідно з конституцією США залишалися такі повноваження: організація власного уряду та всіх місцевих справ, включаючи поліцію й суд; кримінальне, цивільне і процесуальне законодавство; торгівля всередині штату; робоче законодавство; власні збройні сили. Така система стримування і противаг у конституції США мала не тільки запобігати можливим узурпаторським тенденціям будь-якої з гілок влади, але й забезпечувати стабільність і безперервність функціонування самої державної влади в США[62].

Загалом американська конституція створила засади федеративної форми устрою держави.

При цьому конституція США поклала в основу американського федералізму подвійний принцип влади, коли певні питання належали до загальнофедеральної компетенції, а інші – до ведення штатів. Однак, незважаючи на цей принцип організації влади, в конституції закріплювалося положення про верховенство федерального права щодо правових основ штатів.

Отже, конституція США започаткувала основи державної влади федерації. Але в конституції не було при цьому статей або розділу, в якому б йшлося про громадянські права та свободи.

У цій ситуації перший Конгрес США у 1789 р. вніс перші 10 поправок до конституції, які до грудня 1791 р. було ратифіковано штатами й одночасно набули чинності. «Білль про права» складався з таких поправок: 1. Свобода слова, преси, віросповідань. 2. Право носіння зброї. 3. Порядок розміщення військ у будинках громадян. 4. Порядок обшуків і затримань. 5. Права підсудного. 6. Право на адвоката. 7. Гарантія суду присяжних. 8. Гарантія від надмірних податків, жорстоких покарань. 9. «Перелічення в конституції певних прав не має тлумачитися як відкидання або применшення інших прав, що зберігаються за народом». 10. Можливість штатів розширяти права громадян.

Таким чином, перші поправки стали важливим доповненням до конституції США, що визначає права та свободи громадян.

1.3. Розвиток американської держави у XIX – на початку ХХ ст. Період 1793–1807 рр. був періодом високого розвитку амеріканської торгівлі, оскільки наполеонівські війни в Європі обумовили гостру потребу в американських товарах. У 1794 р. у США було прийнято XI поправку до конституції (ратифікована в 1795 р.), що позбавляла прихильників Англії права звертатися до суду з вимогою компенсації за власність, конфісковану під час війни за незалежність. XII поправка, прийнята в 1803 р. (ратифікована в 1804 р.), регламентувала порядок виборів президента й віце-президента США шляхом окремого голосування за них, допускаючи належність останніх до різних партій, що згодом було скасовано. Після успішного завершення англо-американської війни 1812–1815 рр. в США прискорилися консолідаційні процеси.

Однак уже у першій половині XIX ст. у США вперше виникли певні суперечності між інтересами штатів. Суперечності швидко посилювалися переважно з огляду на економічне зростання у південних рабовласницьких штатах. Для підтримки балансу між рабовласницькими й вільними штатами в 1820 р. було прийнято закон, згідно з яким до складу союзу одночасно ввійшли рабовласницький і вільний штат. Було також визначено північну межу поширення рабства на захід р. Міссісіпі. Цей політичний договір увійшов в історію як перший Міссурійський компроміс[63]. У 1850 р. було укладено другий Міссурійський компроміс, відповідно до якого населення мало право самостійно вирішувати, яким повинен бути штат: вільним або рабовласницьким. Чітко виявилася також перевага представників південних штатів у федеральних органах влади США. У цих умовах промислова Північ була проти рабовласницького Півдня.

Південь був дуже зацікавлений у розвитку міждержавної торгівлі, а Північ – в її обмеженні, щоб продавати свою продукцію Півдню й не мати конкурентів. Реалізувавши цей проект, Північ могла повністю диктувати свої умови південним штатам.

Протистояння між Північчю і Півднем США спричинило те, що в 1860 р. із федерації вийшли 13 південних рабовласницьких штатів і створили свою Конфедерацію штатів Америки. Президентом Конфедерації став Джефферсон Девіс. На Півночі США президентом був Авраам Лінкольн (1861–1865), що був прихильником скасування рабства[64].

У 1861 р. почалася війна між північними й південними штатами США, що закінчилася в 1865 р. перемогою Півночі.

Наслідком закінчення руйнівної громадянської війни стало значне посилення позиції центральної влади в США. У таких умовах необхідно було здійснити реформацію південних штатів і скасувати рабство. Після війни було прийнято дві суттєві поправки до конституції США. У 1865 р. було прийнято XIII поправку, в якій йшлося про ліквідацію рабства, а XIV поправка (запропонована Конгресом у 1866 г, ратифікована в 1868 р.) забороняла штатам приймати закони, які б обмежували права і привілеї громадян США. Ще одного удару по рабовласництву було завдано за часів громадянської війни. У 1862 р. було прийнято закон про гомстедах, згідно з яким кожен американець міг стати власником земельної ділянки розміром у 160 акрів (65 га) за рахунок земель Заходу[65]. Таким чином, формувалася основа майбутніх фермерських господарств і ліквідувалася можливість появи на Заході нових рабовласницьких штатів.

Однак процес Реконструкції півдня здійснювався дуже складно. Рабовласники не бажали робити поступку центральній владі США. У 60-ті роки XIX ст. на півдні утворювалися расистські організації, найвідомішою з яких був Ку-клукс-клан. Рабовласники вимагали повернення власності, що була втрачена в результаті війни. Законодавчі збори південних штатів приймали «Чорні кодекси», які обмежували права негрів (було заборонено володіти землею, займатися бізнесом, носити зброю, проводити збори). Південні штати не підтримали XIV поправку до конституції. У цих умовах у 1867 р. було прийнято Закон про Реконструкцію. Згідно із цим Законом усі південні штати було поділено на п’ять округів. На чолі округу був генерал, у руках якого була цивільна й військова влада. Лідери змовників незалежно від раси втрачали права голосу. Зазначений Закон повинен був мати тимчасовий характер і втратити свою чинність після прийняття південними штатами демократичних принципів XIV поправки.

За два роки після закінчення громадянської війни в США буржуазія позбавила політичних прав лідерів рабовласників і надала ці права чорношкірому населенню. Однак проблема чорношкірих залишалася досить гострою. Було прийнято закони, які зобов’язували негрів проживати у спеціальних кварталах, навчатися в окремих школах, існували обмеження на транспорті. Така дискримінація на півдні США тривала до середини ХХ ст.

У 1868 р. Верховний суд США прийняв рішення, відповідно до якого штатам було заборонено право виходу зі складу американської федерації. У 1869 р. Конгрес США запропонував XV поправку до конституції (ратифікована в 1870 р.), в якій мова йшла про недопущення обмеження права голосу американських громадян «з огляду на расу, колір шкіри або колишнє перебування у рабстві».

Проте у штатів зберігалися значні права: розв’язання питань законодавства, питання освіти, місцеве самоврядування, правоохоронні органи. Загалом органи влади й управління у штатах нагадували федеральні. Законодавчі функції здійснював двопалатний парламент, а виконавчі – губернатор. Парламент складався із Сенату й нижньої палати, в якої були різні назви в різних штатах. Сенатори обиралися на 4 роки, а члени нижньої палати – на 2 роки. Губернатор обирався на строк від 2 до 4 років. Його вважали главою виконавчої влади, але інші посадові особи при цьому перед ним не були відповідальними.

У другій половині XIX ст. США були класичною буржуазною федеративною республікою. Відбувалося постійне збільшення кількості штатів федерації. У 70-ті роки XIX ст. у складі США було 38 штатів, а на початку ХХ ст. їх було вже 45.

У другій половині XIX ст. збільшується роль американського Конгресу. Певною мірою може йтися навіть про пріоритет Конгресу над президентом. Сенат контролював зовнішню політику та призначення на федеральні посади. Президент повинен був зважати на позицію Сенату під час прийняття рішень.

Однак у цей період США були президентською республікою. Президент був главою держави та уряду. При цьому уряд не відповідав перед Конгресом. У руках президента було зосереджено величезні владні повноваження, також було дуже важливе право вето у законодавчій діяльності Конгресу.

У США поступово відбувалося збільшення державних установ, у тому й числі міністерств.

Місцеве управління в США ґрунтувалося на принципах самоврядування, форми якого були досить різноманітними.

У судовій системі США існувало розмежування на федеральні суди й суди штатів. Судову систему очолював Верховний суд США. Федеральні суди були двох видів: загальні та спеціальні. До загальних судів належали апеляційні, окружні й районні суди. Спеціальними судами були військові трибунали, суди територій, митні суди. Суди штатів також поділялися на загальні та спеціальні. Право США ґрунтується на прецедентах, тобто судових рішеннях у конкретній справі. Згодом прецеденти використовуються як зразок під час прийняття нових судових рішень.

Федеральну прокуратуру США очолював генеральний атторней, який був також міністром юстиції. У штатах були районні прокурори, призначені президентом США.

1.4. Політичні партії в США. На початку американської державності не існувало політичних партій. Тільки на межі 80-х – 90-х років XVIII ст. партії стали політичною реальністю. Федералісти виражали інтереси промислової Півночі, а демократичні республіканці спиралися на рабовласницький Південь[66].

У 1828 р. на зміну демократичним республіканцям приходить демократична партія США. З партії федералістів у 1834 р. виникає політична сила Півночі – віги, які боролися проти посилення федеральної влади, підтримували розвиток промисловості та трималися компромісних позицій із питання про рабовласництво.

У цей час жодна з політичних партій не мала переважного впливу в США. Крім того, ще не сформувалася чітка ідейна розбіжність між партіями.

Серйозно вплинуло на політичні партії збільшення суперечностей між Північчю та Півднем США. У нових умовах демократична партія обстоювала інтереси рабовласницького Півдня, а створена в 1854 р. республіканська партія виступала з гострою критикою рабовласництва й підтримувала промисловців.

Після завершення громадянської війни в США остаточно сформувалася двопартійна система. Владу в державі формують тільки демократична й республіканська партії. При цьому не унеможливлюється створення й функціонування інших політичних партій. У 1876 р. була заснована соціалістична робоча партія, в 1891 р. – народна партія. Однак ці партії реально не впливають на політичне та громадське життя США. На найвищі посади у державі (президент, конгресмени) претендують тільки представники від демократичної та республіканської партій[67].