Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Феодальне право та судовий процес в період абсолютизму.




Читайте также:
  1. A) Естественно-правовая теория
  2. Amp; 1. Класифікація небезпечних природних процесів і явищ
  3. B) Внутреннее право
  4. B) Правовые аспекты
  5. B) это составная часть общественного воспроизводства, отражающая те же стадии (фазы) процесса воспроизводства, но только со стороны движения инвестиционного капитала;
  6. B. C. Соловьёв о праве, государстве и историческом процессе.
  7. B. обучение образам правого полушария
  8. B. Правосудие
  9. D. 20.1.1). - Завещание есть правомерное выражение воли, сделанное торжественно для того, чтобы оно действовало после нашей смерти.
  10. Gt; захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин

Джерела права. В період абсолютизму ще діяло звичаєве право, яке мало значення джерела права. Переломними для історії європейського права були ХІІ–ХІІІ сторіччя. В цей час з’являються перші кодифікації римського права та міське право.

Самою ранньою спробою кодифікації феодального права був складений ще в XII ст. Ломбардський збірник. Він містив в собі норми права, вироблені в судах Мілану та інших північноіталійських містах. В ХІІІ ст. з’являється збірник звичаєвого права – Великий кутюм Нормандії, а слідом за ним приватні записи звичаєвого права – Кутюми Бовезі (1283 р.) та Стародавній кутюм Бретані (1330 р.). Складалися вони приватними особами і тому мали, головним чином, довідковий характер.

У XV ст. у Франції налічувалося біля 60 великих кутюмів і не менше 300 малих, і кожний з них чим-небудь відрізнявся від інших.

Великою популярністю користувались німецькі компіляції ХІІІ ст., особливо «Саксонське зерцало» і «Швабське зерцало».

«Саксонське зерцало» складається з 2 частин. В першій викладається «земське право» північно-східних областей Німеччини. До нього відносилися норми державного, громадянського, кримінального і процесуального права. В другій частині викладається «ленне право» – норми, що регулювали відношення між феодалами, сеньйорами і васалами.

Для того, щоб практика королівських судів могла стати джерелом «загального права» Англії, судові рішення, оснащені необхідним мотивуванням, стали фіксуватися у збірках судових протоколів, «Свитках позовів», що з’явилися в XIII ст. А для того, щоб ці рішення (найбільш важливі з них) могли служити в якості загального керівництва, їх стали заносити в «Щорічники», що видавалися аж до XVI ст. Рішення Вестминстерських судів стали джерелом права, настільки ж безперечним, як і закон. Вони стали розглядатися, як «право країни», і відповідно з тим на них можна було посилатися в підтвердження того, що даний принцип або дана норма справді існує в англійському праві. Певну роль у виробленні «загального права» Англії відіграло королівські накази, які видавалися позивачу до плати. У кожній справі видавався окремий наказ, де містилося розпорядження шерифу вплинути на відповідача з тим, щоб задовольнити позивача.

Величезну роль в історії європейського права зіграла рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Римське право отримало визнання передусім в розвинених італійських містах. Слідом за тим воно стало розповсюджуватися в Німецькій імперії, імператор Фрідріх І проголосив римське право «всесвітнім правом».



З XVI ст. визнаним центром вивчення римського права стає Франція.

Міське право. Вже у ХІ–ХП ст. в розвинених містах Італії стали складатися норми, які регулювали правові відношення, що виникають на ґрунті промислової і торгової діяльності: так зване міське право. Створювалося воно, головним чином, в судах. А так як судові функції здійснювались особами, що належать до вищої адміністрації міста, винесені ним рішення набували значення загальної норми права.

Надто звичайною справою було те, що одне місто запозичало право у іншого. В Німеччині в цьому відношенні зразком служили статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших торгівельних центрів. Кельнське право було засвоєне тридцятьма містами, гамбурзьке широко застосовувалося в Прибалтиці, магдебурзьке – в Сілезії, Галичині, Польщі, Україні.

Канонічне право як джерело права. Своє особливе право у феодальних країнах Європи було розроблене церквою. Називалося воно канонічним, бо його основні норми називалися канонами. Це була сукупність релігійних правових норм, що регулювали відносини всередині церкви, а також між церквою і світськими особами. Ми вже говорили про втручання церкви в область майнових і родинних відношень, про переслідування єретиків і такі надумані «злочини», як чаклунство.



Починаючи з XIV ст. все більшого значення набувають такі джерела права, як закон, королівське розпорядження, рішення вищих судів.

У XVI ст. завершуються в Франції роботи з офіційної редакції кутюмів, які набувають сили закону. Віднайдення звичаю шляхом «дізнання у натовпу» було заборонено, і всяке доповнення або виправлення кутюмів могло мати місце не інакше, як за вказівкою короля. З цього не слідує, що Франція отримала єдине для всієї країни право. Чинність кутюмів, як і раніше, обмежувалася певною провінцією, але все більшого значення набувають кутюми Парижа і Орлеану.

В більш пізній час, у XVII ст., у Франції видаються систематичні зібрання законів: Торговий або Морський кодекс, а також Великий ордонанс 1670 року, що кодифікував процесуальне право.

В Англії з кінця XIII ст. з’являється особливий вид законів – статути, якими стали називати акти парламенту, затверджувані королем. Акти англійського короля, що не потребували згоди парламенту або з якоїсь причини не представлені на його розгляд, отримали назву ордонансів. Замість «Щорічників» став виходити збірник судових рішень, складений за певною системою. Відоме значення для службової практики набувають сурядності відомих своєю кваліфікацією юристів.

Серед німецьких кодифікацій права ХVІ–ХVП ст. повинна бути відзначена «Кароліна», яка була видана в 1532 р. Як єдиний звіт законів для всієї величезної і строкатої за своїм складом Німецької імперії, «Кароліна» могла б мати відоме позитивне значення. Але її «визагальність» значно зменшувалась застереженням, прийнятим за вказівкою князів: «Ми не бажаємо, однак, позбавляти курфюрстів, князів і станів їх споконвічних, успадкованих і правомірних звичаїв».



Кримінальне право. Злочинам і покаранням у праві середньовічних держав належало особливе місце. При цьому поняття злочину і принципи покарання не залишалися незмінними. Основним елементом слідства було визнання обвинуваченого, отриманого на катуванні.[42]

У Франції з початком централізації право починає набувати все більш репресивного характеру. Березневий ордонанс 1357 р. вже відверто заборонив заміну покарання грошовою компенсацією. Основними видами покарань стають: страта в різних формах (четвертування, спалювання, колесування і т.п.), калічницькі та тілесні покарання. Як додаткове покарання широко застосовується конфіскація майна.

У Німеччині з виданням «Кароліни» були визначені деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. «Кароліна» знала різні склади злочинів: проти релігії – богохульство, чаклунство; проти моральності – прелюбодійство; проти держави – зрада, бунт; проти особи – вбивство, поранення, образа; проти власності – крадіжки; проти правосуддя і т. д.

Основними видами покарань були кваліфікована смертна кара, калічницькі та тілесні покарання, виставлення біля ганебного стовпа, тюремне ув’язнення, вигнання і штраф.[43]

За часів абсолютизму кримінальне законодавство використовувалося для того, щоб примусити розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, які йому нав’язували (Англія – Статути періоду Тюдорів, Франція – королівські ордонанси ХVII–XVIII ст.).

Праву зобов’язань держав Середньовіччя були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та позички і т.д. Саме такі угоди згадує «Саксонське зерцало» Німеччини. Феодальний характер права відбувався у такому договорі як купівля-продаж. Якщо в ранній період продаж нерухомості відбувався з дотриманням символічної процедури, то в подальшому вимагалася, як це було у Франції, обов’язкова письмова форма договору з наступним його утвердження у нотаріуса. Важливе місце у Франції посідав договір позики. Часто лихварі позичали гроші під заклад землі або за право стягати ренту. У Англії розрізнялися два види договорів: формальні, які укладалися з дотриманням установленої процедури, і неформальні, або прості.

Сімейне право розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися в основному нормами канонічного права. Існувало твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв’язків. Не допускався шлюб між близькими родичами. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка – 14 років, для жінки – 12 років.

Майнові стосунки подружжя були різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіонах (наприклад, в північній та південній Франції). В Англії заміжня жінка не мала права самостійно укладати договори, складати заповіт тощо без згоди чоловіка. В Німеччині в роздільному майні виділялися частки, які враховувалися і переходили в спадщину окремо (предмети особистого користування жінки, прикраси).

Судовий процес.З ХІІ–ХІІІ ст. у Франції, а після цього і в інших країнах Західної Європи, починається перехід до нової форми кримінального судочинства – інквізиційної. Приватне обвинувачення залишається, але область переслідування, здійснюваного від особи держави, весь час поширюється. Політичні і релігійні злочини, злочини за посадою переслідуються тільки державою.

В Англії, де приватне обвинувачення утримується в більш широкому обсязі, ніж на континенті, встановлюється правило, що обвинувач, котрий не зумів довести обвинувачення і програв процес, сплачує штраф.

Поступово виходить із вжитку ордалій. Судоговоріння з публічного стає таємним, з усного письмовим. Обвинувачений втрачає старовинні права, що забезпечують йому можливість захисту. Все більшого значення набуває попереднє розслідування, метою якого стає добитися визнання підозрюваного.

Вирішального значення для переходу до інквізиційної форми процесу мало загострення класової боротьби низів проти феодального ладу. Вираженням цієї боротьби були і антикатолицькі єресі, і міські бунти, і селянські війни.

Разом з тим, не можна не бачити того впливу, який мала на право і процес феодальних держав Західної Європи католицька церква. Визнаючи докази, свідчі й письмові, зберігаючи присягу, церква призначала своїм судам домагатися зізнання обвинуваченого і наполягала на формулі, хибність якої прекрасно розуміли і в той час: зізнання – «цариця доказів».

Вирвати зізнання було не просто, особливо в справах про політичні злочини. На допомогу прийшли тортури. Особливо велике застосування вони одержує з розповсюдженням римського права, як універсальний засіб «дізнання». В Німеччині тортури були введені у XIV ст., у Франції – ще раніше, в Англії, незважаючи на формальну заборону, – з середини XV ст.

З часом нові форми судочинства отримали своє закріплення в законі. У Франції це було зроблено ордонансами 1498 і 1539 років. В Німеччині, де інквізиційний процес став затверджуватися з XIV ст., його узаконює Бамберзський уклад 1507 р., але особливо «Кароліна».

Класичне вираження початку інквізиційного (пошукового) процесу міститься в французькому ордонансі Людовіка XIV, виданому у 1670 році. Особливу увагу ордонанс приділяє попередньому слідству.

Попереднє розслідування розпадалося на дві стадії. В першій встановлювався сам факт злочину. Друга мала своєю метою викриття підозрюваного (обвинуваченого). Слідчі дії були оповиті таємницею. Негласним був і судовий розгляд. Доповідав справу слідчий (суддя) і, звичайно, як вважав потрібним, найбільш вигідним для досягнення результатів. Показання свідків не перевірялися: їх зачитували – і все. Обвинувачений, якому матеріали попереднього розслідування подавалися для ознайомлення, допитувався знов на суді, але скільки-небудь серйозних можливостей для захисту не мав.

Німецький інквізиційний процес був надто подібний до французького. І у Франції, і в Німеччині обвинувачений (підсудний) був не більш ніж предметом дослідження, але не стороною, наділеною правами. На ньому лежав тягар доведення невинуватості, але закон не давав йому для цього навіть мінімальних можливостей.

По іншому шляху пішов розвиток судового процесу в Англії. В чому ж основні особливості англійської форми судочинства?

Головне те, що участь обвинуваченого вирішувалась не професійними суддями, а присяжними засідателями, представляється благом у порівнянні з жахами континентального інквізиційного процесу.

Реформою Генріха II було дозволено доводити позови з допомогою свідків, а в кримінальних справах – встановлювати винність показаннями 12 присяжних, що належать до даної місцевості. Присяжні повинні були в усіх випадках виносити рішення. З свідків присяжні перетворюються в суддів.

З розвитком інквізиційного процесу вільна оцінка доказів, наведених проти або на користь обвинуваченого, змінюється іншою, основаною на так званій формальній теорії доказів.

На перше місце висувається вимога якості свідка, що визначається його соціальним станом, статтю, політичною і моральною характеристикою. Окрім того, подаються точні вимоги до числа свідків, необхідні для отримання «повного доказу». Згідно категоричному велінню «Кароліни», «якщо злочин буде засвідчений принаймні двома або трьома добрими свідками, що заслуговують на довіру, то кримінальне судочинство повинне бути завершене відповідним винесенням вироку». Поступово розвивається новий вид процесу – слідчий. Першою стадією слідчого процесу було розслідування. Починалося воно з дізнання – збирання інформації про злочин і злочинця. Після цього вібувілося збирання доказів винності підозрюваного. Відбулося воно на основі теорії «формальних доказів», яка встановлювала силу «повних і доброякісних доказів».

Перегляд вироків. У Франції і в Німеччині звичайним засобом перегляду вироку був двобій з суддею, який його постановив.

Починаючи з XII ст., двобій як засіб апеляції сходить зі сцени. У Франції, вважаючи «покірним проханням» про перегляд справ, вирішених в курії сеньйора, спочатку королівська курія, а після цього парламент, приймають апеляції до свого виробництва. Перегляд вироків втрачає свій образливий (для суддів, які його постановили) характер.

В Німеччині появі нормальної апеляції сприяло одержання римського права. Тут виникає звичай звернення до іншого суду, звичайно вищого. Не виключався, в принципі, і такий перегляд вироку, що мав метою посмертну реабілітацію засудженого.

В Англії перегляд вироків і рішень, винесених на основі вироку присяжних, не допускався в принципі.

Адвокатура. Адвокатура, що отримала настільки великий розвиток в імперському Римі, стала відроджуватися до життя з появою церковних судів, а після цього і парламентів. Незабаром адвокати стали створювати корпорації за прикладом інших середньовічних професій.

Особливу групу складали адвокати, що спеціалізувались на юридичній консультації (продовжуючи виступати в судах). У Франції їх починають відрізняти від інших адвокатів вже в XIV ст. Це юрисконсульти.

Нотаріус. Розповсюдження канонічного і одержання римського права посилили значення документів, які могли служити підставою правового посягання. З'являється необхідність особливого підтвердження, посвідчення документів. Так виникає нотаріат. Починаючи з XIII сторіччя, і папи, і королі стали давати певним особам право складати і засвідчувати документи. Пізніше (у XVI ст.) видаються положення, регулюючі їх діяльність. У Франції нотаріуси зробилися чиновниками корони, в Англії затвердився особливий порядок: нотаріальні дії з документами вчинялися суддівськими чиновниками за особливу плату.

Прокуратура. У Франції, поки не виявлявся обвинувач проти очевидного злочину, цю функцію брав на себе помічник бальї. Він представляв «короля» і його «інтерес». Королівський прокурор, що був при парламенті, спостерігав за дотриманням інтересів скарбниці і держави взагалі, здійснював нагляд за кримінальним судочинством. З часом прокурори стали призначатися і в провінції.

В Німеччині, як при імперському суді, так і в землях, прокурори під ім'ям «фіскалів» мають в своїй компетенції охорону інтересів скарбниці (фіска), але поступово – в різних князівствах по-різному – набувають права кримінального переслідування. У ХVІ–ХVІІ ст. прокуратура діє вже в Італії, Нідерландах.


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 30; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты