Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



МОНАРХІЯ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ




Читайте также:
  1. VІ. ВИДАВНИЧА СПРАВА СХІДНОЇ І ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ: БІЛОРУСЬ
  2. АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ ТА ПРАВО
  3. Б. Становлення податкових систем у транзитивних країнах
  4. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
  5. В промислова розвинутих країнах
  6. Використання системи академічних кредитів у деяких країнах ЄС
  7. Демографічна політика в країнах СНД
  8. Демографічна політика у розвинутих країнах світу
  9. Державні видатки у країнах з розвинутою економікою
  10. Земельно-кадастрові роботи у капіталістичних країнах

План

1. Перехід ранньофеодальних монархій Європи до

станово-представницької монархії.

2. Сеньйоральна і станово-представницька монархія у Франції.

3. Станова монархія в Англії. Її особливості.

4. Станово-представницька монархія в Німеччині.

 

1. Перехід ранньофеодальних монархій Європи до станово-представницької монархії.Другий період в історії феодальної державності охоплює ХІІІ–ХV ст. Економічний підйом, який розпочався ще в попередній період, вів до розвитку ремесла, торгівлі, поширенню товарно-грошових відносин. На цій основі міцнішають зв’язки між окремими районами, з’являється спеціалізація виробництва в регіонах, успішно розвиваються феодальні міста.

Чимало західноєвропейських міст, які тим чи іншим способом вивільнилися з-під феодальної експлуатації, створювали ніби державу у державі: з власною суспільною організацією (цехи і гільдії), самоврядуванням (виборні мери та радники), законами (магдебурзьке право), автономним судом, збройними силами тощо. Така організація за своєю суттю була ворожою старому феодальному суспільству та старому феодальному праву. Таким чином, у надрах старого суспільства починає народжуватися нове, буржуазне суспільство.

Одночасно з цим, поява незалежних міст дозволяла європейським монархам суттєво зміцнити свої позиції у боротьбі з феодальною роздробленістю. Опираючись на ресурси (грошові, збройні сили, моральні і правові), що могли надати вільні міста, королі Франції та Англії успішно боролися проти сепаратистських намагань феодальної верхівки. І навпаки, там де можливості міст були меншими, як, до прикладу, у Німеччині, влада монарха наштовхувалася на більший опір феодалів.

Розвиток товарно-грошових відносин приводить до суттєвих змін у становищі селян. Дворянство, відчуваючи потребу в грошах, переводить натуральні повинності селян у грошові. Так з’являється цензова – нова форма селянського феодального землеволодіння, за якою селянин оплачував щорічний грошовий внесок – ценз (чинш). У Франції перехід до цензиви розпочався в ХІІІ ст. В Англії він відбувся ще раніш, і на кінець ХІІ ст. грошова рента вже мала перевагу.

У зв’язку з цим, у феодала з’являються стимули для звільнення селян від кріпосної залежності. Французький серв (залежний селянин) отримує право особисто вільного стану (вілан) на умовах викупу основних повинностей. Процес звільнення селян за викуп і перетворення їх на особисто вільних землеробів відбувся і в Англії.



У Німеччині такі зміни проходили по-іншому: селянин ставав спадковим орендарем панської землі і, крім грошових внесків, його зобов’язували сплачувати володареві певну частину врожаю – від четвертої частини до половини.

Отже розвиток економіки спричинив зміни в суспільному устрої. На перше місце виходять середні і дрібні землевласники, впливовим стає лицарство (дворянство), набуває соціальної сили міське населення. В європейських країнах формуються феодальні стани (1 – духовенство, 2 – дворянство, 3 – міщани і заможні селяни), які вступаючи в союз монархією, формують органи станового представництва – парламент в Англії, Генеральні штати у Франції та Нідерландах, рейхстаг та ландтаг у Німеччині, кортеси у Іспанії. Ці установи значною мірою відрізнялися від феодальних з’їздів минулої епохи, маючи представників трьох станів, а не двох. Якщо раніш феодальні з’їзди були зброєю знаті в боротьбі проти централізованої політики монархів, то станово-представницькі органи були знаряддям політики зміцнення влади, централізації держави.



 

2. Сеньйоральна та станово-представницька монархія у Франції.Утворення самостійної держави у Франції стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкській імперії, розділ якої у 843 р. за Верденським договором юридично започаткував незалежність країни. Спочатку Франція не була єдиним королівством, через те, що її територія була поділена на феодальні володіння. У результаті феодальної роздробленості державна влада у Франції була розділена між королем та іншими феодалами.

З Х ст. феодальні відносини у Франції перетворилися на панівні. Становлення феодального класу безпосередньо було пов’язано з розвитком феодальної власності на землю та складної системи васальних відносин. Стосунки між сеньйором та васалом будувалися на договірній основі, де сторони були нерівноправними у правовому відношенні. Через велику значимість цих договорів, вони укладалися публічно, завдяки чітко виробленому урочистому світському обряду. Головне місце в ньому займав обряд інвеститури.

Васальні договори чітко фіксують обов’язки сторін. Сеньйор надавав васалу феод і забезпечував військовий захист васала та переданої йому землі. Васал повинен був нести службу на користь сеньйора (40 днів на рік), брати участь у судових та інших зборах феодала, де головував сеньйор, а також викупати сеньйора з полону, якщо таке трапиться, дарувати йому подарунки при посвячені в рицарський сан його старшого сина та при виході заміж його старшої доньки.

Спочатку ці зобов’язання мали персональний характер, а пізніше стали передаватися за спадком. У випадку порушення васалом клятви вірності він був зобов’язаний повернути феод. На основі васальних відносин виникла структура феодального класу, яка з ХІІІ ст. стала замкнутою.



Соціальний устрій. Ієрархічна структура панівного класу мала наступний вигляд. На вершині піраміди стояв король, що був оточений герцогами і графами, які в свою чергу вважали себе рівними королю і тому часто відмовлялися виконувати щодо нього васальні обов’язки. Нижче стояли пери – віконти і маркізи, а за ними лицарі (шевалье). Останні теж не підкорялися королю, як і іншим великим феодалам, через те, що діяв принцип: «васал мого васала – не мій васал».

У ХІ ст. відбувається остаточне оформлення класу феодально залежних селян. Останні поділялися на дві групи. Перша – серви були особисто залежними людьми і сплачували подушну подать (шеваж), щорічний оброк, виконували панщину. Серви не мали права одружуватися без згоди сеньйора і не могли бути свідками в ході судового процесу. Проте могли продати свій наділ землі і залишити свого сеньйора. Друга група – віллани, які вільно користувалися землею сеньйора, за що сплачували оброк (талью) і пізніше шеваж. Вілани викупляли дозвіл на вільне одруження, а також зобов’язання сплачувати оброк при отриманні землі у спадок. Обидві групи селян були зобов’язані виконувати феодальні монополії земельних власників (баналітет): випікати хліб і давити виноград у майстернях сеньйора.

Змінення децентралізованого стану влади і зміцнення королівської влади у Франції відбулося завдяки реформам Людовика ІХ (1226–1270 рр.). Він провів ряд реформ:

а) військова, яка утвердила міську міліцію, загони найманців і практику заборони приватних війн в межах королівського домена – призначалися «40 днів короля», протягом яких будь-який конфлікт можна було вирішити у королівському суді;

б) реформа управління – з королівської курії були виділені центральні відомства; утворена Мала королівська рада (дорадчий орган при королі), Рахункова палата (відала королівськими фінансами); 1260 р. був створений парламент – спеціальний судовий орган:

в) грошова реформа – було введено єдину монету. Реформи Людовика ІХ сприяли територіальному об’єднанню країни та консолідації основної маси феодалів і міського населення навколо короля і завершили період сеньйоральної монархії у Франції.

На початку XIV ст. у Франції встановилась нова форма феодальної держави – станово-представницька монархія. Становлення її було тісно пов’язане з процесами централізації, подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.

Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання та беручи на себе ряд нових функцій, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоральної монархії. При здійсненні цієї політики вона стикалася з міцним опором феодальної олігархії, побороти який не могла власними силами. Тому політична сила короля потребувала підтримки феодальних станів. Завдяки цим обставинам виникає союз станів та короля, побудований на компромісі. Політичним проявом цього союзу стали станово-представницькі органи – Генеральні штати та провінційні штати.

Генеральні штати вперше були скликані в 1302 р. Філіпом IVКрасивим. Приводом до їх скликання стали такі причини: невдала війна у Фландрії, значні економічні труднощі і суперечка короля з Папою Римським Боніфацієм VII стосовно податків з священнослужителів. Генеральні штати підтримали короля в його боротьбі з Римом, в ході якої Філіп IV отримав повну перемогу – підпорядкував папський престол своїй владі.

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення – запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став затверджувати державні податки.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням, кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там обіймала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатам, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.

Тимчасова поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337–1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу (дофіна) Карла дати згоду на підписання нормативного акту під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати, як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю – два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради. «Ордонанс» вперше проголосив недоторканість депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій. Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини, оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

Таким чином, «Ордонанс», заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак, королівський уряд, що домігся від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втілений в життя.

У 1439 р. король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку – тальї. Отримавши постійне джерело прямого поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору короля, Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у сферу впливу королівської влади.

Упродовж XVI – початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше. За цей час було скликано усього п’ять засідань. Останній раз станово-представницька установа була скликана у 1614 р. і, швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени[31].

Місцеве управління у період феодальної розробленості здійснювалось окремо – у домені короля і великих сеньйорів. З середини ХІ ст. з’являється керівник королівського округу – прево. У ХІІ ст. виникають бальяжі, які об’єднували декілька округів. Коли до королівського домену приєднувались великі сеньйорії, то король призначав туди сенешаля.

У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися штати в окремих сеньйоріях. Вони формувалися за таким же принципом, як і Генеральні штати, і опікувалися здебільшого питаннями податків, розглядом проблем місцевого розвитку.

Армія. До XIV ст. у Франції зберігалось феодальне ополчення, але король вимагав несення військової служби від усього дворянства. Одержавши право стягувати постійні податки, Карл VII створює регулярну королівську армію.

Судочинство. Вищу законодавчу владу здійснював король. Для цього король залучав вузьке коло знаті, а також кваліфікованих юристів (легістів). Ордонанси та едикти готувалися канцлером і обговорювалися у королівській раді.

У XIII–ХIV ст. значну роль у розширенні королівської юрисдикції зіграли королівські легісти, що обґрунтували принципи «превентивного права» короля й «королівських випадків». Згідно «превентивному праву» королівський суд міг зажадати від сеньйорального суду будь-яку ще не розглянуту ним справу й вирішити її самостійно, без участі сеньйоральної влади. Отож, існувала легальна можливість обійти сеньйоральний суд. Не менш велику можливість обмеження сеньйоральної юрисдикції надавала обґрунтована легістами теза «королівських випадків». Відповідно до неї всі справи, що зачіпали королівську честь і безпосередні інтереси короля, а також справи про порушення громадського спокою й миру, повинні були надходити в королівські суди: у першій інстанції – у суд балії (сенешаля), у другий – у парламент.

У той же час королівська влада усе більше обмежувала юрисдикцію церковних судів. Уже на початку XIII ст. королівська влада позбавила єпископів і абатів права суду у справах про клятвопорушення світського характеру. Надалі була значно обмежена церковна юрисдикція над кліром. За карні злочини, а також за продаж нерухомої церковної власності духовні особи повинні були віддаватися світському суду. Пізніше була оголошена недійсною вся церковна юрисдикція над кліриками по майновим справам. Королівська влада стежила за діяльністю церковних судів, застосовуючи до них своє право на превентивний розгляд і право на розбір апеляцій. Обмежувалася церковна юрисдикція по шлюбних справах. Церковному суду належало тільки право з’ясувати дійсність факту, а розбір справи, власне кажучи, проводився державним судом. У веденні церковних судів залишалася тільки розправа над єретиками (інквізиція), але й тут королівська влада робила виключення, залишаючи деякі випадки за своїми судами.

У цілому організація судової влади на території країни виглядала в такий спосіб: нижчу владу на території країни представляв суд. У його компетенцію входили в першій інстанції справи цивільного й карного характеру, у яких позивачами й відповідачами виступали члени непривілейованих станів. У містах, що зберегли свою судову організацію, подібна юрисдикція здійснювалася міськими судами. Середнім щаблем був суд балії (сенешаля), що розбирав у першій інстанції всі справи цивільного й карного характеру, позивачами або відповідачами в яких були дворяни, причому не тільки на території домена, але й на всій іншій території, керованій королівськими балії (у неприєднаних областях подібне положення займав суд балії сеньйора).

Вищим судовим органом держави був Паризький парламент. Він приймав апеляції на рішення судів преворств і бальяжів (сенешальств), а також розглядав, як верховний державний суд, особливо важливі випадки, вилучені із судів бальяжів, князівських і сеньйоральних судів, і справи перів королівства. Члени парламенту – радники й судді – призначалися королем з перів королівства й легістів. Спочатку легісти виконували тільки роль радників. Але поступово вони зайняли керівне положення в парламенті й перетворилися в суддів. Феодальна знать з’являлася тепер у парламент лише в особливо урочистих випадках або коли судили кого-небудь із їхнього середовища. Так парламент остаточно перетворився в бюрократичну установу централізованої феодальної держави[32].

Право. Разом з розширенням сфери загальнодержавного законодавства у Франції відбувалася уніфікація феодального права. Кодифікація звичаєвого права, що було поширено у Франції, здійснювалася за допомогою легістів, на основі римського права.

Доволі довго у Франції діяли різні правові традиції та джерела права.

Правові звичаї (кутюми) діяли в межах окремих регіонів, сеньйорій та общин і відрізнялися великою різноманітністю. Значною була роль кутюмів на півночі Франції. Звичаї складалися в усній формі і формувалися на підставі уявлень, які визначалися з покоління в покоління на певній території. Сила та авторитет звичаєвого права визнавалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства. Воно виникало, як правило, з компромісу та незалежно від свавілля державної влади.

Римське право, в основному, поширилося на півдні Франції. Класичне римське право тут трансформувалося у своєрідне галло-римське право, яке спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену версію законодавства Феодосія та на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Лариком.

Канонічне право прийшло до Франції з римської імперії та від імперії франків. Свого апогею досягло в ХІІ–ХІІІ ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів. У наступні віки в ході боротьби королівської влади за укріплення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права почала звужуватися. Норми канонічного права, прийняті церквою після затвердження зводу канонічного законодавства (1582 р.), вимагали спеціальної санкції короля.

Міське право розглядалося як свого роду звичаєве право. Відрізнялося значним різномаїттям, хоча йому були притаманні і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, які мали нормативний характер та віддзеркалювали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. Хартії передбачали підтримку миру, визнавали важливі права та свободи громадян, які не були захищені феодальним правом, регламентували торгово-ремісничу діяльність.

 

3. Сеньйоральна та станова монархія в Англії. Її особливості. Соціально-економічні передумови становлення сеньйоральної та станової монархії в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини. Так у 1536 р. до складу держави був приєднаний Уельс, у 1707 р. – Шотландія, в 1800 р. – Ірландія.

Соціальний устрій. Нормандське завоювання Англії спричинило поглиблення феодалізації англійського суспільства. Основою феодального господарства стає манор. Значна частина конфіскованої в англосаксонської знаті землі увійшла до складу королівського домену, а решта була розподілена між норманськими та англосаксонськими феодалами, але не суцільними масивами, а окремими ділянками серед інших володінь. Завойовники принесли с собою так зване «лісове право» – право оголошувати королівськими заповідниками великі лісові масиви. «Лісове право» дозволило карати власником всієї землі та виставив вимогу принесення норманському королю присяги на вірність всім вільним населенням країни. Така присяга перетворила феодалів на васалів короля, зобов’язаних йому військовою службою. Принцип «васал мого васала – не мій васал», характерний для континенту, в Англії не закріпився. Усі феодали поділилися на дві групи: перша – безпосередні васали короля (великі землевласники – графи, барони) і друга – васали другого ступеня (підвасали, які складалися із середніх та дрібних землевласників). Значна частина духівництва теж несла службу на користь короля. Отже, феодали в Англії не набули тих імунітетів та тієї самостійності, що на континенті.

З метою податкового регулювання та виявлення соціального складу країни в 1086 р. було проведено перепис земель та мешканців, результати якого були відомі як «Книга страшного суду». Згідно з результатами перепису більша частина селян була закріпачена і стала особисто залежною (вілани). Однак в деяких частинах країни продовжував зберігатися певний прошарок вільного селянства та близьких до них за статусом сокменів, на яких поширювалася судова влада лорд-манора.

У ХІ–ХІІ ст. частина вільного, заможного, селянства стала союзником королівської влади в боротьбі із сепаратизмом феодалів. Формально однаковий захист королівським «загальним правом» будь-якого вільного володаря (freehold) – лицарського, міського, селянського – сприяв згладжуванню правових та соціальних відмінностей між верхівкою вільного селянства, міщан та дрібним лицарством.

Відносна єдність держави, зв’язки з Нормандією та Францією сприяли розвитку торгівлі. В умовах посилення королівської влади англійські міста не отримали такої автономії, як на півдні Франції чи Німеччини. Їм доводилося купувати королівські хартії, в яких містилися лише деякі торгові привілеї.

У ХІІ–ХІІІ ст. процеси державної централізації в Англії були прискорені наявністю прошарку вільного селянства, який все збільшувався, зближенням в економічному та правовому відношенні лицарства, міщан та заможного селянства, і навпаки, посиленням відмінностей між верхівкою феодалів та рештою цього стану. Загальні економічні та політичні інтереси лицарства та фрігольдерської маси населення сприяли встановленню їх політичного союзу. Підвищення ролі цих категорій населення забезпечило їм наступне політичне визнання на участь у роботі парламенту.

Держаний устрій. На початку ХІІІ ст. в Англії склалися об’єктивні передумови для переходу до нових форм феодальної держави – станово-представницької монархії.

За часів правління Іоанна Безземельного (1199–1216 рр.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживанням владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, лицарів та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати «Велику хартію вольностей» (1215 р.).

«Хартія» написана латиною і містить 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканно.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників. Регулювався порядок несення лицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перераховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоральні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою міською общиною, мала право після 40-денного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Офіційно «Хартія» вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Проте, підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. В подальшому англійські королі неодноразово підтверджували «Хартію», однак з її тексту були вилучені понад 20 статей.

Отже, «Велика хартія вольностей» не поклала край боротьбі короля і баронів. В 1258 р. озброєні барони, незадоволені політикою короля Генріха ІІІ (1216–1272 рр.), примусили його підписати «Оксфордські провізії». В них передбачалася передача всієї виконавчої влади в країні раді 15 баронів. Крім того, для рішення найбільш важливих питань тричі на рік або частіше повинна була збиратися Велика рада магнатів.

У 1259 р. Генріх ІІІ спробував залучити на свій бік у боротьбі з баронами дрібних і середніх феодалів, видавши «Вестмінстерські провизії», які передбачали деякі гарантії дрібним землевласникам від свавілля з боку сеньйорів. Однак вимога лицарства про участь в центральному управлінні країною не була задоволена. В цих умовах частина баронів створила окремий табір, який виступив проти короля. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перевагу. Одним із напрямків політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту[33].

Після придушення опозиційного до короля парламенту англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став моделлю для наступних станово-представницьких установ. До його складу поряд із баронами та духовенством були запрошені лицарі (по 2 від кожного з 37 графств) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).

У другій пол. XIV ст. відбувся поділ парламенту на дві палати: верхню (палата лордів) і нижню (палата общин). Своєрідність цього поділу полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в одній палаті. Спершу вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і духовенством, які складали велику раду. У 1352 р. обидві половини парламенту почали засідати окремо.

Одним із перших законів, присвячених виборчому праву в Англії, був Акт 1413 р. Ним установлювався високий майновий ценз. Виняткове право участі у виборах одержували особи, які мали вільні володіння, що приносили 40 шилінгів річного прибутку після сплати всіх податків. Монополія за «сорокашилінговими» господарствами зберігалася до виборчої реформи 1832 р.

Загалом у період станово-представницької монархії парламент мав такі права: а) вирішувати питання про розмір зборів на користь королівської скарбниці; б) брати участь у виданні законів; в) здійснювати контроль за вищими посадовими особами; г) провадити судочинство.

Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло палаті общин виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб держави. Обвинувачуваний міг бути засудженим навіть до страти з позбавленням будь-яких спадкових прав і конфіскацією майна.

Виняткове право на видання законів виникло з права парламенту подавати королю петиції. Король міг відхилити вимоги парламенту або погодитися з ними. Проте на початку XIV ст. було визнано, що жоден закон не буде прийнятий без згоди короля, палати лордів і палати общин. За Едуарда ІІІ (1327–1377 рр.), а потім у 1414 р. за Генріха V (1413–1422 рр.) було встановлено, що видання нових законів без згоди парламенту є порушенням споконвічних прав палати. Розширення компетенції парламенту було обумовлено тим, що парламент мав право призначати субсидії на користь короля.

Тоді ж, крім парламенту, в Англії була створена Королівська рада (як орган виконавчої та судової влади). До її складу входили канцлер, скарбник, судді, королівські міністеріали.

Місцеве управління. У ХІІІ ст. територія Англії поділялася на 37 графств. На чолі стояв призначений королем шериф, якому у свою чергу підпорядкувалися голови територіальних сотен (бейлиф). Бейлиф мав під своїм керівництвом корнера, який розслідував випадки насильницької смерті та констебля – виконував поліцейські функції.

Судова система Англії поділялася на Вищі суди «загального права», які розподілялися на: суд королівської лави (спеціалізувався на фінансових суперечках, які стосувалися боргів скарбниці та корони); суд загальних позовів (розглядав цивільні позови, наглядав за місцевими та маноральними судами, виправляв помилки інших судів); суд скарбниці (виступав апеляційною та наглядовою інстанцією).

Більш розгалуженою стала система королівського роз’їзного судочинства; суди ассизів (вирішували питання про володіння леном); комісія про заколоти; комісія із загальної перевірки в’язниць.

При цьому повноваження окремих феодалів в судах поступово обмежувалося. Так ордонанс 1290 р. заборонив відправляти правосуддя тим баронам, які не могли довести, що їхні предки користувалися цим правом до вступу на престол Ричарда І у 1189 р.

Велике значення для англійської держави мало остаточне оформлення інституту присяжних засідателів. Вони стали залучатися не стільки для свідчення у справі, скільки для поцінування доказів, що їх подавали суду сторони. Думка присяжних (вердикт) стала основою для винесення суддею вироку або рішення.

У ХІІІ ст. відбулося також оформлення обвинувального жюрі, яке складалося з присяжних у кількості від 12 до 23 осіб, і малого жюрі (12 членів), які виносили вердикт. Перебувати одночасно в обох жюрі було заборонено статусом 1352 р. Для дійсного вердикту малого жюрі вимагалася одностайність його членів.

З ХІІІ ст. в графствах з місцевих землевласників стали призначати мирових суддів, які мали поліцейські функції, а пізніше перейняли функції місцевого управління замість шерифів. З 1390 р. в графствах було по 8 суддів, які контролювали ціни на продукти харчування; слідкували за єдністю мір та вагів; займалися вивозом вовни; здійснювали нагляд за втіленням у життя законів про робітників, про єретиків, встановлювали заробітну плату тощо.

Англійське феодальне право вирізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що було пов’язано з особливими шляхами його формування – воно не відчуло дієвого впливу римського права.

Формування «загального права» країни було пов’язано з діяльністю на постійній основі королівських роз’їзних судів. Воно розглядало перш за все «позови корони», тобто справи, які мали безпосередній інтерес з боку можливих прибутків скарбниці, а саме: про феодальні права монарха, про знаходження скарбів, про підозрілі смерті та порушення королівського миру, про зловживання королівських посадових осіб.

Королівські роз’їзні судді, розглядаючи справи, керувалися в основному місцевими звичаями, про які вони дізнавалися від присяжних, а також практикою місцевих судів. Одночасно судді виробляли загальні норми і принципи розгляду судових спорів. Повертаючись до Вестмінстера – резиденції вищих судів Англії; вони відбирали кращі, з їх точки зору, звичаї. Саме так створювалося «загальне право», яке було неписаним і єдиним для всієї Англії.

Норми «загального права» фіксувалися шляхом записів мотивованих звітів про судові рішення в збірниках судових протоколів, так званих «Свитках позовів». З кінця ХІІІ ст. складалися серії звітів, або щорічники, які були для них загальною вказівкою.

З появою щорічників з’являється звичай цитувати аналогічні судові рішення для підсилення позиції сторін авторитетом судової практики. Так рішення Вестмінстерських судів зробилися джерелом права. Вони стали розглядатися як право країни, і на них можна було посилатися в суді на підтвердження того, що така норма справді існує. Певну роль у виробленні «загального права» Англії відіграли королівські накази, які видавалися позивачу за плату. У кожній справі видавався окремий наказ, де містилося розпорядження шерифу вплинути на відповідача з тим, щоб задовольнити позивача. В разі невиконання вимог шерифа справа розглядалася в суді. Найбільш розповсюдженими були позови, коли видавався наказ, про витребування землі, про відшкодування збитків, про повернення боргу.

Досить скоро склалася фіксована система наказів. Утворення нових форм позовів дозволялося тільки королівським суддям. Уся ця повільна процедура, яка дорого коштувала, була розрахована на осіб, що мешкали в Лондоні або неподалік нього, а тому невдовзі перестала відповідати новим умовам. Тому в XIV ст. почалося формування нової системи правових норм – «права справедливості». Позивача, який не знаходив захисту своїх прав у судах «загального права», посилали «за милістю і справедливістю» до короля. Монарх дуже скоро перестав розглядати такі справи особисто і передав їх на розгляд лорду-канцлеру.

Поступово суд лорда-канцлера набирає все більшого значення і впливу, оскільки його діяльність не була обмежена правилами процедури. Формально лорд-канцлер не був зв’язаний діючим правом. Він застосовував норми «загального», римського права, виходячи із «розуміння справедливості». Завдяки цьому тут отримували захист такі інститути, як іпотека, довірча власність і т.д.

Право земельної власності в Англії було доволі своєрідним. В країні було розповсюджене феодальне володінні (фрігольд), яке поділялося на три форми: перша – вільно відчужувані пожалувані землі, друга – заповідні землі, власники яких не могли відчужувати свої маєтки і передача яких за заповітом не дозволялася, і третя – умовне довічне володіння, яке у разі смерті васала переходило не до його спадкоємців, а до сеньйора[34].

Право зобов’язання. У Англії розрізнялися два види договорів: формальні, які укладалися з дотриманням установленої процедури, і неформальні, або прості. «Загальне право» надавало захист тільки формальним договорам, прості договори захищалися лише «правом справедливості».

Сімейне право Англії, як і континентальної Європи, розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися в основному нормами канонічного права. З ІХ ст. існує твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв’язків. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка – 14 років, для жінки – 12. Жінка підкорялася чоловіку.

У спадковому праві найбільш характерним для Англії був майорат – передача в спадщину земельної власності старшого сину. Заміжня жінка не мала права самостійно укладати договори, складати заповіт тощо без згоди чоловіка.

В Англії оформилась тричленна класифікація злочинів. Найтяжким злочином вважалася «тризна» – зрада. Далі йшла «фелонія» – тяжкі кримінальні злочини проти особи (убивство, зґвалтування) або власності. І третім видом був «місдиминор» – дрібні кримінальні злочини. Надалі поняття «зрада» неодноразово розширялося. Почала розрізнятися «велика зрада» (повстання, замах на короля) і «мала зрада» (убивство слугою свого хазяїна, убивство жінкою свого чоловіка).

 

4. Станово-представницька монархія в Німеччині. Німеччина виокремилась із імперії Карла Великого у кінці ІХ ст. З Верденским договором 843 р. Людовику Німецькому дісталися 5 основних племінних герцогств – Саксонія, Франкенія, Швабія, Баварія та Лотарингія, а пізніше до держави були приєднані французькі, італійські та слов’янські землі – Бургундія, Північна Італія, Богемія, Австрія та інші.

Історія феодальної держави і права Німеччини можна розділити на такі етапи:

1) період феодальної роздробленості, утворення «Священної Римської імперії німецької нації» і переважання звичайного права (Х–ХІV ст.);

2) період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії і рецепції римського права (XIV–XVI ст.);

3) період князівського абсолютизму і утворення національного права (XVII–XVIII ст.).

Нарешті, у 1806 р. під ударами військ Наполеона «священна Римська імперія германської нації» була повалена.

Особливістю політичного розвитку Німеччини середніх віків був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою незалежність аж до ХІХ ст. Наскільки Німеччина була роздрібленою, можна уявити на підставі таких даних: до кінця XVII ст. в країні існувало 324 територіальні одиниці, які мали права самостійних держав, і 1475 вільних лицарських володінь. Причини цього явища полягають у тому, що економічний розвиток Німеччини проходив нерівномірно, а тому інтереси регіонів не співпадали. Прагнення німецьких королів завоювати Італію, боротьба з папою Римським послаблювали їх владу у своїй країні. І імператорська влада не змогла встановити необхідний зв’язок із третім станом і зробити його опорою монархії. Тому влада стала виборною.

Суспільний устрій. До верхівки військово-лицарського стану належали герцоги та графи, що являли собою великих землевласників з королівських чиновників, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. Усі вони разом становили стан територіальних князів та князів церкви. Остаточно цей стан сформувався у ХІІІ ст. Середнє та дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, але й з верхівки вільного селянства та міністеріалів, які виділилися із залежних слуг короля та феодалів, що виконували адміністративні функції. Феодальне дворянство та духівництво було поділено за ієрархічним принципом на своєрідні ранги (щити). До рангів були віднесені і представники «нешляхетних», так званий «шеффенський стан».

Селянство поділялося на вільне (напіввільні літи, батраки, особисто залежні кріпаки) та залежне (чиншовики, орендарі). З ХІІ ст. становище селян визначалося тим, до якої частини Німеччини належали землі господаря. Так, наприклад, в Саксонії селян відпускали на волю, а у південонімецьких землях панщину селянам замінили на грошову ренту. З Х ст. у зв’язку з будівництвом фортець, які пізніше перетворилися на міста, почав формуватися стан міщан.

Протягом першої треті Х–ХІІ ст. Німеччина залишалася не єдиною державою. Ця відносність пояснюється відсутністю етичної спільності та слабкими економічними зв’язками між окремими герцогствами.

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона І (936–973 рр.), який у боротьбі з герцогами намагався опертися на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи відносно місцевої церкви отримали назву «оттонівських привілеїв»: обмежив права герцогів щодо церкви; частково передав герцогівські функції єпископам; утворив в областях незалежні єпископські території за рахунок передачі в управління єпископів частини герцогських земель і надав їм імунітет; увів інвеститури (надання духовного сану світською владою).

«Єпископальна система» Оттона І дозволила йому вільно призначати єпископів, заміщати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з церковних земель. Така політика Оттона І призвела до логічного захоплення ним Риму як центру католицької церкви. Однак вже з кінця ХІ ст. папство почало поступово звільнятися від опіки германських імператорів та добиватися верховенства у боротьбі з ними[35].

Державний устрій. Центральний апарат влади в Німеччині Х–ХІІ ст. зберігав риси дворово-вотчинної системи управління, яка була притаманна добі Каролінгів. Імператор обирався. Вищі слуги двору (канцлер, маршал) виконували головні державні функції. Їх посади поступово перетворюються на спадкові та покладаються на великих світських та духовних князів. З ХІ ст. при імператорі створюється королівська рада (гофта,), яка розглядає найважливіші державні справи. Рішення за них часто приймалися і на загальних з’їздах феодалів.

З ХІІ ст. починається поступовий процес розпаду системи королівської адміністрації на місцях. Колишні чиновники стають спадковими державцями та створюють власний апарат управління. Таким чином, починаючи з ХІІ ст. діяльність центрального та місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі імператора і все більше визначалась політичними інтересами та привілеями князів.

Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат лише номінально був носієм державності, а фактично влада знаходилася в руках курфюрстів та місцевих князів. У 1356 р. імператор Карл IV (1347–1378 рр.) видав Золоту буллу, яка законодавчо закріпила фактично встановлений порядок обрання імператора колегією курфюрстів. Остання складалася з 3 духовних князів (архієпископів майського, кельнського і трірського) і 4 світських (короля чеського, герцога саксонського, маркграфа брандербурзького і пфальцграфа рейнського). Визначався суворий порядок проведення виборчих засідань курфюрстів. Скликати засідання повинен був архієпископ майський у Франкфурті-на-Майні. Обрання імператора здійснювалося простою більшістю голосів.

Булла дозволяла курфюрстам вільно володіти монетною і гірничою регаліями. Заборонялися спілки міст, спрямовані проти князів. Водночас феодалам дозволялося створювати коаліції та вести приватні війни. Таким чином, булла юридично оформила олігархію кількох значних феодалів[36].

З XIV–XVI ст. в Німеччині існувало ще дві загальноімперські установи: рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був органом представництва окремих політичних одиниць. Складався з 3 колегій – курфюрстів; князів, графів та вільних панів; представників імперських міст. Компетенція цього органу не була визначена.

У той час, як в імперії дедалі більше слабшав зв’язок між різними регіонами, у князівствах, навпаки, відбувався процес політичного зміцнення. Князі підпорядкували собі все населення, яке жило на їхній території, збирали податки, карбували власну монету. У князівствах скасовувалася васально-ленна система. Військові сили васалів замінялися найманими військами. Створювалося централізоване управління з чиновників, які отримували оплату. У князівствах сформувався власний станово-представницький орган – ландаг (земський з’їзд).

У 1437 р. імператорська влада перейшла до рук династії Габсбургів. Імперія, яка крім Німеччини вже охоплювала Іспанію та Нідерланди, набувала характеру слабкої федерації самостійних німецьких держав.

Право. В Німеччині з ХІІ–ХІІІ ст., формально не існувало «загальнонімецького права», якщо не брати до уваги імператорського законодавства з окремих питань, а існувало право різних територіальних утворень, враховуючи право міст. Німецька середньовічна правова система вирізнялася чітким виділення комплексу правових норм, які стосувалися вищого феодального стану, так званого ленного права. Поділ права Німеччини регулювали одні й ті ж самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб’єкта права та місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Часто визначити його «власне право» міг тільки суд.

Джерело право. Важливу роль відігравали місцеві систематизації норм звичайного права, які могли включати положення імператорського законодавства та судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало»). Дія норм та принципів цих збірників виходила далеко за межі міст, де вони були створені, що сприяло певній уніфікації права. Саксонське зерцало складається із двох частин: у першій викладено «земське право» північно-східних областей Німеччини, що регулювало відносини членів шеффенського стану; у другій частини викладено так зване «ленне право» – норми, що регулювали відносини між сеньйорами і васалами. Швабське зерцало зафіксувало норми південнонімецьких областей.

В Німеччині утворилося дві системи міського права – любекське та магдебурзьке. Перше поширювалося на міста Північного та Балтійського регіонів та було визначальним в межах Ганзейського союзу. Друге діяло на значній території східних земель, враховуючи Східну Саксонію, Бранденбург та окремі області Польщі. Найбільшого поширення набули норми магдебурзького права, надані Браслау в 1261 р. (64 статті) та Герлица в 1304 р. (140 статей).

Норми римського права діяли в ХIV–XVI ст. Дигести Юстиніана, оброблені згідно з вимогами часу, були визнані основним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імператорського суду. У XVI ст. римське пандектне право отримало авторитет імператорського закону та продовжило існування як «загальне право» Німеччини майже до прийняття Германського цивільного уложення 1900 р.

Важливий внесок в формування загальногерманських принципів кримінального права було зроблено в 1532 р. виданням кримінального та кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліна»). Воно проголосило верховенство імператорських прав над правом окремих земель, відміну «нерозумних та дурних звичаїв» у кримінальному судочинстві. Уложення відповідало сучасним вимогам кримінального права та процесу. На його основі сформувалося загально німецьке кримінальне право.

У «Кароліні» були визначені деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. «Кароліна» знала різні склади злочинів: проти релігії – богохульство, чаклунство; проти моральності – прелюбодійство; проти держави – зрада, бунт; проти особи – вбивство, поранення, образа; проти власності – різні види крадіжок; проти правосуддя і т.д. При визначенні покарання «Кароліна» враховувала станову належність сторін. Так, суддям рекомендувалося враховувати «знання і стан особи, яка вчинила крадіжку». Основною метою каральної політики «Кароліни» було залякування. Звідси основними видами покарання були кваліфікована смертна кара, калічницькі та тілесні покарання, виставляння біля ганебного стовпа, таврування, тюремне ув’язнення, вигнання і штраф.

Спочатку у Німеччини панівним був змагальний процес, але з ХІІІ ст. приватно-правовий принцип переслідування замінюється звинуваченням і покаранням від імені публічної влади. У зв’язку з рецепцією римського права панівним стає слідчо-розшуковий процес. Для одержання доказів застосовували тортури, особливо при вчиненні злочину, що карався смертною карою. Оскільки суд вів слідство, то судовий процес зводився тільки до виголошення вироку і його виконання.

Джерелом «земського права» були місцеві князівські постанови та рішення графських судів. У земському праві розвивались такі галузі права, як цивільне і сімейне, правовий статус станів, сімейних і спадкових відносин, кримінального права і процесу.

Земське право регулювало питання сімейно-шлюбних і спадкових відносин. Заручення мали характер договору. Діти успадковували стан того із батьків, чий статус був нижчим. Розлучення було заборонене церквою. Майно знаходилось в управлінні чоловіка, який вважався опікуном. Якщо чоловік помирав, то дружина одержувала половину наявних продуктів харчування, а також певну долю землі. Її доля у разі смерті переходила до її найближчої родини.

Угоди про передачу майна укладались в суді. Право на землю виникало із феодального договору, який вів до васальної залежності набувача. Останній не міг відчужувати землю, а міг передати її лише власному васалові. У випадку смерті володаря за відсутності законного спадкоємця, земля передавалась іншому васалу. Продаж такого земельного наділу допускався тільки за згодою сеньйора.


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 92; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.041 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты