Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Право Давньої Греції.




На ранніх етапах свого розвитку право античних країн за рівнем юридичної техніки та ступенем розробки основних інститутів було подібним до правових систем країн Сходу. Розвиток права в античній Греції здійснювався в рамках окремих полісів. Утвердження полісної системи зумовлювало активізацію правотворчої діяльності та її звільнення від релігійно-міфологічної оболонки.

Первісною правовою формою було звичаєве право, виражене в неписаних правилах і традиціях, тлумаченням яких займались, зазвичай, представники аристократії. Так, у Спарті закони Лікурга були викладені в усній формі. При цьому право Спарти характеризувалося значним збереженням залишків минулого, пережитків родового ладу. Відсутність права приватної власності на землю, заборона громадянам Спарти займатися торгівлею та ремеслом, парна сім’я з багатьма специфічними рисами й елементами групового шлюбу, кримінальне право, норми якого не встановлювали міри покарання, а лише вказували на злочинні дії, й тому саме покарання обирали судді – все це свідчило про нерозвиненість права Давньої Спарти.

У Давніх Афінах існувала більш розвинена правова система, котра може служити зразком права рабовласницької республіки. Найдавнішим джерелом права в Афінах був також звичай. У V–VI ст. до н.е. основним джерелом права стає закон, хоча правові звичаї все ще продовжували відігравати важливу роль. Перші норми права діяли як у формі звичаїв, так і у вигляду судових рішень.

Найбільш давніми в Афінах були Закони архонта Драконта, що датуються 621 р. до н.е. Вони були записом діючих норм звичаєвого права. До нас вони не дійшли, але відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, суворими були покарання за посягання на приватну власність. Наприклад, за законами Драконта смертна кара передбачалася навіть за крадіжку фруктів i овочів. Обмежуючи кровну помсту, закони Драконта встановлювали, що відповідальність за вбивство не повинна розповсюджуватися, як в минулі часи, на рід убивці – відповідальним визнавався сам винний. Узаконювалася практика примирення з убивцею та його родом за допомогою викупу. Для законності примирення необхідною була згода найближчих родичів вбитого – сина, брата, двоюрідного брата, зятя або тестя, а при їх відсутності – згода принаймні десяти членів фратрії вбитого.

Закони Драконта розрізняли навмисне та ненавмисне вбивство, призначаючи за останнє не смерть, а вигнання (без конфіскації майна), тобто, таке ж покарання, що призначалося за заподіяння тілесних ушкоджень. Законодавець звільняв від відповідальності вбивцю, якщо його дії були викликані самообороною. Особливо тяжким злочином вважалося святотатство, або неповага до богів, що передбачало смертну кару.

Закони Драконта ознаменували перемогу демосу, так як за традицією тлумачення звичаєвого права належало аристократії й призводило до зловживань. Запис діючих норм права дозволив обмежити свавілля у тлумаченні юридичних правил. Драконт включив до законів ряд суттєвих положень, що відображали нову соціально-економічну ситуацію в Афінах. Попри свою жорстокість закони Драконта обмежували валаду архонтів, котрі часто надто вільно тлумачили право.[13]

Широке коло питань, пов’язаних з організацією державної влади та регулюванням цивільно-правових відносин (боргова реформа, закріплення приватної власності на землю тощо), базувалося на законодавстві Солона. Хоча афінське право не було систематизованим і не всі правові інститути були розроблені досить повно.[14]

Значного поширення продовжував набувати інститут приватної власності на землю, особливо після реформи Солона, що дозволило дроблення, продаж, заповіт та інше відчуження земельної власності. Держава була власником рудників, багатьох орних земель (особливо завойованих), суднобудівних верфей. Усе це, за винятком культових споруд, передавалося в оренду приватним особам. Держава лише здійснювала нагляд за станом орендованого майна, експортно-імпортними операціями, суднобудуванням, заснуванням колоній. Так, здача в оренду державної власності відбувалася лише з відома спеціальних посадових осіб (полетів). Державне майно здавалося в оренду на 40 років чи пожиттєво, а приватні земельні наділи на 1–3 роки. Несвоєчасна сплата орендної платні слугувала підставою для розірвання договору оренди. За певних умов передбачалася можливість позбавлення громадянських прав недобросовісного орендатора державного майна.

Детальна кодифікація прав власника афінськими законами не була проведена, і визначення права власності як абсолютного права особи в Афінах не було. Однак, широкого поширення набули оренда землі, будинків, рабів, худоби, різноманітні кредитні операції. «Кожен може віддати своє майно будь якому громадянину, якщо він не позбавився глузду, не вижив з розуму від старості, не попав під вплив жінки».

Важливе місце в афінській правовій системі займало право зобов’язань, якому були відомі різноманітні договори: купівля-продаж, договір найму, особисте наймання та підряд, договір позики тощо. Особливе значення в історії Афін мала застава землі (іпотека). За іпотекою заставлена земля залишалась у володінні та користуванні боржника, але боржник втрачав право розпоряджатись нею – продавати, дарувати і т.д.

У шлюбно-сімейних відносинах закріплювалася нерівноправність жінки. Шлюб мав різновид договору купівлі-продажу, й одруження жінки було справою її батька чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов’язковою, до холостяків ставилися, як до хворих. Дружина, в умовах офіційно моногамної сім’ї, перебувала на становищі старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був офіційним представником її прав. Для розлучення достатньо було покликати свідків. Невірну дружину можна було вигнати з дому, а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але упіймавши на місці злочину коханця своєї дружини, ображений чоловік міг безкарно його вбити.

Існувала свобода заповіту. У якості спадкоємців виступали сини, а у разі їх відсутності – «дочки-спадкоємниці». Обов’язок влаштування їх майбутнього брала на себе держава.

Влада батьків над дітьми до Солона була майже необмеженою. Незабаром вона послабшала, але все ще залишалася значною. Діти не повинні були утримувати батьків, якщо ті не навчили їх якогось ремесла.

У кримінальному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, прелюбодійства розглядалися в судах тільки за заявою зацікавленої сторони. Винятком було лише убивство посла, яке розглядалося як релігійний злочин, оскільки посли перебували під заступництвом богів.

Афінське право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів, хоча межа між ними була досить умовною. Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна і т. ін. До серйозних злочинів належали також убивство, зрада дружини, образа тощо. За законом 410 р. до н.е. кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було вбити безкарно у будь-який час.

У часи Солона значно зросла законодавча роль народних зборів. Вважалося, що кожен громадянин Афін має право запропонувати проект нового закону, вільно брати участь в обговоренні законопроекту, висунутого іншим. Ініціатива ця істотно обмежувалася, однак, системою стримувань:

· автор законопроекту ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), якщо виявлялося, що його пропозиція суперечить існуючим законам;

· усякий законопроект підлягав попередньому розгляду;

· остаточне рішення належало геліеї, яка відігравала у таких випадках роль другої палати; обговорення законопроекту, який пройшов усі попередні стадії, велося тут у формі судового процесу; автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів; їхніх захисників призначали народні збори; рішення приймалося більшістю присяжних.[15]

Наявність системи стримування легко пояснюється прагненням перешкодити законодавству «знизу», ініціативі мас. Разом з тим не виключалася «скарга на протизаконність» («графе параномон»), заявити яку міг кожен присутній на зборах, яка була засобом перешкодити змінам існуючого ладу в антидемократичному спрямуванні.

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 220; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты