ДЕРЖАВА ТА ПРАВО ДАВНЬОСХІДНИХ РАБОВЛАСНИЦЬКИХ ДЕРЖАВ.

План

1. Характерні риси виникнення та розвитку держав Стародавнього Сходу.

2. Історія державно-правових інститутів Стародавнього Єгипту.

3. Історія державно-правових інститутів Месопотамії.

4. Історія державно-правових інститутів Стародавньої Індії.

5. Історія державно-правових інститутів Стародавнього Китаю.

1. Характерні риси виникнення та розвитку держав Стародавнього Сходу.Історія людства умовно ділитися на два великі етапи: первісне суспільство й державний етап. У свою чергу, історію первісного суспільства поділяють на два періоди. Перший – період родової спільноти, з характерним господарством, що споживає, тривав приблизно від 2,5 млн. років до н.е. до 40–25 тис. до н.е. Другий період починається з епохи неоліту, де виникає відтворююче господарство (землеробство і скотарство) і з’являється моногамна родина.

Починаючи з неоліту, завдяки більш високій продуктивності господарства відбувається еволюція родового ладу – спостерігається відбруньковування нових родових громад і створюються великі соціальні утворення – братерства (фратрії) і племена. Плем’я, як правило, мало свою територію, ім’я, мову, свої релігійні й побутові обряди. Поступово складаються й органи племінного самоврядування, насамперед племінна рада, що включала вождів (старійшин) всіх вхідних у плем’я родів. Члени племінних рад, а також військовий вождь племені обиралися одноплемінниками й могли бути ними зміщені. Будь-який член племені міг виступати на засіданні ради й висловлювати свою думка із приводу його рішень або дій вождя.

Діяльність племінних органів сприяла розширенню зв’язків між родами, урегулюванню міжродових конфліктів, а також відносин з іншими племенами. Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, які виходили за межі інтересів окремого роду. Поступово, в міру розвитку виробляючої економіки, ускладнення внутрішньо племінної організації, центр ваги в родоплемінному самоврядуванні зміщається на племінний рівень, що з неминучістю підривало значимість і стійкість родової демократії. Все більшого значення набувають також племінні норми, що регулювали взаємини між родовими громадами.

Подальший розвиток первісного виробництва, поява більш ефективних виробничих знарядь праці з металу, виникнення стійкого землеробства й скотарства поступово вели до занепаду родоплемінного строю. Перехід до первісного відтворення господарства означав подальший ріст ефективності суспільної праці, що мало своїм результатом не тільки задоволення мінімальних життєвих потреб членів родових громад, але й виробництво залишків (додаткового продукту). Наслідком цього було перетворення продукту, виробленого членами роду, у продукт для обміну, поглиблення спеціалізації праці, при якій окремі роди й племена займалися переважно лише одним видом господарської діяльності. Все обмінне виробництво, що розширюється, як результат суспільного поділу праці, означало появу регулярного додаткового продукту, що уже не йшов на задоволення колективних потреб, а привласнювався окремими особами. Так виникли передумови майнової диференціації суспільства.

Розвиток первісного господарства мав своїм результатом і індивідуалізацію виробництва. Патріархальні родини, а пізніше – малі родини, що виділилися з них, використовуючи більш ефективні знаряддя праці, почали самостійно господарювати. Це привело до зародження й росту приватної власності, яка, у свою чергу, підривала значення загальної родоплемінної власності, послабляла колективні основи первісного суспільства. Приватна власність, що виникла спочатку як групова власність більших родин, потім поступово перетворювалася у власність глав більших родин, які розпоряджались нею від імені колективу, і, нарешті, вона прийняла форму індивідуальної приватної власності.

Внаслідок утвердження приватної власності зростала нерівність усередині родової громади між окремими родами й племенами. Розвиток товарного виробництва міжобщинного обміну підсилював цю нерівність. Можливість присвоєння результатів чужої праці привела до того, що військовополонених уже не приймають до складу роду, а перетворюють у рабів, які були власністю громади або окремих патріархальних родин. Поступове зосередження все більшого числа рабів у руках представників родоплемінної верхівки усе більше поглиблювало розкол родового суспільства. Більше того, ріст приватної власності й рабства надав можливість експлуатувати не тільки рабів-чужинців, але й своїх одноплемінників, що попадали у боргове рабство.

Внаслідок розкладу родової громади на зміну приходить первісна сусідська громада, де окремі родини, що ведуть своє самостійне господарство, були зв’язані не родинними, а територіальними зв’язками й спільно володіли земельними угіддями. Нові політичні структури відокремлювалися від самого суспільства, одержуючи своє найбільшевираженняу військовій демократії – стані, де родоплемінна демократія ще якийсь час зберігається, але вже в урізаному виді, завдяки майновій нерівності. У цей час родоплемінні збори являють собою лише збори воїнів, де основну роль грає військовий вождь і військова дружина, що групується довкола нього, до якої примикає релігійна верхівка.

Грабіжницькі війни, так само як і потреба захисту своєї території від набігів ворогів, приводять до утворення великих об’єднань – конфедерацій племен. Родова система усе більше здобуває характер військово-племінної організації, що поступово губить зв’язок з родовими установами, але складним класовим суспільством, що претендує на керівництво. Згодом занепадала й сама військова демократія, тому що в ній усе менше залишалося місця рівності й вільному обговоренню спільних справ. Втрачали свою колишню вагу рядові війни-общинники, а в деяких випадках була потіснена й традиційна родоплемінна знать, на зміну якій приходить нова військова й майнова аристократія на чолі з вождем. Влада останнього усе більше здобувала монархічні риси й ставала політичною, оскільки опиралася вже не стільки на авторитет, скільки на відособлену військову силу й багатство.

Перші держави Сходу виникли приблизно в однакових природно-кліматичних умовах. Це були долини великих річок. Тут були найсприятливіші умови для землеробства і, відповідно, для отримання додаткового продукту – родючі ґрунти, вода для зрошення, теплий клімат тощо. Організація зрошувальної системи, відвоювання землі у джунглів вимагали злагодження зусиль тисяч людей. Тому індивідуальне приватне господарство, засноване на власній, найманій чи рабській праці, як це було у Європі, на Сході, не склалося.

Земля на Сході перебувала у власності громад. Її члени, користуючись общинними землями, виконували необхідні суспільні роботи, колективно сплачували податки, працювали на державних роботах. Існували общинні органи самоуправління, які виконували функції обліку і контролю, судові, адміністративні тощо.

Найпоширенішою формою східної держави ставала деспотія. Економічною основою влади деспота були державна власність на землю, а також податки і військова здобич. Влада спиралася на професійне військо та централізовано кероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для держав Сходу, обожнювалася.

2. Історія державно-правових інститутів Стародавнього Єгипту.Державність у басейні р. Ніл з’явилася у другій пол. IV тис. до н.е. у формі невеликих територіальних утворень – номів. На рубежі IV–III тис. до н.е. Єгипет складається із 40 номів, які виникли внаслідок об’єднання сільських общин з метою проведення спільних іригаційних робіт. Ном очолював цар («начальник каналу»), який одночасно був верховним жерцем. Між номами точилася боротьба за панування, у ході якої виникло два об’єднання: Верхній (Південний) та Нижній (Північний) Єгипет. До кінця IV ст. до н.е. володарі Верхнього Єгипту завойовували Нижній, об’єднуючи землі по течії Нілу в одну державу.

Подальша історія Стародавнього Єгипту поділяється на п’ять періодів:

1. Раннє царство (ХХХІ–ХХVIII ст. до н.е.) – затверджується централізована держава, головною функцією якої є організація праці та утримання в працездатному стані іригаційної системи;

2. Давнє царство (XXVIII–XXIII ст. до н.е.) – період найвищої могутності фараонів, влада яких спирається на розповсюджену бюрократію. Утвердження рабовласництва. Країна була розділена на адміністративно-територіальні області (номи). Проте, у XXIII ст. до н.е., внаслідок сепаратизму номної знаті, централізована держава в Єгипті розвалена, а іригаційна система зруйнована;

3. Середнє царство (XXII–XVIII ст. до н.е.) – завдяки військовій знаті Єгипет знов був об’єднаний. У XVIII ст. до н.е. країну завойовує плем’я кочівників гіксосів, панування яких продовжувалося майже два століття;

4. Нове царство (XVI–XIІ ст. до н.е.) – країна знов була об’єднана. Єгипет шляхом завоювання сусідніх країн (Нубія, Лівія, Палестина, Сирія) став величезною поліетнічною (різноплемінною) імперією.

5. Пізнє царство (ХІІ–VI ст. до н.е.) – період занепаду. У VII ст. до н.е. країну завойовували перси, потім в IV ст. до н.е. Македонія, і у І ст. до н.е. Єгипет увійшов до складу Римської імперії.

Соціальна структура Стародавнього Єгипту характеризується значною еволюційною уповільненістю. Причиною цього було практично безмежне панування в економіці державного царсько-храмового господарства. У загальному вигляді соціальна структура давньоєгипетського суспільства виглядала наступним чином: а) релігійно-аристократична верхівка великих рабовласників – фараон, джаті, номархи, жерці, воєначальники, чиновники різного статусу; б) простолюдини (мерет) – селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці та вільні селяни; в) залежне населення – безправні раби (військовополонені, одноплемінники) і так звані «слуги царя», котрі виконували визначену їм норму і володіли незначним майном.

Державний устрій Стародавнього Єгипту можна характеризувати як традиційну східну деспотію. Вище державне управління здійснювалося фараоном, особу якого вважали богом. Фараону належала верховна законодавча, виконавча, судова, релігійна, адміністративна та військова влада. Вона передавалася у спадок. Фараону належали всі найважливіші державні функції – організація іригаційних робіт, призначення на посаду. Йому належало верховне право власності на землю, яке могло передаватися у власність знаті, чиновникам, храмам. Однак влада фараона не була абсолютною, вона обмежувалася морально-релігійними нормами справедливості давньоєгипетсьго суспільства.

Влада фараона здійснювалась через строгу бюрократичну систему. На чолі ієрархічного ладу стояв джаті (начальник робіт). З початку виникнення держави джаті виконував обов’язки жерця міста, керівника канцелярії фараона. Пізніше до нього перейшли повноваження видавати закони, здійснювати контроль за центральними та місцевими органами управління, системою водопостачання, керувати поліцією, судовими органами. Керівниками основних відомств – військового, податкового та громадських робіт – призначалися указом фараона, але підпорядковувались вони джаті. На нижчому шаблі бюрократичної піраміди перебували начальники прикордонної, продовольчої служб, фінансового відомства, судді різноманітних рангів тощо.

Місцеве управління зосереджувалося в руках сільської общини, яку очолювали старійшини та общинні ради. Вони мали адміністративну та судову владу в межах общини. Декілька общин об’єднувалися в ном на чолі з номархом, який командував номовим ополченням, керував храмовим господарством і був верховним жерцем місцевого релігійного культу.

Судова система на всіх етапах історичного розвитку Єгипту не була відокремлена від адміністрації. У період Давнього царства судочинство втілювали органи общинного самоуправління. У номах судочинство здійснювали номархи. Вищий суд знаходився у веденні спеціального органа – шести палат, головою яких був джаті і фараон. Окрім цього, був центральний суд (кенбет), що складався зі знатних громадян, а також кенбети округів і окремих міст. Певні судові функції виконували храми.

Регулярної армії у Давньому царстві ще не існувало. В разі необхідності збиралося ополчення. У період Середнього царства з’являються кадрові офіцери, починає формуватися царська гвардія. Лише у Новому царстві створюється постійна армія. З початку вона поповнювалась з єгиптян-землеробів, міщан, а пізніше з іноземних найманців.

Поліцейський апарат в Стародавньому Єгипті був доволі розвинутим. Існувала тайна і явна поліція, погранична стража, спеціальні охоронні загони, які охороняли столицю, водоканали, зерносховища, храми.

Право в Стародавньому Єгипті було достатньо розгалуженим. Форми власності: державна, общинна, храмова, приватна (жерці та царські чиновники могли здійснювати будь-які операції із землею – дарувати, продавати, передавати у спадок).

Зобов’язальне право було представлено наступними видами договорів:

· договір купівлі-продажу землі за умов досягнення домовленості між продавцем і покупцем на предмет договору; продавець клявся перед богами, підтверджуючи таким чином силу договору; мав відбуватися фактичний перехід права від продавця до покупця;

· договір найму – дозволяв наймати рабів, тварин, майно;

· договір оренди – можливість оренди земельних ділянок на річний термін;

· договір позики – з засобом забезпечення виконання умов шляхом побиття боржника палицею або боргова кабала;

· договір поклажі – найчастіше зустрічається при переході майна на зберігання ополченцями, що йшли у військовий похід.

Шлюбно-сімейне та спадкове право. Дружина мала майже однакові права з чоловіком. Шлюб укладався на основі договору між нареченим та нареченою Придане залишалося власністю нареченої Розлучення могло здійснюватися з ініціативи обох сторін. Щоправда, з часом роль чоловіка зросла. Йому дозволялося мати наложницю, в той час як за зраду дружина прирікалась до смертної кари. За незначну провину чоловік міг побити палицею свою дружину. Покарання за побиття наступало лише тоді, коли наслідком його ставало каліцтво дружини.

Майно успадковувалось як за законом, так і за заповітом. Спадкоємцями за законом вважалися діти незалежно від статі, проте старшому сину діставалося нерухоме майно. Заповіт дозволялося укладати кожному з подружжя. Він озвучувався в присутності трьох свідків або укладався в письмовій формі.

Кримінальне право та процес. Серед злочинів у Стародавньому Єгипті виділялися: а) посягання на державний устрій, зокрема – зрада, розголошення державної таємниці, повстання. Ці злочини відносилися до категорії тяжких, відповідали за них не лише винні, а й члени їхніх родин; б) злочини проти релігії – вбивство священних тварин, чаклунство; в) злочини проти життя та здоров’я – вбивство, завдання тілесних ушкоджень; г) майнові злочини – крадіжка, обважування; д) злочини проти моралі – зґвалтування.

За вчинення злочинів передбачалися тілесні покарання, смертна кара, ув’язнення, передача до рабства, грошові штрафи, відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі.

Процес розпочинався з подання усної чи письмової заяви потерпілої сторони. Доказами вважалися свідки, присяга, зізнання під час тортур.

3. Історія державно-правових інститутів Месопотамії.Перші державницькі об’єднання в межиріччі річок Тигра і Євфрату виникли у ІІІ тис. до н.е. У Південній Месопотамії оселилися шумери, які створили ряд міст-держав (Кіш, Ур, Урук), на чолі яких стояв правитель. Останнього спочатку обирали народними зборами або радою старійшин. З часом їх влада стає спадковою. Частина общинної землі переходить у власність правителя.

У Південний Месопотамії знаходились аккадці, які підкорили шумерів і створили могутнє Шумеро-Аккадське царство. У кінці ІІ тис. до н.е. розпочинається розквіт міста Вавилон, який на початку ІІ ст. до н.е. стає столицею нової держави. Стародавній Вавилон пройшов ряд історичних періодів занепаду і піднесення, і завершив своє існування у VI ст. до н.е., коли царство було захоплене персами. Наймогутніший час існування Вавилона припадає на період правління царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.). За часів його правління Вавилон підкорив усе Дворіччя, приєднавши інші держави до свого царства.

Соціальна структура Стародавнього Вавілону мала три соціальні стани: 1) авілум – повноправні жителі, що користалися правом на володіння землею громад, сплачували державні повинності; 2) мушкенум – неповноправне населення. Походження такого розподілу невідомо. Одні дослідники вважають мушкенумів відпущеними на волю рабами, інші – завойованим населенням. Відомо, що мушкенуми знаходилися поза общиною, вони обробляли царську або храмову землю і доглядали за господарством багатих вавилонян. Мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві, за їх образу передбачалося м’якше покарання, ніж за образу авілума. Майно мушкенума охоронялося меншим штрафом, а здоров’я цінувалося дешевше.

Вільне населення, крім того, поділялося на окремі категорії за професійною ознакою: придворні службовці, військовослужбовці, храмова обслуга, різні чиновники, купці та ремісники тощо.

Залежне населення поділялося на вардум – рабів, які складалися із іноплемінників, неплатоспроможних боржників, самопроданців, злочинців. Вардуми були царські, храмові, приватновласницькі. Раб не мав права власності. Він міг користуватися майном господаря, яке після смерті вардума поверталося до господаря. Народжений в рабстві залишався рабом. Закон певною мірою захищав рабиню, батьком дітей якої був її власник. За таких обставин діти вважалися вільними.

Державний устрій Стародавнього Вавілону був побудований з урахуванням деспотичної форми правління. В руках спадкового царя зосереджувалася законодавча, виконавча, судова і верховна релігійна влада. Однак вона не була беззастережно абсолютною. Цар дослухався до думки заможної міської знаті і жерців. Другою особою вважався нубанда – управитель царського палацу та маєтків. Він керував великим штатом урядовців і слуг, йому підкорялися місцеві правителі, за дорученням царя він командував військом, здійснював правосуддя. До штату придворних чиновників входили також візир, дворецький, головний воєначальник, начальник фінансів тощо. Іригаційною системою відав «управитель ріки». У величезному царському господарстві був численний штат різних наглядачів, контролерів, комірників і рахівників.

Місцеве управління. За формою державного устрою Вавілонська держава була відносно централізованою. Вона поділялася на області, очолювані царськими намісниками, які відповідали за підтримання в порядку іригаційних споруд і стежили за надходженнями царських прибутків, здійснювали поліцейські функції, скликали військове ополчення. Крім цього, три міста – Ніппур, Сіппар і сам Вавілон мали за часів царя Хаммурапі автономію. У цих містах існували збори іменитих громадян, очолювані обраними ними градоначальниками. Вони розглядали справи управління і судові спори.

Зберігалися також органи общинного управління, зокрема, общинні ради, до відому яких належало управління общинними землями, вирішення земельних спорів, збирання податків, нагляд за виконання царських повинностей, а також підтримання громадського порядку. Але очолювали общинні ради призначувані царем чиновники.

Судова система. У Вавілоні існували храмові, общинні і царські суди. Храмові й общинні розглядали справи колегіально. У містах діяли царські суди, яким були підсудні в основному царські люди. Цар вважався вищою судовою інстанцією, проте не мав ні апеляційних, ні касаційних повноважень. Він мав право помилувати засуджених до смертної кари, розглядати сам чи передавав в інші інстанції скарги на судову тяганину, зловживання судів чи їх відмову у здійсненні правосуддя.

Судебник процес в Вавилоні був усним та змагальним. Діло збуджувалось лише по скарги зацікавлених сторін, які у ході процесу були зобов’язані доказати свої ствердження. Рішення суду, як правило було усним. В деяких випадках, при відсутності інших способів встановлення істини, вдавалися до «божого суду». «Божий суд» мав дві форми: 1) водна ордалія та 2) клятва в ім’я богів. Ложне обвинувачення і лжесвідотство каралася по принципу таліону, тобто таким самим покаранням, яке поніс б обвинувачений, колиб його провина була б доказаною[1].

Провадження цивільних та кримінальних справ (право Вавилона не знало розділення на згадані галузі права) здійснювалося за однаковими процесуальними правилами і розпочиналося з подання скарги до суду. Система доказів включала в себе очевидців, присягу, письмові документи з печаткою. Їх мали надавати не тільки сторони, задіяні в процесі, а й община, якщо злочин здійснений на її території. Розгляд справи у суді закінчувався ухваленням відповідного рішення, яке, в рідких випадках, записувалося на спеціальній глиняній табличці і скріплювалося печаткою.

Армія та поліція. Вавілонська держава мала професійну армію, яка виконувала також поліцейські функції. Воїни за службу наділялися землею, яка називалася ілка. Купівля-продаж ілку було суворо заборонено. Дорослий син воїна, який бажав служити цареві, зберігав за собою ділянку батька.

Право. Серед найвідоміших джерел права Стародавнього Вавілону вважаються Закони царя Хаммурапі 1775 р. до н.е., які спираються на попереднє законодавство Месопотамії, зокрема найдавніші Закони Ур-Наму (Закони Шульгі), Закони Ліпід-Іштар, Закони Ешнунни (ХХІ–ХХ ст. до н.е.)[2].

Збір законів складався з 282 статей, сформульованих у казуїстичній формі. Статті групувалися за змістом; майнові відносини, сімейні та спадкові відносини тощо. Але поділу на галузі права не було.

Майнові відносини. Закони виділяли державну (царську) і церковну власність. Почав формуватися інститут приватної власності. Право власності на нерухомість було обмеженим, верховним власником землі був цар. Він надавав землю у володіння сільським общинникам і воїнам.

Зобов’язальне право. У Вавілоні склалися такі види договорів: оренди, майнового та особистого найму, купівлі-продажу, міни, поклажі, позики, поручництво. У більшості своїй вони укладалися у письмовій формі за присутності свідків.

Велике значення у земельних відносинах мала оренда землі. Дозволялося, зокрема, передавати в оренду поле, сад, незаймані ділянки. Орендна плата була дуже високою і становила за поле 1/2 – 1/3, за сад 2/3 від зібраного урожаю. Не кращими були умови договору позики; 20% річних за грошові позики і 33% за позики зерна. Виконання угоди гарантувалося заставою поля або родичів боржника. У разі невиконання договору боржник чи його рідні могли потрапити у рабство.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб укладався на основі письмової угоди між нареченим і майбутнім тестем, якою передбачалася сплата викупного платежу родині нареченої.

Главою сім’ї був чоловік. Він міг залишити дружину, що не народжувала йому дітей. Мав право, не розлучаючись, брати собі наложницю. Дружині в такому випадку дозволялося лише вибрати наложницю із числа своїх рабинь. Дружина, проте, мала певну правоздатність. Їй дозволялося мати майно, користуватися своїм приданим, укладати договори, обіймати певні посади в общині. Лише в кількох випадках дружина мала право на розлучення, а саме: в разі звинувачення, але не доведення перелюбодніства з її боку, жорстокого з нею поводження, а також у разі полону чоловіка і залишення при цьому дружини без засобів на існування. За борги чоловіка дружина не платила своїм майном.

Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. У спадкуванні за законом діти, незалежно від статі, одержували рівні частки спадщини. Усиновлені спадкували на загальних підставах з рідними дітьми. Могли бути спадкоємцями навіть діти від рабині, визнані батьками. Але вони спадкували лише рухоме майно. За заповітом батько вправі був позбавити сина спадщини лише за «тяжкий гріх» і тільки з дозволу суддів.

Кримінальне право за Законами Хаммурапі вирізнялося суворістю. Передбачалася відповідальність за злочини проти особи, власності, сім’ї, моралі, відправлення правосуддя. Але не згадувалося про державні та релігійні злочини.

Головний принцип призначення покарання був таліон. Покарання вважалося відплатою за провину і тому мало бути «рівним» злочинові. Коли за характером злочину застосування принципу «рівним за рівне» було неможливе, удавалися до символічного таліону: неслухняному рабові відрізали вухо, а сину, який образив батька, – язика.

4. Історія державно-правових інститутів Стародавньої Індії.Перші державні утворення на території Індії виникли приблизно у ІІІ ст. до н.е. Це так названий харапський період історії Стародавньої Індії. Рештки матеріальної культури свідчать, що це була міська цивілізація, де обожнювалась царська влада. У ХVІ–ХІІІ в Індостан стали проникати кочові племена аріїв, які покорили автохтонне (місцеве) населення і стали утворювати племені союзи. Це були невеликі утворення, в яких орган племінного управління переростав в орган державної влади через традиційну перехідну форму – військову демократію. Новоутворені держави були монархіями, де головну роль відігравали жерці (брахмани), або військовими олігархіями (кшатрії). У VI ст. до н.е. всю Індію було об’єднано в централізовану державу Маур’їв, яка проіснувала до ІІ ст. до н.е.

Соціальна структура Стародавньої Індії сформувався під впливом ідей брахманізму і поділялася на варни – замкнуті спадкові соціальні групи, нерівні за правовим становищем. Варн було чотири.

Найвище становище в суспільстві посідали брахмани (жерці). Вони мали виняткове право тлумачити закони, давати поради представникам інших варн. Обов’язки брахманів були таки: вивчати священні тексти індусів, робити релігійні пожертвування, брати участь в управлінні державою, судочинстві, розробленні законів. Брахмани звільнялися від усіх податків і тілесних покарань. Особа брахмана була недоторканною, його вбивство каралося найтяжчою стратою.

Кшатрії – військовослужбовці та чиновники. До них належали цар і члени апарату управління. Їхнє завдання – керівництво державою, охорона правопорядку, участь у війні.

Вайшії – варна вільних общинників: селян, ремісників, торговців. Вони сплачували податні і зобов’язувалися піклуватися про збільшення свого майна.

Шудри – служителі першим трьом варнам з покорою. До варни шудри належали особи із числа підкорених народів, а також переселенці.

Належність до варни визначалася народженням. Перехід з однієї варни до іншої та шлюби між представниками різних варн суворо заборонялися.

Крім названих варн, були в Стародавній Індії й інші соціальні групи. Найнижчу сходинку у суспільній ієрархії вільних людей займали «недоторкані» – народжені від змішаних шлюбів, наприклад, чандали – нащадки шудри та брахманки. Раби в Стародавньої Індії називалися даса. Вони могли мати сім’ї, майно, спадкувати, викупитися з рабства за згоди господаря.

Державний устрій Стародавньої Індії в епоху Маур’їв можна визначити як монархію з елементами військової демократії. Вона складалася з наступних органів центральної влади: 1) цар – стояв на чолі державного апарату. В його руках зосереджувалася законодавча і судова влада. Він призначав найвищих державних чиновників; 2) паришад – дорадчий орган царя, до складу якого входили царські вельможі, чиновники вищого рангу; 3) раджа-сабха – дорадчий орган, який складався із державних чиновників, представників міського та сільського населення.

Місцеве управління у Стародавньої Індії було складним. Територія поділялася на провінції, провінції – на округи, а округи – на райони. Нижчою територіальною одиницею була община. До складу держави Маур’їв входили території з різним статусом. Одні підпорядкувалися безпосередньо цареві, інші керувалися представниками рабовласницької аристократії або родичам царя, треті користувалися автономією. Тому, поряд із чиновниками, призначуваними центральними відомствами, діяли виборні чиновники.

Судова система Стародавньої Індії існувала в двох видах: царські та общинні суди. Царський суд був вищою інстанцією країни. Його очолював сам цар, а в засіданні брали участь брахмани та радники або замість них – судова колегія (сабха), що складалася із призначених царем брахмана і трьох суддів. Царю дозволялося оголошувати щорічну амністію. Правові норми в суді, як правило, тлумачив брахман.

Общинні суди створювалися у сільській місцевості у співвідношенні один суд на десять сіл. Як у селі, так і в місті судді розглядали справи у складі колегії із трьох осіб. Кримінальні справи розглядалися спеціальними суддями.

На суді заборонялося свідчити родичам, жінкам, ворогам, зацікавленим особам, давати свідчення представникам нижчої варни проти вищої.

Армія та поліція були професійними. Армією керувала військова рада. Вирізнялися п’ять родів військ: піхота, кіннота, колісниці, бойові слони і військовий флот. Численні інформатори і шпигуни виконували таємні доручення царя та найвищих чиновників.

Право. Основами правової традиції Стародавньої Індії вважаються Веди (Рігведа, Самаведа, Яджурведа та Атхарваведа). На їх основі формувались «смріті» («те що пам’ятають») – це ритуальні, наукові та правові трактати, які коментують Веди, що передавалися по пам’яті. Самі трактати називалися дхармасутри («сутра» – нитка). На основі найдавніших дхармасутр – Гаутами, Баудхаяни, Анастамби, Васиштхи (VI–III ст. до н.е.) та інших, виникла велика правова література, смріті або шастри, наприклад Манусмріті (Закони Ману), Яджнавалкья-смрити (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст.), Нарадрсмрити (IV – VI ст.) тощо. Класичним трактатом про мистецтво політики та управління державою є Артхашастра Каутільї (І ст. до н.е. – І ст.).[3]

Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий матеріал систематизований, викладений у компактній формі. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань.

Власність в Стародавній Індії була царська, храмова, общинна та приватна. Були відомі сім правомірних способів набуття власності: одержання спадщини, знахідка, купівля, військова здобич, позика під відсотки, виконання роботи та одержання подарунка. Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Земля в будь-який час могла змінити форму власності. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність). Оскільки общинні землі були колективною власністю, то общинники не могли відчужувати свій наділ, а мали право лише користуватися ним.

Зобов’язальне право. Угоди укладалися публічно, тобто в присутності свідків. При продажі рабів або тварин установлювався гарантійний строк. Договір позики укладався під відсотки, розмір яких залежав від варни боржника (2% на місяць для брахмана, 3% – для кшатрія, 4% – для вайшіїв і 5% – шудри). Гарантіями дотримання угоди позики було поручительство інших осіб, застава. Закони Ману дозволяли кредиторові діяти силою: захопити боржника, привести його у свій дім, морити голодом і бити, поки той не сплатить боргу. У випадку смерті боржника борг переходив до його сина або інших родичів. Неплатоспроможність боржника призводила до рабства.

У Законах Ману йдеться про такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір оренди, договір особистого наймання, договір перевезення, договір дарування.

За загальним правилом договір визначався недійсним, якщо він був укладений особою в нетверезому стані, дитиною, душевнохворим, рабом або не уповноваженим до його укладення[4].

Шлюбно-сімейне право характеризувалося пануванням чоловіка. Було кілька форм укладання шлюбу: урочиста, з викупом, вільна угода, викрадення жінки. Зазвичай, шлюби укладалися з волі батьків. Вступаючи до шлюбу вперше, брахман і кшатрій були зобов’язані взяти дружину рівної з ними варни. Наступні шлюби дозволялося укладати з жінками нижчих варн, але старшою вважалася дружина рівної з чоловіком варни.

Шлюб, за Законом Ману, визначався священним, без права на розлучення з боку жінки. Зборонялися повторні шлюби вдів. Дружина не могла залишити чоловіка за жодних обставин; навіть у разі її продажу, залишення чоловіком чи смерті. Особливою повагою користувалася дружина, що здійснила обряд самоспалення (саті) після смерті чоловіка. Розлучення з боку чоловіка було відносно вільним, особливо тоді, коли дружина мала свої вади: страждала безпліддям, іншою тяжкою хворобою, була сварлива. В такому разі чоловік міг привести до свого будинку іншу дружину.

Спадкування за заповітом в староіндійському праві не було, лише за законом. За законом спадкували лише сини – порівну. Але був інший спосіб – батьківське майно повністю успадковував старший син, а інші діти жили при ньому як при батькові. Дочкам обов’язково виділявся спадок. Спадщина матері ділилася на всіх дітей. У спадкуванні також мала значення належність до варни.

Кримінальне право у Стародавньої Індії було досить розвинутим. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. До основних видів злочинів, належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім’ї, моралі, майнові злочини.

Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарання належала смертна кара (кваліфікована – посадження на палю, спалення; проста – утоплення), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, тюремне ув’язнення, штрафи та конфіскація майна.

5. Історія державно-правових інститутів Стародавнього Китаю.Державність у межиріччі річок Хуанхе і Янзци виникає у XVIII ст. до н.е. завдяки тому, що союз племен, відомий під назвою Шань (або Інь), завершив підкорення іншого племінного союзу. Історія китайської рабовласницької держави поділяється на періоди відповідно до імені царських династій: період Шань (Інь) (XVIII–XI ст. до н.е.), період Чжоу (XI–III ст. до н.е.), період Цинь (221–207 рр. до н.е.) і Хань (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.).

Соціальна структура Стародавнього Китаю склалась в період Шань і початку періоду Чжоу. Сформувались достатньо стійки три соціальні групи: 1) привілейована аристократія, яка являла собою систему чітко регламентованих рангів. До аристократії входили: правитель, його родина, наближені, жерці, чиновники, знать захоплених племен; 2) вільні селяни-общинники, які користувалися індивідуальним земельним наділом общини, що раз на рік підлягала переділу; 3) раби – перебували на становищі тварин. Рабами ставали нерідко розорені селяни-общинники разом із дружинами й дітьми.

Державний устрій Стародавнього Китаю є прикладом східної деспотії. На чолі держави був спадковий ван (імператор), який розпоряджався землею, відав політичним та економічним життям країни, робив жертвоприношення, був воєначальником. Правителеві підпорядковувалася рада знаті та ієрархічний чиновницький апарат. Першим з-поміж чиновників був найближчий помічник вана з дуже широкою компетенцією. Далі йшли радники – «три старці», яким підпорядковувалися три головні відомства управління та шість чиновників нижчого рангу, які у свою чергу, керували дев’ятьма губернаторами.

Місцеве управління. Територія країни була поділена на округи, до яких входили повіти, до тих, у свою чергу, волості, а до волостей – общини. Округи очолювали губернатори, общину – староста та «батьки-старійшини». На чолі міського самоврядування стояла рада старійшин. Основною формою державного контролю над місцевим управлінням була кругова порука.

Судова система Давнього Китаю була представлена судовим відомством – тінвей, а також провінційними суддями. Суддя контролював діяльність в’язниць в окрузі. Нагляди за чиновниками з метою недопущення зловживань з їхнього боку покладалися на верховного цензора. Нижньою судовою ланкою в цивільних справах була повітова адміністрація. Наступними ланками були губернатор, начальник судового відомства, зрештою, – імператор, який вважався найвищою судовою інстанцією.

Армія складалася з постійної імператорської армії та народного ополчення. Постійна армія формувалася на основі військової повинності – з 23 років.

Право. В Шань головну роль відігравали етичні норми (лі), якими визначалися стосунки членів китайського суспільства з правителем та внутрішньо-сімейні взаємини. На зміну лі в VI ст. до н.е. прийшло конфуціанство, а згодом і легізм, які у період Хань злились в єдину морально-правову практику. Головною доктриною легізму був метод нагород та кар, які були вміщенні в державний закон (фа)[5].

Писані закони з’явилися в державі Шань. Найбільш відомими нормативно-правовими актами Стародавнього Китаю є Закон про поземельний податок (VI ст. до н.е.), який закріпив ліквідацію общинних земель та встановив приватне землеволодіння. У 536 р. до н.е. з’явився Огляд законів, яким встановлювалася чітка система покарань. За всі види злочинів передбачався винятковий перелік покарань, що включав лише фізичні санкції: таврування, відрізання носа тощо.

У V ст. до н.е. з’явилася Книга законів царства Вей, яка складалася із п’яти глав: закони про злочин, про розбійників, про направлення до в’язниці, про затримання злочинців, про знаряддя страти і тортур. У ІІІ–ІІ ст. до н.е. Книга була доповнена главами про військову справу та про фінанси.

Право власності. Земля в період Шань належало вану, а його наближені мали право володіти земельними наділами. У період Чжоу з’являється право приватної власності на землю. Що стосується рабів, то спочатку вони вважалися власністю держави, а з періоду Чжоу з’являються приватні раби, якими дозволялося вільно торгувати.

Зобов’язальне право. Стародавньокитайське право регламентувало різноманітні види договору, а саме: а) договір купівлі-продажу (укладався в письмовій формі з обов’язковою сплатою держаного мита); б) договір міни; в) договір дарування (землі, зброї); г) договір позики (укладався у формі боргової розписки; боржник, що вчасно не повертав позику, ставав рабом); д) договір оренди землі; е) договір особистого найму тощо.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб у Китаї від імені дітей укладали батьки. Чоловік мав беззаперечний авторитет в родині і володів значною кількістю привілеїв. Укладаючи шлюб, жінка назавжди розривала зв’язки зі своєю попередньою родиною Також вона не мала права на особисте майно.

Спадкування. Майно батька успадкував його старший син від першої дружини. За відсутності синів до успадкування залучалися інші родичі дружини. Дружина мала право на успадкування, але воно було істотно обмеженим.

Кримінальне право у Стародавньому Китаї було досить розвинутим. Існувало понад 500 різноманітних злочинів. Система покарань мала за мету залякати людину.