АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ ТА ПРАВО

План

1. Причини виникнення та розвитку абсолютизму в Західній Європі.

2. Французький абсолютизм.

3. Особливості поєднання англійського парламентаризму з абсолютизмом.

4. Особливості абсолютизму Німеччини.

5. Право та судовий процес в період абсолютизму.

1. Причини виникнення та розвитку абсолютизму в Західної Європі.У XV–XVI ст. європейська промисловість вступила в епоху технічного переозброєння, настає мануфактурне виробництво, технічний розподіл праці. Підприємницька верхівка міст складається у клас буржуазії. Водночас з цим падає значення дворянства. Розвиток сільського господарства відстає від розвитку промисловості. Хліборобство чим далі більше переходить на орендні форми. В цих умовах, з підсиленням монархії, припиняють існування незалежні і напівзалежні феодальні сеньйорії. Врядування, законодавство, суд зосереджуються в адміністрації короля. Монархія продовжує залишатися дворянською, але вже не може існувати без опори на буржуазію, без її грошей. В країнах Західної Європи складаються абсолютні монархії. Настає останній період історії феодалізму – абсолютизм, який прийшов на зміну станово-представницьким монархіям. Абсолютизмом (від латинського absolut – необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за которої верховна влада повністю належить одній особі – монархові.[37]

Передумови абсолютизму коренилися в соціально-економічних змінах, викликаних розвитком буржуазних відношень.

Європейська промисловість вступила в епоху технічного переозброєння. Входить у життя колесо, що приводиться в рух енергією вільно спадаючої води, з’являється механічне дуття в металургії, удосконалюється ткацький верстат, виникає книгодрук і т. д. Дрібне виробництво змінюється великим, приходить мануфактурне виробництво, з'являється технічний розподіл праці. Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування.

З накопиченням капіталів підприємницька верхівка міст складається в клас буржуазії. Виникають великі накопичення. Одержують розвиток банки і загальнодержавні ярмарки. Із зростанням багатств, зосереджених в руках буржуазії, зростає її значення в феодальному суспільстві. Багато її представників проникають на важливі пости в фінансові і судові відомства, просто купуючи ці посади. Найбільш здібні стають радниками при королях.

Якщо раніше, в період станово-представницької монархії, монарх залишався «самодержцем» лише щодо власних васалів і своїх селян у власному домені, то тепер, з розвитком ремісництва, торгівлі, появою нових джерел прибутку, що поповнює королівську скарбницю, картина змінюється. Тепер, володіючи скарбницею, що може забезпечити утримання достатніх військових сил, великого бюрократичного апарату, королі стають самодержцями. Буржуазія, котра поповнювала державну скарбницю, стає одним з ведучих станів, бо вона дозволяє монарху утримувати армію незалежно від васалів – найману армію, наймане чиновництво.

Старі феодальні стани розкладаються. У Франції, наприклад, дворянство розподіляється на дві групи: «дворянство шпаги» – спадкові дворяни, які намагаються, як і раніше, експлуатувати селян феодальними методами, і «дворянство мантії», що формується в основному з буржуазних елементів шляхом купівлі службових посад, які давали право на отримання особистого дворянства. В Англії поряд із старим феодальним дворянством з’являється так зване «нове дворянство» – джентрі, інтереси якого були тісно пов’язані з інтересами буржуазії. Джентрі, хоч і були за своїм походженням дворянами, вели своє господарство на основі капіталістичних методів, займалися промислами, вели торгівлю і інше, їх власність була вже фактично буржуазною власністю.

Постійно потребуючи грошей, феодальне дворянство вже не задовольняється грошовим чиншем і винагороджує себе іншими поборами, які були основані на феодальному праві. Посилення експлуатації викликало опір селянства, спричиняло до загострення боротьби між феодалами і селянами. З появою буржуазії виникли суперечності – між буржуа і дворянством.

Все це веде до змін у державному ладі. Монархія залишається дворянською, але вже не може існувати без підтримки буржуазії, від якої вона отримує гроші у вигляді податків і мита від промисловості і торгівлі.

На якийсь час встановлюється своєрідна рівновага двох сил – феодального дворянства і буржуазії. Використовуючи цю рівновагу, лавіруючи між цими силами, державна влада отримує певну самостійність щодо обох супротивників, набуваючи таким чином особливої сили.

2. Французький абсолютизм.Своє найбільш повне здійснення принципи абсолютної монархії знаходять у Франції. Поступово посилюючись, королі Франції домагаються для себе і своєї адміністрації:

а) повного контролю над усіма провінціями;

б) необмеженої компетенції в виданні законів і указів, обов'язкових для всієї держави, включаючи закони про податки та військову службу.

Приходить кінець автономії міст, припиняють скликатися Генеральні Штати. Припиняється дія сеньйоральної юстиція. У повну залежність від короля потрапляє і церква: всі призначення на церковні посади виходять від короля.

Повна перемога необмеженої монархії у Франції була підготовлена реформами міністра Людовіка XIII (1610–1643 рр.) – кардинала Ришельє (1624–1642 рр.). Найважливіша його реформа – затвердження положення і розширення компетенції чиновників з центру, що стояли на чолі провінцій. Це інтенданти поліції, юстиції, фінансів. До їх рук були віддані збір податків і податей на користь скарбниці, командування місцевими збройними силами, набір в армію, керівництво місцевою поліцією. Інтенданти звичайно були незнатного походження, принаймні, часто призначали осіб незнатних, і вони, як правило, були чужаки для провінцій, якими вони керували. Посади інтендантів, в вилученні із загального правила, не продавалися.

Суспільний устрій Франції періоду абсолютизму можна схематично змалювати таким чином: суспільний устрій представляли три стани: духівництво, дворянство і міщани. До складу третього стану входили і селяни (серви і вілани). З’являється новий класс – буржуазія. З’явився особливий прошарок дворян, вихідців з третього стану – «дворянство мантії». Її представники вели образ життя родовитого дворянства – «дворянства шпаги», але не поривали з буржуазією, захищаючи її політично і економічно. Всі ці верстви годував в основному один стан – селяни, що працювали на орендованій землі і сплачували державі грошовий ценз, котрий замінив всі інші види податків. Зароджується новий клас – робітничий.

Державна влада зі всіма її атрибутами зосереджена в руках короля. В 1614 р. французька монархія була оголошена божественною, а влада короля стала розглядатися як священна. Немає вищого закону, ніж королівський закон, ордонанс. Управління країною зосереджене в палаці. Його здійснює королівська рада. Члени ради призначаються і зміщуються королем. Вони відповідальні тільки перед ним. Рішення ради короля затверджуються тільки ним. Рішення міністрів залежать від волі короля. Ще менш ініціативи виявляють чиновники, тримаючись за місце або шукаючи підвищення по службі. Чиновник хоче одного: бути виконавцем волі короля, уряду або окремої особи – кардинала, міністра, будь-якого іншого великого чиновника. Безініціативність чиновника не виключала свавілля в його діях, тим більш, що свавілля починалося згори від короля і закінчувалося нижчим чиновником.

Особливим свавіллям супроводжувалися збори податків. Розмір основного податку – тальї – не було твердо встановлено, і кожний його розмір залежав від розсуду збирача. Збір податків перетворювався звичайно у військову компанію. Для заточення у в’язницю не вимагалося законної форми. Достатньо королівського наказу.

При Людовіку XIV (1643–1715 рр.) ввійшли у вживання відкриті бланки, що містили формальний наказ про арешт, підписаний королем. Розпоряджалися вищі сановники. Достатньо було написати на бланку прізвище і той, хто його носив, прирікався без суду і слідства на безстрокове ув’язнення.

Органи державної управління концентруються в руках короля, що призвело до припинення діяльності Генеральних Штатів. Були різко обмежені права Паризького Парламенту. Тепер він реєстрував безперешкодно всі ордонансий інші нормативні акти короля. І навіть без його присутності. Світська влада в особі короля посилила свій контроль над церквою. Болонський конкордат 1516 р. надав королю виняткове право призначати на пости вищих ієрархів католицької церкви у Франції.

Посилення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату. Велику кількість посад уряд продавав, даючи немалий прибуток монархії, і не тільки їй, але й собі теж. Найважливіші пости в держапараті зайняли найбагатші люди Франції, скажімо, пости губернаторів. Як правило, це були люди незнатні, але такі, що володіли спеціальними знаннями, а головне, були віддані монарху.

Центральні органи державного управління становили собою поєднання різноманітних установ, створених в різні періоди.

Людовік ХІV у 1661 р. створив Велику раду. До її складу входили герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер і різного роду державні радники. Державна рада перетворилася фактично у вищий радний орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш, таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ. Важливе значення придбав канцлер та його апарат. Були створені міністерства військових справ, іноземних справ, морських справ, міністерство двору, які очолювалися державними Секретарями. Надзвичайно важливе значення набуває Генеральний контролер фінансів, його компетенція була найбільш повною. Він здійснював керівництво збором і розподілом грошових і інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність службових осіб на місцях. Під його керівництвом знаходилась промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи, шляхи комунікацій. Він же вважався першим міністром. Всі названі вище особи підкорялися королю.

Король, вирішуючи важливі державні питання внутрішньої і зовнішньої політики, збирав так звану Малу королівську раду, що складалася з тих же осіб: державного контролера і державних секретарів. У веденні кожного секретаря знаходилось певне число губернаторів.

Дуже складним і заплутаним було управління на місцях. Утворювалися численні служби: судове управління, фінансове управління, нагляд за шляхами. В розглядуваний період територія королівства була поділена на губерні, діоцези, бальяжі. У другій половині ХVІ ст. Францію було розділено більш як на 30 адміністративних округів – інтендантств. На чолі цих округів були поставлені інтенданти поліції, юстиції і фінансів[38]. В місцевому управлінні існували дві групи державних органів. Перші коренилися в минулому, в часі станово-представницької монархії, але зараз вони втратили свої реальні повноваження і перетворилися у відомі синекури (лат. – без турбот), почесні державні органи. Так відбулося з бальї і з прево, після цього з губернаторами в губерніях. Всі вони були відтіснені іншою групою державних органів на другий план – інтендантами. Інтенданти юстиції, поліції, фінансів фактично керували місцевим адміністративним управлінням і судом. На цей пост призначалися звичайно особи незнатного походження, і в будь-який момент уряд міг їх змістити.

Щодо судів, то можна зробити висновок тільки один, королівські суди витісняють всі інші: сеньйоральні, церковні, міські. Хоча вони і всі функціонують, але королівські посилюються. Королівська юстиція була вкрай складною і суперечливою. Загальні королівські суди складалися з трьох інстанцій: судів превотальних, бальяжних і судів парламентів.

Державна Рада вважалася вищим органом правління, вона одночасно розглядалася і як вищий суд.

Окрім загальних судів, функціонували суди спеціальні. Фактично кожне відомство мало свій суд, де розглядалися справи, що стосувалися відомчих інтересів. Судовими функціями була наділена рахункова палата, палата опосередкованих податків, керування місцевим двором. Особливу значимість мали військові суди. Були суди морські і митні. Вершиною всього цього комплексу судів був король, котрий міг прийняти до свого розгляду будь-яку справу будь-якого суду.

Інтенданти могли вилучати з ведення судів будь-які справи: кримінальні і громадянські – і приймати їх до свого впровадження. Точно так же вони могли переглядати вже здійснені вироки і рішення. Управління і суд виявилися знов з’єднаними в руках адміністрації. Символом правління в період Людовіка XIV був відомий його ж вислів: «Держава – це я».

З початку ХVІ ст. судова система, насамперед парламенти, виглядала не лише як частина державності, але і як гарант функціонування політичного та суспільного ладу.[39]

У період абсолютизму у Франції створюється розгалужена поліцейська служба. В 1667 р. було введено посаду генерал-лейтенанта поліції, завданням якого було підтримувати порядок у масштабах усього королівства. Крім загальної поліції, була також і політична поліція, де панувала система таємного розшуку.

Головною опорою режиму абсолютизму, як і в колишні часи, була армія. Але ніколи ще регулярна армія не вимагала таких коштів, не була настільки численною, як нинішня. Набиралася вона за жеребом з селян і міщан, а командували дворяни. Прийщов кінець рицарському ополченню і старій військовій тактиці, настав час регулярної армії.

3. Особливості поєднання англійського парламентаризму з абсолютизмом.Початок англійського абсолютизму належить до XV ст., його розквіт – до XVI ст.

З 1455 до 1485 рр. в Англії тривала міжусобна війна між прихильниками двох монархічних династій – Ланкастерів і Йорків, – відома як війна Білої і Червоної троянд[40]. Міжусобні війни підірвали могутність крупного феодального землеволодіння. Під час війни була знищена майже вся стара знать Англії і, таким чином, були усунені головні супротивники абсолютизму. Великі володіння феодалів пускались королем у продаж і купувалися міською буржуазією и верхівкою селянства. 30 років міжусобної війни настільки виснажили Англію, що населення підтримувало династію, яка встановила в країні громадянський мир. Королем став Генріх VII Тюдор (1485–1509 рр.), засновник нової династії.

Суспільний лад Англії характеризується зростанням ролі середніх слоїв дворянства, інтереси яких були близькі інтересам буржуазії. Ці слої створили так зване «нове дворянство» (gentry), особливістю яких стало ведення господарства на капіталістичних основах. Поступово відбувається капіталістичне переродження феодального землеволодіння. Намагаючися розширити свої володіння, феодали захоплюють общинні землі, зганяють селян з їх ділянок. Це привело до диференціації сільського населення на фермерів, малоземельних орендарів и безземельних батраків. Розвиток єдиного національного ринку, а також загострення соціальної боротьби обумовили зацікавленість нового дворянства та міської буржуазії у подальшому підсилюванні центральної влади.

Найважливішою з причин, завдяки чому зберігся парламент, було існування «нового дворянства». Старовинні англійські закони зобов’язували будь-якого вільного землевласника, майно якого оцінювалося до 20 ф. ст., купувати рицарський патент, ставати дворянином. Міра ця спочатку переслідувала чисто фінансові цілі, але призвела до далеких наслідків. Значна частина міської торгово-промислової буржуазії, не залишаючи своїх занять, переходила у дворянство. Лицарі вступали до торгівельних компаній, родичалися з багатими міськими родами. Обидві ці групи і склали «нове дворянство».

Спільність інтересів буржуазії і «нового дворянства» посилювала парламент та позбавляла можливості його знищити. Крім того, у порівнянні з Генеральними Штатами Франції, англійський парламент був достатньо закоріненою установою, з чітко визначеною компетенцією.

Ті ж причини сприяли збереженню місцевого самоврядування. Воно не коштувало грошей, бо всі його посади були безкоштовними.

У порівнянні з Францією, англійський абсолютизм мав три важливі особливості:

· продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

· зберігається місцеве самоврядування;

· збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується міцним флотом.

Виходячи з цього, англійський абсолютизм характеризується як незавершений.

Верховне управління справами країни король Англії здійснював через свою Таємну раду, до якої входили представники і феодальної знаті і нового дворянства, і буржуазії, що народжувалася. Члени ради призначалися королем і тільки перед ним несли відповідальність. Цей орган складався з вищих посадових осіб: лорда-канцлера, лорда-скарбника, лорда-охоронця великої печатки, лорда-адмірала і т.д. Вони об’єднувалися комітетами, що мали певну компетенцію.

Верховенство корони у взаємовідносинах з парламентом було оформлено статутом 1589 р., який прирівняв укази «короля в Раді» до законів, що приймаються парламентом. В період абсолютизму парламент продовжував зберігати за собою прерогативу затвердження розмірів податків і зборів. Все це означало, що встановлення абсолютної монархії в Англії не зробило її королів повністю незалежними від парламенту.

Бюрократичний апарат на місцях все ще був слабким, і місцеве самоврядування відігравало суттєву роль. Найбільшою адміністративною одиницею залишалося графство. Вплив зборів і роль шерифів помітно зменшились. Усі питання місцевого управління зосереджуються в руках мирових суддів. У своїй діяльності вони були тісно зв’язані з Таємною радою, яка спрямовувала та контролювала їхню роботу. Остаточно оформилася нижча адміністративна одиниця у вигляді церковного приходу, який став і основою церковного управління, і ланкою місцевого самоврядування. Збори жителів приходу, які сплачували податки, вирішували різноманітні питання: ремонт доріг і мостів, розподіл податків на утримання бідних, церковного податку тощо. Уся діяльність приходських органів була поставлена під контроль мирових суддів.

У період абсолютизму була розширена королівська юрисдикція. Суд королівської лави, Суд загальних позовів і Суд канцлера були найважливішими судовими інстанціями. Остаточно оформилася структура таких центральних Вестмінстерських судів, як Суд справедливості і Вищий суд адміралтейства. Для політичних переслідувань і цензури друку існував особливий трибунал – «Зоряна палата», яка стала знаряддям у боротьбі з ворогами королівської влади.[41] Тут не діяли загальні норми судочинства і не виключалися тортури. Переслідування за релігійні злочини належали до компетенції «Високої комісії».

Особливо важливу роль став відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім’я короля почали надходити до монарха через канцлера. Виконання власних судових рішень канцлер забезпечував загрозою штрафом і тюремного ув’язнення. Тяжкі злочини, що дістали назву фелонія, (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, підробка грошей та ін.) розглядали виключно королівськими судами.

В останній період абсолютизму у 20-х роках XVII ст, у зв’язку з загостренням внутрішньополітичного стану, у складі Таємної ради з’являється «кабінетна рада», («кабінет»), що розглядала секретні політичні справи.

Постійної армії у Тюдорів не було. Існували тільки гарнізони за межами Англії і сторожа на шотландському кордоні. Король задовольнявся своєю лейб-гвардією і невеликими загонами найманців. Розпуск озброєних феодальних загонів і монопольне право корони на використання артилерії значно посилили військову силу королівської влади. У разі необхідності проводився набір міліції. Очолював ополчення в межах графства лорд-лейтенант, який призначався королівською владою. Крім цього, був створений сильний військовий морський флот.

4. Особливості абсолютизму Німеччини.На протязі XVII ст., тобто пізніше, ніж в Англії і Франції, в німецьких державах затвердилася абсолютна монархія. У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана Селянською війною (1524–1525) та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Це привело до подальшого посилення курфюрстів – глав найбільших німецьких князівств. Спроби імператора Карла V (1516–1556 рр.) насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності. Розпочалася Тридцятилітня війна (1618–1648 рр.), у яку в тій чи інший мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром, в результаті якого німецькі князівства перетворилися на фактично незалежні державні утворення. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств.

Курфюрсти зуміли добитися того, що кожний імператор при обранні повинен був приймати розроблені ними умови: не передавати імператорський престол у спадшину, не втручатися в справи князів, регулярно скликати їх з’їзди. Це був так званий князівський абсолютизм. Його відрізняли від централізованих абсолютних монархій Заходу наступні риси. По-перше, як і станово представницька монархія, він склався не в рамках всієї імперії, яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих князівських володінь. По-друге, його затвердження не є результатом тимчасової рівноваги сил дворянства і буржуазії. Навпаки, він був вираженням торжества феодальної реакції, її перемоги над буржуазним рухом і підпорядкуванням слабкої німецької буржуазії князям. Не випадково абсолютизм затвердився раніше усього у Баварії (в першій третині XVII ст.), яка відрізнялася економічною відсталістю та відсутністю великих міст.

Суспільний устрій Німеччини періоду абсолютизму можна схематично змалювати таким чином: князі – курфюрсти, дворяни і духовенство, міське населення, селяни. З феодальної ієрархії майже повністю зникає середнє дворянство, частина якого переходить на положення князів, а друга частина перейшла до лав нижчого дворянства. У свою чергу нижче дворянство – основна маса лицарства, – з появою вогнепальної зброї втрачає набуте раніше значення.

У містах існувало три соціальних групи населення. Міська верхівка (патриціат) тримала у руках усі міські посади, які передавались у спадщину. В опозиції до патриціату стояли дві інші групи: бюргерство (середня частина населення міст, повноправні майстри) та міські плебс (підмайстри, найбідніщі мешканці міста).

У більшості князівств кріпацтво стало загальним явищем. Пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові утримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані. Однак, у 1781 р. в Австрії кріпацтво було замінено відносинами підданства. Піддані повинні були і надалі коритися поміщикам, але дістали особисту свободу. Піддані звільнялися від служби при панському дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь землевласників.

По мірі складання князівського управління судова влада імператора скасовувалась на користь князів – курфюрстів, а судова система ставали все більш складного і багатоступеневою. Князі – курфюрсти розповсюджували свою юрисдикцію на все населення свого князівства. Також існували станові суди «суди рівних»: князівські, графські та інші.

Князівський абсолютизм зіграв винятково реакційну роль, надовго закріпив стан економічної та політичної роздробленості Німеччини. Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав і державок, де були не тільки різні політичні режими, а й різні релігії, закони, мита.

Найбільш великими абсолютистськими державами імперії були Прусія та Австрія, між якими вже починалося суперництво в імперії.

Бранденбурзько-Пруська держава була створена на початку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність і ідеологія якого заклала початок великопруського мілітаризму в Німеччині. Засновником нової держави вважається Фрідріх Вільгельм, курфюрст Бранденбурзький (1640–1688 рр.). Остаточне оформлення держави відбулося у 1701 р., коли Бранденбурзький курфюрст добився титула короля Прусії.

Прусія була централізованим королівством з населенням протестантського віросповідання. Державний лад Прусії був прикладом найреакційнішого і найагресивнішого німецького абсолютизму.

Державний устрій. Голова держави – король Прусії – входив до імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. Їй підкорялися три директорії: фінансова, військова та королівських доменів. Особливого значення набула директорія військових справ.

Основними тенденціями розвитку державного ладу Прусії у XVIII ст. стали подальша централізація і мілітаризація державного апарату, піднесення військово-управлінських органів над громадянськими. Значна частина повноважень Таємної ради переходить до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій в єдиний військово-фінансовий орган на чолі з президентом – королем. На місцях земські радники (ландрати), що призначалися королем за рекомендацією дворянських зібрань, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-політичними функціями. Ліквідується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, які призначалися королем. На весь державний апарат були розповсюджені військові звання, військова субординація і дисципліна.

Пруська армія була однією з найбільших в Європі і славилась своєю муштрою та паличною дисципліною. Армія зросла удвоє – до 85 тис. солдатів, що становило 4 відсотки загальної кількості населення. Це була четверта за величиною армія Європи. З державних доходів, які становили близько 7 млн. талерів, більше половини – 3,6 млн. – йшло на армію.

За своїм політичним режимом Пруська монархія характеризувалася як «військово-поліцейська держава». Засновником цієї системи вважають короля Фрідріха Вільгельма І (1713–1740 рр.). В ній отримали розвиток свавілля влад: цензура і дріб’язкова регламентація державного і приватного життя підданих. Мілітаризація Прусії визначила і її загарбницьку зовнішню політику.

Австрія, на відміну від Прусії, не являла собою централізованої держави. Вона була багатонаціональною країною, в якій німці проводили політику національного пригнічення слов’янських та інших народів. До її складу, крім німецькомовних (Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель), входили слов’янські – Карінтія та Крайна, Чехія, Моравія, Сілезія та частини колишнього Угорського королівства.

В Австрії панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали германськими імператорами, і Австрія вважалася їх доменіальним володарем.

Державний устрій. Система централізованих органів Австрії не була строго упорядкованою і постійно перебудовувалася, зберігалися місцеві представницькі установи – ландтаги та сейми. Вищим органом влади і управління разом з монархом була Таємна рада. В подальшому вона була замінена Конференцією, яка на початку XVIII століття перетворилася на постійний орган. Військовими справами відала Військова рада. З 1760 р. з метою об’єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів. Найважливішими центральними установами стали: державна рада (дорадчий орган при государі), «придворна австрійська канцелярія» на чолі с канцлером (виконавчий орган) та придворна військова рада.

На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники, які обиралися з місцевих дворян становими сеймами (в останніх були представлені 4 стани: духовенство, пани, рицарі, імперські міста) і затверджувались королем. В державах, що входили до складу Австрії, були сейми – станові зібрання. В містах управління знаходилось в руках королівських чиновників, виборних міських управ і бургомістрів. Натомість місцеві сейми і ландтаги поступово перетворилися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією.

Заплутаною була судова система. Компетенція численних судів (міські, земські, гофмаршальський та ін.), не мала належної впорядкованості, справи часто пересилалися з одного суду в інший. Сам суд продовжував залишатися становим, тобто дворяни судилися дворянами, жителі міст – міськими судами, а селян судив їх поміщик.

В 1749 р. розпочалася військова реформа за пруським зразком: упорядковано рекрутські набори і комплектування офіцерського корпусу, введена категорію запасу. Здійснювана у цей час політика проводилася у дусі освіченого абсолютизму, який свою назву дістав від того, що государі цих монархій нібито керувалися ідеями французьких буржуазних просвітителів. Освічений абсолютизм формально здійснювався, виходячи з надкласових загальнонаціональних інтересів, а насправді служив зміцненню цього же режиму. Він став дійовим засобом боротьби проти місцевих, станових і корпоративних привілеїв. Так у 1749 р. при ерцгерцогині Марії-Терезії (1740–1780 рр.) найважливіші повноваження зосереджуються в руках королівських чиновників, виборні органи ставляться під контроль уряду, для утримання армії були встановлені щорічні податки. У 1751 р. видано указ, що забороняв зганяти селян-платників цього податку із землі.

Католицтво залишалось державною релігією, але церква і школа підпорядковувалися державі. Марія-Терезія вилучила з кас церковних рад 3 млн. гульденів та закрила 80 монастирів, Йосип ІІ закрив 738 монастирів. Завершенням релігійної реформи стало підпорядкування з 1781 р. кліриків контролю світських чиновників.