Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Умови укладення шлюбу




Читайте также:
  1. Договір страхування: поняття, основні умови та його зміст
  2. ЖИТЛОВІ УМОВИ НАСЕЛЕННЯ
  3. За характером розумових операцій
  4. Загальні положення про санітарно-гігієнічні умови праці
  5. Історичні та економічні передумови виникнення фінансів
  6. Історичні умови виникнення формальної логіки, її розвиток
  7. Історичні умови розвитку культури
  8. Історичні умови розвитку та особливості культури XIX ст.
  9. Історичні умови та особливості розвитку культури в XVII-XVIII ст.
  10. Історичні умови формування середньовічної культури

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, на­явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу. Втеорії сімейного права розрізняють позитивні та нега­тивні умови укладення шлюбу. Наявність позитивних дає мож­ливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.

До позитивних умов СК відносить:

досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки і для чоловіка — вісімнадцять років. Вста­новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов'язується з завершенням фізичного росту організму, а та­кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб­ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая­вою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо­відає її інтересам.

СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що бажають зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не може одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлюб втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від статі;

добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрун­тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до ук­ладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздат­на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може ке­рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алко­гольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.



До негативних умов СК відносить:

перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинен­ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'яз­ках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен­ня та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними1 і неповнорідними) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра­ми; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновленіуси-новлювачем.



Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси­новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням СУДУ може бути надане право на шлюб між рідною дитиною уси-новлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що можливість, за наявності поважних причин для цього, подачі но­таріально посвідченої заяви через представників. Хоча СК не на­водить перелік таких поважних причин, можна припустити, що це може бути хвороба, перебування у лікарні, у відрядженні тощо. Повноваження представника на здійснення саме такої дії — по­дання заяви — мають бути нотаріально посвідчені (ч. З ст. 28).

При подачі заяви вирішується день реєстрації шлюбу. За пра­вилом, реєстрація відбувається після спливу одного місяця від дня подачі заяви (ч. 1 ст. 32 СК). Але якщо реєстрація з будь-яких причин не відбудеться у визначений день, така заява після спли­ву трьох місяців від дня її подачі втрачає чинність (ч. 4 ст. 28 СК).

Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан нареченої і нареченого.

СК закріплює обов'язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю­бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав­даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба­жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.



Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі­док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо­вився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди­тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко­дуванню.

Законодавець дещо по-іншому вирішує питання стосовно по­дарунків, які отримують наречені. Відповідно до ч. 4 ст. 31 СК у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. При цьому обдарований зобов'язаний повернути річ, яка була йому подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

 

визнання особи недієздатною (п. З ст. 39 СК). Фізична-особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана забо­рона належить до абсолютної. Згода — обов'язкова умова одруження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою людиною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьому шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинен­ня шлюбу.

3. Порядок вступу до шлюбу. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом його державної реєстрації, яка має, як уже вказувалося, конститутив­не (правостворююче) значення, бо тільки шлюб, зареєстрований у встановленому порядку, породжує правові наслідки. Держав­на реєстрація — обов'язковий елемент шлюбу, який встановле­ний для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чо­ловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а та­кож в інтересах держави та суспільства (ч. 1 ст. 27 СК). З моменту реєстрації шлюбу виникають права й обов'язки чоловіка і жінки як подружжя.

СК містить певні новели до порядку реєстрації шлюбу. Так, якщо КЗпШС УРСР передбачав можливість звернення до відпо­відного органу лише за місцем проживання жінки або чоловіка чи їхніх батьків, то СК надає можливість за вибором жінки та чо­ловіка подати заяву про реєстрацію шлюбу в будь-який з держав­них органів РАЦС (ч. 1 ст. 28).

Заява за встановленою формою, за правилом, подається осо­бисто жінкою та чоловіком (ч. 2 ст. 28).

Права та обов'язки органу РАЦС при отриманні заяви. За­кон покладає на орган РАЦС певні обов'язки при отриманні зая­ви про реєстрацію шлюбу, а саме — визначення дня і часу реєст­рації шлюбу та ознайомлення наречених з правами й обов'язками їх як майбутнього подружжя і батьків та попередження про відпо­відальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 29 СК). Введення цієї норми спрямоване на забезпечення у майбут­ньому стабільності подружніх відносин. Виходячи з цього, наре­чені повинні мати уявлення, перш за все, про ті підстави, які пе­решкоджають реєстрації шлюбу, тягнуть за собою визнання його недійсним у майбутньому, а також про права і обов'язки подруж­жя; права і обов'язки матері, батька і дитини тощо. Яким чином донести цю інформацію до наречених, кожен з державних органів вирішує самостійно.

Права таобов'язки наречених при подачі заяви.Подача за­яви покладає певні обов'язки і на самих наречених. Вони повинні повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. ЗО СК). До речі, ст. 18 КЗпШС теж містила аналогічну норму, яка між тим мала декларативний характер, бо жодних правових наслідків за невиконання її не передбачала. СК встановлює правові наслідки у вигляді можливості визнати такий шлюб недійсним.

Можна вважати, що СК уперше ввів можливість для осіб, що одружуються, провести медичне обстеження ще до укладення шлюбу, що спрямовано на попередження ймовірних спадкових захворювань, небезпечних для народжуваних у шлюбі дітей, а та­кож серйозних захворювань самих чоловіка та жінки. Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які пода­ли заяву про реєстрацію шлюбу (відповідно до ст. ЗО СК), вста­новлений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листо­пада 2002 р..

Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля­ються лише нареченим. На наш погляд, слід було б додати, що результати повідомляються лише тому з наречених, який прохо­див обстеження, і тільки за його згодою вони можуть бути повідом­лені іншому нареченому. Таким чином можуть бути захищені права особи, що страждає на якесь захворювання, і до обстежен­ня не мала навіть уяви про це. До речі, таким чином вирішується це питання в СК РФ.

Але наявність самої хвороби не вважається підставою для відмови в реєстрації шлюбу. Наприклад, якщо один із наречених, або навіть кожен з них, не знав про своє захворювання або, навпа­ки, знав і все ж таки вирішив зареєструвати шлюб, то це не може розглядатися як підстава для визнання в майбутньому шлюбу недійсним. Але якщо один з наречених приховав відомості про стан здоров'я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого, або їх на­щадків, то другий має право звернутися до суду з вимогою про визнання шлюбу недійсним. Таким чином, для визнання шлюбу недійсним відіграє роль тільки приховання самого факту захво­рювання, а не наявність самого захворювання.

Час реєстрації шлюбу.До умов, що регулюють порядок реє­страції шлюбу, відносять час та місце реєстрації шлюбу. Як вже вказувалося, час реєстрації шлюбу обчислюється одним місяцем із дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 СК). Місячний строк встановлюється з тим, щоб перевірити сер­йозність намірів цих осіб, а також слугує цілям попередження реє­страції легковажних шлюбів. Крім того, в межах визначеного стро­ку до органу РАЦС можуть поступити відомості про наявність перепон до реєстрації шлюбу між певними особами. Тягар дока­зування існування таких перепон лежить на тих особах, які по­відомили про них. Реєстрація шлюбу призначається з урахуван­ням побажань нареченого і нареченої на певний день тижня з вка­зівкою на конкретний час реєстрації.

За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку (п. 2 ч. 1 ст. 32 СК). СК не містить переліку таких поважних при­чин. Це може бути, термінове відрядження за кордон, переїзд на постійне місце проживання, необхідність у терміновому медич­ному обстеженні, лікуванні тощо.

СК вперше передбачає можливість реєстрації шлюбу безпосе­редньо в день подання заяви. Така реєстрація можлива лише за наявності особливих обставин, а саме у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також у випадку безпосередньої загрози для життя нареченої або нареченого внаслідок тяжкої хво­роби, що підтверджується відповідними документами. Між тим, на наш погляд, наречені можуть погодитися на реєстрацію і в будь-який інший день.

Уперше СК встановлює і те, що реєстрація шлюбу може бути відкладена. Це відбувається за рішенням керівника державного органу РАЦС, але не більше ніж на 3 місяці і пов'язується з отри­манням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу (порушення умови одношлюбності, добровільності, дієздатності, досягнення шлюбного віку) (ч. З ст. 32 СК). Про таке рішення повинні бути повідомлені наречені.

Місце реєстрації шлюбу.За правилом, шлюб реєструється у приміщенні того державного органу РАЦС, куди й було подано заяву про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 33 СК). За бажанням наре­чених реєстрація шлюбу відбувається урочисто.

Але закон надає можливість нареченим за їх заявою зареєст­рувати шлюб і в іншому місці, а саме за місцем їхнього проживан­ня, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншо­му місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу РАЦС (ч. 2 ст. 33 СК). Йдеться про виняткові обставини, які повинні бути підтверджені документально.

Незважаючи на наявність у СК можливості подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, інститут представництва є недопустимим при безпосередній реєстрації шлюбу, тобто при­сутність нареченого і нареченої в момент реєстрації їх шлюбу є обов'язковою (ст. 33 СК). Присутність обох наречених при реєст­рації дає можливість зайвий раз переконатися у добровільності їх вступу до шлюбу, а також свідомо зробити вибір прізвища. Закон дозволяє нареченим або обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізви­щами; приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище наре­ченого, нареченої. Причому, якщо обидва з наречених бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше це випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречений і (або) наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).

Державна реєстрація шлюбу посвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб — підстава для виникнення прав і обов'язків подружжя як немайнових: право на материнство (батьківство), на свободу та особисту недоторканність, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, на особисту свободу тощо, так і матеріальних — обов'язок щодо утримання, право спільної сумісної власності.

4. Недійсність шлюбу

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під­ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрова­ний в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з позитивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу недійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке Допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб), саме при укладенні шлюбу, інші ж — що це вид сімейно-пра­вової відповідальності.

Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.

Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобро­совісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відпо­відальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросо­вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до майна, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.

Отже, недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви­ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо­чинства у зв'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24—26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій­сні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю­би, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійснимивважаються шлюби, які укладені всу­переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1ст. 39 СК), тобто укладенням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос­танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере­бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

— зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2

ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. З ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси­хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла­дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо­мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні.Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга­нах РАЦС.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен­ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до­казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір­вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду,належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлю­бу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстра­ція шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усві­домлювати свої дії та керувати ними.

Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на ук­ладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. При­чому примушення до одруження може виходити від одного з майбутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.

 

Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бути притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування май­бутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати пра­во на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з под­ружжя наміру створити сім'ю.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент роз­гляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Шлюб, який може бути визнанийнедійсним за рішенням суду.Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цьо­го. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взає­мин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприк­лад, якщо шлюб було укладено між усиновлювачем та всиновле­ним — при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру­жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним:жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі­кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте­реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере­шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не­дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).

Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, Що випливають із сімейних відносин, позовна давність не засто­совується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позива­чем у будь-який час після його укладення. Шлюб визнають не­дійсним із дня його укладення.

Правові наслідки недійсності шлюбу.Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У подружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що ви­пливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо­ба, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на про­живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано не­дійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру­гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК).

Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб­ного договору, якщо він був укладений такими особами. Як вірно зазначається в літературі, такий договір стає недійсним із момен­ту його укладення автоматично1. Це пояснюється правовою при­родою шлюбного договору, який не може існувати без шлюбу.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбупередбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку.

Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84,86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

 

Поняття та підстави припинення шлюбу

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж­жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре­бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман­ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен­ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста­вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

Припинення шлюбу внаслідок його розірвання

За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розірвання.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110 СК).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС.Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається не­залежно від наявності між подружжям майнового спору. Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю­бу. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісно відсутнім; б) визнаний недієздатним.

Розірвання шлюбу за рішенням суду.Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох само­стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цього Кодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); б) розір­вання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст. 110 СК).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Разом із тим, СК закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 СК вказаний договір має просту пись­мову форму.

Новий СК України передбачає ще один договір подружжя, який й подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч. 2 ст. 109 СК).

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є по­рядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст. 110 СК). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа­тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю­бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред'явлений протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини. В законі не сказано чи поширюється це правило на випадки народження у подружжя мертвої дитини або коли дити­на померла до досягнення нею одного року.

Якщо перешкод для пред'явлення позову про розірвання шлю­бу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому він уживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не супере­чить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). При розгляді справи суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причи­ни позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало­літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подруж­жя (ч. 1 ст. 112 СК України

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Таким чином, новий Сімейний кодекс підставою для розірвання шлюбу встановлює порушення інтересів членів сім'ї, що мають істотне значення. Питання щодо порушення (або непорушення) таких інтересів та ступінь їх значущості для подружжя або дити­ни встановлює суд з урахуванням усіх обставин справи.

Режим окремого проживання подружжя

Суттєвою новелою нового СК України є введення інститу­ту окремого проживання подружжя (ст. 119 СК), або сепарації. Радянське сімейне законодавство не закріплювало положень щодо цього питання, хоча факт роздільного проживання подружжя брався судами до уваги під час поділу їхнього майна (ч. 2 ст. 28 КпШС України). Інститут роздільного проживання відомий за­рубіжним правовим порядкам.

Режим окремого проживання подружжя може бути встанов­лено судом: а) за взаємною заявою подружжя, коли чоловік і жінка не можуть проживати разом і згодні щодо встановлення такого режиму. Це може бути викликано певними проблемами в сім'ї, коли подружжя ще остаточно не вирішило питання про розірван­ня шлюбу і бажають перевірити свої почуття, з'ясувати подальші наміри щодо збереження або незбереження сім'ї; б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка про­живати спільно. В даному випадку ініціатором роздільного про­живання виступає лише один із подружжя (ч. 1 ст. 119 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 120 СК у разі встановлення режиму ок­ремого проживання виникають такі наслідки: майно, що його буде набуто в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметь­ся набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоло­віка.


 

Лекція № 3

 

 

Тема. Права та обов’язки подружжя.

 

 

1. Види особистих немайнових прав і обов’язків подружжя.

2. Право особистої приватної власності дружини та чоловіка.

3. Право спільної сумісної власності подружжя.

4. Поділ спільного майна подружжя.

5. Загальні умови надання утримання одному з подружжя.

5.1.Право колишнього подружжя на утримання після розірвання шлюбу.

5.2.Припинення права одного з подружжя на утримання.

5.3.Позбавлення одного з подружжя права на утримання.

5.4.Право дружини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини.

5.5.Право на утримання того з подружжя, із яким проживає дитина-інвалід.

5.6.Види договорів подружжя, які пов’язані з їх взаємним утриманням: договір про надання утримання і договір про припинення права на утримання.

5.7.Право на утримання жінки і чоловіка, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах.

6. Договірний режим майна подружжя.

7. Шлюбний договір: поняття, суб’єкти форма, строк дії.

7.1.Зміст шлюбного договору.

7.2.Відмова від шлюбного договору. Розірвання шлюбного договору.

7.3.Підстави визнання шлюбного договору недійсним.

 

 

Види особистих немайнових прав і обов'язків подружжя

До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале­жать передбачені статтями 49 та 50 СК право на материнство та право на батьківство.Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині ма­ють бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та на­родження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК).

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності.Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобан­ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль­но-етичне навантаження і слугує орієнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток.Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по­дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком­пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо­ральних основ сім'ї, розвиток культури сімейних відносин, збага­чення духовного життя сім'ї.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища.При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос­новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища. Кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК). Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли до­шлюбні прізвища, вони мають право подати до державного орга­ну РАЦС заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища, або приєднати до свого прізвища прізвище іншого з подружжя, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувати подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним із подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвища державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Одер­жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємною згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обов'язку змінити прізвище.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'їмає принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин по­дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції України принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, ко­ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.

Вирішуючи спільно питання сім'ї та розподіляючи між со­бою обов'язки в сім'ї, дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї. Перш за все, йдеться про працю з обслуговування домашнього господар­ства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, до­гляд за домашньою худобою, обробіток присадибної ділянки, ре­монт побутової техніки тощо. Така праця має викликати повагу в кожного з подружжя і неможливо віддавати одному з подруж­жя перевагу при розподілі обов'язків з її виконання залежно від його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім такої роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім'ї, в інте­ресах сім'ї здійснюється переважно й суспільно корисна праця, до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 СК чоловік, жінка повинні вияв­ляти повагу.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу.Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин.

Право на вибір місця проживання.Вищезазначене право кож­ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституцією України. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери­торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Консти­туції України). Стосовно реалізації цього права в сімейному за­конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли под­ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу. Спільне проживан­ня створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснен­ня її функцій щодо виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. За­кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис­тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим. Зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя спільно не проживає. Це може бути пов'яза­но з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, ро­ботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоро­в'я - необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, дог­лядом у зв'язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.

Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише правами, переліченими у гл. 6 СК. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним законодавством. Це права, пов'язані з визначенням походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за­родка (статті 123,124 СК) та усиновленням (ст. 220 СК).

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо­бистих немайнових обов'язків Сімейним кодексом прямо не пе­редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по­дружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по­дружжя — правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 с. 70 СК).

Право особистої приватної власності дружини та чоловіка.

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра­ва спільної власності подружжяна майно. Разом із тим,незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне май­но).

Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя.

1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із по­дружжя раніше. В літературі зазначалося, що «автоматичне поши­рення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно поступати у спільну власність». Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.

2.До роздільного належить майно, набуте кожним із подруж­жя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в поряд­ку спадкування (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК). Хоча подружжя має спільні майнові інтереси і разом укладає різноманітні правочини, кожен
із них може виступати також самостійним учасником цивільних правовідносин. Унаслідок цього жінка та чоловік за час шлюбу можуть отримати у власність майно на підставі договору дару­вання. В цьому випадку майно є роздільним і належить кожному з подружжя окремо. Таке майно слід відрізняти від майна, яке за
час шлюбу було подаровано подружжю і належить їм на праві спільної власності.

3.СК закріплює важливе правило, відповідно до якого майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які нале­жали їм особисто, є роздільним майном (п. З ч. 1 ст. 57 СК). Та­ким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне
майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може ви­знаватися спільним майном подружжя.

4.Новий СК (ч. 2 ст. 57) до роздільного майна відносить речі індивідуального користування кожного з подружжя (одяг, аксе­суари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсяк­денні потреби кожного з подружжя). СК також визначає право­вий режим коштовностей, якими користується один з подружжя, які були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Відпо­відно до ч. 2 ст. 57 СК коштовності є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується. У разі поділу майна ці речі не враховуються і поділу не підлягають.

5.Протягом тривалого часу в теорії та практиці виникало пи­тання щодо визначення правового режиму премій та нагород, які були отримані одним з подружжя під час шлюбу. Важливо зазначити, що йдеться не про звичайні премії, які нараховуються працівникові за місцем його праці (наприклад, премії до певного свята або професійного дня працівника), а такі, що надаються за осо­бисті заслуги людини і відзначають її внесок у розвиток науки, культури, мистецтва, спорту. З одного боку, такі премії та наго­роди віддзеркалюють особисті здібності одного з подружжя і є результатом його творчої праці. З іншого — під час роботи така особа отримує підтримку та допомогу іншого з подружжя, який повністю або частково бере на себе турботи про сім'ю. Новий СК вперше законодавчо вирішує цю проблему. Відповідно до ч. З ст. 57 СК премії та нагороди, які один з подружжя одержав за свої особисті заслуги, належатимуть йому на праві приватної власнос­ті. Якщо щодо цього майна виникне спір і буде встановлено, що другий з подружжя своїми діями (ведення домашнього господар­ства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню, суд може визна­ти за ним право на частку цієї премії або нагороди. Розмір частки буде визначатися судом і залежатиме від усіх обставин справи.

6.У судовій практиці іноді також виникало питання щодо пра­вового режиму майна, яке одержано одним із подружжя як відшкодування шкоди, завданої належному йому майну. Наприклад, коли майно одного з подружжя було вкрадене і йому призначалася пев­на сума для відшкодування завданих збитків. Питання поставало у зв'язку з тим, що отримання таких коштів відбувалося під час шлюбу і тому формально могло бути віднесене до спільного май­на подружжя. СК закріплює режим роздільності щодо такого май­на. Цей підхід убачається цілком правильним. Якщо було пошкоджено або знищено майно, яке належить лише одному з подруж­жя, то і кошти на відновлення цього майна або відшкодування його вартості також мають бути віднесені до роздільного майна подружжя. Кошти, отримані для відновлення пошкодженої речі або відшкодування завданих збитків сприяють поверненню подружжя-власника в той стан, в якому він перебував до порушення його майнових прав.

7.Відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди. Ця шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які осо­ба зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї або інших членів сім'ї та родичів або у зв'язку із знищенням чи по­шкодженням її майна; у зв'язку з приниженням її честі, гідності та ділової репутації. Законодавство встановлює можливість відшкодування моральної шкоди грішми, іншим майном або в іншій спосіб. У зв'язку з тим, що моральна шкода була завдана певній особі і ця особа перетерпіла фізичні або душевні страж­дання, саме вона має право на відповідну компенсацію. Стосовно відносин між подружжям це означає, що другий з нього не набу­ває права власності щодо грошей або майна, яке було надано по­терпілому у зв'язку з відшкодуванням моральної шкоди. Таке майно або гроші належать до роздільного майна подружжя (ч. 4 ст. 57 СК України).

8.Відповідно до ч. 5 ст. 57 СК власністю дружини або чолові­ка є страхові суми, одержані кожним з них за обов'язковим або добровільним страхуванням. Важливо підкреслити, що в даному випадку мова йде про особисте страхування одного з подружжя, а не страхування належного йому майна. Предметом договору
особистого страхування можуть бути майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням особи (п. 1 ч. 1 ст. 980 ЦК). У зв'язку з тим, що страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється у разі настан­ня страхового випадку, пов'язаного з ушкодженням здоров'я та
каліцтвом одного з подружжя, то СК відносить страхові суми, які отримує потерпілий, до роздільного майна подружжя.

9.За загальними правилами майно, набуте подружжям за час шлюбу, є спільним майном (ч. 1 ст. 60 СК). Утім, із цього правила є певний виняток. Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК, якщо шлюб не розірвано, але чоловік і жінка проживають окремо у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, то майно, набуте сторонами за цей період, може бути за рішенням суду визнано роздільним. Це пов'язане з тим, що для сімейних відносин важливе значення має не тільки формально зареєстрований шлюб, а й дійсно подружні стосунки чоловіка та жінки. Якщо ж цього немає
і сторони фактично не складають одну сім'ю, то на такі відносини
не може поширюватися режим спільності майна подружжя.

СК уперше встановлює режим майна, яке в сімейно-пра­вовій літературі іноді називають «змішаним майном». Йдеться про випадки, коли в придбання майна вкладені окрім спільних також роздільні кошти подружжя. До цього часу це питання законодав­чо не вирішувалося, хоча воно нерідко виникало в судовій прак­тиці, наприклад, коли один з подружжя вказував, що в придбан­ня житлового будинку, автомобіля, іншого майна окрім спільних були також вкладені кошти, які він отримав у спадок або за договором дарування. СК закріплює складну юридичну структуру такого майна (ч. 7 ст. 57 СК). У частці, яка відповідає внеску од­ного з подружжя, майно належить йому на праві приватної влас­ності, в іншій частці — майно належить подружжю на праві спільної власності.

11. Відповідно до ст. 58 СК до роздільного майна подружжя належать плоди, приплід або доходи (дивіденди), які дає річ, що належить на праві власності одному з подружжя.

Порядок здійснення подружжям права власності відносно роз­дільного майна визначається ст. 58 СК. Новий СК (ст. 59) містить одне застереження щодо дій одного з подружжя, який є власни­ком: володіння, користування та розпорядження майном має здійснюватися з урахуванням інтересів сім'ї і, насамперед, дітей. При розпорядженні своїм майном дружина або чоловік зобов'я­зані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповід­но до закону мають право користування ним.

Право спільної сумісної власності подружжя.

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (по­вністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встанов­лення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користу­вання та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; по­дружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без ви­значення часток кожного з них у праві власності; права подруж­жя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного за­робітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні прави­ла щодо об'єктів права приватної власності1. Сімейне законодав­ство містить норми, що визначають різновиди майна, які нале­жать подружжю на праві спільної сумісної власності. Розглянемо їх детальніше.

1. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне зако­нодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце­знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отри­мане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття •«майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік тако­го майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за ви­нятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо за­значити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих видів рухомого майна лише за одним із подружжя не означає, що другий не має на нього права. Процедура реєстрації має фор­мальний характер і не визначає права власності подружжя. Не­залежно від реєстрації майна на ім'я одного із них, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважатиметься спільним на загальних підставах.

2. Серед доходів подружжя важливе значення мають заробіт­на плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження та­кого типу.

3. Відповідно до ч. З СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше цінне майно, втому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Ця нор­ма є не зовсім чіткою. Не зрозуміло, про які саме договори в ній ідеться. Можна припустити, що — про участь одного з подружжя у різноманітних вигравальних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. З ст. 61 СК є об'єктом права спільної суміс­ної власності подружжя. Треба однак зазначити, що винагорода,
про яку йде мова в ч. З ст. 61 СК, не може бути відзнакою особис­тих знань, вмінь або досягнень одного зподружжя в певній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті за­слуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. 3ст. 57 СК.

4.Серед об'єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кож­ного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані
за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права влас­ності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані
за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належати обом з подружжя. Чоловік або жінка, професійні заняття кот­рого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отри­мання у разі поділу майна подружжя. При цьому він зобов'яза­ний виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна. В ст. 61 СК використовується термін «професійні заняття». Однак його не можна трактувати занадто вузько — тільки вплані безпосередньої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не тільки професійну діяльність подружжя, а й їх хобі, різні захоплення, не пов'язані безпосередньо з їх основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснюва­ти певний вид діяльності (займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).

5. Подружнє життя є, як правило, тривалим за характером, тому речами, що належать на праві власності одному з подружжя, про­тягом спільного життя нерідко користуються обидва з них. Здійснюючи догляд за таким майном, подружжя вкладає в нього спільні кошти та працю. У випадку поділу майна, один із подруж­жя, який не є власником, нерідко просить врахувати цю обстави­ну і визнати вказане майно спільним. Законодавство вирішує це питання таким чином. Згідно зі ст. 62 СК України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи гро­шових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Для визнання роздільного майна спільним згідно зі ст. 62 СК необхідно, щоб вартість роздільного майна в період шлюбу збільшилася істотно. Тільки у цьому разі майно може бути визнане спільним.

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що на­лежить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У зв'язку з тим, що в праві влас­ності на майно частки подружжя не визначені, вони мають коор­динувати свої дії щодо цього майна і не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відносинах спільної част­кової власності. Невизначеність часток у праві власності подруж­жя на майно спричинює два важливих наслідки. По-перше, за за­гальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та роз­порядження спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого з подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, для здійснення певних юридичних дій потрібна воля подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Новий Сімейний кодекс встановлює кілька правил щодо роз­порядження спільним майном подружжя залежно від особливос­тей об'єктів права власності (ст. 65 СК).

1. Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають дер­жавній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єди­ного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК). Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК), спадковий договір та заповіт подружжя (статті 1304, 1243, 1247 ЦК); шлюбний договір (ст. 94 СК) тощо. З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого роду правочинами, зго­да другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально посвідчена (ч. З ст. 65 СК).

2.Новий СК уперше виділяє ще один різновид правочинів подружжя. Це правочини, предмет яких складає цінне майно. Відповідно до ч. З ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначен­ня або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна.

3.Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода іншого з подруж­жя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. Разом із тим, дружина та чоловік мають право на звернен­ня до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її (його) згоди (ч. 2 ст. 65 СК).

4.Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини ма­ють усну форму і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутово­го правочину і, на жаль, також не дає його визначення. З ураху­ванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по-перше, задовольняє побутові потреби членів сім'ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Подружжя має право домовитися між со­бою про порядок користування спільним майном (ч. 1 ст. 66 СК). Так, сторони можуть вирішити проживати в квартирі, яка нале­жить на праві власності одному з подружжя, а житловий будинок передати в користування їхній дитині або іншим родичам. Под­ружжя на свій розсуд визначає порядок користування автомобі­лем, іншим рухомим та нерухомим майном. Якщо ж подружжя уклало нотаріально посвідчений договір про порядок користуван­ня житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою або земельною ділянкою, то зобов'язання з цього договору пере­ходять і до правонаступника дружини та чоловіка. Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільності майна подружжя. Тому кожна річ, яка буде набута після розірвання шлюбу, нале­жатиме до роздільного майна колишнього подружжя. В той же час режим спільності майна, набутого за час шлюбу, зберігається і після його розірвання (ч. 1 ст. 68 СК). Так, якщо сторони за час шлюбу набули, наприклад, автомобіль, житловий будинок, квар­тиру тощо, то ці речі зберігатимуть режим спільного майна і після розірвання сторонами шлюбу. Порядок розпорядження таким майном колишній чоловік та дружина здійснюють відповідно до Цивільного, а не Сімейного кодексу України (ч. 2 ст. 68 СК).

Поділ спільного майна подружжя

Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея поді­лу майна полягає у припиненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукуп­ності речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 40; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.037 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты