Вимоги до методів цифрового кодування

При використанні прямокутних імпульсів для передачі дискретної інформації необхідно вибрати такий спосіб кодування, що одночасно досягав би декількох цілей [1, 4, 11, 17]:

- мав при одній і тій же бітовій швидкості найменшу ширину спектра результуючого сигналу;

- забезпечував синхронізацію між передавачем і приймачем;

- мав здатність розпізнавати помилки;

- мав низьку вартість реалізації.

Більш вузький спектр сигналів дозволяє на одній і тій же ЛЗ (з однієї і тією же смугою пропущення) отримувати більш високої швидкості передачі даних. Крім того, часто до спектра сигналу пред’являється вимога відсутності постійної складової, тобто наявності постійного струму між передавачем і приймачем. Зокрема, застосування різних трансформаторних схем гальванічної розв’язки перешкоджає проходженню постійного струму.

Синхронізація передавача і приймача потрібна для того, щоб приймач точно знав, в який момент часу необхідно зчитувати нову інформацію з ЛЗ. Ця проблема в мережах є складнішою, ніж при обміні даними між близько розташованими пристроями (наприклад, між блоками усередині комп’ютера або між комп’ютером і принтером. На невеликих відстанях добре працює схема, заснована на використанні окремій тактуючій ЛЗ, так що інформація знімається з лінії даних тільки в момент приходу тактового імпульсу. Проте у мережах використання цієї схеми викликає труднощі через неоднорідність характеристик провідників у кабелях. На великих відстанях нерівномірність швидкості розповсюдження сигналу може привести до того, що тактовий імпульс прийде дещо пізніше або раніше відповідного сигналу даних і біт даних буде пропущений або врахований повторно. Іншою причиною відмови від використання тактових імпульсів у мережах є економія провідників у дорогих кабелях.

Тому в мережах застосовуються самосинхронізуючі сигнали які несуть для передавача вказівки про те, у який момент часу потрібно здійснювати розпізнавання чергового біта (чи кількох біт, якщо код орієнтований більш ніж на два стани сигналу). Будь-який різкий перепад сигналу (фронт) може служити вказівкою для синхронізації приймача з передавачем.

При використанні синусоїд в якості несучого сигналу результуючий код має властивість самосинхронізації, тому що зміна амплітуди несучої частоти дає можливість приймачу визначити момент появи вхідного коду.

Розпізнавання і корекцію спотворених даних складно здійснити засобами фізичного рівня, тому найчастіше цю роботу беруть на себе протоколи, що розташовані вище: канальний, мережевий, транспортний або прикладний. З іншого боку, розпізнавання помилок на фізичному рівні заощаджує час, оскільки приймач не чекає повного переміщення кадру в буфер, а відбраковує його відразу при розпізнаванні помилкових біт усередині кадру.

Вимоги, пропоновані до методів кодування, є взаємосуперечливими, тому кожний з розглянутих нижче популярних методів цифрового кодування має свої переваги і свої недоліки у порівнянні з іншими [1, 4, 11].