Суть, поняття та особливості природоохоронної діяльності

Екологічна безпека виробництва і охорона довкілля є одними з основних пріоритетів діяльності підприємства, яке усвідомлює весь масштаб завдань в цій області.

Складність і об'єм екологічних проблем є результатом і спадщиною радянського індустріального підходу, відповідно до якого промислові об'єкти будувалися без належного врахування вимог охорони довкілля.

Пріоритетними напрямами природоохоронній діяльності підприємства є:

· поетапне скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферу, в т.ч. діоксиду сірки і твердих речовин;

· послідовне зниження об'ємів скидань забруднених стічних вод у водні об'єкти;

· облаштування місць розміщення відходів.

Екологізація господарської діяльності підприємств передбачає послідовне впровадження систем техніко-технологічних, організаційно-управлінських і ресурсорегулюючих заходів, що дозволяють здійснювати науково обґрунтоване регулювання техногенної дії на природне середовище відповідно до вимоги підтримки високого рівня здоров'я населення, якості довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

При розробці техніко-технологічних заходів щодо підвищення екологічного рівня виробництва слід керуватися двома основними принципами:

• основною вимогою до будь-якої новостворюваної або експлуатованої техніки і технології є її безумовна екологічна безпека;

• збереження природного місця існування людини має безперечний пріоритет над будь-яким технократичним рішенням господарської задачі.

Розроблені з врахуванням цих принципів заходи дозволять обґрунтувати комплекс екологічних, економічних і соціальних вимог до технологій, а також сформувати науково обгрунтовану програму екологізації освоєння природних ресурсів.

У зв'язку з вищевикладеним розробка і оцінка заходів, направлених на запобігання або мінімізацію еколого-економічного і соціального збитку від наслідків дії на природне середовище в процесі виробництва, а також формування на базі цих заходів варіантів розвитку промисловості і її еколого-економічна оцінка є актуальним науковим завданням.

Серед проблем забезпечення розвитку основних господарських комплексів створення умов для ефективної життєдіяльності суспільства, його стабільності та здатності до стійкого розвитку посідають одне з пріоритетних місць.

Стійкий розвиток – це глобально керований розвиток усього людства, що має на меті збереження біосфери й існування людства. Це глобальна стратегія, яка здатна успішно бути реалізованою не в окремій країні, а на планеті в цілому. Однак кожна держава повинна визначити свою національну стратегію участі в русі до загальнолюдської цілі. Це завдання було поставлене в 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища І розвитку в Ріо-де-Жанейро, відомої також як "Самміт Землі". На основі загальної згоди, досягнутої главами держав і представниками урядів 179 країн, тут було прийнято Порядок денний на XXI століття - програму всесвітньої співпраці, спрямовану на гармонічне досягнення взаємопов'язаних цілей: високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу. Кожній країні слід дотримуватися низки принципів, реалізовувати певні імперативи і враховувати індикатори, встановлені ООН за характеристиками соціальної сфери, економіки, екології у їх взаємодії.

У розвинених країнах світу ідеї стійкого розвитку сьогодні стали важливою складовою національної політики та безпеки. Там створені і діють структури, які організовують і координують діяльність у цьому напрямі. На жаль, в Україні ідеї переходу до стійкого екологічно безпечного розвитку досі не стали загальнодержавним пріоритетом. За індексом екологічної сталості, розробленим Світовим економічним форумом, Україна посіла 100 місце серед 122 країн. Газета "Living Planet Report" за 2002 рік, що видається Світовим фондом дикої природи і застосовує методологію ековідбитка, ставить Україну на 111 місце серед 146 країн. Комплексна система, розроблена Робертом Прескотом-Аленом І описана в його праці "Добробут націй", віднесла Україну на 128 місце серед 180 країн.

Однією з основних причин такого стану є низька ефективність використання механізмів екологічного управління і з боку держави, І окремих суб'єктів господарювання. Головні причини складної екологічної ситуації в Україні фахівці вбачають в такому:

- значний знос виробничих фондів, у тому числі й систем очищення промислових викидів;

- відсутність ефективного управління в галузі покращання екологічних показників при проектуванні та експлуатації промислових об'єктів;

- неспроможність діючих органів державного контролю вчасно виявити та провести належний контроль відповідності діяльності підприємств вимогам природоохоронного законодавства;

- недостатність використання важелів економічного регулювання відносин у галузі охорони навколишнього середовища;

- недостатня кваліфікація управлінського персоналу підприємств щодо проблем екології І особливо управління екологічною діяльністю.

В економічно розвинених країнах використовують широкий спектр інструментів для цілей екологічного регулювання, а саме: податкові інструменти (пільгові чи дискримінуючі): податки на продукцію, види діяльності, джерела забруднення, вміст шкідливого компонента; інструменти системи кредитування (пільгові чи податкові); субсидії (прямі та непрямі) на державні екологічні проекти, на екологічні цілі населенню, дотації на екологічно досконалу продукцію: екологічні платежі за викиди шкідливих речовин в атмосферу, у водні джерела, грунт; цінові інструменти; сплата за досягнення певних екологічних результатів тощо. Сукупність державних заходів, спрямована на підтримку і створення сприятливих екологічних умов для проживання населення та забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів, становить державну екологічну політику.

Таблиця 1.2

Надходження та розподіл екологічних податків у країнах ЄС у 2008 р. [ ]

Експорт країн, що проводять активну екологічну політику, має тенденцію до росту, аналогічна тенденція спостерігається й при просуванні капіталів. Екологічно зорієнтована економіка забезпечує підвищення конкурентоспроможності нації в цілому через покращення середовища, підвищення якості життя, збільшення тривалості життя населення.

В Україні питанням екологічної політики не приділяють достатньої уваги. Фактично відсутня сучасна екологічна політика, яка б ураховувала реалії сьогодення, спиралася на передовий міжнародний досвід і розглядала екологічний фактор як один з пріоритетів економічного розвитку. Прийнята стратегія стійкого розвитку носить декларативний характер, не будучи підкріплена відповідними законодавчими та фінансовими важелями.

Здійснення навіть локальних природоохоронних заходів має суттєве значення, але використання лише жорстких адміністративних методів і примусу не можуть вирішити проблему в повному обсязі. Запобігати екологічним проблемам важливо на рівні кожного підприємства шляхом запровадження екологічного менеджменту паралельно з раціональною державною програмою та спів ставляючи її з підсумками фінансової діяльності.

Стимули, які можуть перетворити підприємства в об'єкти централізованого регулювання, це: платежі і податки на забруднення, що розраховуються на основі кількості викидів; субсидії, які допоможуть підприємствам скоротити обсяги забруднень, такі, як пільгові та інвестиційні кредити; додаткові кредити, що допоможуть урегулювати ціни на кінцеву продукцію; створення системи екологічного страхування та спеціальних екологічних банків.

Однак, наведемо для прикладу одне з масштабних українських підприємств, яке займається:

ü Видобутком вугілля;

ü Збагаченням вугілля;

ü Генерацією електроенергії;

ü Відновлюваними джерелами енергії;

ü Продажем і постачанням електроенергії;

ü Розвитком нафто-і газодобувного бізнесу;