ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ «КРІПЛЕННЯ» УРОКУ-ДІАЛОГУ

Ідея побудови уроку на основі діалогу має на меті передусім успіш­не розв'язання завдань: а) утвердження учня як суб'єкта навчання, рівноправного з педагогом учасника уроку, його співавтора; б) розви­ток особистості учня загалом (а не тільки забезпечення сприйняття ним навчальної інформації) у процесі навчання, його творчого потенціалу, емоційно-вольової сфери, ціннісних орієнтацій, в) виховання активної особистості, яка може брати відповідальність на себе і за себе, здатна самостійно прийняти рішення, знайти шляхи розв'язання складних проблем

Цілком природно, що вияв педагогічної майстерності вчителя на та­кому уроці й залежатиме від того, наскільки обране ним дидактичне, психологічне, комунікативне забезпечення навчального процесу сприя­тиме реалізації цих завдань. Іншими словами, чи стане урок місцем і часом здійснення повноцінного буття учня як особистості. Відомий гру­зинський педагог-гуманіст Ш. Амонашвілі в одній зі своїх праць так і визначив назву розділу: «Життя учня на уроці». За цим звичним і та­ким «недидактичним» словом (адже урок — поняття дидактичне) сто­ять дуже важливі речі психологічне самопочуття учня на уроці, задово­лення його пізнавальних потреб — у спілкуванні, визнанні, самоутвер­дженні тощо.

Погляньмо на урок з позиції школяра, зокрема його очікувань від спілкування з учителем. Можемо отримати приблизно таку інформацію (див. схему на с 176)

Зрозуміло, що учні висловляться трошки по-іншому, більш безпосе­редньо, але їхній висновок може бути приблизно таким. Він і свідчить про те, що урок пройшов на рівні діалогу. Вчитель залучив учнів до співпраці, створив їм умови для активного навчання, допоміг в особис-тісному зростанні. Такий діалог учитель програмує, розробляє за допо-

могою спеціальних засобів. Техніка його конструювання передбачає ви­користання в системі підготовки і проведення уроку цілої низки ком­понентів. Назвімо ці компоненти побудови уроку як взаємодії, спільної публічної творчості вчителя і його вихованців «кріпленнями діалогу». Вони утримують урок у системі реального діалогу, запобігають форма­лізації стосунків, дій учителя й учнів у навчанні. Визначимо їх зміст і сутність.

«Кріплення» діалогу перше. Стосується аспекту: учитель і його пред­мет. Урок-діалог можливий за умови, якщо вчитель вбачає у своєму предметі не сукупність інформації, а засіб розвитку особистості учня. Перш ніж іти на урок, важливо не просто знати зміст теми, а збагнути її сутність, визначити своє особистісне ставлення до того, про що йтиме мова з учнями, подивитися на звичну тему як на предмет майбутнього обговорення з учнями. Запитайте себе: що вас приваблює в цій темі, проаналізуйте її з позицій сучасної пересічної людини, зокрема того ж учня? Про що ви будете говорити зі своїми учнями — про «поняття», «правила», «образи», чи про те, що збуджує у вас певні міркування, емоції. Скажіть собі твердо: «Саме про це треба говорити з учнями, без знання цього їхнє життя збідніє, і я хочу їм про це розповісти».

Така «домашня вправа» вже налаштує вас не на формально-рольову позицію на уроці з її відомими байдужими «перевірити», «показати», «розказати», «написати», вона допоможе усвідомити себе як джерело живого знання для учнів. Ви почнете розуміти, що функція ваша на

уроці — не просто інформувати, перевіряти, читати, а будити думку і почуття учнів, спонукати їх до роздумів, викликати співпереживання, бажання ставити запитання і шукати на них відповіді. Тоді ви підете на урок історії зі «своїм» Олександром Македонським, на урок трудо­вого навчання зі «своєю» шпаківнею для птахів, а на урок зарубіжної літератури — зі «своїм» Томом Сойєром.

Мати особистісне ставлення до об'єкта розмови — одна з перед­умов майбутнього діалогу з учнями на уроці.

«Кріплення» діалогу друге. Традиційно вчитель, розробляючи урок, дбає передусім про його дидактичне забезпечення. Він розробляє струк­туру процесу навчання на уроці, добирає відповідні методи, форми ро­боти з учнями, дидактичні засоби.

Особливості уроку-діалогу потребують, поряд із цим, і певного за­безпечення — комунікативного. Комунікативне забезпечення уроку, за В. Кан-Каликом, — це система засобів організації продуктивної взаємо­дії вчителя й учнів у процесі навчання. Вона охоплює визначення кому­нікативних завдань уроку, засобів емоційного впливу на особистість учня, досягнення емоційної спільності переживань учителя та його ви­хованців, порозуміння між ними. Інколи необхідно застосувати не новий метод навчання, — зазначає Кан-Калик, — а нове, надійніше комуніка­тивне забезпечення вже відомої методики. І це підвищить рівень про­дуктивності навчання¹.

Досвід учителів-майстрів свідчить, що повноцінним навчання стає лише тоді, коли вчитель у спілкуванні демонструє учням свою особистісну рівність з ними, особистісну залученість до взаємодії, небайдужість до них і до теми уроку. Йому самому цікаво на уроці. За цим стоїть удос­коналення насамперед власної системи спілкування, пошук таких ко­мунікативних засобів — слова, паузи, інтонації, погляду, деталі одягу, які допомагали б «достукатися» до розуму, душі учня. Програма комуніка­тивної підготовки вчителя до уроку має такі складники: 1) визначення власної психологічної позиції на уроці (я — інформатор? наглядач? помічник? адміністратор? психотерапевт? порадник?); 2) вибір стилю спілкування, моделі зовнішнього вигляду (одяг, зачіска, міміка, пантомі­міка); 3) режисура організації простору класу, визначення свого місця в ньому.

Критеріями добору комунікативних засобів забезпечення діалогу для вчителя є демонстрація виваженості, мудрої сили, впевненості, відкри­тості у спілкуванні, естетичного смаку, і що особливо важливо — забез­печення емоційної захищеності учня на уроці. Він відкритий для спілку­вання з учителем, відчуває психологічний комфорт, не боїться помили­тися при відповіді, довіряє учителеві.

«Кріплення» діалогу третє. Умовою досягнення діалогу на уроці є його виражене особистісне спрямування. На такому уроці головний ге-

¹ Кан-Калик В. А. Учителю о педагогическом общении — С. 36.

рой, за визначенням учителя-новатора Є. Ільїна, — учень як індивіду­альність, а головні критерії добору методичних засобів навчання — їх здатність забезпечити особистісне спрямування навчального процесу. Показники продуктивності уроку також належать до засобів забезпе­чення особистісного самовизначення та зростання учнів. Діалог припус­кає, що всі традиційні дидактичні компоненти уроку проходять своєрід­не тестування на «спроможність» забезпечити розвиток учня як осо­бистості.

Ця умова потребує від учителя як організатора й керівника навчаль­ного процесу відповідей на питання, як досягти, щоб визначена мною мета уроку, стала метою і для моїх учнів; як допомогти їм знайти свій, особистісний смисл у вивченні теми уроку; як збудити у школярів потребу в самовихованні, саморозвитку; яку перспективу особистісного розвитку учнів я вбачаю в моєму завданні і надзавданні уроку.

Особистісний компонент уроку-діалогу виявляється і в умінні вчителя задовольнити потребу учнів у персоналізації, суспільному визнанні їхніх досягнень. Адже потреба бути значущим для інших є джерелом розвит­ку особистості учня. Шкільний урок, за умови коректної регуляції учи­телем спілкування, продуманої системи дидактичного забезпечення, дає можливість учневі відчути себе особистістю, утвердитися як особистість. Учитель добирає таку методику роботи, яка дає дитині змогу виявити себе як індивідуальність. Зусилля учнів заохочуються, дістають пози­тивну оцінку як учителя, так і однокласників. Учням створюється мож­ливість досягти успіху в навчанні.

Стосовно цього великий досвід накопичили педагоги-новатори 80-х років XX ст., зокрема відомий донецький учитель В. Шаталов. Згадаймо його «Уроки творчої думки», «Принцип відкритих перспектив», «Ме­тод ланцюжка», «Аркуші взаємодії» і ми зрозуміємо, як тонко, корект­но він намагається допомогти своїм учням повірити в себе, відчути свою силу зростання, радість самоутвердження у шкільному навчанні¹.

«Кріплення» діалогу четверте. Особистісний компонент уроку — це і спрямування уваги вчителя на себе як керівника пізнавальною діяль­ністю учнів. Справжній діалог можливий лише тоді, коли його організа­тором є сильна, творча, активна особистість, здатна повести за собою, заразити своїм предметом, спонукати до активної дії. Важливим еле­ментом у діяльності такого вчителя є його творче робоче самопочуття. Це поняття запозичено нами з театральної педагогіки. К. Станіславський вважав, що є актори з творчим самопочуттям і актори з ремісничим самопочуттям. Ю. Львова переконана, що творче самопочуття педаго­га — це обов'язкова умова його успіху в роботі, оскільки воно дає змогу реалізувати найсміливіші творчі проекти на уроці. Це особливий внутрішній стан педагога, який дає йому можливість бути оптимістич-

¹ Шаталов В. Ф. Навчати всіх, навчати кожного // Педагогічний пошук. — К., 1988. - С. 127-188.

но налаштованим на взаємодію з учнями, знайти виправдану зовнішню форму подання свого «Я» на уроці, забезпечити особистісний характер спілкування — відкритий, щирий, викликати творче піднесення, збуди­ти думку, збагатити почуття¹.

Творче самопочуття — об'єкт уваги вчителя, готового до діалогу з учнями. Його не можна штучно створити, але подбати про власну пси­хічну готовність до публічного спілкування з учнями — необхідно. Цього потребує культура педагогічної праці. Вчитель-майстер не бай­дужий до свого емоційного стану перед уроком, він знаходить у собі відповідні почуття, докладає вольових зусиль, мобілізує інтелектуальні резерви, щоб налаштуватися на потрібну емоційну хвилю, сповнити клас позитивною енергетикою свого слова, погляду, постаті, посмішки. Керую­чи ходом уроку, він водночас керує і власною психічною діяльністю: розподіляє свою увагу, гальмує небажані почуття і стани, контролює невербальну поведінку, мовлення. При цьому він не забуває про зав­дання і надзавдання уроку, відстежує рівень їх досягнення. Виконати всі ці операції успішно можливо лише за умови створення і підтримки творчого робочого самопочуття.

Таким чином, продуктивний діалог учителя з учнями на уроці — результат роботи його думки, серця, мобілізації волі, вмілого викорис­тання педагогічної техніки.