ТЕМА 17.1. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ЖИТТЯ І СВІТОВИЙ РИНОК

Світове господарство – це система економічних відносин, що склалися й розвиваються між країнами, а також уся сукупність національних економік у тій їхній частині, що зорієнтована на зовнішні ринки і використовує зовнішні ресурси й продукцію для розвитку національної економіки.

Світове господарство – це глобальний економічний організм, у якому склалися взаємозв'язки і взаємозалежності всіх країн. Для нього характерною є інтернаціоналізація продуктивних сил і створення різноманітної системи міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Тенденціями розвитку сучасного світового господарства є:

– глобалізація господарських зв'язків;

– зростання ролі зовнішнього фактора у розвитку національних економік;

– розвиток регіональних інтеграційних процесів;

– підвищення ролі й значення транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ);

– зростання питомої ваги сфери послуг;

– посилення ролі міжнародних фінансових інститутів;

– поглиблення розриву між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

– залучення до системи світогосподарських зв'язків колишніх соціалістичних країн на основі ринкової трансформації їх економік.

Ключовим моментом еволюції світового господарства є інтернаціоналізація виробництва і господарського життя. Процес інтернаціоналізації охоплює такі фази:

– міжнародний поділ праці;

– міжнародну економічну кооперацію;

– міжнародну економічну інтеграцію;

– глобалізацію.

Економічною основою функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці (МПП), що визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що у свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, що обумовлюють тенденцію до економічної єдності світу.

Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь територіального поділу праці, що спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн з випуску й експорту певних видів товарів і послуг.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародній кооперації.

Міжнародна спеціалізація – це форма поділу праці між країнами, за якої зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі диференціації національних виробництв. Спеціалізація передбачає зосередження країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їх частин для світового ринку.

Міжнародна кооперація є наслідком спеціалізації національних виробництв, які взаємодіють у системі міжнародного поділу праці. Міжнародна кооперація базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві.

Міжнародна кооперація означає включення країни в міжнародний поділ праці в рамках так званої вертикальної моделі МПП, тобто за умови збереження автономності виробничого процесу в національних межах.

Інтернаціоналізація виробництва – розвиток такого організаційно-економічного співробітництва, який поєднує випуск виробів в одних країнах з їхнім споживанням в інших.

Економічна інтеграція – це нова форма і ступінь інтернаціоналізації господарського життя різних країн, що виражає поєднання двох взаємозалежних процесів: взаємне переплетення економік і проведення погодженої політики в економічних відносинах між країнами, що входять у дане угруповання, і у відносинах із третіми країнами. Це політико-економічний процес зі створення єдиного економічного простору країн, що входять до інтеграційного угруповання, з єдиним механізмом регулювання економічних і соціальних відносин між ними.

Основними передумовами міжнародної економічної інтеграції є:

– формування спільного міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік (інтернаціоналізація виробництва);

– соціально-економічна однорідність національних господарств, близькість рівнів їх економічного розвитку;

– наявність тривалого періоду та досвіду взаємного економічного співробітництва;

– географічна близькість, наявність спільних кордонів;

– цілеспрямована діяльність національних органів влади, соціальних груп щодо активізації інтеграційних процесів.

У розвитку міжнародної економічної інтеграції виокремлюють такі етапи:

1) преференційна торговельна угода: надання більш сприятливого режиму у взаємній торгівлі ніж третім країнам;

2) створення зони вільної торгівлі: ліквідація митних бар'єрів у взаємній торгівлі;

3) укладення митного союзу: єдина митна політика щодо третіх країн;

4) формування спільного ринку, вільне пересування товарів, послуг, робочої сили та капіталів;

5) економічний союз: узгодження економічної політики, укладення валютного союзу;

6) повна інтеграція: здійснення єдиної економічної політики.

Вищою формою інтернаціоналізації міжнародних економічних відносин є глобалізація.

Глобалізація – процес перетворення світового господарства на єдиний ринок товарів, послуг, робочої сили та капіталу на основі подолання перешкод, що існують між окремими економіками.

Економічні відносини (МЕВ) у системі всесвітнього господарства здійснюються у певних формах:

– світова торгівля;

– вивіз капіталу;

– міжнародний ринок позичкових капіталів (міжнародний кредит);

– міжнародна міграція трудових ресурсів (робочої сили);

– міжнародні валютні відносини;

– міжнародний обмін в галузі науки й техніки.

Міжнародні економічні відносини являють собою зв'язки численних господарських суб'єктів окремих країн чи їхніх груп з приводу виробництва й обміну в міжнародному масштабі різного роду об'єктами – товарами, послугами, капіталами й робочою силою.

Розглянемо кожну з цих форм окремо.

Міжнародна торгівля – це форма міжнародних економічних відносин, здійснювана за допомогою експорту товарів і послуг.

Причинами, що викликають міжнародну торгівлю, є:

– нерівномірність розподілу й забезпечення економічними ресурсами різних країн;

– наявність різного рівня ефективності різних технологій у різних країнах.

Значення міжнародної торгівлі полягає в:

– подоланні обмеженості національної ресурсної бази;

– розширенні ємності внутрішнього ринку і встановленні зв'язку національного ринку зі світовим;

– забезпеченні одержання додаткового доходу за рахунок різниці національних та інтернаціональних витрат виробництва;

– розширенні масштабів виробництва за рахунок залучення іноземних ресурсів.

Обсяг міжнародної торгівлі виражається показниками: експорт, імпорт товарів і послуг, чистий експорт. Відношення кожного з цих показників до ВНП показує їхнє місце в національній економіці й динаміку.

Вигідність міжнародної торгівлі у різних економічних школах оцінюється по-різному:

– меркантилісти відстоювали принцип перевищення імпорту грошей і товарів над експортом;

– А. Сміт висловлював своє розуміння про те, що купувати треба ті товари, що інша країна робить за більш низькою ціною, ніж “ми самі виготовляємо”. У літературі його теорія одержала назву “теорії абсолютних переваг”;

– Д. Рікардо розробив “теорію порівняльних переваг”, у яку концепція А. Сміта ввійшла як окремий випадок і довів, що при оцінці вигідності міжнародної торгівлі треба порівнювати не абсолютний, а відносний ефект: на його думку, сукупний обсяг продукції, що випускається, стане максимальним тоді, коли кожен товар буде вироблятися тією країною, у якій нижчі альтернативні витрати (витрати упущених можливостей).

Надалі теорія Д. Рікардо була розвинута Дж. Міллем і А. Маршаллом. Згідно з цією теорією співвідношення між експортом та імпортом регулює держава шляхом проведення політики протекціонізму та фритредерства (лібералізму).

Протекціонізм – це політика, спрямована на захист національної економіки від іноземних товарів і обмежуюча імпорт.

Фритредерство (лібералізм) – це політика вільної торгівлі.

Протекціоністська політика має такі напрямки:

– митне оподаткування, що передбачає високі мита за імпорту готової продукції і більш низькі – за експорту;

– нетарифні бар'єри: контингентування (квотування), ліцензування, державна монополія.

Контингентування (квотування) – це установлення певної квоти (припустимої кількості) на експорт чи імпорт окремих товарів. Квота виражається в натуральних чи вартісних показниках.

Ліцензування – це одержання організацією дозволу (ліцензії) на здійснення зовнішньоекономічної діяльності (дозвіл на експорт тих чи інших товарів і послуг у певну країну).

Державна монополія – це виключне право державних органів на здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Фритредерство як реакція на протекціонізм з'явилося наприкінці XVIII ст.; у XIX ст. воно стало офіційною економічною політикою Англії. Основою фритредерства стала “теорія порівняльних витрат” Д. Рікардо. У наші дні ідеї фритредерство остаточно перемогли й були включені до теорії “відкритої” економіки.

Найважливішим поняттям, що відбиває поточне зовнішньоекономічне становище країни, є платіжний баланс.

Платіжний баланс – це співвідношення платежів за кордон і надходження через кордон за певний період.

Фундаментом платіжного балансу є торгівельний баланс.

Торгівельний баланс – це співвідношення експорту й імпорту товару.

У його основі лежать дані митної статистики про товари, що перетинають кордони.

Вивіз капіталу – це вилучення частини капіталу з процесу національного обороту і включення до виробничого процесу у різних формах в інших країнах.

Вивіз капіталу – це такий вид міжнародних економічних відносин, коли за кордон вивозиться вартість у грошовій чи іншій формі з метою виробництва і присвоєння прибутку, одержання інших економічних і політичних вигод.

Мета вивозу капіталу – одержати в іншій країні більш високу норму прибутку за рахунок переваг, пов'язаних з використанням інтернаціонального фактора виробництва порівняно з національними умовами господарювання.

Форми вивозу капіталу: підприємницький і позичковий. Підприємницький капітал вивозиться або для створення власного виробництва за кордоном (прямі інвестиції), або для вкладення грошей у місцеві компанії (портфельні інвестиції). Позичковий капітал вивозиться у вигляді позик, кредитів, що приносять позичковий відсоток.

Наслідки вивозу капіталу для країни, що ввозить капітал, є неоднозначними. З одного боку, він сприяє розвитку економіки. З іншого боку, іноземний капітал підтримує вигідний для себе, однобічний, в основному сировинний розвиток національної економіки.

На базі вивозу капіталу і створення підприємств в інших країнах відбувається інтернаціоналізація і транснаціоналізація капіталу, створення транснаціональних корпорацій (ТНК).

ТНК – це підприємство, що

– має у своєму розпорядженні дочірні компанії в двох чи декількох країнах;

– має таку систему прийняття рішень, що дозволяє здійснювати політику з одного чи декількох центрів;

– забезпечує такий зв'язок дочірніх компаній, коли кожна з них впливає на діяльність інших компаній.

ТНК помітно змінюють структуру усієї світової торгівлі, значною мірою підкоряючи її своїм інтересам.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це компанії, національні за походженням свого капіталу і здійсненням контролю та міжнародні за сферою і характером своєї діяльності.

У рамках ТНК поширені трансферні ціни. Це особливі ціни, за якими здійснюється внутрішньокорпоративний обмін товарами і послугами; мають умовно розрахунковий характер, у зв'язку з тим, що реальні платежі за ними не здійснюються (для подолання тарифних бар'єрів і пільгового оподатковування).

Багатонаціональні корпорації (БНК) – це такі корпорації, у яких і капітал, і сфера діяльності мають міжнародний характер. Мова йде про об'єднання капіталів фірм двох чи більш країн з метою здійснення тієї чи іншої зовнішньоекономічної діяльності.

Особливості сучасного вивозу капіталу:

– зростання масштабів експорту продуктивного капіталу з прямими інвестиціями у сфері новітніх технологій;

– вивіз капіталу переважно високорозвиненими країнами;

– зростання ролі країн, що розвиваються, як експортерів капіталу.

Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення, переселення працездатного населення за межі національних кордонів.

Причини міграції поділяють на економічні та позаекономічні. Економічні:зниження попиту на низькокваліфіковану робочу силу й зростання її пропозиції, зростання попиту на висококваліфікованих фахівців у розвинутих країнах, міждержавні розходження в заробітній платі. Позаекономічні: демографічні, політичні, релігійні, національні, культурні, сімейні тощо.

Відповідно до рівня світового господарства можна виокремити рівень відносин між окремими країнами та наднаціональний (регіональний і транснаціональний) рівень.

Залежно від рівня розвитку міжнародних економічних відносин виокремлюють:

1) міжнародні економічні контакти (найпростіша форма економічних зв'язків, що мають епізодичний й здійснюються на основі разових угод);

2) міжнародні економічні взаємодії (стійкі зв'язки між економічними суб'єктами різних країн, що ґрунтуються на довгострокових економічних угодах);

3) міжнародне економічне співробітництво (довгострокові кооперативні зв'язки у виробничий, торговельній та науково-технічній сферах);

4) міжнародну економічну інтеграцію (вищий рівень розвитку МЕВ, що ґрунтується на взаємодії національних економік, проведенні узгодженої економічної політики як щодо країн-членів інтеграційного союзу, так і третіх країн).