ТЕМА 17.2. МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Зовнішньоекономічні зв'язки між країнами викликають необхідність обміну їхніх валют.

Економічні відносини, які пов'язані з функціонуванням світових грошей і обслуговують різні види міжнародних господарських зв'язків (зовнішня торгівля, міграція капіталів і робочої сили, реінвестування прибутків, переказ доходів, позики і субсидії, науково-технічний обмін, туризм тощо), називаються валютними відносинами.

Валюта (ціна, вартість) – це грошова одиниця країни.

Кожна країна має власну національну валютну систему, сформовану на основі національного законодавства з урахуванням норм міжнародного права.

На основі національних валютних систем утворюється світова валютна система.

Таким чином, варто розрізняти національну й світову валютні системи. Перша виражає собою форму організації валютних відносин окремої країни, обумовлену національним законодавством, друга – форму міжнародних валютних відносин, юридичне закріплену міждержавними угодами.

Міжнародна валютна система являє собою набір правил, законів, установ, що регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх ринках.

Національна валютна система включає наступні основні елементи:

– національну валюту;

– офіційні золоті й валютні резерви та їхній склад;

– валютний паритет;

– умови обміну національної валюти на іноземну валюту;

– валютні обмеження (при їхній наявності);

– порядок і форми міжнародних розрахунків.

Національна валютна система нерозривно пов'язана з грошовою системою країни.

Складовими елементами міжнародної валютної системи є:

– основні міжнародні платіжні засоби (резервні національні валюти, золото, СДР, євро);

– склад і структура міжнародної валютної ліквідності;

– механізм встановлення і підтримки валютних курсів;

– умови конвертованості валют;

– режим міжнародних валютних ринків і міжнародних кредитів;

– визначення статусу міждержавних фінансових установ, що регулюють валютні відносини (міжнародні валютно-кредитні організації, наприклад, Міжнародний валютний фонд (МВФ)).

Світова валютна система пройшла у своєму розвитку три етапи: перший – від початку її виникнення (XIX ст.) до початку другої світової війни, другий – з кінця 40-х років до 70-х років (зміст цього етапу був визначений Бреттон-Вудською конференцією в 1944 р.); третій етап розпочався в 70-их роках XX ст. й триває донині, оформився він у 1976 р. на Ямайці.

На перших двох етапах світова валютна система була заснована на золотому стандарті, коли за національною валютою законодавче закріплювався золотий зміст, і банки здійснювали розмін банкнот, які вони випускали, на золото. На третьому етапі офіційний продаж золотих зливків на валюту було припинено спочатку в США, потім – на міжнародних ринках. Світовим грошовим еталоном була названа міжнародна грошова одиниця SDR (спеціальні права запозичення).

Колективні валютні одиниці одержали поширення в результаті кризи світової валютної системи, яка призвела до заміни золота як світових грошей різними замінниками. Ці валютні одиниці вводяться, насамперед, як рахункові гроші для порівняння курсів національних валют. Вони не випускаються у вигляді банкнот чи монет, а є тільки записаними на рахунках грошима (book money), їхній курс встановлюється країнами-засновницями, які хочуть їх перетворити на світові гроші для обслуговування міжнародних розрахунків, тобто девізів.

Оскільки національні валюти втратили зв'язок із золотом, останнє перестало виконувати функцію загального засобу платежу, що означає демонетизацію золота, перетворення його на звичайний товар, ціна на який встановлюється під впливом попиту та пропозиції. Але, проте, ліквідність золота залишається дуже високою.

Обмін валют і розрахунки між державами здійснюються на основі валютного курсу.

Валютний курс – ціна грошової одиниці певної національної валюти, виражена в грошових одиницях валюти іншої країни.

За золотого стандарту курс валют був твердим. Він ґрунтувався на золотому паритеті (лат. pantos – рівність). Мірою ваги золота була тройська унція, прирівняна до 31,1 г золота. Якщо, наприклад, золотий вміст англійського фунта стерлінгів складав 1/4 унції золота, а долара США – 1/20, то їхній валютний курс був 1:5, тобто 1 ф. ст. дорівнював 5 дол.

Доречно зазначити, що золотий вміст російського рубля до 1917 р. дорівнював 0,774232 г золота, а зовсім недавно в 60-х–90-х роках XX ст. 1 рубль дорівнював 0,987672 г золота. Один долар у ці роки дорівнював 0,888571 г. Курс долара до рубля дорівнював: 1 дол. = 0,8996 копійки. Але зазначимо, що це співвідношення не враховувало купівельної спроможності обох грошових одиниць, лише їхній золотий вміст.

Після офіційного припинення обміну долара на золото (1971 р.) тверді курси валют поступилися місцем плаваючим (гнучким, ринковим).

Змінний курс валют визначається не золотом, а попитом та пропозицією на валюту. А на попит та пропозицію іноземної валюти, отже, на валютний курс впливає вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх економічних відносин країни: національний доход і рівень витрат виробництва; реальна купівельна спроможність грошей і рівень інфляції в країні; рівень довіри до національної валюти на світовому ринку тощо.

Для включення національної економіки у світову важливо, щоб національна валюта була конвертованою. Конвертованість валюти – це здатність національної грошової одиниці вільно використовуватися в різних міжнародних розрахунках.

З огляду на режим обміну розрізняють вільно конвертовану валюту (ВКВ), частково конвертовану і неконвертовану.

ВКВ опосередковують міжнародні розрахунки, тобто виконують функції світових грошей. Сьогодні до ВКВ належать долари США і Канади, фунт стерлінгів, євро, японська ієна, швейцарський франк.

Більшість країн мають частково конвертовані валюти.

До неконвертованих належать валюти країн, уряди яких застосовують жорсткі заходи для ввозу, вивозу, обміну, із продажу й купівлі національної та іноземної валюти. До них в основному належать валюти країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою.

Існує гіпотеза, що основою співвідношення обміну двох валют є паритет купівельної спроможності (ПКС). Розроблена на базі цієї гіпотези теорія ПКС пов'язує динаміку валютного курсу зі зміною співвідношення цін у відповідних країнах:

Р₁=r×Р₂ (17.1)

або

r=Р₁/Р₂ (17.2)

де r – валютний курс;

Р₁/Р₂ – рівні цін у розглянутих країнах.

Дана теорія побудована на припущенні, що міжнародна торгівля згладжує різницю в русі цін основних товарів у світовій торгівлі. Такі товари повинні мати у всіх країнах приблизно однакові ціни, обчислені в одній і тій самій валюті.

Регулювання міжнародної валютної системи здійснюється міжнародними фінансовими організаціями, до яких належать: міжнародний валютний фонд (МВФ), міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), міжнародна асоціація розвитку (МАР) тощо. Зміст їхньої діяльності – прагнення створити такий механізм координації світових валютних відносин, у якому б уживались ринкові сили з міждержавним регулюванням. Однак ці організації не змогли усунути глибокі протиріччя міжнародної валютної системи, і її проблеми дотепер залишаються актуальними.

ТЕМА 17.3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ ТА ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА

Глобалізація – процес перетворення світового господарства на єдиний ринок товарів, послуг, робочої сили й капіталу на основі подолання перепон між економіками окремих країн.

Глобалізація – це якісно новий етап розвитку процесу інтернаціоналізації економічних, політичних, культурних, правових та інших аспектів суспільного життя, коли взаємозалежність національних соціумів досягла такого рівня, який зумовлює кардинальні зміни усього світового суспільства, перетворення його на єдиний суспільний організм.

Глобалізація постає продуктом епохи переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, кардинальної зміни якісних засад інтернаціоналізації.

Сучасні процеси, які відбуваються у світовій економіці, характеризуються не тільки кількісними, але й якісними змінами:

1) національні господарські комплекси перетворюються на складову частину єдиного всесвітнього господарчого організму. Зростає взаємозалежність національних економік. Майже половина товарів та послуг, що споживаються у сучасному світі, виробляється за межами країни споживання. Такі невід'ємні елементи сучасної економіки, як фінансові ринки та Інтернет набувають наднаціональних, глобальних властивостей;

2) міжнародні, всесвітні економічні відносини поступово набувають провідної ролі. Вони підпорядковують собі економічні відносини у межах окремих, навіть високорозвинених, країн. З одного боку, незначні мікроекономічні суб'єкти орієнтуються на ті сигнали, що подають провідні фондові біржі світу. З другого боку, ТНК і ТНБ у своїй діяльності орієнтуються на свої наддержавні можливості та інтереси;

3) держава втрачає можливості повного регулювання та контролю над господарськими процесами на своїй території, швидко зменшується її здатність до ефективного захисту національних інтересів від негативних зовнішніх впливів.

В основі процесів посилення єдності світової економіки знаходяться:

– зростання відкритості національних ринків;

– поглиблення міжнародного поділу й кооперації праці;

– перетворення у світовій транспортній інфраструктурі;

– п'ята інформаційна революція, пов'язана з розвитком електроніки.

Формування єдиного світового господарства, новий виток НТР характеризують початок послідовної стадії глобалізації як об'єктивного процесу й важливої якісної характеристики постіндустріальної цивілізації.

Еволюція стадій глобалізаційного процесу безпосередньо пов'язана з розвитком технічного прогресу, удосконаленням форм виробничої діяльності, знарядь праці.

З одного боку, глобалізація є продуктом економічного й технологічного розвитку, з іншого – вона перетворюється на його рушійну силу.

Глобалізація забезпечує:

– універсалізацію соціоекономічного й культурного простору;

– можливість концентрації значних економічних ресурсів на вирішенні ключових проблем розвитку;

– прискорення економічного прогресу шляхом формування передумов для швидкого обміну й засвоєння досягнень НТП, нових знань, технологій;

– стимулює пошук більш ефективних, економічних рішень завдяки глобальному характеру конкурентних процесів;

– ефект масштабу, що досягається у результаті використання можливостей глобального вирішення проблем, сприяє підвищенню ефективності використання ресурсів.

Ще однією рисою сучасного етапу формування світового господарства є все більший вплив низки проблем, які також набувають глобального характеру. Вони загрожують серйозним регресом усьому людству, мають потребу у терміновому вирішенні, є взаємозалежними, вимагають для свого вирішення узгоджених дій усього людства. За такими ознаками глобальними проблеми є:

1. Екологічна проблема і раціональне використання природних ресурсів

Нестримне зростання економіки веде до деградації глобальної екологічної системи. Двома сторонами проблеми є деградація природного середовища у результаті нераціонального природокористування та її забруднення відходами економічної діяльності. Приклади деградації: знищення лісів й виснаження земельних ресурсів.

Забруднення відходами промислової діяльності становить другу сторону проблеми. Виділяють тверді, рідкі й газоподібні відходи. Сьогодні тільки 5-10% сировини, що добувається в природі, переходить у кінцевий продукт. Понад 1,3 млрд. осіб користуються у побуті лише забрудненою водою. Щорічно в атмосферу викидається близько 60 млн. т твердих часток.

Деградація атмосфери відбувається за рахунок зростання викидів оксиду вуглецю, метану, хімікатів, пестицидів, фреонів. Результатом є кислотні дощі, парниковий ефект, скорочення вмісту озону в атмосфері, озонові діри. Відбувається збіднення генофонду Землі, деградація глобальної екологічної системи, зростає загроза глобальної екологічної кризи. Проявляється вона у нестачі продовольства, зростанні захворюваності, розширенні екологічної міграції.

2. Подолання бідності й відсталості

Бідність і відсталість є характерними насамперед для країн, що розвиваються, в яких проживає 2/3 населення Землі. Тому її вирішення полягає в подоланні відсталості країн, що розвиваються. Від недоїдання у світі страждає понад 800 млн. осіб. Частка неписьменних у віці від 15 років в Індії складає 48%, у Нігерії – 43%. Велика частина населення Землі виявляється за межею гідного існування. Небезпека такого положення полягає у тому, що воно формує негативне відношення до існуючого світового порядку. Зростають вимоги перерозподілу доходів у світовій економіці (проблема “Північ – Південь”). Люди починають шукати внутрішніх і зовнішніх винуватців ситуації, що склалася. Поширюються передумови виникнення етнічних, релігійних, територіальних конфліктів.

В основі подолання бідності – розробка національних стратегій розвитку на основі використання внутрішніх ресурсів, комплексного підходу. Шляхами є індустріалізація, лібералізація, реформа аграрної сфери, удосконалення охорони здоров'я, пом'якшення нерівності, раціональна демографічна політика, стимулювання зростання зайнятості.

Активна участь розвинених країн світу у розв'язанні цієї проблеми набуває різноманітних форм міжнародної допомоги:

– надання фінансових ресурсів (офіційна допомога розвиткові – до 3 % ВВП);

– іноземні приватні інвестиції.

3. Продовольча проблема

У сучасному світі систематично недоїдають близько 800 млн. осіб. Від абсолютної нестачі продуктів за калоріями потерпає кожен сьомий. Має значення також структура харчування. Зростання виробництва продуктів харчування у світі стримується як обмеженістю угідь, так і нестачею засобів на інтенсифікацію виробництва, низьким рівнем аграрної культури у країнах, що розвиваються.

4. Демографічна криза

Демографічна проблема полягає у несприятливій для економічного розвитку динаміці населення й зрушеннях у його віковій структурі. У країнах, що розвиваються, її суть – у різкому зростанні населення. Це гальмує економічний розвиток. Розвинуті країни переходять до простого відтворення населення. Країни з перехідною економікою зіштовхуються з проблемою депопуляції. Понад 80% приросту населення припадає на країни, що розвиваються. Концепція демографічного переходу стверджує, що у першій його фазі, під час переходу до індустріального суспільства, смертність скорочується швидше, ніж народжуваність. Має місце “демографічний вибух”. У другій фазі смертність продовжує знижуватися, одночасно падає народжуваність, приріст населення сповільнюється. У третій фазі зниження народжуваності супроводжується підвищенням смертності, природний приріст зберігається на невисокому рівні. У четвертій фазі смертність і народжуваність вирівнюються, відбувається демографічна стабілізація.

5. Проблема забезпечення сталого розвитку

Як сталий розуміємо тип розвитку, що не перекладає на майбутні покоління додаткові витрати: він має на увазі мінімізацію негативних зовнішніх ефектів, забезпечення простого або розширеного відтворення виробничого потенціалу, життя на відсотки від належного людству “природного капіталу”; необхідність урахування довгострокових наслідків прийнятих рішень

Критерії сталого розвитку:

– як мінімум, просте відтворення відтворюваних ресурсів;

– мінімізація використання невідтворюваних ресурсів;

– мінімізація відходів;

– мінімізація забруднення навколишнього середовища, використання стратегії “тотального очищення” (замкнутий технологічний цикл) та обмеженого споживання.

6. Проблема розвитку людського потенціалу

В умовах формування базису постіндустріального суспільства зростає значення людського фактора господарювання, людського потенціалу, людського капіталу.

7. Проблеми перебудови економіки у країнах колишнього соціалістичного табору

8. Поглиблення кризового становища у найбідніших країнах, зростання торговельного дефіциту і глобальної заборгованості

9. Нові глобальні проблеми: освоєння Світового океану, освоєння космічного простору, боротьба з міжнародним тероризмом, розповсюдженням наркотиків

Основними проблемами, пов'язаними з інтернаціоналізацією економічного розвитку України є наступні:

– низький потенціал конкурентоспроможності продукції з високим рівнем доданої вартості, низька технолого- і наукоємність товарів;

– фактично монокультурний, орієнтований на використання транзитного положення, характер експорту послуг;

– нераціональний імпорт, значний обсяг ввезення товарів, що виробляються або могли б вироблятися в Україні;

– перекоси у географічній структурі експорту й імпорту,

– проблема торговельного дисбалансу, невідповідність між імпортними потребами й експортним потенціалом;

– низька якість іноземних інвестицій, відсутність моніторингу їх ефективності, невигідні умови їх залучення;

– непродуктивність наших закордонних інвестицій, проблема “втечі” капіталу з України;

– проблема зовнішнього боргу;

– проблема “втечі мозків”, знецінення “людського капіталу” нації;

– невідповідність масштабів, темпів і логіки лібералізації структурним пріоритетам розвитку економіки.

Серед стратегічних пріоритетів інтернаціоналізації економічних зв'язків України необхідно виокремити такі:

– системну інтеграцію у світове господарство із забезпеченням реальної міжнародної конкурентоспроможності;

– ефективну міжнародну спеціалізацію, скоординовану з внутрішньою структурною модернізацією й орієнтовану на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;

– міжнародну диверсифікацію, ліквідацію монопольної (або монопсонічної) залежності від окремих закордонних ринків;

– становлення власних ТНК із глобальним менеджментом;

– інтеграційну взаємодію з Європейським Союзом, центрально- і східноєвропейськими групами країн;

– забезпечення належного рівня економічної безпеки з дієвими механізмами захисту від неприйнятних змін міжнародної кон'юнктури та фінансових криз.