Історія видавничої справи Франції

Історію рукописної справи Франції поділяють на два періоди: монастирський - часи середньовіччя і до XII ст. та світський - з початку XIII ст. до XV ст., коли центром книгописання стали міста. Найвідомішим осередком створення манускриптів був монастир Клуні, на честь цього його назвали містом книг.

Переважно монастирські осередки розміщувались на півночі та сході країни. Тематика книг була чітко визначеною - книги релігійного спрямування та історичні хроніки. Першим документом французькою мовою вважають «Страсбурзькі клятви», що датований 842 р. З кінця XII ст. монастирські скрипторії починають занепадати. У XIII ст. спостерігалась тенденція до зростання міст, що сприяло розквіту міських майстерень з виготовлення рукописної книги. Цей період характеризується переходом від латинської мови до французької.

Заснування університету в Парижі на початку XIII ст. дало поштовх до розвитку рукописної книги не тільки серед ченців, а й серед світських осіб. Розширюється жанрова структура книг - лицарські романи, поеми, лірика. Робляться переклади французькою мовою античних авторів та латиномовних творів. Розвиток франкомовної книги зробив її більш доступною, це стало передумовою для збільшення виробництва книги в ХІІІ-ХIV ст. На початку XIII ст. університет у Парижі дав поштовх до розвитку переписного промислу не лише серед ченців, а й серед світських осіб.

Усі, хто займався виготовленням і продажем рукописів, входили до однієї корпорації - «Університетські присяжні переписувачі книг». Представники Паризького університету спостерігали за діяльністю переписувачів і продавців, установлювали ціни на книги, стежили за їх змістом і виправляли виявлені помилки, а також накладали штрафи на винних.

Перед появою друкарства в Парижі та Орлеані працювало близько 10 тис. переписувачів, чому сприяв великий попит на книгу. Важливого значення набув процес розвитку книжкової торгівлі, великим центром якої став у XII ст. Париж.

У XV ст. Париж був найважливішим інтелектуальним центром Європи, але не став місцем заснування першої французької друкарні. Жоден друкар, який навчався у Майнці у 1462 р., не повернувся працювати до цього міста, основною причиною став страх конкуренції з численними переписувачами книг і книготорговцями.

Друкарство з'являється у 1470 р., коли на запрошення пріора Сорбони Іоганна Хейнліна і ректора університету Г. Фіше з Німеччини прибули друкарі (У. Геринг, М. Фрибургер, М. Кранц), історично це період правління Людовіка XI (1461-1483 рр.).

Першу друкарню розмістили в залі Сорбони, вона була допоміжним підприємством при науковій установі. За перші три роки роботи було видано 23 книги, переважно гуманістичного спрямування. Першою книгою було зібрання листів італійського гуманіста Гаспара де Бергам. У 1476 р. вийшло друком перше у Франції видання Біблії. Першою книгою на французькій мові були «Великі французькі хроніки». Після 1473 р. (у зв'язку з переїздом Г. Фіше та 3. Хейліна) друкарня була перенесена до окремого приміщення і стала приватним підприємством. Друга друкарня з'явилась у 1473 р. з ініціативи І. Столля і П. Цезаріуса.

Центрами друкарства були Париж та Ліон. У Парижі існувала цензура і тому видання мали консервативний характер, були тематично обмеженими, а продукція ліонських друкарів не підлягала цензурі Сорбони. Першим ліонським друкарем був француз Г. Ле-Руа. Заснуванням друкарні в цьому місті опікувався Бартеламі Бює, нащадок давнього буржуазного роду, він залучив до співпраці друкаря Г. Ле-Руа, запросив його до свого будинку, взяв на себе витрати. Перша видана друкарнею праця датується 7 вересня 1473 р., у Г. Ле-Руа незабаром з'явилися численні конкуренти. Перша книга у Леоні датована 1473 р., відомим ліонським типографом XV ст. був І. Трексель. Наприкінці XV ст. у Парижі діяло 60 друкарень, у Ліоні - 40.

Варто зазначити, що третім французьким містом, у розпорядженні якого були власні типографські майстерні, стала Тулуза. Перші друкарські спроби у Тулузі датуються 1476 р., йдеться про «Переможну пісню» Ж. де Сесоля і видання з правових питань А. Барбатіа, щоправда імена друкарів у цих виданнях не вказані. Першим відомим тулузьким друкарем був Ж. Парі, який походив з м. Гейдельберг, у 1479 р. він надрукував працю з права Д. де Мено. Загалом у Тулузі видавалися книжки здебільшого латиною, а також французькою, іспанською, римською та каталонською мовами.

На початку XVI ст. Франція переживала піднесення книговидання. Багато друкарень тут було відкрито з ініціативи влади, тому Франція у XVI ст. вийшла на провідне місце в Європі у галузі книгодрукування. У 1571 р. була заснована корпорація друкарів, до якої увійшли також майстри-палітурники та книговидавці. Корпорація відстоювала права книговидавців, вирішувала конфліктні питання.

Наприкінці XV ст. художнє оформлення французької книги ще перебувало під впливом готичного мистецтва, але французькі майстри книги в першій чверті XVI ст. вже почали активно втілювати в оздоблення книги художні ідеї доби Відродження.

Тривалий час у Франції книговидання носило приватнопідприємницький характер. У 1640 р. кардиналом Ришельє заснована «Королівська друкарня», де друкувалися виправлені літургійні книги, що відзначались високою якістю й розкішним оформленням.

Перші обмеження друкарства було випадковим. У рескрипті 1530 р. зазначалось, що книги світської літератури надаються для попереднього перегляду професорам витонченої літератури, а релігійні твори - професорам богослов'я. У 1547 р. Генріх II видав патент з книжкових справ, відповідно до якого: заборонялося друкування і продаж книг, що мали у змісті випади проти католицької релігії; пропонувалося твори релігійного змісту представляти на попередній перегляд теологічного факультету; на кожному друкованому тексті необхідно було виставляти імена автора і друкаря, а також місце друкування; заборонялися таємні друкарні.

27 червня 1551 р. було ухвалено новий едикт, який посилив обмеження, залишаючи в силі розпорядження патенту 1547 р. Генріх II вимагав, щоб друкарні та книгарні піддавалися ревізії цензорів у Парижі двічі на рік, у Ліоні - тричі, щоб кожен книгопродавець мав два каталоги книг: один заборонених, інший дозволених, щоб на книгах виставлялися дійсні імена і назви друкаря та друкарні. Страта загрожувала покупцям і власникам книги, що не мала попереднього і формального дозволу на обіг.

У XVI ст. більшість друкарень являли собою дрібні і середні підприємства. У цей період друкарство тісно пов'язано з книжковою торгівлею. Провідними осередками книгодрукування у тогочасній Франції були Париж, Ліон і Тулуза. У першій половині XVI ст. в цих містах діяло кілька потужних друкарських фірм, які видавали твори класиків, наукові трактати та літургійну літературу. Дрібні друкарні — а їх було більшість — отримували замовлення на друкування видань, написаних рідною мовою: лицарські романи, календарі, казки і т. д.

Для поширення гуманістичних поглядів серед французьких читачів багато зробив книговидавець Йодокус Бадіус Асцензій, що друкував у Парижі з 1503 р. твори античних класиків і літературу сучасних авторів, у тому числі й твори Еразма Роттердамського.

Багато чудово оформлених книг у XVI ст. було видано французькою книгодрукарською фірмою родини Етьєнів, засновником якої був Анрі Етьєн (1460-1520), що видав у 1502 р. в Парижі свою першу книгу — «Етику» Арістотеля.

За розмахом книговидавничої діяльності А. Етьєн нагадував венеціанця А. Мануція: за відносно короткий час він видав близько 130 книг, переважно релігійного та філософського змісту. У видавця був особистий фірмовий знак — змія (символ життя), що обвиває гілку дерева.

Після смерті А. Етьєна діяльність фірми продовжив старший майстер друкарні Сімон де Колін, оскільки діти А. Етьєна були на той час неповнолітні. Колін, освічена й енергійна людина, вів справи фірми досить уміло і значно розширив книговидання. Він запросив до співпраці майстра книги Жоффруа Торі (бл. 1480—1533), який здобув хорошу освіту в Паризькому університеті, а потім декілька років вивчав книгодрукарську справу в Італії. В художньому оформленні книги Торі дотримувався ренесансного стилю, характерного для італійського книжкового мистецтва. Торі почав свою творчу діяльність з допомоги книговидавцю Етьєну у редагуванні та оформленні книг із латинськими текстами.

У французькій друкованій книзі перших десятиліть XVI ст. ще панував шрифт готичного стилю. Торі, ретельно вивчивши нові складальні шрифти італійського словника Н. Жансона (Янсона) і шрифти в книгах А. Мануція, розробив кілька романських шрифтів антиквеного креслення, які успішно використовувалися в друкарнях Етьєна та Коліна. Чудові ксилографічні ініціали, розроблені Торі, користувалися популярністю у багатьох європейських друкарнях. Згодом Торі надрукував трактат «Квітуча лука» (1529 р.), в якому дав розробку конструкцій латинських капітельних літер. Його майстерно оформлені книги, що мали великий успіх у читачів і відзначалися ренесансною врівноваженістю та елегантністю, вплинули на творчість багатьох європейських майстрів книги.

Фірма Етьєнів стала добре відомою у часи, коли її очолив син Етьєна — Робер Етьєн Перший (1503—1559), людина широко ерудована, активний прихильник Реформації. Він, як і А. Мануцій, запросив до співпраці вчених, перекладачів і редакторів. Видав багато навчальних посібників і книг античних класиків. У 1532 р. надрукував виправлене видання латинського тексту Нового завіту, з редакцією якого не погодилися професори богослов'я Сорбоннського університету. Після численних «наукових» диспутів вони засудили видавничу діяльність Р. Етьєна. Незважаючи на ворожість сорбоннських богословів, Етьєн був підтриманий самим королем Франциском І, який дав знаменитому книговидавцеві звання «Королівський друкар».

Видання фірми — твори грецьких і римських античних авторів, коментарі до них, повна Біблія давньоєврейською, грецькою та латинською мовами, фундаментальні словники, різноманітні навчальні видання — користувалися незмінною популярністю.

У 1550 р. через посилення політичної боротьби у Франції Етьєн переселився до Женеви, де створив нову друкарню і продовжував свою книговидавничу діяльність. Загалом він видав близько 600 назв. Книговидавнича фірма Етьєнів у Франції проіснувала до середини XVII ст. і випустила близько 1500 видань.

Крім Парижа, великим книговидавничим осередком Франції був Ліон, де працювало багато німецьких друкарів, що прибули до Франції наприкінці XV ст. Ліонські друкарні виконували замовлення книговидавців із багатьох міст Європи, в тому числі й замовлення А.Коберґера з Нюрнберга. Друкувалася різноманітна література: від підручників, довідників і науково-популярних видань — до Біблії та іншої богослужбової літератури.

Протягом XVI ст. в Ліоні діяло близько 200 друкарень. Одним із найвідоміших ліонських книговидавців був Себастьян Ґріффіус, який спеціалізувався на виданні творів античних класиків невеликого формату. Йому приписують і перше видання книги Франсуа Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель» (1532 р.).

У Ліоні були надруковані знамениті серії гравюр німецького художника Ганса Гольбейна (1497—1543) «Танок смерті» і «Біблія в картинках». Обидві серії, надруковані у 1538 р. з ксилографій, вирізьблених майстром Гансом Лютцельбурґом за малюнками Г.Гольбейна, належать до вершин образотворчого мистецтва Відродження. У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.

Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.

У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.

У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою. У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».

До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.

З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.

У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.

До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.

Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.

Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.

Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.

Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.

В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.

У Франції також користувалися попитом скромно оформлені книги таких письменників і філософів-просвітників, як Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Через пильну цензуру більшість книг цих авторів було видано за межами Франції.

Події Великої Французької революції (1789—1799), внаслідок яких були зруйновані основи феодалізму та знищено режим королівського абсолютизму, знайшли своє відображення і в книжковому мистецтві. У 1791 р. побачили світ два томи офортів гравера П'єра Ґабріеля Берто, створених за документальними малюнками художників Франсуа Свебаха та Луї Прієра Молодшого, під назвою «Події Французької революції».

Виникла і почала міцніти політична карикатура, яка набула характеру народного лубка. Це були маленькі, розфарбовані від руки офорти з гострими, дотепними підписами, виконані здебільшого невідомими народними майстрами. Особливою популярністю користувалися карикатури на короля з його родиною («Рідкісні тварини», «Повалений деспотизм»), на духівництво, дворянство, армію контрреволюційної коаліції.

Серед французьких діячів XVIII ст. у галузі поліграфічного та паперового виробництва, книжкової справи і книготоргівлі найбільшу славу здобули представники родини Дідо. Їхні творчі досягнення характеризують стан книговидавничої справи у Франції XVIII ст.

Засновником фірми був Франсуа Дідо (1689—1757), який відкрив у 1713 р. в Парижі друкарню та книжковий магазин. Нагромадивши великий капітал, фірма Дідо у другій половині XVIII ст. стала найпотужнішою в Європі і виготовляла друковану продукцію для багатьох країн. Фірма розробляла і виливала друкарські шрифти, друкувала книги та журнали, володіла численними книжковими крамницями. Дідо створив чудовий антиквений шрифт, який одержав назву дідо-антиква.

Прекрасно оформлені книги П. Дідо (сина), виготовлені на високоякісному цупкому папері чудовими антиквеними шрифтами, вилитими його братом Ф. Дідо, конкурували з книгами видатного італійського друкаря Дж. Бодоні.

На Міжнародній книжковій виставці у Парижі (1806) найкращими виданнями століття були визнані книга творів Вергілія (видавець Дж. Бодоні, Італія, 1793) і тритомне видання творів Ж.-Б. Расіна (видавець П. Дідо, Франція, 1801-1805). Крім того, зібрання творів Ж.-Б. Расіна було визнано шедевром друкарського мистецтва.

Професійний рівень паризьких і ліонських палітурників, які, до речі, старанно запозичували технічні прийоми створення нової (ренесансної) книги в італійських майстрів, до середини XVI ст. значно підвищився; з другої половини століття французькі майстри стані справжніми законодавцями моди у галузі європейського палітурного мистецтва, започатковуючи протягом кількох століть все нові й нові художньо-стильові напрями.

У другій половині XVI ст., на основі штампів для тиснення золотом тинуазюре провідний французький палітурник Ніколя Ев розробив новий напрям в оздобленні палітурок — а ля фанфаре. У стилі а ля фанфаре були оздоблені оправи з різнокольорового марокену для багатьох книжок із бібліотек Маргарити Валуа та Марії Медичі. У XVII ст. спочатку Франція, а потім інші країни Європи захопилися оправами, оздобленими в так званому крапковому стилі (пуан-тиль), який 1620 р. започаткував французький палітурник Ле Гаскон. Він винайшов техніку оздоблення шкіряних оправ і систему оздоблення внутрішньої частини лицьової сторінки оправи — так званої дублери.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. з'явився новий напрям у палітурному мистецтві Франції, одним із головних гасел якого стала відмова від надмірного прикрашання книги. Наприклад, оправи для книг Людовіка XIV оздоблювалися так: по краях палітурних кришок витискали тонкі золоті бордюрні рамки, а посередині лицьової кришки оправи розміщували або суперекслібрис у вигляді герба, або подвійну монограму.

На початку XVIII ст. відомі французькі палітурники з родини Паделуп започаткували нову художню систему оздоблення оправ дрібними штампами: мереживний стиль (дентель), який також став широковідомим у країнах Західної Європи.

У добу рококо для невеличких витягнутих томиків іноді виготовляли оправи з тонкого, прозорого пергаменту, яким потім обтягували картонні палітурні кришки. На зворотному боці прозорого пергаменту художники виконували кольорові зображення, а потім (після обтягування картонних кришок пергаментом) на чорному тлі корінця оправи витискали золотом прізвище автора та назву книги.

У XIX ст. збільшується попит на книгу серед незаможних верств населення, що змушує видавців шукати способи здешевлення книги. Одним з таких способів стало видання творів художньої літератури окремими зошитами (випусками) у паперових обкладинках, застосоване А. Кюрмером.

Наприкінці XVIII — в першій чверті XIX ст. у Франції, Англії та інших країнах Європи, у добу розквіту в архітектурі та декоративному мистецтві художнього стилю ампір (остання стадія класицизму), для книжкових оправ (формати книг значно збільшилися) почали використовувати добре вичинені сап'янові шкіри з чистими, виразними кольорами. Палітурні кришки оздоблювали підкреслено скромно: тонкі золоті лінійні рамки в різних комбінаціях (одна, подвійна або хвиляста лінійки) витискали вздовж палітурних кромок; дзеркало лицьової палітурної кришки здебільшого залишалося чистим; іноді в її центральній частині розміщували герб або монограму замовника, декоративне зображення військових емблем імператорського Риму чи давньогрецькі орнаментальні мотиви. Головну увагу приділяли оздобленню корінця, де навіть бинти, які поділяли його поверхню на частки, розглядались як компоненти загальної композиції корінця. Цей стиль в оздобленні книжкових оправ отримав назву етруський. Іноді його називають англійським через те, що найбільшою популярністю він користувався в англійських палітурників.

Нагадаємо, що з XVI і до середини XIX ст. видавничі оправи друкарями не виготовлялися. Лише друкарі, які мали власні палітурні майстерні, робили палітурки для невеликої кількості примірників своїх видань. Це Альд Мануцій в Італії (початок XVI ст.), Антон Коберґер та Ерхард Ратдольт у Німеччині (початок XVII ст.), фірма Ельзевірів у Нідерландах (протягом XVII ст.), нідерландські видавці географічних атласів із родини Блау (XVII—XVIII ст.), ліонські та паризькі книговидавці (в різні часи) і багато інших підприємців.

Очевидно, перелічені видавці та друкарі оздоблювали оправи своїх видань лише для конкретних осіб. Такі палітурки не були видавничими тому, що для кожного примірника вони виготовлялись індивідуально, і вирішальним тут був смак покупця.

Можна назвати видавничими обкладинки з пергаменту або цупкого паперу, які іноді наготовляли для брошур авґсбурзькі видавці Е.Ратдольт і Г.Шенсперґер. Такі обкладинки, іноді скупо оздоблені, скріплювалися з книжковим блоком по корінцю.

Слід зазначити, що вже у XVIII ст. деякі видавці прикрашали паперові обкладинки для популярних брошур орнаментом або дереворитними картинками, а для календарної продукції, яка мала великий попит, виготовляли скромно оздоблені оправи.

Починаючи з кінця XVII ст. французькі художники перехопили у німецьких майстрів пальму першості в галузі мистецтва оздоблення екслібрисів. Композиції геральдичного характеру значно ускладнились.

У 1670 р. була винайдена машина-рол, за допомогою якої механізували процес розмелювання рослинної маси, що дало можливість виготовляти значно більше якісного паперу. Однак цей винахід, як і інші технологічні вдосконалення у галузі паперовиробництва, зробив актуальною потребу механізувати весь паперовиробничий цикл.

Цю проблему вдалося розв'язати лише наприкінці XVIII ст. французові Ніколя-Луї Роберу (1761—1828). За його проектом на кошти англійських спонсорів братів Віллі та Генрі Фурдріньє англійський механік Брайн Донкін у 1804—1805 рр. спорудив дві парові папероробні машини. Машини-самочерпалки Луї Робера зробили справжню революцію в галузі паперовиробництва. Замінивши трудомістку ручну працю робітників-черпальників, ці машини почали тріумфальну ходу по країнах світу. За їх допомогою паперу стало вироблятися набагато більше.

У 1826 р. засноване одне з найбільших видавництв Франції - Ашетт. Спочатку воно мало просвітницький характер. Засновник Луї Франсуа Ашетт (1800-1864 pp.) придбав невелику книгарню, залучив низку енергійних, освічених людей і став видавати книги з питань народної освіти. Поступово справа розширилася, здобуває характер сімейної асоціації, а з 1846 р. почало іменуватися «Луі Ашетт і К°». Ще за життя засновника видавництво стало універсальним. Комерційний успіх видавництву приніс цикл із 800 томів, відомий за назвою «Бібліотека французьких залізниць», що складалася з серій з літератури, історії, науки й мистецтва. Мали успіх «Бібліотеки» призначені для дітей і юнацтва. Популяризації «Бібліотек» сприяло видання книг з ілюстраціями Гюстава Дорі.

У 1838 р. було засноване видавництво Ж. Шарпантьє (1805-1851 pp.), який своїм успіхом був зобов'язаний випуску, порівняно недорогих, книг зручного формату, адресованих буржуазному читачеві. Скориставшись стереотипією, Ж. Шарпантьє видав більше 400 романів за низькою ціною - 3,5 франка за том.

Розвиток книжкової справи зумовив необхідність унормувати якось цю сферу. Були питання, які мусили бути вирішені на загальнодержавному рівні.

У 1847 р. у Франції засноване «Суспільство видавців і книготорговців», яке регулювало взаємини між видавцями, друкарями, власниками паперових фабрик, книгопродавцями і видавало «Журнал книжкової торгівлі». З 1854 р. до нього перейшло видання основного органу поточного репертуару французького друку «Бібліографія Франції». У другій половині 30-их років ХІХ ст. відбулась революція у книжковій справі. Це мало вплив не тільки на французький ринок. Полін уперше у Франції увів продаж книг випусками, виданими більшим тиражем й за помітнішою ціною відповідно, ніж зазвичай.

У ХІХ ст. збільшується попит на книгу серед незаможних верств населення, що змушує видавців шукати способи здешевлення книги. Це розвивало книговидання і робило його наближеним до сучасного масового. Одним із таких способів стало видання творів художньої літератури окремими випусками у паперових обкладинках. Вперше такий прийом вирішив застосувати Кюрмер. До цього всі книжки були в твердих обкладинках, навіть обтягнутих натуральною шкірою.

Серед французьких видавців кінця XIX ст. особливо відомими є А. Воллар і Е. Пеллетан, які запропонували два погляди на книгу. Концепція А. Воллара передбачала надання пріоритетного значення при створенні книги ілюструванню та поліграфічному виконанню, тексту відводилось другорядне значення. Е. Пеллетан особливого значення надавав тексту, вважаючи, що оформлення має бути підпорядковане змісту.

Кінець XIX ст. проходить під знаком прискорення механізації типографських процесів, збільшується видання книг. У 1874 р. у Франції було видано 14 тис. назв. Приблизно такий же рівень характерний для наступних років.

Наприкінці XIX ст. зросло число видань з технічної, природознавчої, соціальної тематики. Паризька Комуна і її недовге, але знаменне існування, змінили характер французького книговидання. Комуна виявила чимало турботи про розвиток книжкової справи. З метою зробити книгу більше доступною масам, створювалися народні читальні, знижувалися ціни на книги й газети.

Стан видавничої справи в умовах «Третьої Республіки» кінця XIX ст. регламентувався законом 29 червня 1881 р., який розв'язав руки великому капіталу. З'являються видавництва, що спеціалізувалися на виданні масової комерційної й розважальної книги: брати Гарньє, Лекоффі, Велен, М. Леві. Найбільшим видавцем другої половини XIX ст. був А. Лемер, що відкрив видавництво у 1865 р. «Князь літературного видавництва», за словами сучасників, він видавав добутки молодих поетів і прозаїків.

У 70-ті рр. XIX ст. активізується діяльність спеціалізованих видавництв технічної книги Кастермана й Делаграва. В 1865 р. виникло видавництво «Ларусс». У 80-ті рр. XIX ст. провідну роль у видавничій справі Франції починає відігравати фірма К. Леві (заснована в 1836 р.).

ХХ ст. принесло у видавничу справу Франції свої корективи. Так, як це століття ознаменоване двома світовими війнами, що проходили за участі країни, то видавнича справа, відповідно, теж зазнала впливу від них. У період воєн активно розвиватись книга не могла, зате по закінченню кожної з війн активувався попит на державні замовлення, які прославляли героїв-переможців. Під час воєн активно видавались листівки, новинні повідомлення та агітаційні матеріали.

У ХХ ст. книга почала вести боротьбу спочатку з радіо, потім з телебаченням, а кінці 90-их років ще й з комп’ютером. Це вимагало від видавців впровадження нових прийомів до літератури, розвиток нових жанрів та форм літератури.

Тиражі та, відповідно, прибутки від видавничої справи зростали стрімко в 60-80-і рр. ХХ ст., коли французи масово читали.

У 80-ті роки ринок книговидання чітко структурувався, виділились видавництва-нішери, які працюють на певну цільову аудиторію, для окремого сегменту читачів.