Визначення понять «Захід» і «Схід» у світовій культурі

Архаїчна схильність людського розуму мислити бінарними опозиціями створила сприятливі світоглядні передумови для первинного поділу цілісного масиву світової культури на два ціннісно-смислових полюси (топоси): Схід і Захід. Парадигматика “Схід – Захід”, будучи умовною мисленнєвою конструкцією, виробленою людством для базової типології культурної Ойкумени, сприяє розгортанню безперервного процесу порівняння західних і східних елементів, а на рефлексивно-теоретичному рівні – формуванню школи культурної компаративістики як методології гуманітарного знання.
Для початку здійснимо дефініції відповідних понять. Згідно усталених культурологічних визначень, Заходом у вузькому значенні цього слова називають Західну Європу у її історичних межах (романо-германський світ), а в широкому – ту частину планети, де панівними є античні і християнські цінності. Відповідно Схід у вузькому значенні – це Далекий Схід (індійська, китайська та історично споріднені ним культури), а в широкому – Азія. Іноді терміном “Схід” умовно позначають світ східного християнства, візантійських культурно-історичних традицій, які протистоять традиціям романо-германським. Загальноприйнятими опозиціями цінностей Заходу і Сходу, які виявляються у результаті застосування бінарного поділу до конкретно-історичного матеріалу, є: ідея свободи особистості на Заході та фаталізм на Сході; технологічне оволодіння природою на Заході і “природність” (пристосування і збереження) на Сході; лінійна модель історії на Заході і циклічна (віддяка, Карма) на Сході; демократія як форма політичної культури на Заході і деспотія на Сході, раціоналізм як модель пізнання на Заході та інтуїція на Сході і т.д. Звичайно, що ці відмінності є певною мірою умовними і несуть в собі момент наукової систематизації та абстрагування: в культурах Сходу присутні “прозахідні” елементи і навпаки. Більше того: і культура Заходу, і культура Сходу всередині є гетерогенними, продукують численні внутрішні картини світу (наприклад, антична, середньовічна, новоєвропейська класична, посткласична у межах хронології Заходу і різні релігійні типи культур у межах географії Сходу).
Наявність зазначених опозицій не означає, що діалог між західним і східним полюсами світової культури є неможливим або вкрай важким, так що єдиним адекватним способом здійснення відносин між ним може видаватися лише пасивна лояльність у сприйнятті “чужого” як апріорної даності, яка приймається на віру і не підлягає обговоренню і, тим більше, зміні чи спростуванню. Лояльність тут постає лише як відправний пункт налагодження міжкультурного співробітництва. Річ у тім, що людська свідомість є глибоко діалогічним феноменом. У кожний момент свого існування вона перебуває у відкритому зверненні до себе і навколишнього світу – природи, суспільства, культури, Бога. Формою вираження цього звернення є процедура порівняльного аналізу “своїх” і “чужих”, “наших”, і “не-наших”, або, виходячи з контексту уведеної нами категорії, Сходу і Заходу. У залежності від того, з яким масивом культури ідентифікує себе особа, вона дивиться на його протилежність як на іноземця, який вабить, дратує, відштовхує і притягує погляд, лякає і зачаровує одночасно. Порівнюючи себе із ним, вона досягає повнішого самовираження. Порівняння, відтак, постає як форма існування людини в культурі. Традиції Сходу і Заходу, православ’я і католицизму, відтак, визначають світоглядні відмінності у духовній культурі різних регіонів України. Якщо до цього додати наявність інших (зокрема, ісламських) зовнішніх впливів та ще не пережите до кінця язичництво, можна з абсолютною впевненістю констатувати полікультурний та полірелігійний характер національної духовності. Ефективність здійснення діалогу між різними культурно-релігійними спектрами у цій ситуації залежатиме, на нашу думку, від кількох чинників. По-перше, від глибини розуміння ролі релігійного чиннику культуротворення: важливо усвідомити вплив релігії на суспільство не лише на безпосередньому рівні догматів та інституцій, а на опосередкованому, імпліцитному рівні ментальних традицій, об’єктивованих у відповідних поведінкових моделях. По-друге, від здатності до об’єктивного культурологічного аналізу історичних причин і наслідків національного мультикультуралізму: чому на території нашої держави сформувалися плюралістичні релігійно-культурні спектри і як зберегти самобутність кожного з них. По-третє, від ступеня сформованості толерантності: культурологічний аналіз проблеми Сходу і Заходу, як в Україні, так і поза її межами, повинен сприяти зміцненню діалогічної свідомості громадян, їх здатності слухати “Іншого” та відповідати на його культурні запити. По-четверте: адекватність відповіді визначається умінням віднайти образ “Третього” в діалозі, вийти на рівень загальнолюдських смислів (універсалій) у стосунках між Сходом і Заходом в Україні. Звичайно, що зазначене вимагає довготривалих зусиль з кардинальної перебудови ключових цінностей вітчизняного суспільства у бік діалогічних пріоритетів.