Й учень. Після смерті Катерини II у 1796 р., її син Павло посилає у від­ставку всіх ставлеників матері, серед них і Леванідова

Після смерті Катерини II у 1796 р., її син Павло посилає у від­ставку всіх ставлеників матері, серед них і Леванідова. Тому Ведель знов повер­тається до Києва, проте тепер він потрапляє у дуже скрутні умови: Павло за­боронив виконання духовних концертів у церкві, вбачаючи у цьому небажаний вплив католицизму. Для Веделя це означало кінець його творчої кар'єри.

Він не може знайти роботу. Великі професійні хори були лише при мо­настирях, церквах, і розпоряджались ними духовні владики. Очолити якийсь із цих хорів йому заважав військовий чин. Тому він, можливо, за порадою одного із цих владик поступає послушником у Києво-Печерський монастир, сподіваю­чись знайти гідне застосування своєму музичному таланту.

Але, придивившись до життя лаврських монахів, де його привчали тільки їс­ти, пити і спати, Ведель відмовляється від послушництва і повертається додому.

Той факт, що композитор відкрито відмовляється від чернецтва, а може, ще і критично висловлюється на адресу слуг божих, викликає проти нього силь­не озлоблення з боку ревнивих поклонників самодержавства та правовірного православ'я, в тому числі — митрополита та архімандрита Ієрофея Малицького.

4-й учень.

Зазначимо, що люди в Києві були незадоволені новими по­рядками. Панувала атмосфера переслідувань, доносів, підозр, недовір'я. Са­ме тоді, у травні 1788 р., учень риторики Папський знайшов на столі в чулані книжку про службу святому угодникові, в якій на ненадрукованих сторінках було від руки написано, як сказано в документі, «многия нелепости» політич­ного змісту. Книжку було негайно віднесено митрополиту Ієрофею, який за ха­рактером почерку запідозрив у написанні «нелепостей» Веделя. Митрополит наказав ченцям привести до себе композитора. Ті якимось чином запросили Веделя до Лаври.

Не домігшись у композитора покаяння, митрополит запрошує до своєї ре­зиденції губернатора і доповідає йому про крамольну подію. Обидва, порадив­шись, оголошують Веделя божевільним.

Пропонуємо вам уривок із повісті Миколи Литвина «Допоки плине час»: Поліцмейстер вийняв з кишені якогось папірця. Кашлянув у кулак раз, вдру­ге, почав голосно читати.

Поліцмейстер. Артем Ведель, він же Ведельський, він же Ведедєв, міщанського доходження. Прикмети: років тридцяти п'яти, зросту два аршини сім і три чверті вершка, чуб і брови русяві. Повновидий, очі сірі, ніс прямий, бі­ля правого ока — невеличкий шрам. Прикмети збігаються, Конашенко?

Солдат. Так точно, ваше благородіє!

Поліцмейстер. Ведель — Ведельський — Веделєв! Згідно з височайшим наказом царської величності, тебе заарештовано!

Ведель. За які гріхи, Пане поліцмейстер? Я нікому не чинив зла. Ходив по селах, грав на весіллях, записував пісні.

Поліцмейстер. Царським наказом тобі велено не давати ні паперу, ні пера, ні чорнила, ні книжки, ні скрипки.

Ведель. А дихати велено?

Поліцмейстер. Дихай, до... наступного царського наказу. (Сміється.) Конашенко, веди його!

Ведучий. Кінець,— заплакала-заридала причинне душа. — Господи, ство­ри чудо, я служив тобі вірою-правдою. Вирватись... Втікати... В бессарабські степи, за Дунай, до запорожців.

Ведель. Доля... (Стогне.)

Солдат. Авжеж. (Співчутливо.) Від своєї долі ще ніхто не втік. Ну, з Бо­гом, земляче.

Ведель. Куди мене?

Солдат. В пекло.

Однак розглядати справу про політичний злочин ніхто у Києві не мав пов­новажень, тож справу надіслали до Санкт-Петербурга, генерал-прокурору сена­ту. Там її було затримано на 23 дні, що не випадково — доказів не було, потрібен був час, щоб їх придумати і виставити Веделя божевільним.