Специфічні риси політики.

Ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість результату.

Специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише остільки, оскільки її результати не визначені і, отже, кожний з гравців має свій шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що нормальне політичне життя відсутнє.

Отже, можна дати першевизначення політики: вона є форма ризикової діяльності, у ході якої учасники сперечаються один з одним з приводу можливості визначати характер і поведінку влади.

Тільки тоді, коли політика розглядається як процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі питання, вона провокує суспільні пристрасті і залучає яскраві характери.

Держава виступає у ролісудді, якому категорично заборонено втручатися на користь однієї з команд, але настільки ж категорично ставиться в обов'язок неухильно стежити за тим, щоб не було порушення правил. Політика поза правом самознищується, тому що стихія сили або руйнує цивілізоване суспільство, або веде до диктатури, що виключає нормальну партійно-політичну змагальність. Таким чином, основне питання політичної теорії, що стосується самих умов існування політики, має дві сторони. Одна вказує на те, які умови вимагаються, щоб політична гра велася активно, зберігала зміст і залучала інтерес, інша – на те, які зусилля вимагаються для проведення її у цивілізованих рамках.

Демократична політична культура носить світський та емпіричний характер.

Сучасне масове суспільство тим, зокрема, відрізняється від традиційного, що люди в ньому жорстко не прив'язані до своїх соціальних груп. Що відкритішими є соціальні групи, то краще підтверджується демократична презумпція вільного індивідуального самовизначення. Таким чином, нормальна політична змагальність припускає, що люди не тільки діють у відкритій, невизначеній історії, але й у відкритому в соціологічному змісті суспільстві. Вони змінюють свої політичні переваги разом зі змінами соціальних орієнтацій.

Політична наука тут зіштовхується з конфліктом двох парадигм, що по імені їх найбільш яскравих представників можна назвати відповідно парадигмою М.Фуко і парадигмою Г.Беккера. філософ М.Фуко, спираючись на специфічний “континентальний” досвід, вважає, що влада не локалізується у власне політичній сфері. Вона переслідує нас усюди: у родині, у школі й університеті, у лікарні й у клубі. Влада, таким чином, виступають як універсальні суспільні відносини.

Зовсім інакше предмет політології виступає в парадигмі Г.Беккера. У цій парадигмі політична наука виступає не полі-, а монодисциплінарною, тому що передбачається, що влада локалізується винятково у державній сфері і вивчення її не вимагає залучення інших наук, крім науки про політичну владу як таку.

Цікаво, що реальний політичний процес відрізняється циклічністю, причому різні його фази то більше відповідають “парадигмі Фуко”, то “парадигмі Беккера”.