Німецький екзистенціалізм М. Гайдеггера

Екзистенціалізм виникає у 20-х роках ХХ століття і продовжує лінію суб’єктивізму та ірраціоналізму «філософії життя». Екзистенційна філософія у 20-30-х роках стала своєрідною відповідною реакцією на кризу лібералізму і раціоналізму. Найбільшої популярності філософія екзистенціалістів досягла після Другої світової війни. Це було пов’язано із здійсненим ними глибоким філософським аналізом психологічних переживань людей на фронтах, у таборах, у зруйнованих містах і селах. Особливого поширення екзистенціалізм набув у Німеччині та Франції.

Засновниками й найвідомішими філософами світського різновиду екзистенціалізму стали Мартін Гайдеггер (Німеччина), а також та Жан-Поль Сартр і Альбер Камю (Франція).

Екзистенція – ( з лат. «existentia»– існування або те, що вже існує) основна категорія екзистенціалізму. Слово «екзистенція» означає, як правило, внутрішнє буття людини, те ірраціональне в людському «Я», що не – можливо пізнати, унаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.

Виникнення екзистенціалізму засвідчила поява у 1927 році книги М. Гайдеггера «Буття і час». Для Гайдеггера людське існування – це вихідний момент осмислення усього сущого. Це положення розгортається в нього у вченні про «буття людини» – «Dasein», «Dasein» - це буття свідомості,( «буття-свідомість»). «Сутність» людського буття («Dasein») Гайдеггер бачить в екзистенції. Будучи скінченною, спрямованою до смерті, «екзистенція» є швидше «знаходженням поза», і тому завдання полягає в тому, щоб вивести самосвідомість людини з її способу буття, тобто із скінченності – з екзистенції. Структуру людського буття в її цілісності Гайдеггер позначає як турботу. Вона об’єднує в собі три моменти: «буття-у-світі», «забігання вперед», «буття-при-внутрішньо-світовому-сущому».

Перший момент характеризує нерозривність людського буття і світу, суб’єктивного та об’єктивного. Це –головний екзистенціал. «Буття-у-світі» – це внутрішнє, апріорне визначення людини. Людське буття весь час «втікає» від себе, є завжди своя можливість.

Другий момент: людське буття – це буття, яке завжди себе проектує в дещо більше, ніж воно є на цей момент. Воно немовби забігає вперед. Проект – це момент турботи. Тим самим воно (буття) не знаходиться у тій товщі простору і в тому пункті фізичного часу, в якому перебуває, скажімо, тіло; сфера буття людини – це історичність, де час розглядається в цілісності трьох його моментів.

Третій момент турботи означає специфічний спосіб становлення до речей як до супутників людини, до речей не як наявних, а як підручних. Інтимне становлення до речі, як до чогось близького, зігрітого людським теплом (і тому це тепло віддається людині назад), протиставляється сучасному способу ставлення до речей.

Таким чином, турбота – це цілісна структура, яка означає «бути-завжди-уже-попереду-себе-у світі-як-бутті - при-внутрішньо-світовому сущому». Кожний із моментів турботи є також певним «модусом» часу: «буття-у-світі» – модус минулого, «забігання-вперед» – модус майбутнього, а «буття-при» – сучасного. У цьому розумінні екзистенційний потік часу прямує не від минулого до майбутнього, а у зворотному напрямку.

Характерною особливістю неістинного «відчуження» буття людини є своєрідна структура її стосунків з іншими людьми. Існування інших є одним із моментів власної буттєвої структури людини.

По-перше, оскільки людина розглядає себе за аналогією із сущим, як і з будь-якою іншою людиною, яка виступає для неї також як суще, то виникає т. зв. об’єктивний погляд на особу, при якому та виявляється заміненою будь-якою іншою особою. Ця взаємозамінюваність створює те, що Гайдеггер називає феноменом усередненості. З’являється деяка фіксація «середньої», простої людини, яку ставлять на місце реальної людини і вважають такою.

По-друге, оскільки індивіди стають взаємозамінюваними, то «інший» не є вже кимось достатньо визначеним, а навпаки, будь-яким іншим узагалі. Гайдеггер пише, що людське буття як повсякденне «буття-один-з-одним» стоїть під знаком панування інших. Воно не є ним стали. Інші відібрали в нього буття. Причому ці інші не є певними іншими. Навпаки, будь-який інший може представляти їх владу. Суб’єктом виступає не той і не цей, не я сам і не деякі, і не сума всіх. Суб’єкт – це дещо середнє, das Man. По суті, це – відчужена людина повсякденності.

Реальним існуванням у філософа виступає усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається лише «перед лицем смерті». Аналіз цього стану розкриває найглибші таємниці людського існування і перетворює відчуження як факт «недійсного» існування в усвідомлення його, тобто на відчуження як справжнього існування.

Гайдеггер вважав, що несправжнє існування – існування безособове – приховує від людини її приреченість. «Man» у невіданні, бо його світ безособовий, а тому не знає смерті, яка є суто особистим актом. Він є втечею людського буття від самого себе. Але людина виривається за межі нереального існування, відчувши екзистенційний страх. Цей страх не є страхом перед чимось конкретним. Те, чого боїться страх, є саме «буття – у – світі». Страх – «основна настроєність» людського буття. Страх, як в основі своїй страх смерті, розкриває перед людиною нову перспективу – смерть. Буття до смерті є страхом.

Єдиний засіб вирватися зі сфери повсякденності і звернутися до самого себе – це подивитися в очі смерті, тій крайній межі, яка поставлена будь-якому людському існуванню.