Французький екзистенціалізм: Ж.-П. Сартр та А. Камю

Для Сартра термін існування, містить у собі два сполучених у ньому визначення: свідомість і заперечення. Свідомість тут потрібно розуміти як заперечення і самозаперечення. «Для-себе-буття» не є субстанцією, воно є залежною перемінною стосовно його існування як перманентного самозаперечення.

«Для-себе-буття» є динамічним та діалектичним. Сартр ставить за мету зрозуміти заперечення як внутрішню структуру духовного буття. При цьому для нього характерне емоційно-волюнтаристське трактування негативності. Це поняття перетворюється в нього на прагнення, тяжіння, потяг, набуваючи яскравого емоційного забарвлення. Категоріальний аналіз заперечення побудований у Сартра на т. зв. «негативних» моментах: відсутності, неприязні, відразі, жалю, розпачу, тривозі, неспокої тощо, тобто на емоційно-антропологічних аспектах суб’єктивності.

У Сартра завжди йде мова про неповторну індивідуальність, про людську одиничність. Поняття самозаперечення підводить до самої середини сартрівського екзистенціалізму – філософії свободи.

Людське існування є суспільним запереченням. Тому, мабуть, свобода – це ядро усієї антропології Сартра, стосовно до якої його онтологія є лише допоміжною будівельною спорудою. У його концепції свободи – ключ до всього його світогляду, як вираженого в теоретичних побудовах, так і в практичних висновках.

Свобода трактується Сартром у дусі повного індетермінізму. Вона ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, виражає метафізичний розрив з необхідністю, не терпить ні причини, ні основи. Вона не визначається можливістю людини діяти у відповідності з тим, чим вона є, бо сама її свобода є вибором свого буття: людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Сучасне, згідно із Сартром, не знаходиться в закономірному зв’язку з минулим, а майбутнє - із сучасним. Свобода – це розрив каузальної залежності, причинної обумовленості, вона утворює «дірку в бутті». Людина є вільною, незалежна від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Уже саме прагнення, саме завдання, сам вибір мети достатні для утвердження її свободи. Свобода – не результат дії, не досягнення; вона міститься в самому прагненні. Ніякі об’єктивні обставини не можуть позбавити людину свободи. Свобода виявляється в можливості вибирати своє становлення до певної ситуації, а критерієм свободи виступає майбутнє, яке проектується свідомістю. Свобода забезпечена лише вибором мети і не має потреби в її досягненні. Усі бар’єри, усі кордони падають, знищувані усвідомленням моєї свободи. Це твердження Сартра – уже волюнтаризм. У нього Сама свобода перетворюється на необхідність. Від неї нікуди не дінешся – вона невід’ємна від свідомості, бо людині дано бути вільною. Свобода перетворюється на невідворотний фатум. Тому філософія свободи – це фаталізм свободи, яка стає тотальним відчуженням людини.

Вчення про людську свободу визначає характер етики Сартра. Відкидаючи віру в бога, він приходить до атеїстичної етичної концепції. В основі моралі, на його думку, лежить усе те ж вільне волевиявлення особи. Якщо бога немає, то ми не можемо посилатися на якісь цінності, що узаконюють нашу поведінку. Таким чином, у широкій сфері цінностей ми не знаходимо ніяких виправдань позаду і ніяких нагород попереду. Ми залишаємося самотніми. На думку Сартра, людина – це єдине джерело, критерій і мета моралі. Кожна окрема людина – «Я». Моральні цінності, як усі цінності взагалі, не мають об’єктивного критерію. Особиста свобода є єдиною основою цінностей. Буття цінностей тримається на конкретній людині. Основоположним критерієм моралі філософ висуває «автентичність», тобто відповідальність свідомості людини перед її власного, реального свідомістю. Саме це звучить у категоричному імперативі Сартра: користуючись своєю свободою, будь самим собою. Послідовне проведення філософії свободи виводить людину «по той бік добра і зла», створює теоретичну платформу для аморалізму. Мораль Сартра проповідує один єдиний обов’язок – готовність відповідати за все. І якщо за все прийде розплата, то чи не все одно, що робити і як діяти. Отже, всі ми підсудні, а зазначить – винні.

Сартр розглядає суспільні явища як «практичні ансамблі», «серії» і «групи» людей, виходячи при цьому з певного розуміння структури цих ансамблів і тим самим – з певного поняття відносин, що утворюють ці структури. Для Сартра «відношення» – це відношення «Я» як суб’єкта до себе, до інших «Я» і до навколишнього середовища; це відношення, які зв’язують його через внутрішнє із внутрішнім інших. Вони можуть бути двосторонніми, тристоронніми, але серцевина їх завжди, по-перше, суб’єктивна і, по-друге, індивідуалістична: особа первинна, а система суспільних відносин, бо вторинна – вона зводиться до міжіндивідуальних відносин. Сартр пише, що відкриття, зроблені ним у ході діалектичного досвіду, полягає в тому, що взаємність, опосередкована третім, а потім і групою, утворює первинну структуру суспільства.

Альбер Камю, незважаючи на отриману філософську освіту, не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником, драматургом, романістом, новелістом, ессеїстом, втілюючи своє світовідчуття в художню форму. В А. Камю філософське вчення повністю реалізовується в емоційно-класичних художніх, символічних образах. Межа між філософією і мистецтвом у нього стирається, і він бачить у мистецтві засіб самовираження екзистенційної свідомості.

На доводи розуму він відповідав апеляцією до почуттів, переживань, інстинктів, потягів. До його власне філософських творів можна віднести «Міф про Сізіфа» (1943) і «Бунтуючу людину» (1951).

Його світогляд радикально-ірраціоналістичний. За його переконанням, увесь світ, усе суще не має сенсу, а сама дійсність нерозумна й алогічна. Він стверджує, що ми можемо відкинути усе на світі, окрім цього хаосу, тобто у світі панує лише випадковість. Завдання полягає в тому, щоб зрозуміти усі наслідки цього вселенського абсурду. Абсурд – ось ключ Камю до всієї філософської проблематики. Це – стрижень буття і мислення, єдине можливе керівництво до життєдіяльності.

Камю засуджує науково-орієнтовану філософію як споглядальну, з презирством ставиться до наукових відкриттів. Усі міркування він зосереджує на етичних темах, і тут його ірраціоналізм впадає у глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» розпочинається словами про те, що є лише одна спарвді серйозна філософська проблема: проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії. Спробою розв’язати цю проблему пронизані усі його твори. Приреченість людини її смертна доля, трагізм існування, відчуженість від вселенського хаосу - лейтмотив усієї його творчості. Для Камю двадцяте століття – століття страху. Він ототожнює саму сутність з абсурдом «нещасної свідомості». Для нього абсурд фундаментальна філософська категорія. На його думку, абсурд – це єдина реальність. Він рішуче відкидає віру в бога як необґрунтований, утопічний самообман, несумісний з абсурдом усього існуючого. Усвідомлення існування, яке не має сенсу, перетворює нашу свідомість на «нещасну», перетворює основне питання філософії на таку дилему: якщо ми впевнені у своїй безнадійності, нам слід поводити себе так, немовби ми все ж таки на щось сподіваємося, або ж покінчити із собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що світ не має значення, здобуває свободу. А здобути свободу можна лише бунтуючи проти вселенського абсурду. Бунт і свобода – нероздільні. Свобода – це вища моральна цінність і притаманна людині як потреба самовияву особистості. Справді, вільна людина, згідно з Камю, це та, яка, приймаючи смерть, разом із тим приймає і всі її наслідки – тобто, повалення усіх моральних цінностей.