Кіммерійці

З кінця ІІ тис. – на початку І тис. до н.е. на території України поселився народ Східної Європи ім’я якого відоме. Це були кіммерійці. Найдавніша згадка про нього міститься у «Одіссеї» Гомера, де він, оповідаючи про північне узбережжя Чорного моря, називає його землею «людей кіммерійських». Пишуть про кіммерійців такі відомі античні автори, як Геродот, Стробон, Каллімах. Походження кіммерійців остаточно не з’ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця ІІ тисячоліття до н.е. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. Їхня культура – продовження трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства.

У розпорядженні дослідників є кількасот пам’яток про них. Могили кіммерійських царів знайдені над Дністром. Пам’яткою про них залишилася й назва Керченської протоки – Боспор Кіммерійський.

Кіммерійці були першим народом в Україні, хто перейшов від осілого до кочового скотарства. Провідну роль у цій галузі господарства відігравало конярство. Воно не лише давало можливість швидко пересуватися воїнам і пастухам, але й забезпечували кіммерійців значною частиною продуктів харчування. Цей народ у давнину називали кобилодойцями, через споживання кобилячого молока.

Велике значення у житті кіммерійців мала війна. Їх походи в Персію та Малу Азію відкривали широкі можливості не лише для здобуття продуктів землеробства, а й предметів озброєння. Для кіммерійців головною і найбільш характерною зброєю були залізні кинджали і мечі з хрестовидними рукоятками. Найбільш ранні з них мають бронзові рукоятки, тоді як більш пізні – цільнозалізні.

Проте кіммерійці не лише запозичували елементи матеріальної культури у інших народів, а й самі сприяли поширенню серед сусідів кіммерійських зразків зброї та кінського спорядження. Кіммерійці першими принесли в Україну бронзові вироби.

У військовому відношенні вони перебували на стадії розвитку, яку прийнято називати військовою демократією. Влада в суспільстві належала народу, представленому т.зв. «народними зборами», що було ознакою демократії.

Військовою ця демократія була тому, що війна і організація для війни стали регулярними функціями народного життя. Війни, які велись і для того, щоб розширити територію, і для грабування, і для захисту своїх територій, були постійним промислом, головним засобом і способом життя цих племен.

Проведенні археологічні розкопки свідчать, що в кіммерійському суспільстві почалася ліквідація первіснообщинних відносин. Воно стояло на порозі класоутворення. Вони були першим народом в Україні, який мав царів, що вийшли з племінних ватажків. Життя і еволюція кіммерійців були перервані на початку VII ст. до н.е. – наступом скіфів.

Скіфи

Наступна генерація племен – скіфи, які в другій половині VII століття до н.е. вторглися зі сходу в Північне Причорномор’я. Давньогрецький автор – «батько історії» Геродот розповідає, що серед кіммерійців розпочалася боротьба між тими, хто бажав залишитися, і тими, хто вважав за потрібне втікати.

Кіммерійські царі були вбиті народом та поховані в кургані десь поблизу Тіраса (грецька назва Дністра). Кіммерійці втікають до Малої Азії, де втручаються у війни між різними державами. В середині VII ст. до н.е. кіммерійці заволоділи Лідійським царством, але незабаром були розбиті і зовсім зникли з історичної сцени.

Що до скіфів, то заселяючи зону між Доном і Дунаєм, вони створили одне з перших на терені України велике політичне об’єднання. Перша держава склалася у скіфів близько VI ст. до н.е. До неї входили різні за походженням народи. У цей час Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але підпорядковувалося головному царству, цар якого був головним царем Скіфії. На чолі держави і війська стояв цар, влада якого була обмежена народними зборами.

Взагалі про скіфів ми знаємо більше, ніж про інші племена, завдяки їхньому контакту з греками, які в VII – VI ст. до н.е. по всьому Північному Причорномор’ю засновують грецькі колонії – своєрідні міста-держави.

Значний інтерес до скіфів виявляв і Геродот. Близько 450 р. до н.е. він побував в Скіфії і описав побут, звичаї, релігію, суспільний лад скіфів у своїх «Історіях». Геродот поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена царських скіфів і скіфів-кочовників, які жили в над чорноморських та азовських степах, становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами.

Скіфська держава мала сильну військову організацію. До створення держави ядром війська було кінне ополчення, а згодом – кінна дружина з числа знатних скіфів, що добре володіли мистецтвом їзди на конях і стрільби з лука. Крім кінноти в війську скіфів була також і піхота.

В першій половині VII ст. до н.е. скіфи завоювали Мідію, Сірію, Палестину і панували в Передній Азії, але на початку VI ст. до н.е. були витіснені звідти мідійцями.

У 514 (513) р. до н.е. скіфи зіткнулись з самим могутнім із своїх ворогів, під владою якого були об’єднані великі території Передньої Азії до Індії – персами. На чолі Перського війська стояв Дарій. Він провів велику підготовчу роботу по організації вторгнення і мобілізував значні сили.

За словами Геродота, військо Дарія налічувало близько 700 тис. людей і 600 кораблів. Скіфам було відомо про дії Дарія. Їм також була відома кількість війська, що вторглась в їхню країну. Розуміючи, що їм важко буде побороти інтервента у відкритому бою, скіфи прийняли інше рішення щодо тактики ведення війни.

Скіфи розділили свої сили на три частини, приступили до захисту своєї держави, вибравши тактику партизанської війни. Вони уникали рішучих боїв, заманювали ворога в глибину своєї території, постійно нападали на його комунікації і знищували невеликі підрозділи.

Далі події розвивалися так. Ті скіфські загони, що залишались на місці, продовжували боротьбу, нападаючи на окремі перські підрозділи, що виходили з табору на пошуки провіанту. Геродот відмічає, що скіфи, володіючи першокласною кіннотою, завжди змушували тікати перську кінноту. Але у персів була чудова регулярна піхота, з якою скіфська піхота не могла мірятись і уникала боїв. Був ще один досить несподіваний фактор, якийнерідко заважав скіфам успішно закінчувати операції і дуже допомагав персам. Це, як не дивно, був крик ослів і вигляд мулів, якібули у війську Дарія. Цих тварин в Скіфії не водилось. Скіфські коні, які тільки чули і бачили їх, лякалися і зпереполохом тікали. Така дрібничка дуже впливала на війну.

І все ж, постійні напади скіфів вдень і вночі на персів, порушення перських комунікацій, всі прийоми, характерні для партизанської війни і особливо дієві в умовах степу, де немає населених пунктів, примусили Дарія прийти до висновку про скоріший відхід із Скіфії.

Геродот розповідає легенду, пов'язану з припиненням війни. Коли Дарій опинився в скрутному становищі, скіфські царі відправили до нього посла з подарунками: птицею, мишею, жабою і п'ятьма стрілами. Перси повинні були визначити значення для цих подарунків. Дарій думав так: скіфи віддавались йому з землею і водою. Він пояснював це тим, щомиша живе у землі і їсть ту ж поживу, що і людина, жаба живе у воді, птах найбільш подібний до коня, стріли означають, що скіфи передають персам свою військову силу.

Протилежна цій думці була думка Гобрія, перського воєначальника. Він так пояснював значення подарунків: "Якщо ви, перси, не станете птахами й не полетите в небо, або не станете мишами й не сховаєтесь під землею, або жабами й не скочите в болото, то не повернетесь назад, а загинете від цих стріл". Це тлумачення, очевидно, відповідало задумці скіфів.

Розповідає Геродот і про такий випадок. Відправивши згадані подарунки, скіфи вишикували своє військо в бойовий лад для рішучої битви із знесиленим перським військом. В цей час перед їх строєм пробіг заєць і скіфи з криками кинулись його переслідувати. Дізнавшись про цей випадок, Дарій сказав до своїх співрозмовників: "Ті люди насцілком зневажають. Тепер бачу, що Гобрій правильно говорив про скіфські дари". Цей випадок дуже вразив Дарія, він зробив остаточний висновок, що потрібно якомога скоріше покинути Скіфію.

Так безславно закінчився похід Дарія, провалилось задумане ним підкорення Скіфії. Ця перемога увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Успішні походи здійснювались ними також на Сирію та Єгипет.

Свого розквіту скіфська держава досягла в IV ст. до н.е., коли вона стала Великою Скіфією за царя Атея. Він карбував свою монету, вів успішні війни з Македонією за вплив у Північно-Західному Надчорномор’ї.

Античні історики Геродот, Ксенофонт, Старбон, Йосип Флавій, Овілій, Тацит залишили нам яскраві і разом з тим докладні відомості про Скіфів і їхнє військо.

І перше, що завжди відмічали греки і римляни - це неперевершені якості скіфської кінноти.

"Та й як такому народові бути переможеним, де кожен – кінний лучник", - пише про скіфів Геродот. Кіннота в головній своїй масі була легкоозброєною і високо мобільною. Характерний набір озброєння рядового скіфського воїна включав в себе один-два списи, пару метальних дротиків і головну його зброю - лук і стріли з бронзовими наконечниками. Саме ці предмети знаходять археологи майже в кожній скіфській могилі.

Висновок про важливість лука і стріли для скіфського воїна можна зробити хоч би з того, що в похованнях зустрічаються кілька десятків типів наконечників стріл.

Особливу увагу привертають мідні наконечники з зазубриною. Стрілу з таким наконечником практично неможливо вийняти з рани, можна тільки вийняти древко, а сам наконечник залишається.

Це рано чи пізно викликало окислення міді, що невідворотно вело до смерті. Тому навіть легке поранення такою стрілою було смертельним. Найбільш боєздатну, ударну силу скіфської кінноти складали важко озброєні вершники. Археологічні матеріали дають нам можливість з точністю відтворити зовнішній вигляд цих степових лицарів.

Скіфи створили найбільш раціональний і надійний для того часу вид захисного спорудження для вершника – панцир з залізної луски (чашуйчатий). Дослідженнями істориків встановлено, що він був запозичений скіфами у ассірійців або мідійців під час попередньо азіатських походів у VII ст. до н.е., але настільки вдосконалений скіфами, що на думку багатьох дослідників, скіфів можна вважати, без перебільшення, його винахідниками. Конструкція цього захисту була така: на шкіряну або матерчату основу рядами нашивалось залізо, рідше мідна луска, таким чином, що кожна з лущинок перекривало 1/3 частину сусідньої, а кожен горизонтальний ряд лущинок трошки перекривав нижній ряд. Таким способом, виходив майже ідеальний по своїм характеристикам захист для кіннотника: гнучкий, міцний, надійний, хіба що дещо важкуватий.

Захищені самі з голови до ніг, скіфи не забували про захист і свого коня. Міцні, низькорослі коні скіфів були захищені широкими бронзовими, а інколи і золотими налобниками, груди їх захищали шкіряні або войлочні нагрудники, посилені мідними бляхами.

Тактика скіфської кінноти. Важкоозброєні вершники займали місце в центрі бойових порядків скіфських військ і на повному скаку таранили противника. Легка кіннота оточувала його і рукопашний бій завершував справу.

Піхота. В незначній кількості у скіфів була також піхота. Але про неї дійшло дуже мало відомостей. З впевненістю можна сказати тільки те, що вона виникла у скіфів для успішної боротьби з грецькою фалангою і облоги міст. Сама грецька фаланга мала на скіфську піхоту найбільший вплив.

На рубежі IV – III ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської держави. На більшості її території з’являються нові войовничі кочові племена сарматів.

Сармати

Дослідженнями з’ясовано, що сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах у ІІІ ст. до н.е., звідки вони розселялися аж до Дунаю та підгір’їв Кавказу. Жоден народ у стародавньому світі не займав такої великої території. У ІІ – І ст. до н.е. сармати займали і українські степи. У І ст. до н.е. сармати почали переходити Дніпро і нападати на землеробів Середнього Подніпров’я – племена зарубинецької культури. Ця культура вважається найдавнішою слов’янською культурою. На рубежі нашої ери сарматські племена освоюють степи між Доном і Дніпром, доходять до Південного Бугу. Геродот розповідав легенду, за якою сармати походять від амазонок. Не дивно, що античні автори називають сарматів тими, що були керовані жінками. Відомі імена цариць цих племен: Томирис, Амагу та інші. Жінки їздили верхи, добре володіли зброєю. Вони вступали в шлюб, лише після того, як знищать першого ворога. Слід відмітити, що сармати у військовій справі досягли великих досягнень. Римський історик Тацит відмічав, що коли з’являються сармати своїми кінними загонами, то вже ніякі сили не можуть чинити їм опору.

Як і в скіфському, так і в сарматському війську головну роль відігравала кіннота. Це була в основному лавина легкоозброєних вершників.

На відміну від скіфів, в могилах сарматських воїнів знаходять менше метальних списів, але більше мечів. Все ж справжню славу сарматам принесли так звані катафрантарії – важні кіннотники. Важка кіннота катафрантаріїв стає головною бойовою силою східних держав.

Тактика сарматів. Відмінною особливістю сарматського катафрактарія була його наступальна зброя - довгий спис, меч й аркан. Ощетинившись списами, загін катафрактаріїв на стрімкому галопі врізався в стрій противника, наносив головний удар, потім рубка мечами, в яку активно включалась легка кіннота, довершувала бій. При цьому сармати використовували різні маневри і військову хитрість, відступ від головних правил ведення війни, фактор раптовості.

На зміну сарматам приходять в ІІ ст. н.е. роксолани чи алани. Вони були, як і сармати, кочівниками.

В кінці ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. з’являється плем’я готів, яке сиділо на Півночі, між Одрою і Віслою. Воно перейшло через Полісся і в ІІІ ст. н.е. розселилося на території України від Дністра до Дунаю, аж до Карпат. Готи створили державу з центром у м. Данпарштад. Відоме ім’я їх короля – Германариха. Вони нападали на римські провінції. У 251 р. в бою з готами поліг римський імператор Дарій. У 271 р. римляни змушені були уступити готам свою провінцію Дакію – теперішню Румунію.

В середині IV ст. н.е. зі сходу на українські землі починається рух гунів, народу тюрко-фінно-монгольського походження. Вони потіснили готів за Дунай. Лише невелика їх частина залишилася в Криму і Тамані. До речі, деякі історики вважають, що готи заснували в Криму колонію Таматарху, відому під час Київської Русі як Тмутаракань, про яку йде мова в "Слові о полку Ігоревім". Проте гуни довго не затримувались на сучасних українських землях і в половині V ст. н.е. під проводом царя Аттіли рушили на Захід.

Всі вищезгадані свідчення підтверджують те, що ще в античні часи на українських землях військова справа набула досить високого рівня розвитку в тогочасному світі.

Наші далекі предки, хоч і були жорстокими до ворогів, все ж заклали багато позитивних військових традицій, які передавались з покоління поколінню. До них належать такі, як відданість дружбі, взаємопідтримка в бою, готовність то самопожертви в відстоюванні своєї землі, стійкість і витривалість. Ці риси в значній мірі були характерні і для давніх слов'ян, про військову організацію яких мова піде в подальшому.