РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГРУПОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В РІЗНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

1.1 Історичні умови виникнення групової соціальної роботи

Суспільне виз­нання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі та підтримці передувало виникненню соціальної роботи як фаху. У передісторії соціальної роботи визначають по­слідовні етапи: від первіснообщинних і родових форм до церковно-монастирської допомоги; потім — зародження державних і громадсь­ких підходів; наукова філантропія, пов'язана із усвідомленим прагненням добровольців створити науково-теоретичну та ціннісну базу своєї діяль­ності .

Прояви суспільної допомоги фахівці виявляють на основі антропологічних досліджень у Вавілоні, Давньому Єгипті, Давньому Китаї, Греції та Римі. Наприклад, у Давньому Єгипті (2700-2200 рр. до н.е.) турбо­ти про членів суспільства належала до прерогатив держави, зацікавле­ної в підтримці життєвого рівня людей, зайнятих на суспільних роботах будівництві каналів, пірамід, гробниць і храмів. Для реалізації цих завдань давньоєгипетська держава застосовувала методи централізованого планування виробництва і розподілу продуктів харчування се­ред різних регіонів, а також певну міграційну політику.

У грецькому, а потім у римському античному суспільствах допомога бідним виступала скоріше засобом урегулювання проблем політичного характеру, часто використовувалась у передвиборчий період і мала праг­матичний характер.

Становлення суспільної допомоги часто пов'язують з іудейськими та християнськими традиціями, які ґрунтуються на переконанні, що світ тримається на добрих справах. В іудейському суспільству було створено систему підтримки, засновану на альтруїзмі, любові до ближнього, ідеї взаємодопомоги («Всі євреї відповідальні один за одного»). Послідов­ники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси, джерелами по­повнення яких були податки на членів общин, пожертви, спадщини, заповіти на благодійність, штрафи, орендна плата за користування май­ном общини. Зібрані кошти йшли на підтримку бідних, які перебували на обліку в таких касах, а також на викуп полонених, створення спеціальних їдалень для бідних.

Слід зазначити, що ідеологія перших християнських общин на зміну вимогам закону і громадянським традиціям приносить духовність. Перші християни вкла­дали в поняття «милосердя» зміст прощення і діяльної любові. Кожна община виступала як окремий орган піклування, що через своїх членів організовував відвідування і допомогу вдома для убогих і хворих. Переслідувані римською владою, перші християнські общини збирали гроші на допомогу хворим та ув'язненим. Служіння людині сприйма­лось як служіння Богу.

У подальшому кількість прихильників християнства, в тому числі серед імущих верств населення, зростала. Змінювалося і ставлення з боку пра­вителів Римської імперії. Общини об'єдналися в єдину організацію — церкву, яка управлялася єпископами, котрі на своїх зібраннях вирішу­вали не тільки внутрішньоцерковні справи, а й питання допомоги тим, хто цього потребував.

На території України відлік розвитку суспільної допомоги та благодійності розпочинають із періоду Київської Русі чи навіть допаганських часів. Фахівці наголошують, що архаїчна форма допомоги у слов'ян формувались як відчуття «належності до цілого» — людської спільноти, природи, кос­мосу. Побудована на цих принципах допомога і взаємодопомога мала культові, общинно-родові та господарські форми. Общинно-родова підтримка виявлялась у виділенні землі, приймацтві, призначенні «гро­мадських» родичів, піклуванні про «вихованців», «годованців», вдів інших. Господарські форми допомоги (толоки, складчини, супряга) надавалися в екстремальних ситуаціях — пожежах, повенях, втраті ху­доби тощо.

Прийняття християнства на Русі мало значний вплив на практику підтримки вразливих груп населення. Серед головних форм суспіль­ної допомоги того часу можна називати княже піклування; церковно-монастирську та приходську допомогу; милостиню. При цьому допомо­га була справою окремих осіб, сповнених ідеями християнської моралі, і не передбачалася як державний обов'язок.

У середні віки суспільну допомогу здебільшого надавали церковні Організації, причому відбувався поступовий відхід від монастирських форм допомоги до приходських, які передбачали надання матеріальної допомоги і позик нужденним членам громади, а також виховання і перевиховання.

Кінець XVII – початок XVIII століття був відзначений виникненням Ліберально-демократичного напряму політичної думки, у витоках якого стояв англієць Джон Локк. Його основні ідеї полягали в тому, що мета Держави — захищати та зберігати власність членів суспільства, їхню безпеку, основні права людини, її особисті інтереси та індивідуальні свободи .

У XVIII столітті в Російській імперії почала створюватися система суспільної опіки, яка означала перехід до державної системи піклуван­ні про бідних і немічних. З XIX століття функціонують богодільні не тільки при монастирях, а й як установи приказів суспільної опіки, розра­ховані на людей усіх суспільних верств, які не мали родичів для матер­іальної підтримки і забезпечення (злиденні, каліки, люди похилого віку, вдови, невиліковно хворі, душевнохворі). Одночасно вони виконували функції пенітенціарійних закладів для певних груп засуджених: скалічених волоцюг, нездатних іти за етапом у Сибір; жінок з немовлятами, висланих на поселення; скалічених вояків арештантських рот; осіб, поз­бавлених духовного сану. Крім цього, в Україні, як і в інших Європейських країнах, виникали так звані «робітні будинки» («будин­ки працелюбства»), що здійснювали примусове трудове виховання та перевиховання представників окремих груп населення шляхом падання роботи та притулку.

В епоху Просвітництва було створено філософське підґрунтя для нових поглядів на тих, хто досяг менше успіхів у житті («невдах»). Згідно з ними причина бідності була у схильності до пияцтва, неуцтві чи браку моральної волі. Тому зміни могли наступити не після надання матеріальної допомоги, а завдяки переконанню та дружньому впливу. Наголос на людських слабкостях став тією концептуальною основою, на якій і донині ґрунтується практика фахової соціальної роботи.

Наприкінці XIX століття на зміну теологічному і суспільно-благодійному підходах до надання соціальної допомоги формується правовий підхід. Ухвалюються закони, що започатковують розвиток держав­ної системи соціального забезпечення, виникає державно-муніципальне навчання тощо. Одночасно розвиваються профспілки та каси взаємодо­помоги, на яких спирається система соціального страхування. Саме до цього часу більшість дослідників відносить і професіоналізацію соціаль­ної роботи. Таким чином, на зміну благодійності з її класовими погля­дами на проблеми бідності прийшла ідея створення державної системі; соціального забезпечення як інструменту реалізації соціальної політики, орієнтованої на визнання загальних прав людини.

Метод групової соціальної роботи почали застосовувати наприкін­ці XIX ст., коли в більшості країн Європи і в Російській імперії стали поширеними будинки працелюбності, притулки та гурто­житки, які створювали благодійні та релігійні організації. Співро­бітники цих закладів стали першими практиками соціальної ро­боти з групою.

У статусі окремого методу групова соціальна робота починає розвиватися з 30-х років XX ст. Група розглядається як об'єднання людей, які мають спільні проблеми — "сидять в одному човні". Ха­рактерно, що ці проблеми призводять їх до ізоляції, і вони намага­ються об'єднатися в групи.

По суті, групова соціальна робота — це форма або метод роботи, який використовують із метою надання клієнту допомоги через пе­редавання групового досвіду для розвитку його фізичного і духовно­го потенціалу, формування соціальної поведінки. Невелика група осіб із близькими інтересами та загальними проблемами регулярно збирається і включається в діяльність для досягнення загальних ці­лей, якими можуть бути обмін інформацією, розвиток практичних або соціальних умінь, зміна ціннісних орієнтацій, перебудова соці­альної поведінки в позитивному напрямі.

Отже, соціальна групова робота, як і соціальна індивідуальна до­помога, орієнтована на індивіда і його зміни. Ці два методи відрізня­ються лише способом впливу: за допомогою групи або індивіда.

Слід зазначити, що домінуючий стан індивідуального та групо­вого методів роботи з клієнтами вже з 60-х років XX ст. виявився нестійким. Клієнтами соціальної роботи ставали групи населення, проблеми яких зумовлювалися середовищем проживання і обмеже­ними соціальними та економічними ресурсами. Вирішити їх у межах існуючих методів було неможливо. Тому в 60-х роках у США починає практикуватись общинна робота — ще один класичний метод.

Виникнення методу общинної роботи пов'язують зі створенням у 1884 р. англійським пастором Самуелем Барнетом у Лондоні Тойнбі-холлу. Щоб поліпшити умови життя бідняків, він разом зі своєю сім'єю і студентами переїхав в один із найбідніших кварталів столиці. Ця спроба знайшла підтримку серед багатьох прихильників гуманізму і особливо серед студентів університетів. Як волонтери вони селились у найбідніших міських районах Великобританії і ста­вали для населення помічниками у налагодженні їхньої освіти і куль­турної діяльності, а також здійсненні соціальних реформ.

Потім цю ідею було підхоплено і експортовано у США, де вона й утвердилась у практиці професійної діяльності. Один із найвідомі-ших Холл-Хаус заснувала Джейн Адаме у 1889 р. у Чикаго. Згодом роботу в общинах розгорнули представники благодійних організа­цій багатьох країн, які вбачали причину проблем клієнтів в соціаль­но-економічних і політичних умовах їх життя.

Загалом із огляду на соціальну роботу діяльність в общині роз­глядається як процес втручання з метою вирішення соціальних проб­лем, підвищення рівня надання послуг і соціально-політичного фун­кціонування членів общини. При цьому акцент робиться на роз'яс­нювальній роботі і на створенні структур, здатних розширити можливості общини.

Коло розглянутих класичних методів розширюється за рахунок інноваційних методів, особливо в останні десятиліття XX ст. у відпо­відь на загострення соціальних проблем. У результаті наукових дис­кусій у Нідерландах і Швеції в 70-х роках було розроблено психоло­гічні моделі та терапевтичні техніки, на базі яких пропонується до­повнити класичні методи новими: індивідуальною, сімейною та груповою терапією.[3]

1.2. Групова соціальна робота в США

Соціальна робота в США представляє собою досить складну систему, що включає в себе багато напрямків та різноманітних програм, направлених на надання соціальних послуг всім категоріям населення і на підвищення суспільного благополуччя в цілому.

Система соціальної роботи США характеризується високим рівнем розвитку як державних, так і недержавних соціальних послуг. Тому вивчення її особливостей і розгляд крізь призму соціально-економічних умов та моральних і культурних традицій українського суспільства є дуже корисним і важливим кроком на шляху до розвитку і удосконалення соціального забезпечення та захисту населення України. Тим більше, що, перш ніж набути сучасних форм, соціальна політика США пройшла довгий шлях становлення: від найпростішої допомоги бідним людям — до створення умов для максимальної реалізації інтелектуального, трудового творчого потенціалу населення, всебічного розвитку суспільства, підвищення конкурентоспроможності людей на ринку праці.

Сьогодні державна політика США щодо соціального захисту населення включає забезпечення гарантій в таких сферах, як пенсійне обслуговування, підтримка малозабезпечених верств населення, доступність медичних, освітніх, інформаційних послуг тощо.

Порівняно з Україною, США характеризуються надзвичайно розгалуженою мережею асоціацій, соціальних організацій та установ, які охоплюють величезну кількість людей.

Комплекс добровольчих клубів, благодійних об’єднань, громадських колективів представляють некомерційний сектор соціальної роботи, що на практиці активно і ефективно взаємодіє з державним і бізнес сектором. Це проявляється в фінансуванні державою спеціальних соціальних програм, матеріальній підтримці провідних американських компаній.

Розгляд особливостей державної організації соціальної роботи в США є досить вагомим кроком до удосконалення системи соціальної допомоги в Україні, адже американська модель соціальної роботи є більш злагодженою, досконалою і адаптованою до потреб суспільства, ніж українська, тому запозичення позитивних елементів досвіду США сприятиме підвищенню ефективності та значущості надання соціальних послуг в Україні

Першими країнами, де соціальна робота оформилась як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійну основу, вважа­ють Великобританію та США [16]. Хоча честь заснування першого на­вчального закладу, орієнтованого на соціальну роботу, належить групі голландських соціальних реформаторів, котрі 1899 року заснували На­вчальний інститут соціальної роботи [17], а Указом імператора Росії від 1897 року платні посади в благодійних організаціях і суспільній опіці прирівнювалися до державної служби, чим було закладено основи фа­хової опіки [118].

Як пише російський науковець Олександр Соловйов, соціальна ро­бота у Великобританії народилася «в XIX столітті у формі філантропіч­ного руху. 1869 року було створено Товариство організованої благо­дійності, яке ставило собі за мету координацію різноманітних філантропічних ініціатив і підведення під них наукового підґрунтя. Спер­шу всю благодійну діяльність, спрямовану на боротьбу з бідністю, здійсню­вали волонтери (переважно жінки із забезпечених родин). Однак не­вдовзі стало зрозуміло, що успішна діяльність такого роду потребує спеціальної підготовки. Поступово ідея благодійності як добровільної діяльності трансформувалася систематично організовану фахову допо­могу нужденним [119].

Історичний зв'язок з традиціями благодійності обумовив порівняно повільний розвиток професії соціального працівника у Великобританії, Німеччині та інших європейських країнах. Спеціальні відділення для підготовки соціальних працівників стали масово відкриватися в уні­верситетах лише у 1950-х, хоча, як зазначалося раніше, вже на почат­ку століття діяло кілька закладів для навчання фахівців соціальної сфери. Отже, остаточне організаційне оформлення соціальної роботи у Великобританії як особливої фахової спільноти відбулося на початку 1950-х років.

У США соціальна робота виникла пізніше і спочатку відчувала сильнийвплив британських традицій. Наприкінці XIX століття на зміну «дружнім візитерам» благодійних організацій прийшли оплачувані служ­бовці, від котрих очікували особливих навичок і майстерності, виникли Клуби соціальної роботи в громаді, почали створюватися галузеві фа­хові асоціації, що відбивало зростання спеціалізації всередині фаху [20]. 1917 року була заснована перша американська національна громадська Організація соціальної роботи, однак її членом за бажанням міг стати Кожен. 1921 року Національна конференція благодійності та виправ­лення перетворилася на Американську асоціацію соціальних працівників, котрі активно діяли у сфері охорони родин і дітей, у системі охорони цоров'я та освіти (згодом — Національну асоціацію соціальних працівників),для членства в якій потрібно мати чотирирічний досвід роботи або академічну і фахову підготовку.

Паралельно розвивалося навчання соціальних працівників. Наприкінці першої світової війни у США діяли 17 шкіл соціальної роботи. 1919 року представники домовилися про стандартизацію програм навчання. На базі цієї групи виникла Асоціація професійних шкіл соціальної роботи, а згодом — Рада з навчання соціальній роботі [21].

Засвоєння емпіричного методу, який використовували у природничих науках, став стимулом для соціальних наук і представників нового фаху,які прагнули не називати себе філантропами, а дотримуватися певних наукових підходів.

3 ініціативи Мері Річмонд (1861-1928) 1898 року в США відкрито першунаціональну школу прикладної філантропії (сьогодні — факультет соціальної роботи Колумбійського університету [22]. Мері Річмонд — фундатор запронованого нею 1908 року методу case-work (індивідуалізованої соціальної допомоги). Цей метод полягає у визначенні індивідуального діагнозу з оцінкою оточення бідняка, котрий стає клієнтом. Індивіди мають власні цілі і волю, вони не прилаштовані відігравати пасивну роль у цьому світі, а тому завдання соціальних працівників полягає у пошуку ресурсів усередині самої людини [23]. Завдяки її зусиллям та зусиллям інших увагу стали зосереджувати не на мораліза­торстві, а на виробленні раціональної стратегії втручання.

Розвиток цього напряму професійної діяльності у 1930-х роках поси­лився становленням психоаналітичної теорії як основи для визначення проблем людини. Школа діагнозу пов'язує таким чином соціальні про­блеми з пороками індивідуальних відхилень, які детально описані Зиґмундом Фрейдом [24]. Разом із тим частина американських вчених висловлює критичні думки стосовно наслідків долучений соціальної роботи до психоаналізу, вважаючи, що це призвело до «появи клінічної номенклатури, клінічної діагностики, орієнтації на медичну модель» [25]. До речі, й донині в США продовжує домінувати медична модель у наданні соціальних послуг, чимало соціальних працівників посідають посади терапевтів, існує спеціалізація клінічної соціальної роботи.

Альтернативний фаховий підхід виходить із того, що причини соці­альних проблем полягають не у внутрішньому світі людини, а суспільстві, і пов'язані з процесами суспільних перетворень. Представниця цього підходу Джейн Адамс (1860-1935) брала участь у діяльності професій­ної благодійної організації — Гільдії сусідів (поселенців), заснованої 1886 року в Нью-Йорку. Ключова ідея руху поселенців полягала у виз­нанні того, що бідність і нещастя людей обумовлені соціальним середо­вищем, яке необхідно змінювати [26].

Ще однією фундаторкою фахової соціальної роботи вважають Алісе Саломон (1872-1948), котра відстоювала необхідність належної практи­ки, а також широкої програми підготовки соціальних працівників, яка б передбачала вивчення дисциплін психологічного, медичного, педаго­гічного і правового спрямування. Після створення 1925 року Німецької академії жіночої соціальної і педагогічної роботи Алісе Саломон разом із соратницями працювала над науковими дослідженнями у сфері соці­альної роботи, підготовкою викладацьких та керівних кадрів, підви­щенням їхньої кваліфікації [27].

Отже, для США і для більшості європейських країн, особливо Ве­ликобританії, Нідерландів, Німеччини, властивим було протиборство різних концепцій і поглядів, ці ідеологічні конфлікти утруднювали про­цес становлення соціальної роботи. Для кіпця XIX – початку XX ст. характерним було й те, що на формування поглядів практиків соціаль­ної роботи впливав не тільки психоаналіз, а відразу кілька теорій: струк­туралізм, феноменологія, марксизм, позитивізм, які полягли в основі наукового обґрунтування соціальної роботи.

Соціальна робота поширювалася не тільки в США чи європейських країнах. 1920 року в Чилі відкрилася перша у Латинській Америці школа соціальної роботи, 1936 року було засновано Інститут соціальних наук в Індії, в цей же час організовують курси соціальної роботи в Єгипті [28]. її подальший розвиток пов'язують із розвитком технік інди­відуальної роботи, із поширенням профілактичної роботи та виникнен­ням роботи в громаді. Відбуваються зміни й у науковому підґрунті соці­альної роботи: набувають популярності ідеї постмодернізму та інтеракціонізму, які роблять наголос на існуванні множинності істин і побудові «Я» через взаємодію, а відтак визначальною стає діяльність клієнта.

Разом із тим у 1980-х роках почали впроваджуватися ринкові відносини у соціальну сферу: виникли комерційні соціальні служби, недер­жавні соціальні організації, що працювали за контрактом із муніци­пальними службами.

У 1990-х британські лейбористи висунули концепцію „Третього шляху”, згідно з якою держава розглядається як сила, що захищає ефективні громади та волонтерські організації, заохочуючи їхнє зростання з тим, аби вони самі розв'язували існуючі соціальні проблеми. Ця теоретична платформа стає концептуальною основою для формування вихідних засад соціальної політики багатьох країн і призвела до поширення фахового середовища відчуття депрофесіоналізації соціальної роботи. їм не менше, історія соціальної роботи у Великобританії та США демонструє невпинне зростання кількості фахових соціальних працівників, внутрішню диференціацію фаху й певну інтеграцію його методів.