Методи залучення кредитних коштів

ТЕМА 10: ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ. ДЕРЖАВНИЙ БОРГ

Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація

Державний кредит — це сукупність економічних відно­син, що виникають між державою та фізичними або юридич­ними особами (фінансово-кредитними установами, корпораці­ями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими орга­нізаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додат­кових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах поворотності, строковості та платності, у процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, у яких дер­жава може виступати як позичальник, кредитор або гарант.

За економічною суттю державний кредит — це форма вто­ринного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Метою запозичення коштів може бути:

— покриття бюджетного дефіциту;

— регулювання грошового обігу;

— залучення коштів для інвестиційних програм тощо.

Отже, державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджет­ним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти.

Державний кредит виконує такі основні функції:

— фіскальну — сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих та децентралізованих фондів держави;

— регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою опе­рацій на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України), що впливає на пропо­зицію грошей і відповідно на позичковий процент.

Методи залучення кредитних коштів

Кредитний метод залучення коштів суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, яка втілена в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі, залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася.

По­датковий метод держава використовує для акумуляції внут­рішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внут­рішні, а й зовнішні джерела.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичаль­ник як юридично самостійні суб'єкти. Державний кредит є однією з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимча­сово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єд­нань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, як правило, зі сплатою встановленого процента. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а в ролі кредиторів — банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобов'язання.

З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути:

— Кабінет Міністрів України;

— органи влади Автономної Республіки Крим;

— органи місцевого самоврядування;

— Міністерство фінансів України (зокрема в особі Держав­ного Казначейства);

— Національний банк України.

З другого боку в державно-кредитні відносини вступають громадяни та суб'єкти господарювання.

Забезпеченням державного кредиту є все майно, що пере­буває у власності держави, але обсяг застави в кредитній угоді не вказується.

Державний кредит є таких видів:

— внутрішній, коли держава запозичує кошти у підпри­ємств і населення власної країни;

— зовнішній, коли держава робить запозичення на міжна­родному рівні.

Державний кредит може мати такі форми:

— державні запозичення;

— мобілізація коштів через систему ощадних установ;

— використання коштів позикового фонду.

Державні запозичення є основною формою державного кредиту, коли держава виступає як позичальник. Державні запозичення характеризуються тим, що тимчасово вільні гро­шові кошти населення і суб'єктів господарювання залучають­ся до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випус­ку і реалізації державних цінних паперів. Державні запози­чення можуть оформлюватися двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями).

Облігація — найбільш поширений вид цінних паперів, є борговим зобов'язанням дер­жави, за яким у встановлені строки повертається борг і спла­чується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номіналь­ну вартість — зазначену на ній суму боргу — і курсову (рин­кову) ціну, за якою вона продається і перепродається залеж­но від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації є курсовою різницею.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кре­диторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час продати облігації й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом. Юри­дичні та фізичні особи надають державі кредити шляхом купівлі облігацій державних позик та інших цінних паперів, які вона випускає.

Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер борго­вого зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджет­ного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від про­дажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціально обумовлені цілі, кош­ти від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямо­вуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають ре­алізації лише серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі.

Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляють­ся короткострокові позики (іноді середньострокові — казна­чейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові.

Класифікація запозичень:

1. Залежно від місця розміщення запозичень їх поділя­ють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних органі­зацій і фізичних інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві пози­ки.

Державні позики випускаються центральними органами влади та управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет.

Місцеві позики випускаються місцеви­ми органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування здійснюють запо­зичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середо­вища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена те­риторіальна громада.

3. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики.

Облігації (казначейські зобов'я­зання) ринкових позик вільно купуються, продаються і пере­продаються на ринку цінних паперів.

Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто власники не можуть їх перепродати.

4. Залежно від забезпеченостідержавні позики поділяють на заставні й беззаставні.

Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами.

Беззаставні не мають кон­кретного матеріального забезпечення. їх надійність визначаєть­ся авторитетом держави.

5. За ознакою утримувачів цінних паперів розрізняють такі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалі­зуються тільки серед юридичних осіб, і універсальні, тобто передбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юридичних осіб.

6. Відповідно до терміну погашення заборгованості розріз­няють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років), і,

7. За формою виплати доходу державні позики поділяють на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном).

За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердофіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, насам­перед від попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитись щороку, раз на півріччя, щоквартально.

При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у такому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації вигра­ли. Така система доцільна за незначних сум позики, що при­падають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

Процентно-виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах. Безпроцентні, або цільові, запозичення держава використовує для фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На сьогодні такий вид позик не застосовується.

Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папе­ри купуються з певною знижкою, а погашаються за номіналь­ною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах немає купонів, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

8. За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частина­ми.

Одноразова виплата передбачає отримання боргу на­прикінці терміну дії позики.

При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший — позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів дер­жави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи державні видатки зростатимуть.

9. За методом розміщення запозичення можуть бути доб­ровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою.

10. Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового по­гашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

11. За правовим оформленням розрізняють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супрово­джуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобі­лізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються підписанням угод, договорів.

Другою формою державного кредиту є мобілізація частини вкладів населення до державних запозичень через систе­му Ощадного банку, якщо банк належить до Державних уста­нов.

На відміну від першої форми державного кредиту, дер­жавних запозичень, коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома дійсного власника (населення) Аналогічно діють і комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів

Наступною формою державного кредиту є запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду Вона харак­теризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Казначейські позики як форма державного кредиту вира­жають відносини надання фінансової допомоги суб'єктам гос­подарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах поверненості строко-вості та платності.

Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом бан­ківського кредитування, оскільки на відміну від банків дер­жава надає фінансову допомогу на пільгових умовах за стро­ками і нормою процента, а також не має комерційних цілей, а є засобом підтримки важливих для економіки суб'єктів гос­подарювання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень та ви­плату процентів за ними, зробленими нижчестоящими органами влади й управління або окремими суб'єктами господарювання, то йдеться про умовний державний кредит — гарантовані запо­зичення. У такому разі держава виступає у ролі гаранта. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відпо­відальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит становить сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як у ролі позичальника, так і в ролі кредитора. Ці відно­сини набувають форми державних зовнішніх запозичень.

Зовнішні запозичення надаються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах поворотності, строковості та платності. їх надання здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами за ними вклю­чається до державного боргу країни.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватись як у грошовій, так і в товарній формі. Як правило, вони є середньо-або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються:

— у валюті країни-кредитора;

— у валюті країни-позичальника;

— у валюті третьої країни.

Погашення здійснюється товарними поставками або валю­тою за погодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах вста­новлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочку погашення позики на три — п'ять років з метою отримання максимально­го ефекту від її використання.