Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Допомога по безробіттю




Читайте также:
  1. Долікарська допомога потерпілому. Способи штучного дихання.
  2. Долікарська допомога при термічних впливах та хімічних опіках
  3. Долікарська допомога при шоку
  4. Допомога по безробіттю
  5. ДОПОМОГА ПРИ ВИВИХАХ І ПЕРЕЛОМАХ
  6. Допомога при отруєннях
  7. ДОПОМОГА ПРИ ПОРАНЕННЯХ
  8. Допомога при ураженні електричним струмом та блискавкою
  9. Невідкладна допомога потерпілим

Тема 2. ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ

План

1. Пенсійне забезпечення в країнах Західної Європи і його сучасне реформування.

2 Недержавні пенсійні фонди США

3. Державне і приватне медичне страхування

Лікарняні каси

Допомога по безробіттю

1. Пенсійне забезпечення в країнах Західної Європи і його сучасне реформування.

У більшості розвинутих держав світу пенсійне страхування складається з трьох видів: державне пенсійне страхування, пенсійне страхування підприємств — роботодавців, які створюють корпоративні пенсійні фонди, індивідуальне накопичення коштів у незалежних пенсійних фондах, страхових товариствах та інших фінансових організаціях.

Пенсійні фонди почали розвиватися порівняно недавно. Перший недержавний пенсійний фонд був створений у США в 1950 р. Сьогодні понад 40% працездатного населення США бере участь у пенсійних програмах. Активи пенсійних фондів цієї держави перевищують 4,7 трлн. дол., а виплачувані ними пенсії становлять майже третину щорічних пенсійних виплат.

У багатьох державах Європи переважають солідарні державні системи пенсійного страхування, які охоплюють практично всіх працівників і забезпечують основну частину їхніх пенсійних доходів. Однак демографічні зміни та економічні проблеми вплинули на необхідність реформування солідарних систем пенсійного страхування та розвитку недержавних пенсійних фондів.

Ефективність функціонування пенсійних фондів залежить від обсягу їх активів та від типу пенсійного плану (умов і порядку пенсійного забезпечення). Поширені два типи — пенсійний план з фіксованими розмірами виплат і пенсійний план з фіксованими розмірами внесків. Відповідно до плану з фіксованими пенсійними виплатами роботодавець зобов'язується виплачувати своїм працівникам наперед визначену пенсію в залежності від розміру останньої заробітної плати і трудового стажу роботи на підприємстві. Виплати можуть індексуватися відповідно до індексу вартості життя, однак у разі зміни місця роботи працівник може втратити свої пенсійні права. Компанія — спонсор пенсійного плану має боргові зобов'язання перед пенсіонерами, виконання яких є обов'язковим незалежно від ефективності управління фондом.



Наприкінці XX ст. значна частина традиційних пенсійних планів із фіксованими виплатами була трансформована у накопичувальні плани (програми) з фіксованими розмірами внесків.

Компанії зобов'язуються відраховувати визначені суми до пенсійного фонду від імені працівника на його особистий рахунок і виплачувати після досягнення пенсійного віку виплати, розмір яких залежатиме від накопиченої суми та ефективності інвестицій фонду. Допускаються додаткові внески зі сторони працівників. Пенсійний фонд із фіксованими внесками є фактично фондом заощаджень, що резервується підприємцями. Різновидом пенсійних планів із фіксованими внесками є плани пайової участі у прибутках, що передбачають відрахування до пенсійного фонду в розмірі, який залежить від рівня прибутку корпорації. На сьогодні індивідуальні накопичувальні рахунки з фіксованими внесками переважають у австралійській та чилійській пенсійних системах, запроваджуються у Канаді, Японії та Європі.

На початку 90-х рр. постсоціалістичним державам довелося вносити зміни до своїх пенсійних програм. Це було пов'язано з демографічними, економічними та політичними змінами. Чим кращим був економічний стан країни на початку перехідного періоду, тим більш захищеними виявилися пенсіонери. Всі країни були вимушені змінювати правила розрахунку та розміри пенсій. Вносилися зміни у пенсійний вік. Так, Молдова поступово підвищила пенсійний вік до 65 років для чоловіків і 60 — для жінок, Литва — до 62 і 60 років, Латвія — до 60 і 60 років, Естонія — до 63 і 63 років, Вірменія — до 65 і 63 років, Казахстан — до 63 і 58 років, Угорщина — 62 і 62 роки, Словенія — 65 і 60 років, Чехія — 62 і 61 рік. У Грузії обставини вимагали дуже різкого підвищення пенсійного віку до 65 років для чоловіків і 60 років для жінок.



Потребувала вирішення проблема фінансування дострокових (пільгових) пенсій. До проведення реформ такі пенсії виплачували пільговим категоріям громадян за рахунок перерозподілу пенсійних коштів. При проведенні багаторівневої пенсійної системи фінансування стали здійснювати за рахунок роботодавців через приватні пенсійні фонди третього рівня пенсійного забезпечення або за рахунок держави. Відбулися зміни у нарахуванні пенсійних виплат. Деякі держави почали запроваджувати добровільне приватне пенсійне страхування. Остаточна пенсія складалася з виплат «першого рівня» (з солідарної пенсійної системи) і виплат «другого рівня» (за рахунок нагромаджених коштів у приватних пенсійних фондах та отриманого інвестиційного доходу).

Найпоширеніші системи пенсійного страхування складаються з трьох рівнів: перший — обов'язковий солідарний; другий - обов'язковий нагромаджувальний; третій—добровільний нагромаджувальний. Перший і другий рівні є обов'язковими і фінансуються в рамках єдиної ставки внесків на пенсійне страхування. Хоча другий рівень має ознаки приватної власності, він є частиною загальної системи державного пенсійного страхування. Третій рівень дозволяє нагромадити кошти для більш високого рівня пенсії. Він є повністю приватним, добровільним та ґрунтується на недержавних пенсійних фондах, з якими громадяни укладають угоди. Внески до таких пенсійних фондів можуть робитися як за рахунок працівників, так і за рахунок їхніх роботодавців, або ними одночасно. Велику увагу приватним пенсійним фондам надають в Угорщині, Чехії та Польщі. Однак і на другому, і на третьому рівні забезпечується державний контроль та нагляд за діяльністю пенсійних фондів.



Трирівневу пенсійну систему вже запроваджено в чотирьох країнах Центральної та Східної Європи. В Угорщині відповідне законодавство було введене в дію з січня 1998 р. Пенсійна система поєднує елементи солідарної системи «негайних виплат» (1-й рівень), обов'язкових ощадних пенсійних рахунків (2-й рівень) та добровільного пенсійного страхування (3-й рівень). Частину пенсійних коштів (6% від фонду заробітної плати) від 2,1 млн. працівників, котрі мають вік до 40 років і становлять половину чисельності робочої сили, направляють у недержавні пенсійні фонди (2-й рівень). Далі їх інвестують приватні компанії з управління пенсійними фондами.

У Польщі з січня 1999 р. впроваджено трирівневу систему, подібну до угорської. Страхові внески у розмірі 45% розподіляються між обов'язковими — першим солідарним (36%) і другим накопичувальним рівнями (9%). Поки що польський уряд не має намірів скорочувати загальний тариф внеску на пенсійне страхування, що існував до реформи. Для впровадження другого рівня уряд створює 10-12 приватно керованих пенсійних фондів, які будуть капіталізовані шляхом передачі їм державного майна.

У Латвії в 2000 р. запроваджено другий рівень з відносно меншим обсягом відрахувань — 2% від фонду заробітної плати. А в Хорватії другий рівень (5 % від фонду заробітної плати) розпочав діяти з січня 2002 р.

Питання про можливість запровадження нагромаджувальної пенсійної системи вирішується в Болгарії, Македонії, Естонії, Литві, Словаччині, Румунії.

У світовій практиці застосовують дві моделі нагромаджувальних систем. Перша модель — повністю приватизованого пенсійного страхування — ґрунтується на тому, що внески до другого рівня спрямовують у недержавні пенсійні фонди, обрані самими застрахованими особами. Управління персоніфікованими пенсійними рахунками та інвестування коштів здійснюють приватні компанії, які мають спеціальний дозвіл (ліцензії) та наймаються пенсійними фондами. У другій моделі — напівприватизованого пенсійного страхування кошти збирають державні органи та направляють у спеціальний державний фонд, управління яким здійснює державна інституція, але інвестування коштів-приватні ліцензовані компанії, обрані на відкритих конкурсах (тендерах).

В обох моделях держава проводить контроль та нагляд у формах видачі відповідних ліцензій, здійснення необхідних перевірок, збору звітів тощо.

У Російській Федерації (РФ) з 2002 р. набрав чинності Закон «Про трудові пенсії», який ввів у дію обов'язкову накопичувальну пенсійну систему. В РФ налічується 37 млн. пенсіонерів. Сплачують внески до обов'язкової пенсійної системи 61,7 млн. осіб за ставкою 28% від заробітку (частина єдиного соціального податку). Річний бюджет Пенсійного фонду РФ складає 783 млрд. руб. (25 млрд. 258 млн. євро), що становить 5,5% ВВП РФ

Трудова пенсія в РФ тепер складатиметься з трьох частин: — базової частини трудової пенсії — мінімальна пенсійна виплата за рахунок коштів федерального бюджету, гарантована кожному громадянину;

- страхової частини трудової пенсії — пенсійна виплата із солідарної системи, що залежатиме від трудового внеску кожного працівника;

- накопичувальної частини трудової пенсії — пенсійна виплата з обов'язкової накопичувальної системи через недержавні пенсійні фонди (тариф відрахувань — 2 — 6% від фонду оплати праці).

Всі складові трудової пенсії забезпечуватимуть її виплату на рівні 32% від заробітку працівника.

Крім трудових пенсій, громадяни РФ матимуть можливості отримувати пенсійні виплати від підприємств (роботодавців) у розмірі до 20% від заробітку (залежно від періоду, протягом якого роботодавець відраховуватиме кошти до пенсійного фонду на користь працівника) та формувати власні пенсійні накопичення, які орієнтовно становитимуть до 20% від заробітку працівника.

Пенсійне забезпечення буде доповнено обов'язковими професійними пенсійними системами шляхом додаткових обов'язкових відрахувань до недержавних пенсійних фондів на користь працівників, зайнятих у шкідливих або тяжких умовах праці. Пропонується встановити тарифи відрахувань: для списку № 1 -7% від фонду оплати праці та 3% від фонду оплати праці — для списку № 2. До 2005 р. прогнозується, що 40-50% професійних пенсійних систем буде створено на базі недержавних пенсійних фондів. Це дозволить вирішити проблему пільгового пенсійного забезпечення.

РФ має розгалужену систему недержавних пенсійних фондів - їх 268. Акумульовані в них пенсійні резерви становлять 39 млрд. руб. (1 млрд. 250 млн. євро). Учасники цих фондів складають біля 5% від економічно активного населення країни. Середній розмір пенсії з недержавних пенсійних фондів перевищує 250 рублів (8 євро).

Фонди, в яких знаходиться основна частина пенсійних резервів, належать монопольним утворенням та транснаціональним корпораціям — «Лукойлу», «ТНК», НПФ працівників електроенергетики, працівників залізничного транспорту тощо.

Пенсійна реформа у РФ в цілому спрямована на підтримання сьогоднішнього рівня пенсій у перспективі, тобто на компенсацію посилення демографічного навантаження на працездатне населення. Про це свідчить той факт, що при ставці внеску до обов'язкової пенсійної системи 28% від заробітку та співвідношенні кількості пенсіонерів до кількості платників внесків на рівні 0,6%, планується середній коефіцієнт заміщення — 32%.

Пенсійна система Казахстану після реформування за багатьма показниками подібна до пенсійної системи Чилі та інших латиноамериканських країн, її основу становить накопичувальна система. З 8 млн. чол. працездатного населення реформованим пенсійним страхуванням охоплено 5 млн. осіб. Ставка внеску на обов'язкове пенсійне страхування — 10% від заробітку. Податкові пільги в недержавній системі пенсійних заощаджень надаються в межах — 10-20% від заробітку. Громадяни Казахстану отримуватимуть пенсійні виплати як із солідарної, так і з накопичувальної систем.

У систему пенсійного страхування залучено три типи організацій — накопичувальні пенсійні фонди, компанії з управління активами та банки-зберігачі. На пенсійний фонд покладається відповідальність за належне використання пенсійних коштів і він звертається до послуг компаній з управління активами та до банків-зберігачів. На компанію з управління активами покладається функція з вибору об'єктів інвестування пенсійних внесків працівників і оцінка вартості активів. Банки-зберігачі відповідають за безпеку пенсійних коштів. Всі пенсійні відрахування працівників переказуються до банків-зберігачів.

Діяльність накопичувального пенсійного фонду, компанії з управління пенсійними активами та банків-зберігачів контролює Національний банк Казахстану. Контроль за діяльністю солідарної пенсійної системи здійснює Міністерство праці.

Що стосується структури портфеля недержавних пенсійних фондів, то спостерігається тенденція до зниження частки державних цінних паперів та підвищення частки корпоративних. У Казахстані інвестиційна політика пріоритетна в процесі пенсійної реформи, основу якої складає накопичувальна система.

Система пенсійного страхування у Швеції — це універсальна солідарна система з установленими виплатами, яка була обов'язковою для шведських громадян і осіб, що працюють у цій країні. Вона складалася з універсальної народної пенсії і пов'язаної із заробітком додаткової пенсії (трудова пенсія). Народна і трудова пенсії будуть замінені новою солідарною системою з умовно накопичувальними рахунками при поточній витраті коштів. Ця система доповнюється суто накопичувальною системою з індивідуальними рахунками, керованими недержавними структурами. Мінімальний вік виходу на пенсію для обох систем — 61 рік.

У новій системі внески за єдиним тарифом у відсотках до заробітку зараховуватимуться щорічно на особистий умовно накопичувальний рахунок застрахованого. Вартість рахунку на кінець року - сума нових надходжень внесків на рахунок у даному році плюс відсотки по внесках за попередній період. Виплата пенсій за цією системою заснована на вартості умовно накопичувального рахунку на момент призначення пенсії і очікуваної середньої для чоловіків та жінок тривалості життя після виходу на пенсію. Пенсія також включатиме надбавку, виходячи з оцінок економічного росту в країні (1,6%).

Повна ставка внеску для нової системи пенсій по старості складає 18,5% від заробітку. Половина внеску покладається на роботодавця і половина — на працівника. Із загальної ставки внеску 16 % йдуть до умовно накопичувальної системи, а 2,5 % —до чисто накопичувальної системи. Цей специфічний розподіл внесків має на меті приступити до введення обов'язкової системи накопичувальних рахунків, коштами яких керуватимуть недержавні компанії.

Працівник у Швеції охоплений також додатковим професійним пенсійним страхуванням на основі колективного договору. До реформи державного пенсійного страхування професійні системи фактично були засновані на принципі встановлених пенсій. Тепер все більше приватні системи перетворюються в пенсійні програми з визначеними внесками.

У Швеції є гарантована мінімальна пенсія для людей похилого віку старше 65 років. Ця гарантія забезпечується в новій системі державним бюджетом за рахунок загальних податків. Крім того, за рахунок державного бюджету покриватимуться витрати по новій державній пенсійній системі, пов'язані з врахуванням у страховому стажі таких періодів, як безробіття, хвороба, інвалідність, догляд за дітьми, навчання після закінчення гімназії, військова служба.

Виплати, що заміняють заробіток протягом хвороби та безробіття, в новій системі кваліфікуються як заробіток, і 18,5% цих виплат створюють право на пенсію на тих же підставах, що й заробітна плата. Зазначені 18,5% умовно зараховуються на індивідуальні рахунки.

У результаті впровадження пенсійної реформи в Швеції будуть досягнуті такі цілі:

- забезпечена трудова пенсія по старості відповідно до розміру страхових внесків та тривалості їх сплати;

- встановлена «прозорість» в перерозподілі коштів всередині пенсійної системи;

- створена довгострокова фінансова стабільність пенсійної системи;

- надана можливість виходу на пенсію у будь-якому віці вище встановленого законом мінімуму з врахуванням змін у здоров'ї людини;

- створені умови для працівників, які дозволяють поєднати роботу з пенсією. Солідарний і накопичувальний компоненти можуть бути повністю або частково реалізовані після досягнення мінімального пенсійного віку. Вони доповнюються професійною пенсією. Для тих, хто хоче працювати, додаткові внески із зарплати збільшать розмір нагромадження на індивідуальному рахунку і, отже, після перерахунку, наступну величину пенсії.

Деякі країни (Угорщина, Хорватія та Литва) намагалися вдосконалити формули розрахунку розміру пенсій у солідарній системі. Латвія та Монголія провели реформу через запровадження умовно нагромаджувальних пенсійних рахунків, використовуючи досвід Швеції. З 1998 р. латвійську пенсійну систему перетворено в нову систему на основі персональних пенсійних рахунків. Розмір пенсійних внесків на умовно нагромаджувальних рахунках коригують відносно рівня зростання середньої заробітної плати в країні. Розмір пенсії залежить від нагромадженої суми, облікованої на персональному пенсійному рахунку, яку ділять на середню тривалість життя для особи пенсійного віку в момент виходу на пенсію. Використання таких рахунків заохочує до продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку. Відкладення виходу на пенсію після досягнення 62 чи 63 років і робота впродовж ще одного року дають підвищення розміру пенсії на 8-9%, тоді як при традиційних розрахунках— 2-3%.

Реформування пенсійних систем дає позитивні результати як для працівників в частині більшого розміру пенсій, так і для економіки у вигляді інвестицій у виробництво.

2 Недержавні пенсійні фонди США

Соціальне страхування США базується на законі про соціальне забезпечення, прийнятому Конгресом у 1935 р. На його основі сформовані програми: підтримки людей похилого віку, соціального захисту у зв'язку з втратою годувальника, страхування на випадок інвалідності (непрацездатності). Головною особливістю загальнонаціональної системи соціального страхування в США є її спрямованість на соціальну підтримку пенсіонерів.

Джерелом доходів програм соціального страхування є внески працівників і роботодавців. Страхові тарифи встановлюються диференційовано за прогресивною шкалою в рівних розмірах для працівника і роботодавця. Ставки встановлюються від 1 % з перших $3000 річної заробітної плати до 6% на основну зарплату $68400, що була верхньою межею, з якої стягувались внески станом на 1998 р. Крім цього, збір у розмірі 1,45% накладається на весь обсяг зарплати без верхнього обмеження. Ця частина коштів спрямовується на фінансування програми страхування здоров'я (медичного) для осіб пенсійного віку.

Вік виходу на пенсію — 62 роки як для чоловіків, так і для жінок, які мають трудовий стаж не менше ніж вісім років і платили внески в фонди державного соціального страхування. При виході на пенсію не в 62, а в 65 років пенсія збільшується на чверть (у США, як і в більшості країн Заходу, розмір пенсії коливається від 50 до 80% від перед пенсійного доходу). Пенсіонери мають право працювати. Для осіб, старших за 65 років, немає обмеження на розмір пенсії, якщо заробіток не перевищує 860 доларів на місяць. За кожні 3 долари, зароблені вище цієї суми, розмір пенсії зменшується на долар.

Непрацююча дружина пенсіонера та його неповнолітні діти мають право на одержання додаткової допомоги в розмірі до половини його пенсії кожному. Розлучена жінка, яка прожила з чоловіком понад 10 років і не вийшла більше заміж, отримує пенсію (по старості чи як вдова) на правах дружини.

Програмами соціального страхування охоплюється 90% працюючого населення США, враховуючи і осіб, які отримують доход за рахунок ведення приватного бізнесу. Допомогу із соціального страхування отримує більше ніж 15% населення, видатки на ці потреби становлять 23% всіх федеральних витрат, а внески за програмою соціального забезпечення становлять 27% федеральних доходів. Існують інші пенсійні програми (для державних службовців, працівників залізничного транспорту та ветеранів).

Організаційно-фінансовою основою програми соціального забезпечення є два трастові фонди — «Страхування людей похилого віку та у зв'язку із втратою годувальника» та «Страхування на випадок інвалідності (непрацездатності)». Програмою керує Управління з соціального забезпечення, незалежна федеральна агенція. Контроль здійснює незалежна наглядова рада.

Страхування на випадок безробіття є ще одним видом соціального страхування. Воно охоплює 90% всіх працюючих осіб і здійснює виплату допомоги в період вимушеного безробіття. Страхування на випадок безробіття фінансується на рівні окремих штатів. Федеральний уряд здійснює загальний контроль і забезпечує пільги зі сплати федеральних податків. Тарифи, розміри допомоги і тривалість її отримання відмінні в різних штатах. Умовою надання допомоги є згода отримувача влаштуватися за направленням на роботу.

Таким чином, особливістю системи соціального страхування США є орієнтація на створення рівних можливостей для її учасників, а країн ЄС — забезпечення соціальних гарантій.

3. Державне і приватне медичне страхування

Досвід у галузі медичного страхування свідчить про високу ефективність різних моделей і систем медичного страхування та страхування здоров'я. Визначаються три основні види фінансування охорони здоров'я: державне (обов'язкове), добровільне та змішане.

У відокремленому вигляді ці види не використовуються ні в одній країні світу, хоч в деяких з них займають домінуюче положення.

У розвинутих країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Японії організаційно-економічний механізм медичного страхування сформований і діє десятки років, переконливо доводячи практичність подібної форми організації медичної допомоги населенню. В багатьох країнах медичне страхування є обов'язковим, особливо це характерно для країн з високим рівнем централізації економіки (Німеччини, Франції, Австрії, Бельгії, Швеції, Нідерландів, Японії).

Система медичного страхування в Німеччині ґрунтується на тому, що уряд не бере на себе відповідальність за фінансування системи охорони здоров'я (за винятком деяких напрямів), а лише створює умови для того, щоб необхідні фонди були сформовані працівниками та роботодавцями, а також здійснює нагляд над функціонуванням усієї системи медичного страхування.

В Німеччині діє децентралізована система ОМС, яким займається біля 1200 страхових кас (страхових фондів). Страхові каси — це автономні організації, яким надано право встановлення ставки страхового внеску вище його базового рівня, розширення сфери медичних послуг вище базової програми, вибору форми взаєморозрахунків з лікувально-профілактичними закладами. Основним страховиком в сфері ОМС в Німеччині є Загальна регіональна лікарняна каса. Крім неї існують ерзац-каси, що раніше спеціалізувалися лише на конкретних групах осіб, проте зараз займаються ОМС, лікарняні каси підприємств та каси допомоги спілок ремісників і професійних товариств. Всі види кас входять у систему керованого державою медичного страхування.

Відповідно до законодавства Німеччини більша частина населення підлягає ОМС, окрім таких категорій громадян, як: приватні підприємці, службовці і робітники, чий доход перевищує встановлений розмір, державні службовці і кандидати в службовці, лікарі з приватною практикою. Приватним медичним страхуванням охоплено лише 10% населення країни, оскільки воно є дуже дорогим.

ОМС повністю або частково забезпечує медичний страховий захист і є безстроковим, тобто цей захист здійснюється впродовж усього життя застрахованої особи. Із застрахованими не укладається договір ОМС, вони автоматично стають членами обраної ними лікарняної каси при настанні страхової відповідальності згідно із законом. Лікарняні каси в системі ОМС надають своїм членам необхідні медичні послуги, внаслідок чого укладають договори з лікарями і стаціонарами. Страхові внески лікарняні каси стягують із застрахованих осіб у відповідних відсотках від заробітної плати.

Держава надає медичному страхуванню обов'язковий характер та визначає його головні умови — базові ставки страхових внесків, схему фінансування та організації медичної допомоги, приймає участь у формуванні цін на медичні послуги, надає недержавним органам — страховим компаніям та асоціаціям лікарів значні функції з управління системою.

У Франції існує ефективна система медичного страхування, якою охоплено 80% населення країни. Ведучу роль відіграє ОМС. Працівники та підприємства в обов'язковому порядку сплачують регулярно внески в страхову касу.

Створена єдина ієрархія страхових кас, діє вертикальна система медичного страхування. Могутня страхова організація (Національна каса страхування найманих робітників), яка знаходиться під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці й охоплює 78% населення, має 129 місцевих відділень, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує між собою. Місцеві відділення мають певну автономію, але підлягають адміністративному контролю з центру.

Фірми і організації щомісячно відраховують в фонд ОМС біля 36% грошових коштів, з яких 6,5% утримується із заробітної плати працюючих.

Цей вид соціального захисту населення є обов'язковим для всіх категорій працівників і службовців. Здійснюється обов'язкове страхування студентів і школярів. Окремі категорії громадян самі купують страховий медичний поліс. На практиці використовуються колективні і індивідуальні страхові договори, що укладаються для покриття трьох основних ризиків: смерті, тимчасової непрацездатності, інвалідності чи хвороби. Більшість страхових компаній віддає перевагу комплексному страхуванню.

Варто відзначити, що у Франції нараховується близько 150 тисяч лікарів. Вони приватне укладають угоди з департаментськими касами. Пацієнт, попередньо записавшись до лікаря, платить йому за візит і за всі види медичних послуг: аналізи, консультації, ліки. Потім лікар заповнює спеціальний лист, за яким пацієнт отримує в касі страхування по хворобі повну або часткову компенсацію. Безкоштовні медичні послуги надаються інвалідам та важкохворим, які не мають коштів на лікування.

Окрім страхових кас, у Франції існують численні товариства взаємодопомоги, які здійснюють додаткові до обов'язкового види страхування, наприклад, оплату медикаментозної і стоматологічної допомоги. Названі товариства беруть участь у сплаті рахунків своїх членів первинним страховим касам, деякі з них пропонують своїм членам допомогу щодо догляду за людьми похилого віку. Діяльність товариств взаємодопомоги координується національною федерацією.

Франція також має добре розгалужену сітку приватних страхових компаній. За медичним страхуванням ця країна займає третє місце в світі після Німеччини і Голландії.

В Нідерландах існує універсальна система ОМС. Єдина для всіх категорій населення ставка страхового внеску розраховується як відсоток від прибутку і не відображає індивідуальні ризики. Грошові кошти акумулюються в страховому фонді і потім повертаються страховику, якого вибрав клієнт або страхувальник. Страховий платіж визначається на основі зважених нормативів на одного застрахованого.

Діяльність територіальних страхових організацій регулюється Центральною радою страхових фондів, яка спостерігає затим, щоб страхові компанії не відмовляли населенню в наданні страхових медичних послуг, контролює витрати, надає інформацію, необхідну для визначення нормативу централізованого фінансування страхових організацій, розрахунку страхових внесків та тарифів. Більша частина населення включена в систему керованого страхування з наданням права самостійно обирати страхову компанію. При системі ОМС відповідальність уряду за стан охорони здоров'я зберігається, але багато функцій управління та планування переходять до страхових компаній.

У Великобританії використовується система бюджетного фінансування охорони здоров'я, що обумовлює його державний характер із великим ступенем централізації управління.

Основою англійської національної системи охорони здоров'я є надходження від податків, які складають 90% бюджету охорони здоров'я. Лише 7,5% бюджету формується за рахунок внесків роботодавців.

Всі працюючі підлягають ОМС, крім непрацюючих жінок у шлюбі, які можуть приєднатися до страхування згідно із добровільними програмами. За рахунок страхових платежів надається фінансова допомога з тимчасової непрацездатності та в зв'язку із хворобою.

Уряд Великобританії пропонує стимулювати намагання Національної системи охорони здоров'я до підвищення ефективності надання медичної допомоги за рахунок збільшення конкуренції між її видами. У країні введено поділ відповідальності за придбання медичної допомоги та її надання.

У Швеції ОМС було введено у 1955 р. Воно об'єднало всіх громадян у віці від 16 років. Медичне та стоматологічне страхування стало невід'ємною частиною національної системи

соціального страхування. Управління цією системою виконується 26 регіональними бюро соціального страхування, якими керує Національна рада соціального страхування. Затрати на соціальне благо досягаються за рахунок 26% бюджету центрального уряду, 26% затрат несуть муніципальні та окружні ради, а 48% — роботодавці. На охорону здоров'я та медичну допомогу 18% коштів відраховує уряд, 51 % — місцеві органи влади і 31 % — роботодавці.

Однією з особливостей шведської системи страхування є передача юридичних прав застрахованих до страховиків з питань медичного страхування.

Росія здійснює ОМС з 1991 р. У системі охорони здоров'я з'явилися нові суб'єкти — страхові медичні організації. Підприємства і органи державного управління, що виступають страхувальниками, повинні укладати договори зі страховими організаціями, котрі обирають медичні заклади і оплачують лікувально-профілактичну допомогу.

У 1993 р. були прийняті положення про Федеральний і територіальні фонди ОМС, яким надавали право самим здійснювати функції страховиків і безпосередньо взаємодіяти з медичними закладами. Метою їх створення було те, що кошти фондів мали використовуватися для фінансування медичної допомоги, наданої населенню в рамках ОМС. За органами управління охорони здоров'я залишилися функції фінансування розвитку матеріально-технічної бази, підготовки кадрів, діяльності спеціалізованих медичних закладів (тубдиспансерів, психлікарень), заходів щодо профілактики епідемій та інші функції.

Законом передбачено два джерела формування коштів ОМС - страхові внески працюючого населення і бюджетні кошти.

З січня 2001 р. страхові внески на ОМС включені в склад єдиного соціального податку, збір якого здійснює Міністерство Російської Федерації з податків і зборів. У фонди ОМС тепер ці кошти надходять від територіальних органів федерального казначейства. Існує проблема з виділенням коштів з бюджету на ОМС непрацюючого населення, оскільки його чисельність складає 60%, а потреби цієї частини населення в медичній допомозі значно вищі, ніж у працюючих.

Наслідком недостатньої фінансової надійності системи ОМС є неповна компенсація витрат медичних закладів з надання медичних послуг застрахованим, що приводить до зменшення доступності медичної допомоги для найменш захищених верств населення.

ДМС здійснюється у більшості економічно розвинутих країн світу. Найбільш поширений цей вид у Сполучених Штатах Америки. ДМС отримало розвитку цій країні в 30-ті роки, коли були створені дві найбільші страхові організації, що забезпечують оплату медичних послуг для тих, хто проживає в певному районі. Ці організації є добровільні і некомерційні. Отриманий прибуток вони використовують для основної діяльності — медичного страхування.

У Сполучених Штатах Америки медичним страхуванням займається більше півтори тисячі страхових компаній, а приватним страхуванням охоплено 80% населення.

У Німеччині поряд з домінуючою системою ОМС набуло розвитку ДМС. Підприємці, що працюють у сфері ДМС, об'єднані в Союз добровільного медичного страхування в Кельні, в який входять 46 компаній. Найбільшим з них є Німецьке акціонерне товариство медичного страхування. ДМС передбачає більші обсяги медичної допомоги. Застрахована особа може самостійно обрати такі види медичних послуг: амбулаторна, стаціонарна і стоматологічна допомога, страхування на випадок хвороби з виплатою щоденної грошової компенсації, страхування на випадок лікування в стаціонарі, витрати на курортне лікування, медичне страхування за кордоном та інші види.

Застраховані укладають договір ДМС з медичною страховою компанією. Він є безстроковим і забезпечує страховий захист протягом усього життя. Для укладання договору клієнт може вільно обирати страхову компанію. Тому часто з цією метою вони звертаються за допомогою до незалежних страхових брокерів.

На розмір страхових внесків, в основному, впливають: застраховані послуги, вік застрахованого, стан здоров'я, стать і страхові тарифи. На противагу ОМС, при ДМС члени сім'ї застрахованого не є спільно застрахованими. Незалежно від рівня доходів, вони повинні укладати власні договори. Отже, ДМС в Німеччині доповнює гарантії, надані в рамках ОМС, і пропонує ширший спектр медичних послуг.

Приватне медичне страхування у Великобританії охоплює переважно ту сферу медичного обслуговування, що не забезпечується Національною службою охорони здоров'я. Ним охоплено більше 13% населення. Головний принцип діяльності англійських приватних страхових компаній — доповнення державної системи охорони здоров'я. Це означає, що об'єктом страхування є ті ризики, які не бере на себе Національна служба охорони здоров'я. Враховуючи високий рівень її розвитку, сфера діяльності приватного медичного страхування обмежена, вона охоплює лише платну частину медичної допомоги як у комерційних медичних закладах, так і в лікарнях Національної служби охорони здоров'я. Страхові програми ДМС розгалужуються тільки на ту частину діяльності державних медичних закладів, яка виходить за рамки державних суспільних зобов'язань.

У Франції обидва види страхування розвиваються паралельно.

Сектор приватного медичного страхування охоплює 6,4 млн. (близько 9% населення) застрахованих. Медичні послуги надаються більш як сотнею медичних установ. Десять найбільших страхових компаній разом охоплюють понад 71% страхового ринку.

Фінансування ДМС базується на створенні грошових запасів (резервів) для кожного клієнта. Із внесків молодших та здоровіших застрахованих формуються відрахування у резервний фонд на період, коли видатки будуть перевищувати надходження. При цьому застосовується методика визначення премій. Величина премій орієнтується не на фінансовий стан клієнта, а на стан здоров'я. При ДМС кожен бажаючий застрахуватися повинен пройти додаткове медичне обстеження. Якщо результати свідчать про значний ризик погіршення стану здоров'я, то страхова компанія може відмовити в укладанні договору.

ДМС в Росії здійснюється на основі програм медичного страхування, якими гарантуються висококваліфіковане амбулаторно-поліклінічне обслуговування, санаторно-курортне, стаціонарне, стоматологічне лікування, надання фізіотерапевтичних і оздоровчих процедур та інші види послуг. Вони є дуже подібні до програм з ОМС і потребують чіткого розмежування медичних послуг.

Добровільна форма медичного страхування здійснюється за рахунок прибутку підприємств, установ, організацій або власних коштів громадян. При цьому розміри страхових внесків встановлюються за згодою сторін.

Досвід іноземних держав переконливо доводить необхідність медичного страхування, адже реальної і ефективної альтернативи системі фінансування медичної допомоги, окрім страхової, на цей час немає. Україна повинна використовувати позитивні моменти світового досвіду медичного страхування при реформуванні своєї системи охорони здоров'я.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 17; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.038 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты