Наказне провадження.

Наказне провадження – це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом.

У п.1 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» наказне провадження виначається як самостійний і спрощений видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.

У законодавство України наказне провадження було впроваджено ЦПК України, який було прийнято 18 березня 2004 р.

Інститут наказного провадження закріплювався у ЦПК УРСР 1924, 1929 рр., проте у 1939 р. Постановою РНК СРСР видача судових наказів була скасована. У ЦПК УРСР 1963 р. наказне провадження також не передбачалося. Наказне провадження було відроджено в Україні з прийняттям ЦПК України 2004 р. та зазнало суттєвих зміст із прийняттям 07.07.2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Аналогічне провадження існує, зокрема, у Російській Федерації, Франції, Швейцарії, Італії, Швеції, Греції, Угорщині.

Наказне провадження є автономним провадженням цивільного судочинства і характеризується специфічним предметом судової діяльності, яким є не спір про право (позовна справа), а вимога про захист суб’єктивних прав у безспірній формі наказного провадження (справа наказного провадження), хоча об’єкт судового захисту у цих провадженнях є єдиним – права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб [5].

Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розд. II ЦПК України, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями (відповідно розд. III та IV ЦПК України).

Проблемні питання наказного провадження та варіанти їх вирішення знайшли відображення у Листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» від 01.07.2007 р., у якому було проведено узагальнення практики видачі та скасування судових наказів, а також перегляду апеляційними судами ухвал про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу за 2006 - I півріччя 2007 рр.

Також роз’яснення щодо вирішення справи у наказному провадженні надаються у Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження».

Так, трапляються поодинокі випадки, коли суди помилково здійснюють розгляд справ у наказному провадженні аналогічно до позовного, що є зайвим.

На компетенцію суду щодо видачі судового наказу поширюються загальні правила розмежування видів судових юрисдикцій. Суд загальною юрисдикції не може видати судовий наказ у разі заявлення вимоги, яка ґрунтується на правочині, укладеному між юридичними особами [6].

Сторони у наказному провадженніза термінологією ЦПК України є заявник (стягувач) і боржник. З огляду на це, потребує уточнення ч.2 ст.26 ЦПК України, яка передбачає, що у справах наказного провадження беруть участь заявник та інші заінтересовані особи, їх представники.

Боржник (стягувач) може брати участь у наказному провадженні через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що підтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК України). Питання представництва у наказному провадження регулюються також загальними положеннями ст.ст. 39 - 42, 44 - 46 ЦПК України.

У випадках, встановлених законом, до суду із заявою про видачу судового наказу можуть звертатись органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. 1 ст. 45, ч.2 ст. 95 ЦПК).

Так, у випадку звернення до суду прокурора з заявою про видачу судового наказу, судам, як зауважує Верховний Суд України у Листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» від 01.07.2007 р. слід розглядати такі заяви.

Судовий наказ може бути виданий лише у спорі про стягнення з боржника грошових коштів.

Судовий наказ може бути видано за вимогами, встановленими ст. 96 ЦПК України, якщо заявлено вимогу про:

Новеллою, що була запроваджена Законом України від 07.07.2010 р., стала норма ч.3 ст.118 ЦПК України, за якою позовна заява щодо вимог, визначених у ч.1 ст. 96 ЦПК України, може бути подана лише у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. Якщо така вимога не дотримана, то позовна заява підлягає поверненню на пісдтаві п.6 ч.3 ст. 121 ЦПК України. До цих змін у особи була альтернатива: подавати позовну заяву або заяву про видачу судового наказу.

Як роз’яснено у п. 2 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» вимоги, за якими може бути виданий судовий наказ, передбачені ст.96 ЦПК, підлягають судовому захисту виключно у порядку наказного провадження, оскільки ч.3 ст. 118 ЦПК передбачено, що позовна заява щодо вимог, визначених у ч.1 ст. 96 цього Кодексу, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. Крім того, не допускається одночасне звернення до суду із заявою про видачу судового наказу та пред’явлення позову про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу чи його скасування унеможливлюють повторне звернення з такою самою заявою в порядку наказного провадження, але не перешкоджають пред’явленню позову. Відмова у відкритті провадження у справі, ухвалення рішення по суті позову чи закриття провадження у справі перешкоджають розгляду цієї самої вимоги з тих самих підстав у порядку наказного провадження.

Враховуючи, що розділом II ЦПК процедура розгляду заяв у наказному провадженні полягає у видачі судового наказу, не може бути застосовано наступні процесуальні інститути: призначення справи до судового розгляду; забезпечення доказів; призначення експертизи; передача справи до іншого суду за підсудністю; заміна неналежної сторони; зупинення провадження; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду.

Разом із тим, за відсутності у розділі II ЦПК спеціальної норми щодо вирішення певного процесуального питання, суд має право застосувати загальні положення цього Кодексу, якщо вони не суперечать суті наказного провадження. Зокрема, суд може застосувати положення статей 219–221 ЦПК щодо усунення недоліків виданого судового наказу; положення розділу VI ЦПК щодо процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень.

У випадку порушення правил підсудності, заява повертається стягувачу для подання у належний суд відповідно до ст. 115 ЦПК України.

Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил підсудності не є підставою для відмови у прийнятті такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу через порушення правил підсудності, що є грубим порушенням законодавства, оскільки наслідком відмови у прийнятті заяви згідно з ч. 1 ст. 101 ЦПК України є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.

На стадії прийняття заяв про видачу судового наказу суди перевіряють дотримання заявниками вимог ст. 99 ЦПК України щодо сплати судового збору за подання заяви у розмірі 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.

Верховний Суд України зауважує, що витрати на правову допомогу при видачі судового наказу за умови достатньої обґрунтованості їх розміру, повинні стягуватися з боржника згідно зіст.84 тач.1 ст.88ЦПК (Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

Як було роз’яснено у п.5 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» за змістом ст. 98, п. 2 ч. 3 ст. 100, ст. 103 ЦПК до заяви про видачу судового наказу додаються оригінали або належним чином завірені копії документів, які підтверджують матеріально-правову вимогу заявника. На такі документи поширюються вимоги ст.ст. 58 і 59 ЦПК щодо належності та допустимості доказів.

ЦПК не передбачає можливості часткового задоволення заяви про видачу судового наказу, оскільки він видається лише за умови безспірності вимог.

Загальна характеристика вимог, за якими може бути видано судовий наказ, - вони повинні бути безспірними.

Деякі суди вважають, що невиконання зобов’язання вже свідчить про наявність спору. З такою позицією не погоджується Верховний Суд України, зауважуючи, що невиконання боржником його обов’язків у багатьох випадках зумовлено іншими причинами, ніж невизнання своїх зобов’язань чи їх обсягу. У більшості випадків боржники проти боргу не заперечують і заяв про скасування судових наказів не подають (Лист Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

Наявність спору про право (п.2 ч.3 ст. 100 ЦПК), яке є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб’єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб’єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов’язок перед заявником (кредитором); із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (ч.3 ст. 267 ЦК). Разом із тим лише той факт, що договірні зобов’язання (наприклад, у частині оплати заборгованості телекомунікаційних послуг чи послуг телебачення і радіомовлення) не виконуються, без обґрунтування причин, не вважається наявністю спору про право (п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження»).

На практиці зустрічаються випадки, коли подаються заяви про видачу судового наказу, в яких вимоги щодо стягнення з боржника грошових коштів пред’являються разом з іншими вимогами.

У такому випадку суд на підставі ч.5 ст.100 ЦПК України відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу лише в частині цих вимог. Проте якщо заявлені вимоги між собою пов’язані та окремий розгляд неможливий, то суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Іноді суди вважають спірними вимоги, що випливають з договорів надання комунальних послуг, на тій підставі, що договори чітко не встановлюють фіксовані суми щомісячної оплати, а квитанції, що містять суми оплати, сторонами не підписуються, і тому не можуть розцінюватися як правочин, вчинений у письмовій формі. Проте плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку за визначеними тарифами (Лист Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»).

За ст.ст. 64, 68 Житлового кодексу повнолітні члені сім’ї наймача несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з договору найму, в тому числі з оплати комунальних послуг. Як правило, стягувачі у заявах просять стягнути заборгованість з боржника, що є стороною письмового договору про надання комунальних та інших послуг, не зазначаючи повнолітніх членів сім’ї наймача. Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Відповідно до змісту п.3 ч.1 ст.96 ЦПК України у наказному провадженні можуть бути заявлені лише вимоги щодо стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості[7]. Про можливість стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання зобов’язань у ст.96 ЦПК України не йдеться, що за п.1 ч.3, ч.5 ст.100 ЦПК України є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу у частині таких вимог.

Якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні, телекомунікаційні послуги, послуги телебачення та радіомовлення (пункт 3 частини першої статті 96 ЦПК), судовий наказ може бути видано за наявності відповідних договорів про надання таких послуг, інших письмових доказів, що підтверджують фактичне надання та отримання таких послуг. Крім того, заявник має обґрунтувати свої вимоги та додати документи, що вказують на правильність і безспірність розрахунків, а також застосування тарифів на відповідні послуги.

У деяких випадках одночасно з заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягувачами ставиться питання про стягнення компенсації за порушення строків виплати заробітної плати. Як зауважує Верховний Суд України, такі вимоги можуть розглядатися судами з видачею судового наказу (Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»). Аналогічна позиція відображена у п.12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження». Проте не можуть заявлятися вимоги щодо стягнення з боржника середнього заробітку за час затримки (ст.117 КЗпП), оскільки у цьому випадку суд має встановити вину власника або уповноваженого органу[8].

До заяви має бути додано докази перебування заявника у трудових відносинах із боржником, а підтвердженням суми, яка стягується, може бути будь-який належно оформлений документ, що вказує на розмір нарахованої заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати, зокрема, довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист чи копія платіжної відомості тощо. Не допускається розгляд вимог про стягнення заробітної плати у разі наявності спору щодо розміру заборгованості чи права на її отримання. При цьому частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України визначено, що працівник має право звернутися до суду з вимогою про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

З вимогою про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника можуть звернутися органи внутрішніх справ, державна виконавча служба (ст.78 ЦПК, ст.42 Закону України «Про виконавче провадження»), а також стягувач, якщо він авансував витрати на розшук (ст.ст. 42, 48 Закону України «Про виконавче провадження»). До заяви мають додаватися документи, що підтверджують відповідні витрати, а також документ, на підставі якого проводився розшук (ухвала суду, постанова державного виконавця).

Сімейний кодекс України передбачає аліментні зобов’язання щодо дітей не лише батьків, але й інших членів сім’ї (ст. ст. 265, 267-269). Проте обов’язок сплачувати аліменти у розмірі не меншому, ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку передбачений лише для батьків (ч.2 ст.182 СК України). Обов’язок інших осіб щодо виплати аліментів пов’язана з наявністю можливості до цього, що виключає розгляд таких вимог у наказному провадженні.