Шлюбність в Україні

Україна завжди була країною традиційно високої та ранньої шлюбності. На початку XX сторіччя Україна за рівнем шлюбності посідала п'яте місце в Європі, поступившись краї­нам Південної Європи — Сербії, Румунії, Болгарії та Угорщині. В Україні того періоду переважало дрібне селянське господар­ство, отже ранні шлюби і жінок, і чоловіків були зумовлені ви­робничою організацією сільської економіки. Крім того, на початку XX сторіччя в Україні частка молодших вікових груп у на­селенні, тобто шлюбоздатних контингентів, була дуже високою

Негативний вплив на формування шлюбно-сімейної струк­тури населення в Україні мали революції та війни першої чверт XX сторіччя. Наступні за ними індустріалізація, колективізацій та урбанізація внесли ще більшу дестабілізацію. Головного уда­ру по українській сім'ї також було завдано раніше в Україні не­відомою інституцією розлучення, оскільки усі перешкоди де розірвання шлюбу були зведені українським законодавством де мінімуму. Так, середня тривалість розірваних шлюбів 1925 року в селах становила 3,80 року, а в містах — 5,39 року, тобто у півто­ра рази більше. Слід відзначити, що середня тривалість розір­ваного шлюбу швидко знижувалася. Так, вона становила у Києві 1920 року 8,45 року, 1921 року - 7,80 року, 1923 року - 6,50 року, а 1925 року — вже 6,27 року. Доволі значна частина розлу­чених членів подружжя укладала повторний шлюб. 1924 року в Україні це зробили 57% чоловіків, серед жінок знов почали шлюбне життя менше половини розлучених. Тільки в молодих вікових групах (до 24 років) більш-менш однакова частка чо­ловіків та жінок уклала повторний шлюб. Чим старшими були розлучені члени подружжя, тим менше шансів вони мали ще раз влаштувати своє життя в шлюбі. Наприкінці 20-х років ви­сокі показники розлучуваності в Україні поєднувалися з висо­кими показниками шлюбності населення, і Україна залишала­ся країною, в якій більшість населення шлюбоздатного віку перебувала в шлюбі. Актуальною на той час була «проблема удовиць», яка утво­рилася після імперіалістичної та громадянської війн.

На початку XX сторіччя в Україні переважним типом сімей­ної організації стала нуклеарна сім'я з двох генерацій — батьків та дітей. Поширення простої сім'ї, зумовлене здебільшого особ­ливостями аграрних відносин, почалося набагато раніше, охо­пивши практично всі соціальні групи українського суспільства. Сімейний склад населення України виявився більш одно­рідним, кількість же самотніх людей, що жили поза сім'єю, не перевищувала кількох відсотків. Ця ситуація виявилася одна­ковою мірою типовою і для міста, і для села. Найчисленнішою групою сімей, яка приблизно становила половину загальної кількості сімей, була сім'я з чотирьох чоловік. Це свідчило про те, що у цій групі сімей кількість дітей не перевищувала двох. У робітничих сім'ях середній розмір сім'ї був вищий за служ­бовців.

Друга світова війна завдала не лише людських втрат в Ук­раїні, а й руйнівним чином подіяла на сімейно-шлюбні відно­сини. Статево-вікова структура населення України була на той час вкрай несприятливою для укладання шлюбів через вели­чезні втрати чоловічого населення у воєнні роки. У вікових гру­пах найбільшої шлюбної активності на трьох жінок припадало два чоловіки. Проте коефіцієнти шлюбності залишалися висо­кими (у 1950-1960 роках — 11,7 %о), що пояснювалося змінами у шлюбному законодавстві - згідно з Указом від 8 липня 1944 року, лише на зареєстрований шлюб розповсюджувалися взаємні права та обов'язки членів подружжя. Тому багато пар, які прожили достатньо довго у фактичному шлюбі, почали оформлювати свої стосунки. Після Указу 1944 року ускладни­лася процедура розлучення, вона передбачала дві судові інстанції з попередньою публікацією у місцевих газетах по­відомлення про майбутній шлюборозлучний процес. Кількість розлучень різко скоротилася.

У середині 60-х років загальний коефіцієнт шлюбності різко впав до 9,4%о, що пояснювалося помітним скороченням гене­рацій 18—24-річних, народжених у період війни. Але починаючи від середини 60-х років, мінімального шлюбного віку поча­ли досягати генерації, народжені у період повоєнного компен­саційного підйому народжуваності, який почався 1946 року. А проте негайного підйому шлюбності не відбулося, й аж до кінця 70-х років її коефіцієнти залишались, як і раніше, невисокими. Оскільки щорічні кількості народжених майже незмінно підвищувалися аж до 1960 року, то й чисельність генерацій, що входили у шлюбний вік, постійно зростала до кінця 70-х років. Упродовж двадцяти років загальні коефіцієнти шлюбності в Україні трималися на рівні 10,2 %о. У 80-ті роки цей показник дещо зменшився у зв'язку з погіршенням вікового складу насе­лення: у шлюбний вік входили генерації, народжені у період зниження народжуваності у 60-ті роки.

На динаміку шлюбності у цей період також вплинуло зрос­тання розлучуваності, яке спричинило й підвищення частки повторних шлюбів. Після 1970 року показники розлучуваності почали збільшуватися, однією з причин високої розлучуваності стало помітне омолодження перших шлюбів. До ранніх зарахо­вують шлюби, укладені жінками до 20 років, а чоловіками—до 23 років.

Процес нуклеаризації сім'ї, що розпочався ще у XIX сторіччі, дістав подальший розвиток і триває в Україні й сьо­годні. Переважним типом стала малодітна сім'я, відповідно зменшувався й її середній розмір: 1959 року він становив 3,53 чоловіка, 1970 року-3,44,1979 року-3,26, а 1989 року —3,20 чоловіка. Збільшилася частка неповних сімей у місті, а у сільській місцевості України, навпаки, зменшилася. Загалом же в Україні 1989 року кожна шоста сім'я мала статус неповної сім'ї.

В Україні відбувається подальше зниження питомої ваги складних сімей (які складаються з декількох поколінь родичів), збільшується частка невеликих сімей - 2-4 чоловіки (табл. 6.1). Впродовж 1970-1989 років тривав процес трансформації склад­ної сім'ї: частка сімей з однією шлюбною парою та одним з батьків членів подружжя або іншими родичами скоротилася в місті з 14,0% до 12,2%, а у сільській місцевості України — з 18,1% до 14,6%.

Порівняно з іншими країнами Східної Європи в Україні люди одружуються набагато охочіше. Проте і за інтен­сивністю розлучень Україна набагато випереджає інші країни Східної Європи (за винятком Росії). Згідно з традиціями шлюб­но-сімейної ментальності, 54% жінок та 65% чоловіків перебу­вають у зареєстрованому чи незареєстрованому шлюбі (див. мал.). Заданими Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків та жінок, які перебували у шлюбі, склала 23,7 млн. осіб. Число сімей в Україні становить понад 14 млн.

У кризових умовах кількість шлюбів на кожну 1000 чол. населення в Україні зменшилась з9,5 у 1989 і 1991 роках до 7,6 у 1992 і 7,8 у 2003 році: розлучень — майже не змінювалася з 3,7 у 1989 і 1990рокахдо4,3у 1992 році і 3,7 у 2003 році. Розлучення більш поширені у містах, особливо великих. Порівняно із сусід­німи країнами, внутрісімейні зв'язки в Україні слабкіші. На­слідком розлучень є, перш за все, труднощі з матеріальним утриманням та батьківським вихованням дітей. Близько 1,5 млн. дітей у віці до 18 років (13,5%) виховується у неповних сім'ях переважно матір'ю. Частка неповних сімей у 1989 році у містах (14,8% ) була вищою, ніж у селах (10,8%).

Серед сімей з дітьми у віці до 18 років однодітних — 52,1 %; дводітних — 39,5%, тридітних і з більшою кількістю дітей -8,4%. Більше половини сімей у містах однолітні, у селах — дво-тридітні та з більшою кількістю дітей. Останнім часом зростає кількість сімейних домогосподарств, у складі яких 2-3 шлюбні пари (батьків і одружених дітей), що свідчить, перш за все, про те, що значна кількість молодих сімей не може відокремитись від батьків (з економічних причин та через дефіцит житла).

Становлення ринкової економіки змінило співвідношення джерел забезпечення дітей. Відповідальність за їх утримання і виховання зараз покладена на батьків значно більшою мірою порівняно з державою, ніж раніше. Зростає роль сім'ї у життєза­безпеченні і вихованні дітей, їх оздоровленні, лікуванні, отри­манні освіти і фаху тощо. Стрес, викликаний цією переорієнта­цією, не може не відбитись на функціонуванні і розвитку сімей.