Примітки. VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в

VI. Полїтичні обставини перших десятилїть XVII в. і їx вплив на зріст і розвій козачини.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: НЕОХОТА КОЗАКІВ, МОТИВИ ЩО ЗМУСИЛИ ЇХ ДО УЧАСТИ В ЛИВОНСЬКІЙ ВІЙНЇ 1602 Р., ТЯЖКІ ОБСТАВИНИ ВІЙНИ, ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, КОЗАКИ НА БІЛОРУСИ, ПРЕТЕНСІЇ КОЗАКІВ З ПРИВОДУ СВОЄЇ СЛУЖБИ, СПРАВА ЖОВНЇРСЬКИХ ЛЕЖ НА УКРАЇНЇ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ І НА МОЛДАВУ. ЗРІСТ КОЗАЧИНИ.

Молдавська кампанїя 1600 р. була першим кільцем в довгім ланцюху воєнних авантур, що заповнили собою сю воєвничу добу польської історії і казали польському правительству неустанно мобілїзувати козацькі сили та запобігати козацької охоти до служби річипосполитій.

Відправляючи козацьке військо з молдавської війни, гетьман Замойский старав ся заручити ся козацькою помічю для ливонської війни й привіз на сойм козацьку обіцянку участи, як мотив певних признань і уступок для козачини. Але перспектива сього далекого походу на зовсїм чужий і незнаний театр війни сама по собі дуже мало вабила козаків. „Не кажуть про Ливонїю, тільки про Швецію і дуже її боять ся, щоб туди не завели їх на погибіль”, доносив кореспондент. З другого боку, ласку показану соймом козаки вважали не задатком за службу в новім походї, як хотїло то трактувати правительство, а нагородою за попередню кампанїю. Тай сойм, як ми бачили, тільки по части сповнив їх домагання. Тому поклики до мобілїзації для нової кампанії приймали ся в козацьких кругах досить холодно, і багато було тої гадки, щоб розібравши ті гроші і сукна, які прийдуть від правительства, між учасників молдавської кампанії, іти собі на Запороже. „Нема згоди між ними”, доносив згаданий кореспондент Замойскому в початках квітня ст. ст. ¹), „Кошка три рази скликав раду, і на тих радах багато було таких, що не годили ся на службу королеви, але побравши сукно і гроші хочуть іти на Запороже. І вже чи будуть сукна чи нї, чекають тільки своїх посланцїв (післаних на сойм); човни вже готові, готують обрік, і борошно набивають в бочки — багато вже понабивали. І чи сукно прийшло б на чотири тисячі чи на шість, і так само якісь гроші, то хочуть розібрати між собою ті що були в волоськім походї, а иньшим дати не хочуть; кажуть так: „ми се заслужили, а иньші нехай собі заслугують”. Так була й Кощина мова на радї: „обіцяно гроші й сукно з початку на чотири тисячі, а тепер на шість — тим лїпш, довшиї сукнї мати будемо” ²).

Та хоч як непривабна була для козачини перспектива „шведскої війни”, інтереси козацькі не позволяли їй відтягнути ся. Як ми бачили, свої уступки козачинї сойм 1601 р. починив в формі умовній — коли козаки візьмуть участь в ливонській війнї; спеціально що до знесення баннїції се було зазначено виразно, а воно було найголовнїйшим дезідератом козачини. Але се була тільки одна половина справи; другу половину своїх дезідерат, не санкціоновану ще соймом, козачина опирала і реалїзувала на практицї як активне військо на службі річипосполитій (сюди належать претенсії на приставства і лежі, на контрібуції з „волости”, і навіть свій імунїтет козацький, не признаний соймом, приходило ся, певно, опирати на фактї служби королеви і річипосполитій). Тому вирікати ся сеї служби і відмовляти ся від участи в походї, визначенім правительством, козачинї нїяк не можна було. І кінець кінцем, покричавши на тих радах, козачина таки рушила в ливонський похід під проводом все тогож Кішки, що очевидно — твердо держав ся опортунїстичної полїтики. Було їх дві тисячі офіціально — на стільки визначена була платня; дїйсне число не звісне докладно. Білоруський лїтописець, оповідаючи про їх похід через Білорусь з кампанїї, каже, що козаків було чотири тисячі, але се може й побільшеннє ³).

Рушили в похід десь лїтом, як і польське військо; в Ливонїю приспіли на осїнь. Служба була справдї тяжка, особливо як надійшла зима. Край був сильно випустошений, запровіантувати ся було трудно. „Земля замерзла, куренїв будувати не можна, коням теж дуже зле; посилали ми своїх товаришів, розвідуючи про живність — нема нїякої живности, і дерев нема — хиба де хата одна або дві, а й то з рища плетена; нам в такий порожнїй край нема по що — до решти коней потратимо”, — читаємо в однім листї Кішки до гетьмана коронного. Козаки скаржили ся, що платню їм визначено малу (по 7 зол. на квартал), а головно, що й тих грошей по першім кварталї, заплаченім десь з початком мобілїзації, їм не плачено. Тому вже з кінцем року, не діставши платнї, козаки рішучо загрозили, що підуть назад на Україну: „на радї в минулу середу постановили речінець на будучу середу рушити ся з тої землї, і як би ми що иньше постановили, то б нас товариство каміннєм побило”, писав Замойскому Кішка ⁴). Правдоподібно, якоюсь грошевою сумою і обіцянками всїлякими удало ся козаків відвести від сього заміру, й вони зістали ся; подібні клопоти мали гетьмани польські і з власним військом, позичаючи й свої річи під застав віддаючи, та роздаючи бодай частинні задатки на рахунок плати. З кінцем 1602 р. козацьке військо мало незаплачених три квартали, то значить дістало тільки половину грошей, які йому належали за службу, і дуже бідувало, обдерлось і зголодило ся. „Рачив ти, ваша милость, приглянути ся одїжи й достатком нашим”, писав старший козацький до гетьмана коронного з кінцем року; „не тільки те що вислужили ми у короля, але і те що за молодих лїт по ріжних неприятельських землях добуто було шаблею, все те Інфлянтська (Ливонська) земля нам винищила, і довго буде в памяти в війську запорозькім служба інфлянтська; вже тепер нема різницї в уборі між нами слугами королївськими — і Лотишами” ⁵). Багато погинуло; сам гетьман Кішка наложив головою в одній битві під Фелїном, як каже польський історик — „казали, що хтось з своїх пробив його кулею ззаду” ⁶). По нїм був гетьманом його давнїйший конкурент Гаврило Крутневич, але й він незадовго уступив з гетьманства, і з кінцем року старшує вже Іван Куцкович ⁷). Сї зміни на старшинстві показують теж, як роздражнене було козацтво і як трудно було дати раду в тих обставинах. Незаплачене, обдерте й голодне військо козацьке тим тяжше давало ся в знаки місцевій людности, видушуючи з неї що лиш можна, включно до тих убрань, що з лотишевих плеч переходили на „слуг королївських”, як іронїзували козаки. Подорожнї, що переїздили через Ливонїю в 1602 р., наслухали ся страхів про козацькі спустошення: „козаки зруйнували всї оселї, попалили й попустошили їх, чинячи незвичайні, нечувані насильства над бідними людьми: допитуючи про гроші, пекли огнем, мучили всїляко, і потім, добувши, все таки рубали їх на смерть” ⁸). І все таки край був так випустошений уже литовським і польським військом, що скільки не нищили його, бідували самі справдї. Але тактика козацька наказувала терпіти все, не відмовляючи служби річипосполитій.

Кампанїя взагалї йшла добре для Поляків; ливонські здобутки у Шведів відібрано, і Замойский перенїс війну в Естонїю, обложивши замок Вайсенштайн, ключ Естонїї. Шведське правительство йшло на згоду, але Жиґимонт жадав не тільки Ливонїї, а й Естонїї, і щоб його конкурент Кароль уступив ся йому з престолу. Через се війна за балтийське побереже потягнула в безконечність (її закінчила аж Олївська угода 1660 р., облишивши за Польсько-литовською державою тільки східно-полудневий кут Ливонїї). Шведи могли держати ся в приморських містах, а Поляки, не маючи фльоти, не могли їх там бльокувати. Брак гроша стримував і сухопутні операції. Замойский затримував військо як міг, але з здобутєм Вайсенштайна, з кінцем серпня, все урвало ся. Старий Замойский, змучений дволїтнїм житєм на війнї, зберав ся відїхати, передавши кому иньшому команду. Військо стало також росходити ся. Козаки, як каже Гайденштайн, рушили перші ⁹). Пішли на Білу — Русь — латати злиднї. Зпочатку „дещо з тої нужди й нещасть відпочинок дали собі і коням у Полоцьку”, починивши, розумієть ся, місту „великую шкоду”, як записує білоруський лїтописець ¹⁰). Відти подали ся до Витебська й вислали на перед своїх людей — писаря й осавула, з кількадесять коней, „для порядного росписання господ” для козацького постою. Але витебські міщане задумали відборонити ся від козацької біди силоміць і нїчого не хотїли слухати, коли козаки доводили, що ,,заслугами своїми і за наказом й. корол. мил. (sic) мають у них визначений одпочинок”. Козаки, як скромно поясняли в своїй реляції Замойскому ¹¹), ,,мусїли ґвалт ґвалтом відбивати” й давши формальну битву Витеблянам, оружною рукою опанували місто і на правах побідників обнесли як хотїли — „место славноє, место богатоє Витебскъ звоєвали, мещанъ побили, панны поплюгавили, скарбы побрали ¹²). Відти під кінець року пересунули ся на Поднїпровє. Головною кватирою їх був Могилїв. В околицї виберали вони великі контрібуції грошима й припасами, викликаючи велике невдоволеннє людности. „Там у Швеции козаки запорозкиє ничого доброго не вчинили, ани гетманови и пану королю жадного ратунку не дали, толко зъ Швеции утекли, а тутъ на Руси Полоцку великую шкоду чинили и место славноє великоє Витебскъ звоєвали, злота, сребра множество побрали и такъ шкоду содомию чинилы, горше злыхъ неприятелей албо злыхъ Татаръ” ¹³), записує місцевий лїтописець. „Брали приставство, пише він далї, зъ волости Боркулабовской и Шупенской, тоєсть грошей копъ 50, жита меръ пятьсотъ, яловиць полтораста, кабановъ 50, салъ свиныхъ 100, меду пресного пудовъ 60, масла пудовъ десять, куровъ пятьсотъ, сена возъ триста”. Ся записка поясняє нам значіннє сього терміна „приставства” і дає нам понятє про те, як латала ся козачина й нагороджала себе за незаплачену платню, ідучи прикладом козацького рицерства коронного, яке разом з ними бушувало в землях литовських і коронних ¹⁴). Жалї й крики місцевої людности спонукали короля прислати до козаків свого дворянина з порученнєм, аби козаки не лежали на Білоруси, а йшли на Україну ¹⁵). Козаки се порученнє до відомости прийняли, але не спішили ся. Побираючи контрібуції й чинячи заразом иньші насильства над людністю — трактуючи сю православну Русь як неприятельску землю ¹⁶), вони сунули ся поволї Днїпром в долину. „Брали приставства в Полоцьку, Витебську, Орші, Мстиславлю, Кричеві, Могилеві, Головчинї, Чичерську, Гомелї, Любечу, Річицї, Бихові, Рогачові і по всїх містах” ¹⁷). Забирали з собою скільки можна коней, а навіть людей — жінок, дївок, хлопят, „одинъ козакъ будетъ мети коней 8, 10, 12, а хлопятъ троє, четверо, жонки албо дЂвки две албо три”, записує все тойже лїтописець, віддаючи коли не фактичні обставини (правдоподібно прибільшені), то поголоски, які ходили про козачину. Він каже, що з огляду на козацьке своєвільство гетьман Куцкович — або Куцка, як він його називає, зложив з себе гетьманство в Могилеві ¹⁸), і на його місце вибраний був Іван Косий. Під його проводом весною 1603 р. прийшло козацьке війско до Київа, і тут на гетманство вибрало ще раз Крутневича ¹⁹).

З могилївського побуту козаків маємо цїкавий лист на Україну ²⁰), який нам поясняє, що за користи робили собі козаки з свого шведського походу й які претенсії підносили з того титулу, що сповняли службу річипосполитій. Лист писаний на Україну, до старого знайомого Якуба Струся старости браславського і винницького, наслїдком вістей, що він розквартирував польських вояків на Українї ²¹). Пише „гетьман” Іван Куцкович. Пригадує великі заслуги війська запорозького — що воно „перед усяким иншим рицарством завсїди віддавало значні послуги королеви й річипосполитої, не стільки для користи або якоїсь вислуги, але з любови до доброї слави і річипосполитої — можна то сказати, що тільки за траву й воду служимо’’ ²²). „За свої заслуги заслугуємо не тільки того, щоб були заховані в цїлости й спокою наші убогі хати й маєтности, часто і сильно облиті кровю нашою й поганською, — але і того також, щоб були ми в слушних вільностях і пошанованню від кождого стану. Його королївська милость, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, маючи в ласкавій увазї державу й сердечні послуги наші, рачив нас усїм тим обдарувати і упривилеювати: признавши нас синами коронними ²³). Ублагороднивши стародавнїми вільностями нас, жінок і маєтности наші ²⁴), він тільки собі і ї. м. панам великим гетьманам начальство і власть над нами полишити зволив, утвердивши то міцно унїверсалами, ґлейтами і конституціями”. Козаки рішучо протестують против розкватировання польського жовнїра на України, „де єсть більша частина наших домів і маєтностей, а крім того кор. милость пан наш за чесні заслуги наші зволив нам дати, на спочинок і очікуваннє нашої чесно заслуженої платнї, почавши від Могилева всю Україну аж до Днїпрового устя; все то власні наші приставства, спустошені з причин вашої милости, а що більше — доми, і маєтности попустошені, гірше нїж неприятельським способом спустошені, зневажені, осоромлені”. Протестують також против листів, розісланих Струсем на Українї, де козаки називають ся своєвільниками і їм забороняєть ся приступ до міст і королївщин — „за котрими унїверсалами наші товариші, які також віддавали послуги й. кор. мил., не могли мати свобідного кавалка хлїба і спокійного переходу”; протестують против сих претенсій на якусь власть над козаками, „чого нїколи не буде”. Жадають виводу жовнїрів з України, инакше грозять оружною росправою й окупацією винницького староства п. Струся. „Що з такої наруги, зневаги і деспекту нашим неприятелем прийде, то в короткім часї можна буде бачити і досвідчити на дїлї, бо супроти того, що нам доносить товариство наше, — прийдеть ся нам в нашім жалю ґвалт ґвалтом відбивати; донесемо його кор. милости про спустошеннє вами визначених нам приставств і мусимо розложити ся в Винницї і в иньших маєтностях ваших та там собі платнї чекати, бо на Українї і по домах наших нема нам що робити”.

Лист сей кидає світло на сучасну ситуацію на Українї. Адмінїстрація і взагалї панство хотїло тримати ся букви соймової постанови 1601 р., що здіймала банїцію тільки з участників ливонської кампанїї і полишала в силї всї постанови против своєвільників, всю „звичайну юрисдикцію”. Навпаки козачина за поданий мізинний палець тягнула цїлу руку, вважала конституцію за повне і необмежене приверненнє прав і вільностей, на які вона претендувала; признавала своїм одиноким зверхником короля і гетьмана коронного і з приводу своєї служби річипосполитій, та й ще в додатку — незаплаченої платнї — претендувала на повне хазяйське право на Українї, як на території своїх приставств, і то не тільки, очевидно, для участників ливонської війни, а й для цїлого товариства. З того приводу, що певна частина козаків сповняла, службу його кор. мил.,” цїла козачина претендувала не тільки на всякі права і вільности, але і на „свобідний кавалок хлїба”, як скромно виражаються козаки — то значить на право вибирання контрібуцій для своїх пограничних воєн, якими козачина займала ся тодї на полуднї. Заразом вона вважає сю українську територію заказаною для жовнїра коронного — не тілько тому, що той конкурент позбавить козаків можности збирати контрібуції собі, але й тому що тут маса покозаченої людности, неофіціальної козачини, яку жовнїри обтяжали б контрібуціями. Се перший випадок, де з такою гострістю виступає справа жовнїрських леж на козацькій території; як в офіціальних кругах се роскватированнє польського війська вважало ся найгострійшою репресією на козаків, так в кругах козацьких признавало ся найбільшою прикрістю, яку можна було собі уявити, і заразом — найлїпшим аґітаційним мотивом против правительства і польського режіму, як в такім мотиві бувала потреба.

Про козацькі війни на полуднї в сих роках маємо деякі відомости в посольських реляціях Пісочинського, що в рр. 1601 і 1602 їздив в Крим і Туреччину ²⁵). Лїтом 1601 р. багато нарікали в Криму на козацькі напади, і казали як звичайно, що Татари, нападаючи на Україну, тільки мстять ся за козацькі напади; був якийсь козацький напад на турецькі осади в околицї Білгороду. „Якийсь Киршта Волошин” з козаками докучав Туркам і Татарам на морі і на землї.

Весною 1602 р. козацьке військо (коло двох тисяч, як казали) стояло над Каменицею за Браславом і свою службу пропонувало молдавському господареви. Волоські землі по погромі Михайла слїдом знову стали ареною усобиць, бо на Семена Могилу в Мунтянах підняло ся повстаннє, вигнано його з краю і посаджено на господарстві Раду Щербана Басарабу (1602); його підтримала Австрія, тим часом як Могила шукав помочи у Поляків і Турків, і се знову відкривало арену козацькому спортови. Господар молдавський сим разом услуг козацьких не прийняв, і тодї їх стали сподївати ся в Білгородї. В маю козаки на 30 чайках і кількох ґалєрах відібраних від Турків вийшли на море і під Кілією били ся з турецькими ґалєрами; взяли одну ґалєру, та переймали купецькі кораблї. Під осїнь того року стрічаємо козаків під проводом якогось Ґурского — йшло їх коло тисячі на Молдаву ²⁶). Такі занятя, очевидно, потягнули ся без перерви і відміни і в дальших роках. Хан скаржився, що козаки пробуваючи на Днїпрі чинять Криму неустанні шкоди і злости, багато злого броять, і жадав, аби їх доконче прогнано з Днїпра ²⁷). Король в інструкції на сойм 1604 р. звертає увагу, що „за короткий час козаки зруйновали Туркам три міста”, і се грозить неприємностями від Туреччини ²⁸).

Реституція козацьких вільностей і козацького престіжу потягнули свіжі маси людей в козацькі ряди, збільшаючи своєвільну енерґію козацьку. З кінця 1603 р. маємо королївський унїверсал, де пригадуєть ся попереднє (якесь недавнє) королївське роспорядженнє на погамованнє українського своєвільства і загострюєть ся новими наказами, щоб батьки не пускали синів „на козацъство до тамтыхъ людей свовольныхъ, которыи покой посъполитый и перемирьє с панъстви суседъскими взрушают”, щоб до козаків не перепускали і не возили воєнних запасів під страхом кари смертної і т. и. ²⁹). А шляхта київська в інструкціях своїх з кінця 1604 р. висловляє жалї, що з скасованнєм банїції, від ливонської війни „те гультяйство так пнеть ся в гору, що приходить ся бояти ся, аби „останнє не було горше від першого”, і жадала енерґічних репресій ³⁰).

Примітки

¹) Лист Бартоша Верещиньского з 15/IV н. с. у Стороженка с 320.

²) Obiecano pierwey hroszy y sukna na cztery tysiący, a teper na szyst, tym lipsz, dolszygi sukni budem mieti. Се не зовсїм ясне говореннє мабуть треба розуміти так, що в молдавській війнї рахувало ся 4000 козаків, і їм обіцяна була заплата, а на ливонську війну ухвалені кредити на 2000, разом на 6000; тому що справа з платнею була неясна, в польських кругах, мішаючи платню за попереднє і задаток на будуще, за сї гроші хотїли притягнути до служби в ливонській війнї як найбільше козацького війська — до 6 тисяч, а козаки. не хотїли такого толковання і все брали за плату за молдавську війну. Иньше толкованнє було б таке, що плата для 4 тис. так і посилала ся за попереднє, а плата для 2 тис. призначала ся для ливонського корпусу з двох тисяч, і на більше число козацького війська правительство і не претендувало, але козаки і сю платню ливонську хотїли розібрати між участників молдавської війни. Тому що все обертало ся тільки в сфері поголосок, визнати ся трудно.

³) Боркулабівська лїтоп. с. 25 (вид. Кулїша с. 77).

⁴) Лист Кішки до Замойского 323 XІІ. 1601 — Listy ч. 83.

⁵) Listy ч. 88.

⁶) Praefectus illorum Kostka globo a suis aliguibus, ut putabatur, a tergo trajicitur (Гайденштайн с. 378). Очевидно, був се припадок; без усякої підстави думає Стороженко (с. 324), ще се козаки зі злости Кішку вбили: де рада могла кождої хвилї гетьмана скинути, не було місця для такого підступного вбийства.

⁷) Listy c. 86 і 88.

⁸) Сборникъ матеріаловъ по русской исторіи нач. XVII в. с. 50.

⁹) с. 388

¹⁰) Боркулабівська лїтопись с. 25.

¹¹) Listy Źółkiewskiego ч. 86.

¹²) Боркулаб. лїтоп. с. 24.

¹³) Ibid. c. 25.

¹⁴) Пор. інструкцію з кінця 1603 р. — Жерела VIII ч. 75 і протестацію у Жуковича с. 432-3.

¹⁵) Ркп. бібл. Замойских.

¹⁶) Боркулабівський лїтописець записує оден епізод, який очевидно зробив особливо сильне вражіннє: як перед королївського дворянина, присланого в справі сих насильств козацьких, принїс оден міщанин могилївський на руках свою доньку-дївчинку шестилїтню „змордованую, зкгвалчоную, ледве живую, чого было горко плачливе страшно глядети; на тоє вси люде плакали, Богу сотворителю молили ся, абы таковыхъ своєволниковъ вечне вигладити рачилъ” (с. 28, вид. Кулїша с. 81).

¹⁷) Боркулабів. лїт. с. 28.

¹⁸) Иванъ Куцка здалъ зъ себе гетманство козацкоє, для того ижъ у войську великоє своволенство: што хто хочетъ то броитъ (с. 28).

¹⁹) Див. його унїверсал, для Никольського монастиря, даний 22 мая 1653 р. в Київі, „кгды єсмо с послуги кр. м. з Ынфлянтъ до Києва прибыли” в Кіев. Старинї 1898 кн. І. Тут згадка листу „теперешнего часу пана Ивана Косого”; мабуть Крутневич саме тодї був вибраний, і ченцї звернули ся до нього за потвердженнєм.

²⁰) Ркп. бібл. Замойских.

²¹) Пор. записку боркулабівського лїтописця, що тим часом як на Білоруси були на приставствах козаки, „на Волыни на Подолю, у Києве — тамъ на тотъ часъ жолнери лежали, которыє зъ Волохъ выєхали, яко десять тысячъ” (с. 28).

²²) Mozemy tho rzecz, ysz tylko za trawę a za wodę słuzimy.

²³) Популярна назва, прикладана до себе шляхтою польською.

²⁴) Nass thym udarowacz mcziwie y upriwileyowacz raczył, yss prziznawssi nass za syny coronne, starodawnymi wolnosciami nas, żony y maiętnosczi nasze uslachciwszi, sobie tylko y ich mc. panam hethmanom wielkiem nad nаmі zwierchnoscz y władzą zostawicz raczył, dobrze tho uniwersały, gleithami y costitutiami seymowemy warowawszi.

²⁵) Ркп. Петерб. Публ. бібл. Пол. IV № 171 л. 41-7.

²⁶) Реляція Пісочинського л. 84-106, 124.

²⁷) Жерела VIII ч. 80 (десь з р. 1603).

²⁸) Ibid. ч. 76.

²⁹) Видано у Кулїша Матеріали с. 26.

³⁰) Жерела VIII ч. 78.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: МОСКОВСЬКА СМУТА: УЧАСТЬ КОЗАКІВ В ПОХОДЇ ЦАРЕВИЧА, МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, МОСКОВСЬКІ СМУТИ 1605-8 Р. І УЧАСТЬ В НИХ КОЗАЧИНИ. ЗАЧІПКИ З ТУРКАМИ І ТАТАРАМИ; ПОГРОМ ВАРНИ 1606 Р., ПОХОДИ МОЛДАВСЬКІ. СВОЄВІЛЬСТВА НА УКРАЇНЇ, „БУНТИ” КОРСУНСЬКІ, КОНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНСЬКУ СВОЄВОЛЮ 1607 РОКУ, ПОСТАНОВИ 1609 Р., ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ.

Але на місце погамовання українського своєвїльства, жаданого правительством і кругами шляхетсько-панськими, ті ж сами круги кинули в козацькі круги новий фермент, який ще сильнїйше зміцнив українську анархію і під покровом її дав спромогу далї зростати козацтву і козацькій деструкції польсько-шляхетського режіму. Була то московська авантура, сотворена українськими маґнатами, але кінець кінцем підтримана і самим правительством. З початку король не хотїв мішати в сю аферу державу й полишив її інїціативі маґнатів. В другій половинї 1603 р. Вишневецькі висувають звісного „царевича Дмитра” як московського претендента, законного сина царя Івана, і вже від зими 1603/4 рр. мусїло роспочати ся вербованнє охочих до задуманого походу на Москву. Між участниками мусїли в першій лїнїї знайтися козаки. Уже в передових полках, які повів з собою „царевич” з кінцем лїта 1604, ішов цїлий ряд українських пограничників — кн. Вишневецький, Ружинський, Струсь, староста остерський Ратомский, і вони мусїли рушити з собою цїлу хмару українського козацтва — козаки справдї згадуються в сїм війську ¹). У в тих операціях, які вели ся разом з сим на полудневій границї московській, від Посемя, нема теж сумнїву, що поруч донських брали участь також козаки запорозькі. Головні маси їх рушили одначе пізнїйше, в осени 1604 р. Під Новгород Сїверський в груднї 1604 р. прийшло велике запорозьке військо — 12 тисяч, з доброю гарматою, „котрим царевич (Димитрий) давно був післав корогву (закликаючи до походу); вони мали з собою добру армату, кілька гарматок, і царевич був їм дуже радий, богато покладаючи ся на їх мужність, і велику силу їх війська” ²). Надїї сї не дуже справдили ся, бо в великій битві під Добриничами козаки, як нарікав потім царевич, не додержали йому компанїї й утїкли ³). Але хоч головне козацьке військо кинуло Дмитра, українські козаки зістали ся участниками дальшого походу, і на місце першого їх корпусу мобілїзували ся дальші партії їх в московський похід. Київська шляхта в своїй інструкції, писаній в перших днях грудня н. с., згадує про дальші їх ватаги, що громадили ся ще на Українї, „вигребши ся з Низу”, і наповняли страхом місцеву шляхту, що сподївала ся від них нових поборів і контрібуцій та нарікала на всякі безправства, особливо в заднїпрянських волостях, де громадили ся козацькі полки для походу в Московщину ⁴). На соймі, на початках 1605 р. Януш Острозький на підставі відомостей, які приходили з України, оповідав, що козаки справдї „росписали унїверсали по тамошнїх краях, кажуть собі платити гроші, і з тим боїмо ся, що б і хлопи наші не приставали до козаків і до них не прилучали ся при такім своєвільстві безкарнім” ⁵). Правительство було зайняте иньшими справами і не вважаючи за добре стримувати козачину, що головно підтримувала тодї московську авантуру (від якої сподївалися в двірських кругах великих користей полїтичних), не вважало можливими брати ся до якихось значнїйших репресій. Тим більше що козачина заразом несла й пограничну службу против Татар: напр. 1605 р. вони погромили Татар на Піднїстровю, а з кінця 1606 р. маємо лист Григорія Ізаповича „гетьмана” і всього рицарства запорозького, де вони остерігають усю людність ,,України Поднїпрської” про скорий напад татарський (правдоподібно оден з многих, сей лист заховався тому, що гетьман просив його лист записати до актів, на доказ козацької служби) ⁶). А коли з початком 1606 р. прокинув ся грізний внутрішнїй рух против короля і його близких дорадників, що приводить до оружного рокошу (1606-8), правительство вже не мало анї часу анї спромоги думати про що небудь иньше крім сього небезпечного руху, що грозив самого короля скинути з престолу ⁷).

Козачина буяла, вмішуючи ся в заграничні авантури. Далї брала участь в московських замішаннях, підтримуючи після упадку царевича Дмитра († 17/V. 1605) повстаннє, що розвинуло ся на сїверськім пограничу против його наступника царя Вас. Шуйского під проводом Болотнїкова, з сильною соціальною закраскою, в дусї української козачини (лїто 1606 — осїнь 1607). Повстаннє терських козаків, що виставили претендента названого царевичом Петром, внуком царя Івана, і з ним рушили на Поволже, ще за житя царя Дмитра, також знайшло собі помічників між Запорожцями. Дмитро Другий (чи так званий потім „Тушинський вор”), що виступив лїтом 1607 року і підняв повстаннє на тім же сїверськім пограничу, підтриманий ріжними авантурниками з Польсько-литовської держави (кн. Роман Ружинський, Ад. Вишневецький, Ян Сопіга, Тишкевич, Лїсовский), крім козацьких ватаг, навербованих ним, був також ущасливлений запорожськими полками, особливо коли справа Болотнїкова і „царевича Петра” була рішучо убита (жовтень 1607 р.). Так в походї сього „другого Дмитра” з Сїверщини, в тімже жовтнї прилучили ся до нього в Карачеві запорожські ватаги ⁸), а хоч скоро відстали, то з початком 1608 р. почали до нього прибувати нові ватаги козацькі, з своїми ватажками і під проводом ріжних шляхетських авантурників з України ⁹). І з дальшими успіхами, коли „Дмитру” удало ся пройти під саму Москву й заложивши табор тут в с. Тушинї, взяти Москву в бльокаду, козаків все прибувало до нього. З кінцем 1608 р. рахували в його таборі Запорожцїв до 13 тисяч ¹⁰), і вони брали визначну участь в московський „смутї” й пустошенню московських земель разом з иньшими авантурничими ватагами, що під фірмою претендента, якому нїхто не надавав значіння, зробили своїм ремеслом пустошеннє і войованнє Московщини ¹¹). Під весну 1609 р. потягнули туди нові ватаги: в сучаснім листї (з 1/III) чуємо про Низовцїв, що йдуть туди через Білорусь, в числї, як казали, до 8 тисяч ¹²).

Разом з тим не переривали ся козацькі зачіпки з Татарами й Турками; в переговорах Порти з Польщею незмінним Leitmotiv-ом повторяють ся жадання приборкання козаків, а польське правительство повторяє старі оправдання, що воно нїчого не може на се порадити, бо се „племя не постійне, не послушне, безпутне, зложене з утїкачів московських, татарських, турецьких, руських, волоських, без отчини, без закону, без постійного осїдку, що живе з грабунків і розбоїв, безпечне в сховищах і пристановищах своїх на Днїпрі й иньших ріках, свого майна не має, чужому небезпечне, нїякої власти над собою не признає і не зносить” ¹³). З кінця 1605 р. маємо королївський унїверсал, де згадуєть ся про якісь недавні напади козаків на турецькі землї (козацы... в земли єго (цесара турецкого) вривати се и шкоди немалыє чинити мели), і король наказує старостам, аби більше таких нападів не допускали ¹⁴). Лїтом 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста чорноморського побережа, ходили на Кілїю і Білгород, взяли навіть з собою і королївського дворянина, присланого до них для порядку. Забрали на морі десять турецьких ґалєр з людьми, запасами і товарами. Напали з моря на Варну, вибили мешканцїв і забрали більш як на 180 тис. золотих здобичи з собою ¹⁵). До сього походу прикладаєть ся з деякою правдоподібністю стара пісня про взятє Варни:

А в недїлю пораненьку

Зібрали ся громадоньки,

До козацької порадоньки:

Стали ради додавати,

Відкіль Варни доставати —

Ой чи з поля, чили з моря,

Чи з тої річки невелички?

Послали посла під Варну,

Поймав же посел Турчанина,

Старенького ворожбита,

Стали його випитувати,

Відкіль Варни діставати —

Ой чи з поля, чили з моря,

Чи з тої річки невелички?

„Анї з поля анї з моря,

А з тої річки невелички”,

А в недїлю пораненьку

Зібрали ся громадоньки

До козацької порадоньки.

Стали ради радувати,

Відкіль Варни діставати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з річки невелички?

Біжуть, плинуть човенцями,

Поблискують весельцями;

Ударили з самопалів,

З семи пятдесят ¹⁶) запалів,

Півсоткою із гармати

Стали її добувати,

Стали Турки нарікати.

Стали Варни діставати,

Стали Турки утїкати,

Тую річку проклинати:

Бодай річка висихала,

Що нас Турків в себе взяла.

Була Варна здавна славна.

Славнїйшії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в нїй Турків забрали ¹⁷).

Припадком довідуємо ся далї, що в осени 1608 р. козаки ходили на Перекоп, „дивною хитрістю здобули, розграбили й спалили’’ се місто, як записує сучасний єзуітський хронїст ¹⁸). Потім з 1609 р. (в осени) маємо звістку, що козаки на 16 чайках напали на устє Дунаю, попалили й пограбили придунайські міста: Ізмаїл, Кілїю, також Білгород, але не встигли забрати всю здобичу, бо їх сполошили Турки ¹⁹). Та се тільки уривкові, припадкові звістки про походи, що стали явищем хронїчним, звичайним.

Крім нападів на землї турецькі і татарські далї давали козакам поле для подвигів нещасливі краї волоські — тепер уже Молдава, де з смертю Єремії Могили в р. 1606 почали ся довгі усобицї, з незмінною участю ріжних шляхетнороджених авантурників і козаків. Польща підтримувала синів Єремії; конкурентами виступив з початку давнїй претендент Степан Богдан. Весною 1607 р. султан довідав ся, що він подав ся на Україну й збирає там козаків, щоб іти на Молдаву; він просив короля його зловити там, але король, розумієть ся не міг сього зробити ²⁰). З сих заходів Богдана не вийшло нїчого, і далеко серіознїйшим претендентом виступив брат Єремії Симеон (невдалий господар мунтянський). Він купив собі ласку турецького двору і мав його протекцію; скинув Константина Єреміїного сина з господарства, але в поміч Єреміїній родинї пішов їх шваґер Стефан Потоцкий, зять Єремії, і зігнав Симеона. Симеон скоро потім умер, як казали — отруєний Поляками, і пішла боротьба між синами Єремії і Симеона, поки Константина Могилу не висадив з сїдла иньший претендент Стефан Томша (син претендента з часів Дмитра Вишневецького). Стефан Потоцкий пішов знов — висланий уже королем в поміч Константину, але не міг подужати його конкурента: Потоцкого погромлено дуже гірко — стратив усе військо, сам попав ся в неволю Туркам, і польське правительство мусїло зрікти ся своїх впливів на Волощину ²¹). Підчас сих усобиць козаки, без сумнїву, не переставали брати участь в молдавських справах, хоч ми тільки з рідка маємо про се виразні звістки ²²).

Разом з сим розмахом козацької воєнної енерґії і повної свободи й безкарности, яку козацька стихія стрічала на Українї в сїм часї, розвиває ся все більше „козацьке своєвільство” серед місцевої людности, козацька „непослушність” серед ріжних верств її. Побоювання українських маґнатів, що з розвоєм козацької енерґії, як козацтво не тільки наберає фонаберії, але і дїйсно „дуже бере гору на Українї”, воно потягне за собою й народнї маси, міщан і „хлопів” ²³), не були марні. Се були часи незвичайного розвою „непослушности”, коли величезні маси людности, задаючи ся під козацьку зверхність та присуд, вимовляли всяку послушність своїм ,,законним” зверхникам, старостам і дїдичам, і наповнивши ся козацького своєвільного духу не хотїли признавати над собою нїякої власти.

Особливого розголосу з сих епізодів набрали ,,своєвільства міщан браславських і корсунських”, констатовані королем на соймі 1607 р, — що у них „анї комісії анї декрети наші (королївські) не мають нїякої ваги”, і через те король віддав їх на волю старостинської власти, віднявши право апеляції до яких небудь вищих інстанцій ²⁴). В справі корсунських бунтів трапило ся минї відшукати рішення королївського суду, числом аж три, які досить добре ілюструють тодїшню українську своєволю, заправлену козачиною. Почали ся спори між корсунськими міщанами і їх старостою й війтом звісним маґнатом Яном Даниловичом (а властиво його урядником) за справи досить дрібні: мішане не хотїли мостити мостів за містом і стачити ся перед старостиними урядниками „на муштру або оказованьє”. Але далї пішло вже на всякі иньші „бунты розмаитыє, ростерки и розненья”, які кінець кінцем староста характеризує як „досить значную ребелию”. Перестали йому платити арендну плату за право варення і шинковання напитками й иньші вигоди. Далї відмовили ся юрисдикції замкової, старостинської, тримали ся виключно своїх судів, а старосту почали бойкотувати: всїх міщан послушних, які хотїли далї зіставати ся під юрисдикцією старости, вони зганяли з міських ґрунтів, як се описує позов до них: „всю юрыздыцыю замковую старостинскую собе прывлащаєте, справы и розсудки всЂ межы укрывжоными, узявшы тоє з моцы старосты нашого, сами надъ звыклость давную одправуєте, а хто бы ся у реєстръ вашъ, в юриздыцыю вашую не вписалъ и противъ старосте нашому з вами не переставалъ, тогды з мЂста проч од маєтности выганяєте, добра ихъ берете”. Коли староста хотїв повідшукувати між міщанами утїкачів, підданих ріжних панів, що тих утїкачів добивали ся, і їх панам видати, міщане рішучо не позволили їх видавати, а як урядники хотїли їх силоміць видати, то міщанство почало ладити ся до оружного відпору, заявивши, що тих бувших підданих боронитимуть ,,до горл своїх” ²⁵).

На сойм 1607 р. шляхта українських воєводств принесла цїлу пачку жалїв і нарікань на се українське своєвільство, і на соймі ухвалено цїлий ряд законів на погамованнє його. Окрім конституції „Про україннї міста”, зверненої головно против міщан браславських, але виданої, здаєть ся, взагалї як норма для всяких таких міщанських своєвільств, — маємо ще кілька постанов в високій мірі характеристичних для тодїшнїх українських відносин. Конституція „Про своєволю українську”, видана „для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українських”, постановляє, що в воєводстві Київськім міщане ²⁶), а в Подольськім — міщане і бояре мусять бути під властю і зверхністю старост, повинні сповняти воєнну і замкову службу на їх роспорядженнє, і старости мають відправляти суд в справах міських і боярських (видко, що вже перестали ті суди й відправляти ся, бо нїхто їх не хотїв слухати); для переведення в житє сих прав і постанов старостам повинні помагати воєнними силами гетьмани ²⁷). Конституція „Про козаків запорозьких”, потверджуючи давнїйші постанови (1589, 1590 і 1601 р.), пригадувала, що козаки, мешкаючи по королївщинах, мають підлягати юрисдикції старостинській, а ті що мешкають в маєтностях приватних і духовних — власти своїх панів і їх суду, „а також каранню за всякі проступки”; на своєвільні купи козацькі даєть ся право репресій як на бунтівників ²⁸). Нарештї серед конституцій в. кн. Литовського, ухвалених на тім де соймі, на першім місцї читаємо довгу постанову „Про погамованнє своєвільних українських людей”, де дають ся широкі судові і екзекутивні права на всяких своєвільних людей, „плебеїв” і шляхтичів, які зберають людей, нападають на чужі держави і нарушають спокій та стягають клопоти на річ посполиту ²⁹).

Всї сї постанови одначе полишили ся тільки виразом ріа desideria української шляхти та характеристикою українських відносин. Бо ж вони нїчого не давали нового адмінїстрації: всї ті широкі права на своєвільників вона мала й перед тим, і як не могла з ними перед тим нїчого позитивного вчинити, так само і тепер, коли правительство полишало її далї своїм силам. А правительство далї було вповні занято рокошевим рухом, що з новою силою зірвав ся по сїм соймі, і не могло думати нї про що иньше; а рокошевий рух і сусїдні замішання московські тільки далї підсилювали всякі своєвільні елєменти в державі, а в тім і козацьку стихію. Тому в постановах найблизшого сойму (поч. 1609 р.) ми знову читаємо постанову про своєвільних людей, яка констатує ще більше множеннє таких своєвільних воєнних компанїй в останнїх часах, а далї довгу й інтересну постанову „Про козаків запорозьких”, яка свідчить тільки про дальший розвій козацької стихії в супереч всїм шляхетським постановам і ляментаціям ³⁰). Згадавши про попереднї ухвали, що козаки мають признавати власть і юрисдикцію дїдичів і державцїв королївщин, вона констатує, що дїєть ся зовсїм противне: „всупереч тій конституції й давнїм звичаям сї козаки чинять велике безправє і своєвілє, не тільки не признають власти старост наших і панів своїх, але мають своїх гетьманів і иньшу форму своєї справедливости (власний козацький устрій і суд); тим вони утискають міста і міщан наших, роблять перешкоди власти наших урядників і уряду українного (конкуренцією свого козацького присуду), чинять безкарно незносні шкоди й кривди, насильства і убийства; нарештї — своєвільно, без волї й відомости нашої й урядників наших воєнних збираючи великі купи, чинять наїзди на міста наші у волостях і на замки неприятельські, нарушаючи публичний спокій і наші договори з сусїдами”. Супроти сього сойм наказує містам і міщанам, аби не піддавали ся під юрисдикцію козацьку і синам своїм того не позволяли. Для приведення ж козачини до порядку визначає комісарів, які разом з гетьманом коронним, яко воєводою і старостою київським ³¹), мають зробити суд над всякими допущеними своєвільствами, покликавши до сього козаків запорозьких, „які мешкають на вільностях”; козакам низовим наказує настановити старшого і завести між ними порядок; міста від козацької юрисдикції й ,,опресії” увільнити; взагалї забезпечити ті сторони від своєвільства, „приладжуючись до обставин і потреб тих країв і мешканцїв їх”.

Наскільки пусте одначе було все се говореннє, буде нам ясним, коли пригадаємо, що той же сойм принціпіально (хоч і неофіціально) ухвалив війну з Москвою, і удїлив кредити для неї, і король з гетьманом в дїйсности думали не про приборканнє козачини, а про притягненнє її в розмірах можливо як найбільших для будучого походу на Московщину як незрівняно дешевого, а користного війська. Не маємо близших відомостей про визначену комісію, але можемо сказати на певно, що визначені комісари навіть не пробували сповнити вложене на них порученнє. З кінця серпня, вже з походу на Москву, король висилає лист з своїм дворянином до сенїора українських маґнатів кн. Януша Острозького, поручаючи йому ,,загамувати козацьке своєвільство по Українї, аби не збирало ся до купи і не нарушало договорів з сусїднїми державами”. Але кн. Острозький, неприхильний плянам московської війни, досить різко відповів королеви, що він не чує себе з силами своїми особистими заходами направляти того, що псують з усїх боків: на Українї як раз іде вербунок козацтва на королївську службу, і се дає права кому небудь заявляти себе королївським військом і підносити всякі претенсїї. „Тепер іменем вашої кор. милости по Українї корогви носять і ріжні люде називають себе слугами ваш. кор. милости, хоч то і не правда; і я бачу, що під такою управою не тільки я, але й сильнїйший від мене не потрапить вгамувати сього” ³²). Острозький не міг виразно сказати в очі королеви, що він сам своїми вербунками підтримує українську самоволю, і щож тут жадати від поодиноких українських достойників, аби вони ту самоволю гамували!