Примітки. 2) Рукоп. публич. бібліотеки Пол

¹) Pisma c. 302.

²) Рукоп. публич. бібліотеки Пол. Р.ІV № 202 л, 175.

³) Pisma c. 507.

⁴) Ibid. с. 508.

⁵) Pisma с. 508-10, Архивъ Ю. З Р. III. І ч. 55.

⁶) Pisma c. 510.

⁷) Ркп. Публ. бібл. Пол. F IV № 99 л. 4, 6, 16, 17 В комісїї потім взяли, очевидно, далеко не всї з тих визначених.

⁸) Жерела VIII ч. 102,105, Pisma c. 512-3, пор. 225, Ркп. №99 л. 19.

⁹) Дума про бурю на Чорному морю й Олексїя Поповича — Антонович і Драгоманов I с. 186.

¹⁰) Pisma Źółkiewskiego с. 513, Жерела VIII ч. 105 (лист Жолкєвского з 26/IX).

¹¹) Collectanea z dziejopisów tureckich przez Sękowskiego, I c. 126.

¹²) Pisma c. 513.

¹³) Даю такий образ козацького повороту з під Синоду на підставі досить богатих джерел, які ми тепер маємо для історії сеї експедиції: Наіма в Collectanea-х Сенковского, як вище, і сучасні листи й реляції: Ахмета-баші до короля в Жерелах т. VIII ч. 101 (час трохи хибно означений: не перша половина 1614 р., а осїнь, кінець вересня або початок жовтня правдоподїбно) і до Жолкєвского ч. 106, реляції Жолкєвского -Pisma c. 302-3 і 513 і Жерела ч. 108 і лист там же ч. 105 (писаний ще перед поворотом козаків до дому). Турок Наіма знає про обхідний марш козаків, иньші джерела (Жолкєвский, Ахмет-баша) говорять тільки про засїдку зроблену під Очаковим. Але тим часом як турецькі джерела (особливо Наіма) говорять так, нїби то козаків погромлено зовсїм, Жолкєвский пише, рік пізнїйше, коли про се можна було зібрати всестороннї відомости (jako teraz odkryto), що з загального числа козаків коло 2000 — було убитих разом з покалїченими коло 200. Пізнїйше каже він, що 18 козацьких човнів прорвало ся через очаківську засїдку, „а иньші вискочивши берегом утїкали” (Pisma c. 303). Значить поворот їх зовсїм не був так плачевний. Той сам Ахмет-баша каже, що „декотрі з кількома кораблями чи човнами утїкли і в границї польські до Черкас, до Корсуня пішли” (ч. 101, пор. 106: сї два листи писані більше меньше в однім часї). Вертали козаки десь при кінцї вересня н. ст.; Жолкєвский, пишучи з України 26 вересня, трівожить ся, що про поворот козаків нїчого не чувати, „а вже їм давно час”.

¹⁴) Жерела VIII ч. 100 (лист писаний мабуть під лїто).

¹⁵) Жерела ч. 103, в тім же дусї писав канцлєр польський до великого візіра турецького ibid. 104.

¹⁶) Ширше про них у Смірнова Крымское ханство с. 472 і далї.

¹⁷) Реляція Жолкєвского Pisma c. 223-4.

¹⁸) Жерела ч. 101 і 105.

¹⁹) Pisma c. 516, 530, Жерела ч. 108.

²⁰) Текст в Жерелах VIII ч. 107.

²¹) Жерела VIII ч. 108, Ркп. № 99 л. 35-8.

²²) Архивъ Ю. З. Р. III. I ч. 58.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ 1617 Р., ЗМІНА НА ГЕТЬМАНСТВІ (Д. БАРАБАШ), КОЗАЦЬКА НЕПОКІРНІСТЬ, ПОХІД КОМІСАРІВ, САГАЙДАЧНИЙ ЗНОВ ГЕТЬМАНОМ, ПЕРЕГОВОРИ НАД ОЛЬШАНКОЮ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ПОТРЕБА В КОЗАКАХ І ЗДЕРЖЛИВІСТЬ ПОЛЯКІВ.

Позбувши ся Турків, Жолкєвский з тими силами, які мав в руках, хотїв заразом росправити ся і з козачиною. Вважав се доконче потрібним не тільки з огляду на Турків, що за перший козацький напад заповідали розірваннє згоди, і Жолкєвский не брав сього за пусті слова, — але і з становища самої річипосполитої. Як я вже сказав, був він в високій мірі роздражнений непослушністю козаків — що вони — to chłopstwo zbestwione, як він їх називав — відмовили помочи і служби в такий рішучий час, самі стягнувши турецьку небезпеку на державу, і взагалї вийшли з послушности — не хочуть служити державі, а тільки під покривкою служби нищать волость своїми поборами: замість іти в поміч, як їх накликав король і королевич, вони „під претекстом що йдуть до нас, Україну немилосердно обдерли, облупили (збераючи немов би припаси на війну), а потім назад пішли на Днїпро” ¹). Потім Жолкєвский вислав до них свого післанця, повідомляючи, що з Турками вже прийшло до угоди — аби вони не пустошили України, а йшли на Днїпро, а до нього прислали б кількох поважних осіб, „аби з ними порозуміти ся про волю королївську”. Але й сього післанця козаки відправили „досить легковажно” — сказали, що до Жолкєвского не підуть: „коли того треба кому, то нехай до нас прийде або пришле”. Очевидно, пусті комісарські переговори попереднїх років, ставлячи козачинї неможливі жадання, домагаючи ся від неї обіцянок сповнювання сих жадань, а нїчого не роблячи, щоб добити ся того сповнювання на дїлї, і роздражнили козачину і відобрали у неї всяке поважаннє до сих комісарських церемонїй і до „маєстату річипосполитої”.

Але коли б на чолї козачини стояли ті самі „статочні люде”, що держали ся принціпу „дуріть, коли хочуть, аби їх дурили” (mundus vult decipi, ergo decipiatur, як формулує се клєрикально-католицький афорізм) і приймали всї попереднї інструкції комісій, пускаючи їх на довгий дріт проволоки, вони певно б і тепер не відмовили Жолкєвскому в його досить невиннім жаданню „розмовити ся” з козацькими делєґатами „про волю й. кор. милости”. Але в сїм роцї мусїло вийти якесь замішаннє в козацкій полїтицї. Загальний провід на хвилю вийшов з рук зручною керманича козацької полїтики, гетьмана Сагайдачного і опинив ся в руках репрезентанта козацького радикалїзму, вродї пізнїйшого Бородавки. Був ним Дмитро Богданович Барабаш, батько звісного „угодовця” часів Хмельницького, звісний нам на гетьманскім урядї з одного унїверсалу 7 марта 1617 р. ²). Тою переміною треба пояснити, що козаки так нетактовно відмовили помочи на Турків, і так різко відповіли на запросини Жолкєвского до переговорів.

Розгнїваний і заклопотаний, Жолкєвский рішив дати козакам почути на собі його силу. Він задумував захопити їх несподївано воєнним походом: „пустити поголоску, що військо йде до королевича й. м. і рушити з військом в київські краї, бо війську таки найблизша дорога на Київ або близько поуз Київ”, і як би козаки не прийняли вимог комісії — ударити нагло на козачину. Для того ще перед кінцем переговорів з Іскандер-башею просив він короля прислати поручення комісарам і „суворі мандати до тих самих лотрів і до українських міст, особливо поднїпрянских: аби нїхто не смів посилати на Низ живности і припасів під страхом найтяжших кар — смерти, конфіскації майна; бо як тепер нїчого не буде зроблено, то потім наново зберати військо і вести його через цїлу державу — було б то і довго і трудно, а тим часом сї лотри і нашу умову з Турками розібють і будучи в такій масї бо зна як багато злого зможуть зробити” ³).

Такоїж гадки про потребу приборкання козачини був і король. Тим більше, що з огляду на московську війну важно було запевнити собі козацьку службу і послушність; нї король нї Жолкєвский не могли бути так наівні, аби думати, що без козаків можна буде обійти ся в тій війнї, особливо при тих скромних кредитах, які були удїлені соймом на сю війну. Унїверсал на комісію з козаками був виданий королем ще в липнї; прихід турецького війська не дав тій комісії дійти кінця, та й з визначених до того панів майже нїхто до тої комісії не брав ся; тому видано новий унїверсал 15/IХ н. с. і сї королївські поручення комісарам і мандати до козаків прийшли саме на час, зараз потім як Іскандер-баша ладив ся до дому, і Жолкєвский став збирати ся до походу на козаків, хоч здоровє його вимагало спочинку по довгій кампанії. „Скільки сил стане, буду старати ся приборкати своєволю, бо навіть як би не треба було оглядати ся на Турка, вона й сама по собі страшна річипосполитій”, писав він королю. „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно дістати хлопа-наємника: все що живе йде до тої наволочи на своєвільство. Правда не такі — то й сили у мене, але прийдеть ся рискнути, як би не обернула ся фортуна річипосполитої”. Не покладаючи ся на свої сили, не дуже значні, Жолкєвсвий задумував „більше доходити розумом нїж силою”, инакше сказати інтриґою і хитрістю, як і під час кампанїї 1596 р. „Я вже кинув між них деякі насїння незгоди: старші не в згодї з черню, бо старші радо б инакший завели порядок, а в такім замішанню порядку не може бути, бо заглушають людським криком і гуком” ⁴). Може бути, Жолкєвский знаючи про внутрішню боротьбу між партиєю „старших”, на чолї якої стояв очевидно Сагайдачний, і „своєвільцїв” Барабаша, вийшов в потайнї переговори з „старшими” і рахував, що вони його підтримають в дальших переговорах. І справдї, як побачимо ще, під час переговорів, в звязку з оружною демонстрацією Жолкєвского, змінила ся ситуація в козачинї, й наверх вийшов знову Сагайдачний з старшими та дав привід до порозуміння з правительством — то значить дав ще раз згоду на польські вимоги, аби оминути конфлїкт, так само як давав уже кілька разів і так само не надаючи тому всьому значіння сим разом як і попереднїми.

В останнїх днях вересня н. ст. Жолкєвский, скінчивши справу з Турками, попасав кілька день в своїй державі в Бару, (Барське староство належало до нього), і звідси вислав листи до козаків, наказуючи їм прислати своїх делєґатїв для переговорів до Паволочи, як торік, а кілька день пізнїйше рушив туди сам, чотирма полками. Але замість делєґації на зустріч їм рушило цїле козацьке військо; „старші” стримували козаків, але ті таки йшли і відгрожували ся на Жолкєвского. Та Жолкєвский мав досить значні сили і не хотїв дати себе стероризувати. Крім властивого війська прийшли значні полки комісарів: кн. Януша Острозького, кн. Збаражського, воєводи руського і старости чигиринського Даниловича (сей прийшов особисто). Покладав ся Жолкєвский на київську шляхту, що тодї саме була скликана „на оказ” (okazowanie, воєнна контроля), власне сюди — між Паволоч і Трилїси, може власне з огляду на козаків. Покладаючи ся не так може на сї сили, як на психольоґічний вплив свого походу, Жолкєвский в серединї жовтня н. с. рушив з своїм війском з під Паволочи під Білу Церкву, на стрічу козацькому війську, а заразом, як каже, написав до них „дуже гладкий і людяний лист”, хотячи їх привести до слушних способів слушними намовами” ⁵). Але в відповідь на се козаки „написали лист гордий і надутий, вважаючи за кривду собі, що (Жолкєвский) пішов з Паволочи під Білу Церкву, і даючи знати, що поступають до його” ⁶). Се була погроза війною, і Жолкєвский уважав неможливим від неї ухилити ся. З під Білої Церкви він рушив у низ Росею, тим часом як козацьке військо ішло над Рось з полудня, чи може вже й було над нею. Ся рішучість Жолкєвского, за котрим потягнула також і київська шляхта з під Паволочи, зробила певне вражіннє. З другого боку мусїли вплинути також намови „старших”, партиї Сагайдачного, що мусїв виясняти некористні перспективи такого гострого конфлїкту з правительством і вигоди полїтики угодової, опортунїстичної. Його партия і полїтика компромісу взяла гору. До польського табору, що стояв на ур. Суха Ольманка (недалеко теперішньої Таращі) прибули делєґати козацькі з табору козацького, що стояв також на Роси, в місцї близше незвіснім, і завязали переговори. „Козаки, особливо старші, заявили, що вони не хочуть воювати з гетьманом коронним, тодї й иньшим серце упало, і розпочали переговори” ⁷), ляконїчно оповідає в своїм соймовім справозданню Жолкєвский. На жаль не поясняє, на скілько в сїй, змінї відбили ся ті semina discordiarum, які він старав ся серед козачини посїяти. Гетьманська булава опинила ся наново в руках Сагайдачного і він повів справу методом попереднїх комісій.

Проєкт ухвали комісари виладили ще перед походом під Білу Церкву в Житомирі, на зїздї київської шляхти. З довгої низки визначених до комісії панів особисто ставили ся тільки Данилович, Станислав Конєцпольский (будучий гетьман) та свояк гетмана Ян Жолкєвский. З гетьманом разом вони зладили на підставі комісарської постанови 1614 р. нову декляраціго, в тім же дусї, але ще більше загострену. Число „запорозьких козаків” зводило ся на одну тисячу, всї иньші мали стратити зараз титул козаків і всякі претенсії до своєї козацької юрисдикції; на всїх непослушних і своєвільників ухвалено кари смерти; заборонено пускати на Низ всякий припас без відомости воєводи київського і старости черкаського ⁸). Потім, коли в польський табор на Старій Ольшанцї (як оповідає деклярація комісарів) явили ся перед комісарів козацькі делєґати й заявили, що не мають заміру противити ся волї короля й готові умовити ся з комісарами що до дальших порядків, з польської сторони були делєґовані парляментери, які виїхали для переговорів в козацький табор і предложили козакам проєкт, вироблений в Житомирі. Він був одначе настільки неможливий і нереальний, що комісари не вважали можливим на нїм наставати: обмежити козацьке військо тисячею людей було таким абсурдом, що сами комісари мусїли се признати: для оборони погранича, порученої козакам, „треба більшої купи людей”. Иньші справи — що до розміру річної плати козацькому війську і потвердження за козаками їх вільностей, „старинним козаками стародавно наданих попереднїми королями”, козаки відложили до найблизшого сойму: козаки мали вислати на сойм своїх делєґатів до короля, і комісари з свого боку обіцяли підтримати сї козацькі прошення. І так прийнято постанову, в формі двох деклярацій (комісарської й козацької), в дечім між собою відмінних.

Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: „ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів („виписати”), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо” ⁹). Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести „виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся”; але козацька деклярація проминула се мовчки.

Другій пункт з тих, що звернув на себе увагу при переговорах — се справа „старшого”. Житомирський проєкт, як і ухвала 1614 р., говорив просто тільки, що старший їх має бути „з королївської руки” ¹⁰). Козаки хотїли виразного зазначення, що сей старший має бути не іменований правительством, а вибраний військом і тільки затверджений урядом. Особливо виразно се зазначено в декларації козацькій, тим часом як декларація комісарська не висловляєть ся так докладно, може бути що й навмисно, так що в її стилїзації можна розуміти старшого іменованого, а не вибраного ¹¹).

Инші справи полишено, як в давнїйших постановах: козаки будуть пробувати на своїх звичайних місцях, не виходячи на волость; не будуть зачіпати ся з сусїднїми державами, і т. д. ¹²).

Козацьку деклярацію підписали як старшини козацькі: Петро Кунашевич на той час війська й. к. м. запорозького гетьман рукою своєю, Богдан Балика, Харлик Свиридович, Іван Мамаєвич асавул війська й. к. м. запорозького, Лаврентий Пашковський писар війська й. к. м. запорозького, Станїслав Костжевский, Ян Міровский. Деклярація писана по польськи — але ми маємо її тільки в копії.

Сойм, на котрий мала вислати своїх делєґатів козачина для порішення тих ріжних питань, мав зібрати ся під весну 1618 р. Таким чином кілька місяцїв мали потягнути ся відносини statu quo. Але сим соймом безпечно козаки не мали причини журити ся, як і постановами комісії, з огляду на обставини, в яких сї постанови укладали ся. Тодї як вели ся переговори над Росю, королевич Володислав ішов з невеличким військом під Смоленськ, щоб своєю появою підогріти кандидатуру свою на московський трон, поки надтягнуть сильнїйші війська. Конфедерація незаплаченого війська затримала його на зиму в Вязмі, і супроти браку засобів і слабких надїй на соймові кредити роблять ся всякі заходи коло того, щоб притягнути до участи в московській кампанїї в можливо більших розмірах козацьке військо, як одиноку силу, яка могла бути зараз, моментально змобілїзована, щоб витягнути кампанїю і королевича з того багна, в якім так сумно він застряг ¹³). Сим також, між иньшим поясняєть ся та вирозумілість, яку показав до козацьких ґрімас, їх „річей і фантазій” старий їх ворог Жолкєвский, відповідаючи „гладко і людяно” на їх „горді й надуті листи” й усякими способами пильнуючи обійти конфлїкт. Так само обережно ставив ся супроти козаків і сойм. Не хотячи уступити нї в чім серіознім, „искупував время”. Не маємо звісток, чи посилали козаки своїх делєґатів у тих справах, які відложили до рішення сойму, чи сойм мав перед собою тільки акти комісії, предложені Жолкєвским. Але се властиво не зміняє річи. Не хотїли зразити козаків, з якими саме тодї вели ся переговори про похід у Московщину, а з другого боку — не хотїли зробити скільки небуть серіозних уступок козачинї; тому пущено справу в нову проволоку. Соймова ухвала „про низових козаків”, повторивши стереотипові жалї на „козацьку своєволю” і шкоди, які терпить від них українська шляхта і польська полїтика загранична, рішила, що для доведення козацької справи до кінця має бути вислана нова комісія, і вона разом з гетьманом має порішити все — ті спірні питання, які з попередньої комісії пішли до сойму ¹⁴). Був се очевидний викрут, бо справа була вияснена осїннїми переговорами аж занадто добре, і сойм найлїпше міг оцїнити, як далеко можна було піти в уступках козацьким бажанням. Але в даний момент він не вважав можливим висловити своїх гадок відкрито, по попереднїй науцї, яку дали козаки своєю абстіненцією під час останньої турецької кампанїї. Правительству ж, королю і його повірникам доконче хотїло ся притягнути козачину до московської війни. Сойм, дуже неприхильний московським плянам короля, дав рік часу на полагодженнє відносин з Москвою і майже нїяких коштів до провадження війни (тільки оден звичайний побор). Отже треба було хапати ся, щоб попробувати ще вирвати у фортуни щось, і вся надїя була на козачину.

Кінчила ся постанова погрозами на козаків, як би вони знову ходили на море або иньшим способом зачіпали ся з сусїднїми державами. Але крім погроз ухвалив сим разом сойм і дещо більш реальне: постановлено добити ся від козаків, щоб попалили свої човни, в яких вони ходили на море, а за се виплатити їм відшкодовання 6000 золотих ¹⁵). Гроші сї навіть були виплачені коронним підскарбієм. Чи дійшли до рук козаків, се не знаю — може. Але призначена козакам річна платня — дарма що така убога — і сим разом виплачена не була, і сим одним козаки могли вважати себе морально розвязаними з усїх обовязків і обмежень вложених на них останньою комісією — так само як і попереднїми.