Примітки. 1) Pisma Źółkiewskiego c

¹) Pisma Źółkiewskiego c. 19.

²) Див. у Ґурского Obleżenie Smoleńska c. 7.

³) Рус. истор. библ. 1 с. 453 (цифра 300 замість 3000), 459, 464, 466, 475-6.

⁴) Ibid. c. 493, 498.

⁵) Pisma c. 32; трудно не вірити Жолкєвскому — а простої помилки в писанню не допускає контекст. Маскєвіч в своїх записках рахує козаків тільки 12 тис, a hetman u nich ze Zborowa miasteczka, Zborowskim się zwał, kozak staranny — c. 14. В оповіданню про приступ під Смоленськ в серпнї 1610 р. дневник облоги називає гетьманом козацьким якогось Каленика (Kalenik hetman ich — Рус. ист. бибд. I с. 656).

⁶) Pamietniki Sam. Maskiewicza c. 15.

⁷) Рус. ист. библ. I с. 529.

⁸) Згадка ibid. c. 541.

⁹) Ibid. c. 543, 604, 616, 635.

¹⁰) Маскєвіч с. 15.

¹¹) Рус. ист. библ. І с. 543, 558-61, 566-7, 570-l.

¹²) Листи в Чтеніях київських VІІ с. 70.

¹³) Видавець сих листів, А. Стороженко-junior, здогадуєть ся, що сей титул треба розуміти як „старший” себто гетьман козацький, але се не так: „гетьманом” титулував себе тодї Тискиневич, і з сим титулом підписав звісний лист в справі Грековича „за порогами року 1610 мая 29 дня” (Акты Ю. З. Р. II с. 66). Тому Стороженко й підписав ся не просто „старший”, а „старший полковник”, і місця йому на гетьманство в сїм часї нема, і „довгої прогалини”, яку був запримітив д. Стороженко в реєстрі запорожських гетьманів, в дїйсности не було.

¹⁴) Чтенія як вище.

¹⁵) Напр. Рус. ист. библ. I с. 477, 485, 657, 640, 656.

¹⁶) Див. напр. тамже с. 554, 573, 591, 604 й ин.

¹⁷) Górski c. 100 каже про 15 тис., аде в дневнику Рус. ист. биб. того нема, див. с. 635-7.

¹⁸) Зміст (з рукописей) у Жуковича Сейм. борьба вип. I с. 57-65.

¹⁹) Листи Радивила — Ркп. Публ. бібл. Пол. N 202 л. 154.

²⁰) Bibl. ordyn. Krasińskich I c. 92.

²¹) Документальний матеріал про се зібраний в статї Н. Ардашева: Изъ исторіи XVII вЂка (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, VI).

²²) Рукоп. Публ. бібл. Разн. F. IV № 85 с. 50.

²³) Ibid.

²⁴) Акты Москов. госуд. I ч. 46-7, 52, 53, 55, 56, 69, 70.

²⁵) Про се доносили козаки королеви ркп. № 85 с. 50, пор. реляцію про погром козаками Татар, в вереснї 1612 р. ркп. Пол. F. IV № 202 л. 175.

ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: КОЗАЦЬКЕ ПАНОВАННЄ НА УКРАЇНЇ; СВОЄВІЛЬСТВА АВАНТУРНИКІВ З МОСКОВСЬКОЇ ВІЙНИ, ПОСТАНОВИ СОЙМУ 1611 Р., УХВАЛИ 1613 Р. НА КОЗАЧИНУ. КОЗАЦЬКІ ЗАЧІПКИ З ТУРЕЧЧИНОЮ.

Чотири роки українська козачина віддавала неустанні услуги польському правительству в московській війнї. Латала свої злиднї московським добром, мобілїзувала й висилала туди десятки за десятками тисяч української людности, вириваючи її з рам „звичайної зверхности і послушности” польського режіму, помножала й розширяла в нескінченість свої кадри, стаючи силою все більше сильною і активною, — і заразом обовязувала польське правительство як свого невиплатного довжника, за невиплачені платнї, до всякої поблажливости й вирозумілости і до своїх своєвільств і до своїх претенсій. Козацькі впливи, козацьке право, козацьке панованнє на „українї”, вже перед тим розвинувши ся сильно, знаходить собі тепер нові опорні точки, нові оправдання в козацькій службі річипосполитій, в козацьких заслугах, в козацьких претенсіях до невиплатного державного скарбу, і не було що думати ставити якісь границї і перешкоди сим претенсіям. Мобілїзуючи ся до походу, зявляючись на Українї в антрактї між двома походами, випочиваючи і ремонтуючись по походах, і козаки — під фірмою козацькою, „подъ заслоною и назвискомъ рыцерства низового козацкого”, і ще незмірно гірша, далеко більше хижа і грабівнича ріжна воєнна збиранина — не мали стриму в своїх вимогах: претенсіях до місцевої людности і її хозяїв — панів і державцїв.

Звички сучасної війни, хижої і грабівничої тодї скрізь, так само у Поляків як і Нїмцїв, не тільки у козачини, що зрештою воюючи власним коштом і промишляючи війною на прожиток тим самим була засуджена на мародерство, на обдираннє людности, — переносили ся на відносини домашнї. Люде, особливо з країв близших до театру війни: з Литви, Білоруси, України, не знаходять слів на жалї від шкод і насильств, які терпіли від всякого рода війська з московської війни. „Вже язик не може описати бід і спустошень від своєвільного козацького війська і від частих леж вояків в нашім повітї за всї лїта від початку Московської війни; згинули сили і вся натура людська”, пише мозирська шляхта до гетьмана литовського на поч. 1614 р. ¹). „Будемо дивити ся на ту неволю і погибіль нашу”, вторує пинський шляхтич, доносячи про козацькі полки, які загостили на лежі до Пинщини з кінцем 1613 р.; „на правду вже сей край видано на мясні ятки; як вовки шарпають убогих підданих, але дістаєть ся і убогій шляхтї: мусять з своїх домів давати грошима стацію — як хто вже їх умовить і згодить, до того пиво, горілку — де хоче мусить взяти, а ще й похвалки ріжні чинять на річпосполиту” ²). Там були ватаги полк. Старжиньского, Путивльця, Мітли, Топіги ³).

А от маленький образок з Київщини (Житомирщина) ⁴). На лїто 1610 р. заїхав в волости Черняхівську і Шершнївську Стефана Немирича полковник Григорій Пашкевич, з иньшими полковниками Старжиньский, Маґдаленьский, Федір Книш, Козич й ин.), маючи ще при собі велику силу вояків і ріжних своєвільних людей (як казав Немирич — до восьми тисяч). Він з ними страшенно нищив села Немирича і його підданих, так що той, аби видчепити ся, мусїв відкупити ся (дав йому двоє коней добрих і 50 червоних), бо не бачив иньшого виходу (шкоди починені сим військом Немирич рахує — розумієть ся перебільшуючи, на 40 тис. зол., окрім шкоди в збіжу, яку рахує він на 7 тис.). Та не вважаючи на окуп, з початком 1611 року Пашкевич завитав знову до Немиричових маєтностей і почав їх „плюндрувати” і знущати ся з людей, як оповідає се Немирич: „розмаите се надъ поддаными моими безъ погамованья по поганску и по содомску явне паствилъ, жоны и девки учтивыє подданныхъ моихъ кгвалтилъ, а маючи мало на тымъ єще тыє белыє головы, мало не по поясъ кошули пообрезовавши, пасучи лотровскыє своє очи, яко быдло якоє, награваючись зъ нихъ, гналъ по улици; и кгвалты немалыя починилъ: подданыхъ побилъ, помордовалъ, а никоторыхъ позабиявши на смерть ни маємъ ведомости где ихъ тела подевалъ” ⁵) (таких убитих вичисляє Немирич шість). Возний судовий потвердив, що бачив в маєтностях людей побитих і покалїчених, до семдесяти душ — старих і молодих, потовчених, побитих булавами, шаблями, з ріжними ранами на головах, спинї, ногах і руках; „тыє крычали и волали на тогожъ Григория Пашьковича и на люди при немъ своволне идучиє, ижъ были побиты, потлучоны, поранены, и дочки ихъ погвалчоны, пошкарожоны, маєтности побраны, полупены” ⁶). Кінець кінцем прийшло до оружної стрічи Пашкевича з Немиричом, і в нїй Пашкевич з кількома товаришами наложив головою. З актів процесу виясняєть ся, що Пашкевич і його товариші були полковниками козацьких охочих полків, одним з тих ротмистрів, що дістаючи „приповідні листи” (право на навербованнє собі роти) ⁷) і королївські корогви на знак сього, збирали під ті корогви козаків і всяку збиранину. По словам жінки Пашкевича він „їхав до Москви, на послугу королївську, і там як належить рицарському чоловікови, свої обовязки сповняв, і король, „затягнувши” його на службу свою разом з иньшим рицарством, дав йому корогву і під власть його поручив полк людей рицарських, і він будучи полковником над ними, на ріжних місцях в Москві визначно служив, а потім його король і гетьман (коронний) з листами своїми вислали до тутешнїх країв в ріжних справах і „для зведенъя” більшого числа людей рицарських” ⁸). Близшими товаришами Пашкевича в сїй афері виступають одначе не козаки, а ріжна збиранина: Поляки, Серби, Угри, Волохи ⁹), „чужоземцї” ¹⁰). А от реєстр майна, заграбленого від Пашкевича, по словам його жінки, що дає нам образок того „добра”, яке привозили сї „рицерські люде” на Україну з своїх московських послуг. Забрано у нього, по убитю, „золота, сребра робленого и ламаного (в виробах і лому), клейнотовъ и перелъ, шатъ коштовнихъ, яко злотоглововыхъ, алътемъбасовыхъ и инъшихъ розмаитыхъ єдвабныхъ и штуками розмаитыхъ акъсамитовъ, одамашокъ, атласовъ, китаєкъ, розноє масти, и футеръ такъже яко соболихъ, рысихъ, мармурковъ, кунихъ, бобровъ, лисихъ и инъшихъ розмаитыхъ”, на суму 100 тис. золотих польських, грішми — дві тисячі червоних, „а на возї в двох скринях монетою ріжною московською і польською, талярами і червоними золотими 20 тис. золотих поль”, коней дванадцять упряжних, і т. и. ¹¹).

Супроти сих своєвільств і грабовань від тих ріжних „людей своєвільних” з Московської війни чисто козацькі домагання і претенсії блїдли і мусїли здавати ся дуже скромними і льояльними.

На соймі 1611 р., невважаючи на його оптимістичний настрій і прихильність королївським плянам, висловлено було, хоч в обережній формі, бажаннє, щоб король не брав на службу української козачини, „з огляду що українська своєволя бере так дуже гору „під претекстом служби нашої і чинить великі і незносні шкоди і кривди станови шляхецькому в його маєтностях і наших (королївських)”. Король обіцяв не брати її на нїякі служби, „хиба б виявила ся нагла потреба річипосполитої'', а і в такім разї вербованнє козачини буде робити ся тим способом, що „приповідні листи” видаватимуть ся тільки шляхтичам місцевим, маєтним, котрих би маєтности могли служити зарукою і відшкодованнєм за шкоди, які б починили їх вояки ¹²). Але нагла потреба в козацькім війську не зменьшала ся, а збільшала ся за браком грошей на наєм иньшого війська, а та обставина, що замість правдивих козацьких контінґентів, під проводом виборних козацьких полковників, поручало ся, відповідно до бажання сойму, вербувати в суміш козаків і всяку всячину ріжним, хоч би й шляхетно родженим бандитам-авантурникам, могла тільки погіршати, а не полїпшати справу. Хоч би навіть се були й заможні шляхтичі, що було робити з ними, коли правительство не сповнило своїх обовязків супроти них і не заплатило їх людям платнї?

Але панів заможнїйших, лїпшої марки й не могло бути богато між охочими до того, і приходило ся звертати ся до ріжних шляхетних пройдисвітів, а які результати з того виходили, показують вище наведені звістки й оповіданння.

Сойм, скликаний королем на поч. 1613 р. для лїквідації московської справи, завзято і злобно ударяв на короля й його дорадників-інїціаторів московської війни; хотїли судом доходити на них тих шкод, які з того вийшли для річипосполитої; королю заборонили вчинати яку небудь війну без виразного дозволу. На заплату війську ухвалили потрійний побор, але й його далеко-далеко не вистало, і з кінцем року скликало новий сойм, який ухвалив іще шестїрпий побор на сю мету. Репрезентанти східнїх провінцій, що терпіли від козацьких леж, пригадували, що крім вояків треба думати й про козачину. Біскуп виленський напр. в своїй промові ¹³) просив застановити ся над тим, що взагалї робити з сею величезною масою воєнного люду, змобілїзованого, призвичаєного за кілька лїт до воєнного ремесла і розбійничого житя, — навіть як би їм заплатити за попереднє, — і звертав спеціальну увагу на козачину: „козацьких військ на всї сторони повно, таких що їх анї річпосполита, анї король, анї гетьмани не затягали, — вони або нас тут вічно будуть непокоїти й нищити, або пересварять нас з котримсь сусїдом, против умов і трактатів; побачимо, що нам вчинять ті козацькі громади, що нищать в. кн. Литовське, і тих що з конфедератів сапіжинських вийшли” (з давнїх банд „царика”).

„Як би ми мали державу добре упорядковану, росправляє далї біскуп-сенатор, їх можна б було законами заспокоїти і розвести, або вивести за границї, на нові кольонїї; але що у нас все робить ся по невчасї, а своєволя так розпустила ся, що її нї король нї закон (nес гех nес lех) не може стримати, то нам на нїщо ті способи, які в державах порядних ідуть своїм порядком; мусимо шукати иньших способів”. І він радить напустити якимсь способом ті „купи” знова на Москву. Але шляхетський загал, натерпівши ся від війська, нїчого не хотїв чути про якісь дальші зачіпки з Москвою. Він ухвалив ще шість поборів на заплаченнє довгів воякам, щоб позбути ся військових контрібуцій, а на козаків, всупереч виводам біскупа, що з тим можна б щось починати тільки „в порядній державі” (іn rеpublica bene ordinata) — наухваляли законів і відозв. Вислано до всїх тих своєвільних куп мандати, щоб росходили ся; позволено кождому оружно боронити ся від їх наїздів; уневажнено всякі відклики до приповідних чи рекомендаційних листів королївських і гетьманських.

Нарештї сойм не більше не меньше як ще раз скасував всяку юрисдикцію козацьку, так як би не робив уже того кілька разів: „Тому що сї люде, зневажаючи нашу власть (королївську) і виломлюючи ся з юрисдикції своїх панів і з послушности своїй власти, під котрою живуть, а постановивши собі осібних судїв і старших, не хочуть ставити ся нї перед яким судом, тільки перед атаманами, яких собі установили, — то ми ту юрисдикцію їх касуємо, як противну загальному праву, а піддаємо їх під власть місцеву в їх пробутку” ¹⁴).

Король на жаданнє „чисто всеї річипосполитої”, що „одностайним голосом горячо домагала ся, аби ту своєволю карано і гамовано”, вислав лист до козаків: наказував, аби вони залишили свій замір іти на Волощину (про се власне принесено вість на сойм), розійшли ся й не чинили шкоди на волости, не зачіпали сусіднїх держав, инакше грозив оружною силою і карами „на маєтностях, жонах і дїтях їх'' ¹⁵). І не покладаючися на вплив сих наказів і погроз, визначено комісію, яка оружною рукою мала зробити лад з козачиною.

Дїйсно, в міру того як правительство польське залишало воєнні заходи свої в Москві, а нове правительство московське, орґанїзоване вповнї з вибором нового царя на поч. 1613 р., відновляло порядок і лад в державі та вигоняло з неї грабівничі банди, які волочили ся ще по ріжних московських краях (1613-5), — козачина, змобілїзована в небувалих ще розмірах і вибита з своєї колїї московською війною, вертала ся на Україну і страшенно заваджала тут шляхетському режімови, і з подвоєною силою вела зачіпки з полудневими „сусїдами” — турецькими землями і турецькими васалями. Вони, сї зачіпки не переривали ся, безперечно, весь сей час — з Турками, Волощиною, Татарами ¹⁶), але з перервою в московській війнї набирають небувалої сили. Сей час, роки 1613-1620, се героічна доба особливо морських походів козацьких на турецькі краї, й иньших зачіпок з Туреччиною й її васальними краями. Сї ж зачіпки незвичайно нервували польське правительство і суспільність. Польща почувала за собою власну вину — експедицію Потоцкого на Молдаву, вчинену з королївського наказу; розуміла, що Турки будуть і дальші зачіпки класти на рахунок польського правительства, не вважаючи на всї його відхрещування, і з страхом думала, що гнїв турецький колись може вилити ся в грізнім походї на Польщу, винищену московськими війнами, жовнїрськими конфедераціями, позбавлену війська і зовсїм на здатну до відправи.

Заразом не давала козачина дихати й шляхетському режімови на Українї. Мало ми знаємо з тих „незносних насильств”, але і того що знаємо можемо розуміти безмірне роздраженнє офіціальних панів українських земель. Сойм 1613 р. (лютневий) мусїв між иньшим зайняти ся справою м. Хмельника, попаленого Татарами і козаками (правдоподібно вийшла у них якась сварка з Струсем, старостою хмельницьким) ¹⁷). Зимою 1613/4 р. козаки, як оповідав Жолкєвский, „вийшовши великим військом з Запорожа на волости, почали злости і утиски чинити людям всякого стану по всїй Українї”, і шляхта воєводства Браславського через депутацію свою просила гетьмана Жолкєвского, аби визволив з тої біди ¹⁸). В осени 1614 р. чуємо, як „своєвільне козацтво, що мешкає на волости, декотрих рот не хотїло пустити на кватири”, визначені їм гетьманом, і Жолкєвский мусїв наказати жовнїрам уступати сим претенсіям — „оминати зачіпок, з яких могло б прийти до гнїву або якогось розлитя крови, і не давати до того причини, доки не вияснять ся результати переговорів з козаками комісії ¹⁹), і т. д.

І разом з сим ті небезпечні „зачіпки” з Турками, що грозили стягнути на Польщу страшний турецький похід.