Примітки.

¹) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F IV 182, витяг у Жуковича I с. 132.

²) Жерела VIII ч. 97.

³) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 л. 200, 214, 216, пор Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 54.

⁴) Акти в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 49-53.

⁵) Ibid. c. 156-7.

⁶) Архивъ III. І с. 164.

⁷) Див. про се в т. V с. 336.

⁸) Архивъ III. І с. 169, пор. 175.

⁹) Войтїх Малчиньский, Януш Лїпский, Оршул і Петрашко Рекети, Василь Давидович, Блажей, Кштьян, Януш Тхоревский, Войтїх Бжезіньский і иньші їх товариші Серби (с. 157), Мігаль Сербин, Марко Сербин, Григорій Полїцкий, поручик „Раквиренц” Лїпский (с. 177).

¹⁰) С. 174.

¹¹) Іb. с. 171-2; див. ще матеріали до гетьманства Сагайдачного Чтенія київські XV ч. 5.

¹²) Volum. legum III с. 16, постанова О swawoli ukrainney kozackiey

¹³) Жерела VIII ч. 98.

¹⁴) Volum. legum I c. 122.

¹⁵) Архивъ III. І ч. 55.

¹⁶) Див. вище с. 321-2, 327, 338. Жукович, не роспоряджуючи цїлим матеріалом, в своїм оглядї козачини (Сейм. борьба І с. 128-9) проводить ту гадку, що під час московских походів Запорозцї лишили Молдаву в спокою і взагалї їх зачіпки з Турками й Татарами ослабли.

¹⁷) Volum. legum III с. 92.

¹⁸) Pisma Źółkewskiego c. 509-10.

¹⁹) Ibid. c. 421.

КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХОДИ НА МОРЕ 1613 Р., ПОХІД НА ВОЛОЩИНУ 1614 Р., УЛЬТИМАТУМ ЖОЛКЄВСКОГО, ЗБОРИ ДО ВІЙНИ І ПЕРЕГОВОРИ, НЕЩАСЛИВИЙ ПОХІД НА МОРЕ 1614 Р.; ПОГРОМ СИНОПУ. ПЛЯН ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ І ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ. КРИМСЬКІ УСОБИЦЇ І ТАТАРСЬКІ НАПАДИ. ПОХІД АХМЕТ-БАШІ НА ДНЇПРО. КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ 1614 Р., ПОСТАНОВИ КОМІСІЇ, ТАКТИКА КОЗАКІВ.

Першою причиною турецької небезпеки вважано ту необережну експедицію Потоцкого на Молдаву, що закінчила ся його погромом (лїто 1612). „Як Йов проклинав колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день”, говорив Жолкєвський на соймі 1618 р. ¹), представляючи історію тої турецької небезпеки, „Були й перед тим прикрости Туркам, але се була найбільша, яка була досї; бували щасливі походи королївські — а з того часу як з печи на голову впали ми: розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважаннє до нашого рицарства; впали ми як камінь в пекло й горимо”.

Зараз, за кільканадцять днїв по походї Потоцкого прийшов Мехмет ґерай, знищив Поділє. Жолкєвский зайнятий був переговорами з жовнїрською конфедерацією, ледво вибіг на зустріч, стримуючи татарський похід, а під Білою Церквою застукали Орду козаки, погромили й відібрали коло 5 тисяч невільників ²). Потім ще два рази того року повторили ся татарські наїзди, а Турки почали готовити ся до війни. Олїю в огонь підлили козаки, в 1613 р. два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях царя турецького, як оповідає Жолкєвский ³). „Цїсар турецький вислав фльоту не малу — ґалєри і чайки, в порт очаківський, аби козаків в тім порті погромити, як будуть вертати ся, повоєвавши кілька міст в Криму — бо їм тудою дорога назад на Низ; але вийшло навпаки, бо натомість що мали їх громити Турки, самі вони придибали ночним дїлом необачних Турків” ⁴). Се зробило великий ефект і мало сильний розголос на Українї. Козаки поспішили потїшити короля реляцією про таку славну побіду. Але в правительственних і шляхетських кругах на зимовім соймі, де її обговорювано, звістка ся наробила великої трівоги. З ріжних боків, від ріжних кореспондентів приходили чутки, що турецьке правительство дуже роздражнене сими козацькими нападами й готуєть ся до походу на Польщу. В додатку прийшла на сойм також звістка, що козаки збирають ся до нового походу на Волощину. Король на жаданнє сойму вислав до козаків свого секретаря з згаданим уже листом, рішучо заказуючи того походу. Але він не зробив на козаків нїякого впливу і з початком 1614 р. вони рушили через Браславщину на Волощину, маючи з собою якогось претендента на волоське господарство і збираючи ся його на тім господарстві посадити. А з Туреччини приходили далї звістки про війну: що султан уже визначив в похід на Польщу намістника Румелїї Ахмет-башу ⁵). Жолкєвский невважаючи на незначні свої сили (жовнїрам ще не було заплачено, і їх бунт, конфедерація ще трівала) рішив ся пробувати стримати козаків оружною демонстрацією. Загрозив козакам, що піде на них з військом і стягаючи жовнїрські роти, як міг, рушив на них. Козаки рішили ся прийняти війну й відступили до Днїпра, а потім за Днїпро під Переяслав і тут стали ладити ся табором до війни. Та Жолкєвский не чув себе на силах іти на них туди й розпочати кампанїю справдї. Тому рішив перейти до переговорів: вислав до козацького війська двох своїх ротмистрів, взиваючи козаків, щоб вони не чинили шкод в державі, не зачіпали ся з сусїдами і ждали королївської комісії, яка мала дати нову конституцію козацькому війську. Козаки заявили, що будуть чекати, і Жолкєвский вернув ся з своїм військом ⁶). До комісії були визначені умисно найбільші пани з України: кн. Януш Острозький, кн. Януш Заславський і такі иньші ⁷), в надїї, що вони приведуть значнїйші полки з собою й тим скріплять слабі сили коронного гетьмана. Жолкєвский почав на всї способи алярмувати короля і всякі иньші інстанції, щоб як скорше комісія рушила ся й стримала козаків від дальших походів на Турка. Бо з Туреччини давали знати, що на св. Юрія вже визначено похід і наказано мобілїзацію турецьким військам з балканських країв. Тим часом маґнати визначені на комісію, не дуже радо приймали сю частинну мобілїзацію, визначену їм в формі тої комісії. Між иньшим на перешкодї стояла трибунальська сесія, де всї ті пани звичайно мусїли пильнувати своїх несчисленних процесів. Жолкєвский не міг добити ся, щоб трібунал відложив справи всїх участників комісії ⁸). А козаки зараз на початку весни вибрали ся знову походом на море. Похід не удав ся, бо напала буря, рознесла по морю чайки, багато війська потонуло, де яких занесло на турецькі береги, і там їх побито або забрано в неволю:

А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

судна козацькі на три части розбиває:

одну часть взяло — в землю Агарську занесло,

другу часть гірло Дунайське пожерло,

а третя де ся має — в Чорному морю потопає ⁹)

Се нещастє анї трошки одначе не ослабило козацької енерґії. Лїтом козаки зібрали ся в новий похід, небувалої сміливости замислу, і з кінцем липня пустили ся просто на полуднє через Чорне море. Було їх коло двох тисяч, значить коло сорок чайок. Перепливши море навпростець під Трапезунт, почали пустошити тут побереже, засїяне богатими містами й селами, що жили тут безпечно, не маючи нї звідки страху, „бо нї від кого иньшого досї анї від козаків не було тут трівоги й небезпечности, від коли Турки опанували Малу Азію” ¹⁰). За провідників, як оповідає турецький сучасний історик Наіма, послужили їм втїкачі з Туреччини ¹¹). „Напали на кріпость Синоп, положену на березї Анатолїйськім і з огляду на його роскішні околицї звісну під назвою ,міста коханків’; здобувши тутешнїй старинний замок, вирізали залогу, пограбували й спустошили доми мусульманські і під кінець спалили цїле місто так, що той прегарний і чудовий осїдок обернув ся в сумну пустиню”, оповідає тойже Наїма. При тім знищили турецький арсенал, попалили все що було там — всякі кораблї, ґалїони і ґалєри. Шкоду рахували на 40 мілїонів ¹²). І перше нїж встигли зібрати на них місцеву людність, козаки встигли забрати свою здобич на чайки й пустити ся назад. Султан, прочувши таку історію, впав в страшенний жаль і гнїв, казав був великого візіра Насух-башу повісити; насилу жінка, доньки і иньше жіноцтво випросило у султана, що йому дарував житє — тільки сильно будзиганом вибив — зараз про те пішла по всьому Царгороду поголоска. Візир оправдав ся, що він уже вислав військо і фльоту, аби козаків при поворотї знищити.

Баша Ахмет, що тим часом рушив був на Поднїпровє, рішив застукати козацьку фльоту при поворотї в очаківськім портї і вислав туди турецькі кораблї з Білгороду. З Царгороду були вислані туди теж кораблї під начальством Алї-баші. Але козаки завчасу дістали про се відомість і роздїлили ся на дві части. Одні пішли в обхід: висївши ся на схід від Днїпрового устя, задумали перетягнути свої човни на валках через суходол і обминути засїдку; але тут найшли на них Татари, і козаки потратили багато людей і здобичи. Иньші пішли перебоєм через Очаківський лиман; теж багато стратили здобичи, бо щоб облекшити чайки, самі своїми руками мусїли її кидати в лиман; стратили дещо й людей, але кінець кінцем таки продерли ся на Низ. Туркам в руки попало всього двадцять козаків і їх відіслано до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: коли до султана прийшли люде з Трапезунтської околицї з плачем на своє нещастє, видано їм сих козацьких невільників, аби мали на кім помстити ся ¹³).

Про висланнє свого війська на Україну для приборкання козачини султан упередив короля приятельським листом. Він пригадав польські давнїйші відповіди в козацькій справі, що козачина не підвластна королеви, й він нїчого не має против того, щоб Туреччина чи Орда їх винищила; отже султан висилає тепер „трохи війська” на знищеннє її, запевняє, що сей похід не має нїякого ворожого характеру супроти Польщі, і просить тільки не пускати в її границї козаків, коли б вони хотїли туди від Турків ховатись ¹⁴). Невважаючи на дуже приятельський тон сього листу, а може власне через сей лагідний тон — польське правительство було страшенно занепокоєне сею перспективою турецького походу на Україну. Король поспішив вислати гонця до султана з запевненнєм, що він уже поручив Жолкєвскому з иншими найпервійшими сенаторами перейти цїлу Україну й вичистити її від козаків; що вже кілька козацьких куп погромлено і забрано ріжних головних провинників до Камінця, щоб там їх в присутности турецького посла покарати (!). З другого боку король виясняв султанови, що та територія, на якій турецьке військо збираєть ся шукати й ловити козаків — польська, отже ся експедиція не може обійти ся без нарушення польських границь, і треба її занехати ¹⁵).

Трівога в польських кругах була тим більша, що в оден час з Турками й Татари посунули на Поднїпровє, й се виглядало на скомбінований напад, хоч в дїйсности татарский наїзд стояв не так у звязку з турецьким походом, як викликаний був кримськими усобицями. Сї усобицї тягнули ся довго й відограли чималу ролю в козацьких справах, тому треба їх пояснити ¹⁶). Привідцями їх були брати Магомет і Шагін, сини Сеадат-ґерая, бічні члени ханської династії. Вони претендували на ханство, і старали ся добути йото то заходами та перекупствами на султанськім дворі, то оружною боротьбою против тих свояків, яким діставало ся ханство. Хан Селямет-ґерай (1608-1610), діставши ся на ханство, хотів їм зробити кінець; брати підняли повстаннє в Ордї, але були розбиті й мусїли забрати ся з Криму. По смерти Селямета силкували ся дістати у султана ханство, але се їм не удало ся і ханство дістав Джанібек. Тодї брати, засївши коло Білгорода, зібрали тут розбійничі банди і з ними ходили на сусїднї краї. Сї напади дуже докучали хану і він за позволеннєм султана вибрав ся походом на бунтівників і погромив їх під Білгородом. По тім Магомет удав ся до Царгорода, шукати Щастя на султанськім дворі; Шагін якийсь час зоставав ся ще на Українї і з звісним пограничником Босим, з Браславщини, укладав собі якісь пляни. Хан писав про се до Царгороду, і султан в вище згаданім листї жадав, щоб король зловив бунтівника й видав. Але хан на се не покладав ся й лїтом 1614 р. вибрав ся на Україну сам; погромив Босого, знайшов Шагіна і побив його невеличку банду. Шагін утїк до Добруджі й відти потім пішов в Персію, в службу до шаха, ворога султана. А Україна пережила лїто 1614 р. в великій тривозї, з дня на день чекаючи татарського нападу ¹⁷).

Королївські представлення не відвернули походу Ахмета-баші. Він пройшов до Білгороду й довідавши ся тут про козацький наїзд на Синоп, як сказано вислав, турецьку фльоту з Білгороду в Очаківський лиман, щоб козаків перехопити. Сам же, перейшовши Днїстер, потягнув тудиж суходолом. Від султана мав він порученнє побудувати замки на козацьких дорогах, щоб загородити їм приступ до турецьких країв. Такий оден замок зачав будувати на устю Богу при лиманї, а другий шість миль вище на Богу ж, при устю Чичаклею, де стояв колись городок Балаклей; на долїшнім Днїпрі мали бути відновлені колишнї замки — в Тегінцї, на правім боцї, і в Аслангородку — на лївім. Але се було вже в місяцї вереснї; зачинали ся вже осїннї непогоди, дощі, холоди, і роспочинати будову в таку пору серед безлюдних степів було пізно. Турецьке військо скоро занудило ся стояти „на пустім місцї”, серед нього почали ся нарікання, непорядки. Баша побачив, що мусить іти чим скорше на зимівку за Дунай.

Коли з Царгороду прийшли листи про прислані султанському правительству від короля запевнення, що козаки будуть приборкані польськими військами, Ахмет-баша рішив з тим вертати. Вислав листи до короля і до Жолкєвского, де писав, що від узятих в неволю козаків з синопської експедиції він довідав ся, що всї козацькі походи дїють ся з волї самого короля або можнїйших пограничних панів (знаємо вже сї козацькі запевнення, що всї свої походи на Турків і Татар вони чинять не инакше як для короля, в службі річипосполитій), і здобич, яку забирають козаки в турецьких землях, вони „дають монастиреви королївському і пограничним панам”. Довідавши ся про се, баша збирав ся вислати турецькі й татарські війська в границї Польщі, але султан спинив сей похід, і турецьке військо йде назад. Але польське правительство нехай доконче зробить з козаками кінець, бо більше вже нїякі оправдання не будуть прийняті, і Польщі не мине руїна і неволя з рук турецьких ¹⁸).

Сї похвалки звучали досить неприємно, але й без них сама прогулька турецького війська під самі українські волости була дуже грізним симптомом. На Українї бути тої гадки, що тільки запізненнє сьогорішнє, та мобілїзація коронного війська і комісарських полків на козаків, яку Жолкєвскій робив можливо демонстративно, відвернули сього року турецький похід на Україну, але на весну треба сподївати ся Турків на ново; з ріжних боків доходили вісти про воєнні заміри Турції. Україна пережила дуже трівожні хвилї — „трівога, страх був великий, декотрі хотїли тїкати з замків, як би їх не підбодрило розложеннє війська і надїя скорого ратунку”.

Правительство з огляду на турецьку небезпеку кинуло ся ще з лїта як скорше вислати на Україну свою комісію, визначену ще з весни на погамованнє української своєволї. Трибунали відложили справи участників комісії, й на день 10/X н. с. (30/IX с. с.) удало ся зібрати до Житомира бодай де кого з панів-комісарів: приїхав Януш Острозький, Януш Заславський, староста камінецький Калїновский, і Жолкєвский; головно постарав ся зібрати значні сили Острозький: показав себе і прислав „значний, правдивий княжий полк”, як рекомендував його Жолкєвский. Кінець кінцем не дала комісїя того що могла б дати, але все таке значно покріпила коронне військо. З маєтностей кн. Збаразьких немалим полком зібрала ся їх служба. Шляхта Браславського воєводства рушила в загальний похід під проводом старости в поміч війську. З иньших країв також багато прибувало шляхти, „чуючи небезпеку що висїла над їх головами” ¹⁹). Як ми знаємо, мобілїзація робила ся на два фронти: против козачини й против турецького війська заразом; але небезпека від Турків велїла не доводити по можности до конфлїкту з козаками. Козаків було оповіщено й вони прислали на тойже час своїх відпоручників. Вони заявили, що близших інструкцій для яких небудь постанов від війська не мають, але військо готове сповнити волю королївську. Комісари дали їм таку ординацію:

Військо козацьке буде по старому звичаю нести пограничну службу, против Татар і Турків, провідуючи вісти про неприятеля і боронячи переправ, за певну платню, а власне річно 10 тис. золотих і 700 поставів каразії, що мають їм рік річно присилати ся до Київа.

Старшого матимуть з руки королївської від гетьмана коронного.

Пробуватимуть на своїх звичайних місцях (себто на Низу), на волость не виходитимуть, вибриків і прикростей нїяких не чинитимуть.

Козацькі сїмї й ті козаки, що мешкають в маєтностях державних, духовних і приватних, не будуть претендувати на свою осібну юрисдикцію — нїколи небувалу і богатьма соймовими законами скасовану (!), а будуть послушні своїм панам або їх намістникам яко власти від Бога даній.

Монастир терехтемирівський зістаєть ся при них, але має служити тільки для спокійного промешкання старим, хорим, скалїченим, до смерти їх. Але зберати чи скликати козаків до купи не можна їм нї там нї в иньшім місцї, бо тим самим скасували б те наданнє.

Не повинні на сусїдні держави без волї короля і річипосполитої нападати, давнї трактати держави з ними нарушати, анї людей своєвільних до себе приймати ²⁰).

Вислухавши сю інструкцію, козацькі делєґати сказали, що візьмуть її до товариства і обіцяють, що за пять тижнїв дасть воно на се відповідь. Ординація була того рода, що аби змусити козаків прийняти її серіозно і щиро, треба було б хиба погромити й розперіщити їх так як погромлено вісімнадцять лїт тому на Солоницї. На волость не виходити, в купи не збиратись, на сусїдні землї не ходити, панам дїдичам у всїм бути послушними — сеж було скасованнєм усїх прав, усього побуту й житя козацького. Але козаки, очевидно, вести до конфлїкту не хотїли і нїякого різкого протесту не заявляли, сподїваючи ся, що з того всього так само нїчого не вийде, як і з попереднїх соймових конституцій, що згадували ся в тім комісарськім рішенню. Комісари розложили коронне військо по правому боцї Днїпра від Київа до Черкас; Януш Острозький теж лишив своє військо разом з коронним, розложивши його в своїх староствах Білоцерківськім і Богуславськім. Зроблено се „для більшого постраху, аби козаки, бачучи, що річ серіозно трактуєть ся, були послушнїйші комісарським постановам, боячи ся якої небезпеки” ²¹).

По сїм комісія розїхала ся. Козаки ж вислали депутатів до короля з листом, на жаль досї нам незвіснім в повнім текстї, — але зміст його можна в головнім відгадати; козаки правдоподібно вказували на якісь неможливости сповнити комісарські рішення і просили їх не примушувати до них. Король і сойм одначе потвердили комісарську ухвалу й поручили козакам її тримати ся ²²). Сойм одначе формальних рішень не міг постановити нїяких, бо був розірваний, так що його голос у сїй справі мав значіннє моральне більше. З тою відповідю козацьких делєґатів відіслано по закінченню сойму, вже в квітнї 1615 р.