Роль банків у інфраструктурному забезпеченні ринку фінансових послуг

Як показує світовий досвід, процес створення оптимальної банківської мережі є тривалим. Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи ко­мерційних банків в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нара­ховувалось 227 КБ), але з точки зору готовності банківської сфе­ри стати кровоносною системою ринкової економіки, вияв­ляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: "центральний банк - система комерційних банків". У цілому цей напрям витримується, але досить супереч­ливо і непослідовно. У порядку демонополізації держвласності великі галузеві банки - Промбудбанк, Агропромбанк, Ощад­банк, Житсоцбанк і Зовнішекономбанк - було перетворено в ко­мерційні банки (відповідно, Промінвестбанк, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Ексімбанк).

Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбувають­ся не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок мо­лодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розви­ток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну си­туацію, в умовах гіперінфляції 1993-1994 рр.

Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оп­тимальна як із точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіонального розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У зв'язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно, включаючи великі, середні і дрібні.

Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 5 найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк, Укрсоцбанк і "Аваль". Щодо регіональної структури розміщення комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки або 41% із 130 найбільших ко­мерційних банків по всій Україні), Харківській (13 банків або 10%), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5%), Донецькій (8 банків або 6,2%), Одеській (8 банків або 6,2%), АР Крим (8 банків або 6,2%), Запорізькій (6 банків або 4,6%), Львівській (5 банків або 3,8%) об­ластях. Із 51 найбільших комерційних банків 30 припадає на Київську область, по три банки — в Дніпропетровській і До­нецькій областях, чотири - в Запорізькій, п'ять - у Харківській, два - в Одеській, по одному - у Львові, Кременчуці та Луцьку.

Таке розмежування територіальної банківської інфраструк­тури пов'язане з нерівномірністю територіального розміщення при­родно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують "багаті" і "бідні" території.

Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати централізоване обслуговування вико­навчих органів місцевої влади, об'єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського бюджету, а також аку­мулювати значні засоби для реалізації міських програм, проводи­ти операції з муніципальними цінними паперами.

Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регі­ональних банків, врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої влади.

З точки зору довгострокових інтересів самої банківської си­стеми вона потребує стабільного і сприятливого для її розвитку за­конодавства, здорового конкурентного середовища, довіри з боку на­селення і суб'єктів підприємницької діяльності.

Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи небанківських інститутів, кожен окремий еле­мент якої лежить в основі функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся небанківська частина інституційної складової фінансового ринку характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з банківсь­кою сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба рос­ту. Як правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії, трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії, реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо.

Особливості організації та функціонування інфраструктури ринку цінних паперів

Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвес­тори та фінансові посередники), а належать до його інфраструк­тури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком ма­сової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів.

Як відомо, поділяється ринок цінних паперів на певну кіль­кість простіших ринків: біржовий і позабіржовий, первинний і вто­ринний. Усі вони існують у залежності та взаємозв'язку між со­бою, доповнюють один одного, прискорюють обіг сукупного ка­піталу, сприяють розвитку, розподілу та перерозподілу власності та грошей. Учасниками ринку цінних паперів є: емітенти - це держава або якась юридична особа, що має право відповідно до закону випу­скати цінні папери, та інвестори. Інвестори: інституціональні ін­вестори (пенсійні фонди, поштові фонди, страхові компанії, тор­гові та фінансові будинки, трастові компанії, інвестиційні фонди тощо), які, відповідно до закону працюють із власними або залу­ченими коштами на фондовому ринку; банки та акціонерні това­риства, що працюють із власними коштами або прибутком; усі юридичні та фізичні особи, які мають вільні кошти і можуть при­дбати на них цінні папери (до речі, фізичній особі для цього пот­рібно мати мінімум 1 000 дол. США). До учасників фондового рин­ку належать посередники - це юридичні та фізичні особи, які от­римали відповідний сертифікат, що надає їм права проводити операції з цінними паперами на біржовому та позабіржовому ринках.

Крім названих активних учасників фондового ринку, є па­сивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів. До них належать реєстратори угод із цінними паперами, які повідомляють емітентам та інвесто­рам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних паперів, а та­кож депозитарії, де міститься інформація про рух цінних паперів та розрахунки на підставі електронних записів.

Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на ринку цінних паперів системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих цінних паперів та розрахунково-клірингові операції з ними. Світові стандарти сучасного ринку цінних паперів передбачають обов'язкову наявність у країні, де випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв, реєстраторів (для іменних цінних паперів) та розрахунково-клірингових банків чи корпо­рацій. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розра­хунків) за цінними паперами.

Структура національної депозитарної системи. Для забез­печення функціонування єдиної системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства в Україні створено Національний депозитарій. Законодавство про Національну де­позитарну систему складається із Закону "Про Національну депо­зитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інших законодавчих актів України. Перелік цінних паперів, що .обслуговуються Національною депозитарною систе­мою, встановлює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, вона є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

Національна депозитарна система складається з двох рівнів.

Нижній рівень - це зберігачі, які ведуть розрахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Верхній рівень - це Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Учасники Національної депозитарної системи:

– прямі учасники - депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

– опосередковані учасники - організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.

Депозитарій - відкрите акціонерне товариство, учасниками якого є не менше, ніж десять зберігачів, і яке здійснює виключно де­позитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статут­ному фонді депозитарію не може перевищувати 25% цього фонду. Фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку можуть бути засновниками депозитарію.

Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депо­зитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а та­кож інші депозитарії.

Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Наці­ональний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку спільно з Національним банком України.