Зміст і склад витрат роботодавців на робочу силу

В ринкових умовах вартість робочої сили не може оцінюватися лише через дохід працівника, тому що в цьому випадку регулювання економічних та інших параметрів ринку праці буде здійснюватися тільки на основі врахування інтересів одного з його суб’єктів – самого працівника. З позицій роботодавців, які формують попит на працю, поняття фактичної вартості робочої сили (або ціни робочої сили) повинне відображати грошове вираження вартості цього специфічного товару, яке виступає у перетвореній формі доходів найманих працівників.

Поняття “витрати на робочу силу” виникло на початковому етапі дослідження функціонування економіки окремих підприємств. Ще в 1925 р. німецький вчений Ф. Лейтнер відзначав, що всі витрати підприємця на залучення і використання ресурсів праці в сукупності й складають витрати на робочу силу.

Загалом витрати на робочу силу складаються з двох основних груп елементів:

§ власне заробітна плата;

§ додаткові витрати роботодавців (на страхові виплати по хворобі, у зв`язку з виробничими травмами, на професійне навчання, робочий одяг тощо).

Зараз у світовій практиці існує декілька методик класифікації витрат на робочу силу, які відрізняються між собою віднесенням різних елементів до тих чи інших груп витрат. Вони відображаються в Системі національних рахунків, у звітах зі статистики МОП та ЄС.

Міжнародна класифікація витрат на робочу силу об`єднує наступні групи:

1) пряма заробітна плата (оплата результатів праці);

2)оплата за невідпрацьований час (відпустки, тимчасова непрацездатність);

3) спеціальні виплати (грошові подарунки, премії);

4) витрати на найм та звільнення працівників, на робочий одяг, харчування та інші натуральні виплати;

5) виплати підприємства на соціальний захист (медичне обслуговування, додаткові пенсії);

6) витрати на забезпечення працівників житлом;

7) витрати на культурно – побутове обслуговування;

8) витрати на професійну підготовку і навчання;

9) відрахування, пов`язані із державним соціальним забезпеченням;

10) інші витрати, які не включені до попередніх статей.

Компенсація працівникам в цілому відповідає першим шести групам міжнародної типової класифікації. Відповідно витрати роботодавців містять ще елементи груп з 8 по 10.

Витрати на робочу силу класифікують також й за іншими ознаками, а саме:

§ за використанням. Тут виділяють витрати, які спрямовуються на формування:

а) сукупних доходів працівника;

б) доходної частини бюджету;

в) соціальних страхових фондів;

§ за рівнем регулювання:

а) витрати у відповідності із загальним законодавством про працю;

б) витрати у відповідності з тарифними угодами галузей;

в) витрати у відповідності із колективними договорами з підприємствами;

г) витрати у відповідності з добровільним рішенням роботодавця. Така класифікація потрібна для складання договорів та угод між роботодавцями і працівниками на різних рівнях економіки;

§ за однорідністю змісту виділяють дві групи витрат:

а) витрати, які безпосередньо пов’язані з результатами виробництва і відносяться до оплати праці (прямий заробіток, премії, доплати за умови праці);

б) витрати, які пов’язані з відтворенням робочої сили (витрати на соціальний захист, професійне навчання, харчування, житлову допомогу);

§ за джерелами фінансування. Витрати на робочу силу в Україні здійснюються з таких джерел:

а) оборотні активи підприємств;

б) доходи підприємств;

в) кошти державного і місцевих бюджетів;

г) позабюджетні соціальні та інші фонди.

Інформація про витрати на робочу силу використовується у міждержавних порівняннях за різними параметрами, оскільки ці витрати є одним із важливі­ших факторів конкурентоспроможності. Крім того, на основі такої інформації обираються перспективні сфери вкладення капіталів, здійснюється коригування соціальної політики, визначається зайнятість населення тощо. Зокрема, кожен роботодавець має можливість порівняти вартість робочої сили на своєму підприємстві з галузевим показником або показниками інших галузей.

В Україні з 1995 р. Міністерством статистики започатковано щорічний збір інформації щодо фактичних витрат на робочу силу, на підставі чого визначається її вартість у розрізі галузей і регіонів.