Поняття і форми безпосередньої демократії в Україні.

Стаття 5 Конституції України проголошує, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її самостійно, незалежно, виключно у своїх інтересах. Причому здійснення цієї влади може відбуватися як безпосередньо, так і через представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Пріоритетного значення Конституція України надає безпосередній демократії, присвячуючи їй окремий розділ ІІІ.

Безпосередня демократія (пряме народовладдя) – це система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України питань.

Система форм безпосередньої демократії включає: вибори і референдуми як вища форми прямого волевиявлення народу, а також революції, з’їзди, наради трудящих, імперативний мандат, звітність депутатів перед виборцями, право відкликання депутатів, народні зібрання, всенародні обговорення найважливіших законопроектів, петиції.

Найважливішою формою безпосередньої демократії в Україні є вибори. Вибори – це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вибори здійснюються на основі певних принципів.

1) Принцип вільних виборів, який означає, що кожний виборець самостійно, без будь-якого зовнішнього впливу вирішує – брати йому участь у виборах чи ні, а якщо брати, то в якій мірі;

2) Принцип загальності виборів передбачає, що право брати участь у них належить виключно громадянам держави. Відповідно до положень ст. 24 Конституції України забороняються будь-які привілеї або обмеження прав окремих груп громадян за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Отже, за цими властивостями забороняється дискримінація виборчих прав громадянина.

У свою чергу, загальне виборче право складається з активного (право обирати) та пасивного (право бути обраним) виборчого права. Як правило, існують спеціальні умови (виборчі цензи або кваліфікації) для отримання права голосу на виборах (активного виборчого права):

1) віковий ценз означає, що активного виборчого права набувають громадяни, які досягли певного віку, що підтверджується відповідними документами – паспортом, свідоцтвом про народження тощо. В Україні право брати участь у виборах мають громадяни, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років;

2) ценз дієздатності передбачає: не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним, якщо внаслідок психічної хвороби або недоумства він не може розуміти значення своїх дій або керувати ними;

3) ценз осілості – проживання на певній території протягом визначеного періоду часу, наприклад, брати участь у формуванні місцевих рад, обирати сільських, селищних, міських голів можуть громадяни, які проживають на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Інших виборчих цензів для активного виборчого права в Україні не передбачено. Зокрема, мають право голосу громадяни, які перебувають в місцях позбавлення волі за вироком суду, а також затримані, заарештовані за підозрою у скоєнні злочину тощо.

Щодо пасивного виборчого права, то Конституція України та виборче законодавство України встановлюють додаткові, порівняно з активним виборчим правом, обмеження. Зокрема, підвищується віковий ценз (з 18 до 21 року при виборах народних депутатів України і до 35 років при виборах Президента України). Це обумовлено тим, що парламентська робота, діяльність глави держави, вимагають певного життєвого досвіду, належного освітнього рівня, здатності до вирішення складних політичних, правових, економічних та соціальних проблем, а це певною мірою досягається тільки з відповідним віком. Встановлюється ценз осілості: при виборах Президента України і народних депутатів України, який передбачає, що за громадянином України визнається право бути обраним Президентом України лише після десяти останніх перед днем виборів років проживання в Україні, а народним депутатом – після п’яти років. Адже і народний депутат, і глава держави мають знати різні аспекти суспільного життя країни, а це можливо тільки тоді, коли вони проживатимуть на її території певний час. При виборах Президента України встановлюється мовний ценз – Президентом України може бути обраний громадянин України, який володіє державною мовою. Передбачається також обмеження пасивного виборчого права для осіб, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

3) Принцип рівного виборчого права означає забезпечення рівних для кожного виборця можливостей впливати на результат виборів.

4) Принцип прямого виборчого права означає, що виборні особи обираються безпосередньо виборцями, ніяких проміжних інстанцій між виборцями і кандидатами не існує.

5) Принцип таємного голосування означає недопустимість зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі, будь-якими засобами та будь-якими суб’єктами.

Важливе теоретичне значення має класифікація виборів. Залежно від підстав розрізняють кілька видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають: 1) загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни (наприклад, вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України); 2) місцеві (локальні): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах рад та сільських, селищних, міських голів).

За об’єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, розрізняють: 1) вибори парламенту; 2) вибори глави держави; 3) вибори представницького органу територіальної автономії (вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим); 4) вибори представницьких органів місцевого та регіонального самоврядування; 5) вибори на посади сільських, селищних, міських голів. Детально види виборів за об’єктом та закони, які регламентують порядок їх проведення, будуть розглянуті у відповідних темах.

За часом проведення вибори поділяють на: 1) чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень певного виборного органу; 2) позачергові (дострокові), що проводяться в разі дострокового припинення повноважень певного виборного органу; 3) повторні, що проводяться у випадках, коли вибори визнані недійсними або такими, що не відбулися; 4) вибори замість осіб, які вибули (зараз в Україні такий вид виборів може проводитися тільки у разі дострокового припинення повноважень голів сільських, селищних, міських рад); 5) вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають: 1) загальними, основними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави; 2) частковими, у яких бере участь тільки частина виборців (якщо у межах окремої адміністративно-територіальної одиниці вибори визнані недійсними.

За правовими наслідками вибори поділяють на: 1) дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі; 2) недійсні, під час яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Порядок встановлення результатів виборів визначає вид виборчої системи, тобто спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Відомі такі виборчі системи: 1) мажоритарна; 2) пропорційна; 3) змішана.

Мажоритарна система, або система більшості, базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав встановлену більшість голосів виборців у виборчому округу, у якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Застосовується вона більше ніж у 80 державах, зокрема в США, Франції, Великобританії, Канаді. Мажоритарна система має кілька різновидів – відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості.

Мажоритарна система відносної, або простої, більшості (англійська модель), є найпростішим різновидом мажоритарної системи. За такої системи обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. Якщо два або більше кандидатів набрали однакову кількість голосів (що буває дуже рідко), використовується процедура жеребкування. Але суттєвим недоліком цього виду мажоритарної системи є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, пропадають.

Мажоритарна система абсолютної більшості (французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більш як половину (50% плюс один голос) голосів у відповідному окрузі. Таким чином враховуються інтереси більшості виборців. Недолік цього різновиду: якщо жодному кандидату не вдається набрати абсолютної кількості голосів, проводиться другий тур голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів в першому турі.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати значно більше, ніж половину голосів виборців – кваліфіковану більшість, яка встановлюється законодавством. Такий різновид застосовується дуже рідко.

Пропорційна виборча система передбачає розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів в представницький орган, відповідно до кількості отриманих ними голосів. Пропорційна система поширена більш як у 60 країнах світу.

Пропорційна система передбачає утворення великих багатомандатних округів. Розподіл мандатів між політичними партіями здійснюється за допомогою виборчої квоти (виборчого метра), яка визначається одразу ж після виборів шляхом поділу загальної кількості голосів, поданих по багатомандатному округу, на число мандатів, що припадають на цей округ.

Розрізняють такі види пропорційної системи: 1) з жорсткими списками; 2) з преференціями; 3) з напівжорсткими списками.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. При застосуванні системи преференцій (що в перекладі означає “перевага”) виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а відзначає у списку того кандидата, якому він віддає свій голос.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати або за список у цілому, або визначати преференції.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може “витягнути” у депутати, сенатори, тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персоналії. І в цьому її перевага, проте недоліком є, так би мовити, мажоритарність – виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії в цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій. Пропорційна система досить складна за процедурою підрахунку голосів виборців, яка включає встановлення виборчої вкоти, визначення кількості місць, які отримає кожна партія, розподіл надлишків (остачі).

Як правило, при пропорційних системах виборів запроваджують виборчий поріг. Це означає, що до участі у розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів (наприклад, у Нідерландах виборчий поріг становить 0,67%, Ізраїлі – 1%, Швеції, Росії, Німеччині – 5%). Щоб запобігти збільшенню кількості дрібних, непредставницьких партій, в Україні теж встановлений виборчий поріг на парламентських виборах.

Поширена у світі змішана виборча система (наприклад, в Албанії, Італії, Угорщині), яка поєднує елементи мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина – за другою; це дозволяє використати переваги кожної з цих двох систем.

Важливим інститутом безпосередньої демократії є референдум. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03 липня 1991 року визначає: референдум – це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Розрізняють такі види референдумів:

1) за територіальною ознакою референдуми поділяються на всеукраїнський (загальнодержавний, який проводиться в масштабі всієї України) та місцеві (проводяться у межах Автономної Республіки Крим або в межах іншої адміністративно-територіальної одиниці);

2) за предметом і змістом референдуми поділяються на конституційні (внаслідок яких вносяться зміни до Конституції), законодавчі (внаслідок яких ухвалюються рішення, що визначають основний зміст Конституції, законів та інших правових актів); з питань зміни території України (ст.73 Конституції України); міжнародно-правові (ст.5 Закону “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”); з питань довіри (недовіри) Верховній Раді України та Президенту України (ст.13 Закону). На всеукраїнський референдум може бути винесено будь-яке питання суспільного і державного життя, за винятком питань бюджету, податків та амністії (стаття 74 Конституції). На місцевий референдум можуть бути винесені важливі питання, які належать згідно з законодавством України до відання відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради та її голови;

3) за правовими наслідками референдуми можуть бути імперативні (внаслідок яких ухвалюється остаточне рішення, яке не потребує наступного затвердження) і консультативні (метою яких є виявлення волі громадян при розв’язанні важливих питань, результати референдуму враховуються при ухваленні рішень органами державної влади);

4) за підставами проведення референдуми поділяються на обов’язкові та факультативні. Проведення обов’язкового референдуму передбачено Конституцією та законами України (наприклад, законопроект про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України). Факультативними вважаються референдуми, проведення яких можливе, але не обов’язкове.

Порядок проведення всеукраїнського референдуму регламентований Конституцією України та Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Він включає такі стадії:

1) призначення референдуму;

2) підготовка проведення референдуму;

3) голосування і визначення результатів;

4) опублікування і введення в дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень. Він може також проголошуватися Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Збирання підписів здійснюється упродовж трьох місяців ініціативними групами.

Місцеві референдуми призначають відповідні ради з питань, що належать до їх компетенції.

Дата проведення всеукраїнського референдуму призначається не раніше як за три і не пізніше як за чотири місяці, а місцевого – не раніше як за місяць і не пізніше як два місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму. Повідомлення про призначення референдуму та зміст питання, яке виноситься на голосування, оголошуються у відповідних засобах масової інформації у 10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Підготовка проведення референдуму передбачає створення дільниць для голосування, що об’єднують від 20 до 3000 громадян, які мають право брати участь у референдумі. Ним наділені повнолітні дієздатні громадяни України, які постійно проживають на території України, незалежно від походження, статі, соціального і майнового стану, освіти, мови тощо.

Керівництво всеукраїнським референдумом здійснює Центральна виборча комісія, а також спеціально утворені комісії в селах, селищах, районах, містах, областях та Автономній Республіці Крим; повноваження цих органів детально визначені Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”.

Під час підготовки референдуму засоби масової інформації роз’яснюють громадянам мету референдуму, зміст питань, що виносяться на голосування. Громадяни, політичні партії, громадські організації мають право безперешкодної агітації за чи проти прийняття закону чи іншого рішення, що виноситься на референдум.

Одночасно формуються списки учасників референдуму та виготовляються бюлетені для голосування. У них міститься назва проекту закону чи рішення та варіанти відповідей “так” або “ні” на питання про прийняття або відхилення цього проекту (рішення).

Голосування під час референдуму проводиться з 7 до 20 год. у спеціально відведених приміщеннях, де в достатній кількості обладнані кабіни, що забезпечують таємність голосування. Підрахунок голосів на дільниці проводиться дільничною комісією з референдуму, результати оформляються протоколом і негайно надсилаються до вищестоящої комісії. Результати всеукраїнського референдуму встановлюються Центральною виборчою комісією на підставі протоколів обласних комісій. Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України чи Президента України – якщо взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених у списки. Але повторного референдуму у цьому випадку не проводиться. Закон передбачає єдину підставу для призначення Верховною Радою України повторного референдуму – якщо під час його проведення було зафіксовані грубі порушення законодавства.

В історії незалежної Української держави відбулися два всеукраїнські референдуми.

1 грудня 1991 року був проведений перший із них. У бюлетень для голосування було включено Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і питання “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”. У голосуванні взяли участь 31 891 742 громадяни України, або 84,18 % від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли “Так, підтверджую” 90,32 % голосуючих, “Ні, не підтверджую” – 7,58 % і 2,1 % бюлетенів були визнані недійсними. Таким чином за волею українського народу розпочався новий період нашої історії.

Другий всеукраїнський референдум, проголошений за народною ініціативою, відбувся 16 квітня 2000 року. У ньому взяло участь 29 728 575 громадян України, тобто 81,15 % громадян, внесених у списки для голосування. На референдумі вирішувалися такі питання:

1. “Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: “Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України”, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідне доповнення пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України словами: “та в інших випадках, передбачених Конституцією України?”.

2. “Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканості народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: “Народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані”?

3. “Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів “чотириста п’ятдесят” на слово “триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?”

4. “Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України та виборчого законодавства?”

На ці питання понад 80 відсотків громадян, що взяли участь у голосуванні, відповіли “так”. Оскільки цей референдум не був імперативним, відповідні зміни до Конституції України повинна була внести Верховна Рада України, але через загострення політичної ситуації в Україні результати народного волевиявлення так і не були втілені в життя.

Іншою формою здійснення влади народом України є місцеве самоврядування. За Конституцією України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.Нормативно-правову базу місцевого самоврядування в Україні складають, крім Конституції, Європейська хартія місцевого самоврядування, ратифікована Україною у 1997 році, Закон України “Про місцеве самоврядування” від 21.05.1997 р., Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних та міських голів” від 04.04.2004 р. Вони регламентують форми здійснення територіальними громадами свої повноважень, систему місцевого самоврядування, статус органів місцевого самоврядування, їх матеріально-фінансову базу тощо.