СУТНІСТЬ, СКЛАДОВІ І ТИПИ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА МЕХАНІЗМ її РЕАЛІЗАЦІЇ

Функціонування фінансової системи спрямоване на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспіль­стві, і процеси руху та розміщення фінансових ресурсів та ціно­утворення на них, і пропорції між їх централізацією та децентралі­зацією, і порядок формування, розподілу та перерозподілу дохо­дів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян та держави, і структурне співвідношення між окремими сферами та ланками фінансової системи, і харак­тер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним та суспільним споживанням. При цьому можлива практично безме­жна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фі­нансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що най­більше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава.

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здій­снюються державою в межах наданих їй функцій та по­вноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів гос­подарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних за­вдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціо­нування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окре­мих суб'єктів фінансових відносин і загалом відбивають об'єк­тивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фі­нансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об'єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб'єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспі­льні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є пе­реплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих ор­ганів влади та управління, різних верств населення тощо.

Суб'єктом вироблення фінансової політики є держава в особі вищих органів влади та управління і основних фінансових орга­нів — Міністерства фінансів та центрального банку, а суб'єктами реалізації — фінансові органи та інституції. При цьому форму­вання фінансової політики включає концептуальне визначення засад і напрямів цієї політики з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економічного розвитку (вищі органи влади та управління) і розроблення конкретних заходів щодо реалізації по­ставлених завдань (Міністерство фінансів та центральний банк).

Складові фінансової політики.Фінансова політика розгля­дається у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарнаполітика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальнаполітика характеризує дії держави щодо централі­зації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окре­мими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну. Податковаполітика ха­рактеризує діяльність держави у сфері оподаткування — устано­влення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), устано­влення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив пода­тків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетнаполітика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бю­джетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може вплива­ти на них, як і на інших суб'єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними органі­заціями і фінансовими інституціями, членство в яких є доброві­льним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншо­го — можливості отримання фінансової допомоги. Сутність по­літики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між по­датковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на фор­муванні доходів бюджету за рахунок податків й обов'язкових платежів, а другі — на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запо­зичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована й узгоджена політика може дати позитивні ре­зультати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв'язані, а тому прорахунки в будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негатив­них наслідків.

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який во­на розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фі­нансову стратегію і фінансову тактику. Причому вони тісно взає­мозв'язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні та взаємоув'язці стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних за­вдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна.

Фінансова стратегія — це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соці­ально-економічного розвитку. Спрямованість фінансової страте­гії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досяг­нення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактикаявляє собою поточну політику, спрямо­вану на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона здійснює­ться через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в органі­зації фінансової діяльності. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції. Її головне завдання — досягнення стратегічних ці­лей розвитку.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами:регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відно­син характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регла­ментування фінансових відносин, яке може здійснюватись дер­жавою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповід­них законодавчих актів, які встановлюють суб'єктів фінансових відносин, їх права і зобов'язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин ор­ганам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабіль­ну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три ти­пи фінансової політики:

— жорстка регламентація;

— помірна регламентація;

— політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна час­тина фінансових відносин регулюється державою. Права підпри­ємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими за­конами чи адміністративними рішеннями. Така політика прово­диться вумовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресур­сів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підримає стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим проду­ктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централі­зації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі, охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кре­дитному,фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства чагалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона за­безпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької дія­льності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі восновному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частинафінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Основою фінансової політики держави є вибір фінансо­вої моделі суспільства. Співвідношення між напрямами фі­нансової політики, застосуванням її окремих типів визна­чаються характером фінансової моделі, що встановлена на даний час.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напря­мами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-тери­торіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

- політика стабілізації;

- політика економічного зростання;

- політика стримування ділової активності.

Політика стабілізаціїспрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація грунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростанняспрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися трьома основними способами — через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування еко­номічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розши­рення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стримування ділової активностівикористовуєть­ся для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійс­нюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі — скорочення держа­вних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізаціїфінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційнаполітика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах. Без здійснення цих захо­дів ситуація поліпшитися не може. Недискреційпа політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «умон­тованих стабілізаторів»,які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «умонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Вод­ночас повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуютьсяодночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискре­ційної політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів:

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обгрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснює­ться вибір типу фінансової політики — жорстка чи помірна рег­ламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями ре­алізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами мо­нетарної, а які — фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політи­ки залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв'язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові від­носини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.