ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

Реалізація фінансової політики здійснюється з допомогою фінансового механізму, який являє собою досить складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб'єктів. Основним вектором цього впливу є взаємовідносини держави, яка виробляє і реалізує фінансову політику, із суб'єктами госпо­дарювання, що забезпечують виробництво ВВП.

Фінанси як розподільна категорія тісно взаємозв'язані з еконо­мікою. З одного боку, з допомогою фінансів розподіляється ство­рений у суспільстві ВВП, причому розподілити можна лише стіль­ки, скільки створено. З іншого боку, як уже зазначалося, обмінно-розподільні відносини формують певну систему економічних ін­тересів, які впливають на виробництво, стимулюючи чи, навпаки, стримуючи зростання ВВП. При цьому фінансовий вплив на соці­ально-економічний розвиток, який лежить в основі формування і реалізації фінансової політики, здійснюється не автоматично сам по собі, а через фінансовий механізм, який відображає напрями, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових ме­тодів і форм, інструментів та важелів впливу на со­ціально-економічний розвиток суспільства.

Ринкова економіка ґрунтується на поєднанні як власної саморегулюючої дії, що становить саму її основу, так і системи державного регулювання ринкових відносин. Ринок на основі балан­су попиту і пропозиції через механізм вільного ціноутворення загалом самостійно регулює розвиток окремих галузей, регіонів і підприємств, виробництво певних товарів та сферу послуг. Разом з тим необхідна і система державного регулювання, однак не по­вного регулювання, а підрегулювання, коригування, спрямування ринкових механізмів на досягнення певних цілей і реалізацію ви­значених завдань. Державне регулювання не замінює ринкового саморегулювання, а лише доповнює його.

Державне регулювання економіки може здійснюватися двома способами.

Перший — створення системи планового керівництва, в осно­ві якої лежать адміністративно-командні методи. Завдання зба­лансування економічного і соціального розвитку вирішуються на основі єдиного директивного централізованого планування. Що­правда, повного збалансування економіки так ніколи й не досяга­лося. Окрім того, те збалансування розвитку економіки, що за­безпечувалось плановими методами, досягалось на дуже низько­му, порівняно з розвиненими країнами, рівні забезпечення економічних і соціальних потреб. Тобто планова економіка здатна певною мірою забезпечити керованість і збалансованість розвит­ку, однак на низькому життєвому рівні.

Другий спосіб державного регулювання економіки полягає у застосуванні економічних методів управління, серед яких прові­дна роль належить фінансам. Дія фінансового механізму на різні сторони соціально-економічного розвитку має кількісну й якісну визначеність. Кількісна визначеність виявляється в сумі коштів, що виділяються для досягнення тих чи інших цілей. Це первинна основа функціонування цього механізму. Без відповідних асигну­вань і кредитів неможливе розв'язання жодного завдання суспі­льного розвитку. Але саме по собі виділення коштів ще не гаран­тує розв'язання того чи іншого конкретного завдання. Надзви­чайно важливо, яким чином здійснюється формування ресурсів, якими каналами і в яких формах вони рухаються, на яких умовах виділяються і використовуються. Усе це характеризує якісну ви­значеність дії фінансового механізму.

Зазначеним двом сторони функціонування фінансового ме­ханізму на основі руху грошових коштів відповідають два мето­ди фінансового впливу на соціально-економічний розвиток: фі­нансове забезпечення і фінансове регулювання. Оскільки ці два методи є глобальними й узагальнюючими і включають у себе окремі часткові методи, то їх можна виділити як структурні під­системи фінансового механізму, що характеризують зміст впли­ву фінансів на різні сторони розвитку суспільства. Установлен­ня пріоритетності того чи іншого методу лежить в основі визначення напрямів фінансової політики держави. Чим вищий рівень розвитку суспільства й економіки, тим більшою є роль фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення переважає в умовах адміністративно-командної системи управління. Ресурси, які виділяються на осно­ві рішень відповідних адміністративних органів, є їх матеріаль­ним забезпеченням. Фінансове регулювання в цих умовах підпо­рядковане завданням створення відповідних грошових фондів, насамперед централізованого фонду — бюджету держави. Нав­паки, в умовах ринкових відносин на перший план виступає під­система фінансового регулювання, бо саме вона робить ринок ре­гульованим, а не стихійним.

Підсистеми фінансового забезпечення і фінансового регулю­вання тісно взаємозв'язані. Встановлена в той чи іншій період система фінансового забезпечення потребує відповідного фінан­сового регулювання.

Структурна побудова фінансового механізму подана на схемі 12. Фінансове забезпеченняреалізується на основі відповідної системи фінансування, яке може здійснюватись у трьох формах: самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовуються на практиці одночасно через установлення оптимального для даного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними.

Самофінансування являє собою забезпечення потреб простого і розширеного відтворення виробництва за рахунок власних кош­тів юридичних і фізичних осіб. Це вихідна форма фінансового забезпечення. Без наявності певних власних коштів розпочати будь-яку діяльність неможливо. Але самофінансування зовсім не означає створення фінансової автаркії, бо дуже тісно пов'язане з використанням кредитів. Адже ці запозичені кошти потрібно по­вернути за рахунок власних доходів. У зв'язку з цим треба чітко розрізняти самофінансування як принцип організації і як форму фінансового забезпечення.

Принцип самофінансування передбачає, що регулювання фі­нансової забезпеченості здійснюється за рахунок кредиту. Він потребує чіткого визначення співвідношення між власними та запозиченими ресурсами. З позиції фінансової ефективності власні ресурси (тобто самофінансування як форма фінансового забезпечення) призначені для покриття затрат на мінімально при­пустимому рівні. Решта ресурсів формується на основі викорис­тання кредиту. Недаремно центром фінансової системи скрізь є банки. Головна перевага такої системи фінансового забезпечення полягає в тому, що вона сприяє максимально ефективному використанню наявних у суспільстві ресурсів на основі прискорення їх кругообігу. Збільшення питомої ваги власних ресурсів, навпа­ки, уповільнює кругообіг ресурсів, а тому й уповільнює темпи соціально-економічного розвитку.

Основою самофінансування як форми фінансового забезпе­чення є власний капітал. Залежно від форми власності він може бути індивідуальним — приватний, чи колективним — пайовий або акціонерний. Найпоширенішим у сучасних умовах є акціо­нерний капітал. Водночас особливості його формування і використання ведуть до того, що в ньому проявляються як ознаки самофінансування, так і певні ознаки кредитування. Оскільки акціонери є співвласниками підприємств, то очевидними є озна­ки самофінансування. Але через те, що реальні права управлін­ня власністю перебувають у власника контрольного пакета ак­цій, то решта акціонерів певною мірою є позичальниками від­носно до нього.

Кожна з форм власності має свої переваги та недоліки у фор­муванні фінансових ресурсів та їх використанні. Приватний вла­сник сам визначає потреби і виходить зі своїх можливостей. Па­йовий капітал має переваги більш високого рівня концентрації ресурсів, порівняно з приватним, але він менш мобільний, оскіль­ки передбачає узгодження дій співвласників. Акціонерний капі­тал є надзвичайно мобільною і раціональною формою концент­рації і перерозподілу фінансових ресурсів. Ця форма забезпечує суспільний контроль за ефективністю використання коштів через вторинний ринок цінних паперів. Котирування акцій на фондовій біржі є індикатором стану того чи іншого акціонерного товарист­ва. Чим кращі показники діяльності підприємства, тим вищий рі­вень котирування їх акцій і тим більший попит на них, що роз­ширяє можливості залучення фінансових ресурсів. Отже, лише за умов високої ефективності виробництва можливе функціонуван­ня акціонерних товариств.

Кредитування як форма фінансового забезпечення полягає у тимчасовому використанні позичених ресурсів. Якщо самофінан­сування — це вихідна форма фінансового забезпечення, то кре­дитування, особливо в умовах ринкової економіки, є головною, провідною формою. Воно грунтується на принципах поворотності, терміновості, платності й матеріального забезпечення кредитів.

Кредитування — надзвичайно дійова форма фінансового забез­печення. По-перше, досягається значна економія суспільного капі­талу за рахунок використання одних і тих самих ресурсів різними суб'єктами підприємницької діяльності. По-друге, установлені принципи кредитування вимагають ефективного господарювання.

Третя форма фінансового забезпечення — зовнішнє фінансу­вання. Воно полягає у виділенні коштів певним суб'єктам на без­поворотній і безоплатній основі. Це може бути державне фінан­сування з бюджету чи державних фондів цільового призначення, надходження коштів від громадських та доброчинних фондів і організацій даної країни та з-за кордону, гранти від міжнародних організацій тощо. В умовах ринкової економіки ця форма є під­порядкованою відносно самофінансування і кредитування. Основ­ним її видом є бюджетні асигнування. Слід зазначити, що завжди були і будуть такі сфери діяльності, що потребують державного фінансування. Передусім це ті сфери, що є непривабливими для приватного бізнесу або мають надзвичайну суспільну вагу. Однак за певних умов бюджетні асигнування можуть бути головним джерелом асигнувань в економіку на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора. Такі умови виникають тоді, коли практично неможливо використати інші форми фінансового за­безпечення, насамперед у період фінансової кризи.

Надійність фінансового механізму визначається до­статнім забезпеченням потреб кожного суб'єкта у кош­тах на основі оптимізації співвідношення між формами фінансового забезпечення.

У процесі реалізації фінансової політики держава може впли­вати на соціально-економічний розвиток через усі три форми фі­нансового забезпечення. Але можливості такого впливу і механі­зми його реалізації при використанні кожної з цих форм суттєво різняться. Так, бюджетні асигнування є формою прямого впливу держави, це засіб, що безпосередньо перебуває в її руках. На процеси кредитування держава може впливати досить відчутно, але тільки опосередковано. Самофінансування забезпечує права власника самостійно визначати напрями використання коштів. Однак ступінь самофінансування залежить як від обсягу власних ресурсів суб'єктів господарювання, так і від рівня оподаткування підприємницької діяльності.

Сутність реалізації фінансової політики за допомогою бю­джетних асигнувань полягає у визначенні напрямів, обсягів і форм фінансування окремих суб'єктів, галузей, регіонів. Оптимізація розподілу бюджетних коштів з позицій забезпечення як ви­рішення пріоритетних завдань, так і досягнення збалансованого розвитку економіки та соціальної сфери становить сутність бю­джетної політики держави. Можливості цієї політики визначаю­ться рівнем та обсягами бюджетної централізації ВВП — чим во­ни вищі, тим більший фінансовий потенціал держави. Однак тут виникає протиріччя між інтересами держави та юридичних і фі­зичних осіб, адже чим вищий рівень бюджетної централізації ВВП, тим нижчий рівень самофінансування як провідної і висхід­ної форми фінансового забезпечення.

Реалізація фінансової політики, у якій переважають засади са­мофінансування, здійснюється насамперед за допомогою подат­кової політики. В її основі лежить визначення оптимального рів­ня оподаткування виходячи, з одного боку, з необхідності забез­печення підприємств достатніми для їх діяльності і розвитку кош­тами, а з іншого — забезпечення держави достатніми доходами. Механізм цієї політики грунтується на встановленні певного рів­ня ставок податків, використання цілеспрямованих пільг для окремих підприємств, галузей, регіонів тощо.

Установлення пріоритетності інтересів підприємств чи держа­ви визначає переважаючу роль інструментів податкової чи бю­джетної політики. Адже головне у реалізації того чи іншого за­вдання — це повне забезпечення його необхідними коштами. Вони можуть бути сформовані самим підприємством за умови поміркованого оподаткування його доходів, або надані з бю­джету, коли власних доходів не вистачає унаслідок високого рів­ня їх вилучення в бюджет.

На перший погляд, для фінансового забезпечення не має зна­чення, за рахунок чого будуть вирішуватися конкретні завдання. Врешті-решт величина доходів, сформованих у суспільстві на ос­нові певного обсягу ВВП, є незмінною, незалежно від того, як вони розподіляються і перерозподіляються. Однак з погляду ефе­ктивності фінансової політики самофінансування є значно дійо­вішою формою, ніж бюджетні асигнування. Підприємство завж­ди намагається зберегти та ефективно використати власні фінансові ресурси і доходи. Бюджетні ж асигнування як безоплатні ре­сурси, мають менш ефективний вплив і тому повинні використо­вуватися для збалансування тих перекосів, які неможливо випра­вити за допомогою інших форм.

Можливості використання державою у своїй фінансовій полі­тиці кредитування обмежені. Комерційні банки самостійно визначають, кому, на яких умовах і за якою ціною вони надавати­муть позики. Водночас держава засобами грошово-кредитної по­літики може впливати на функціонування кредитного ринку. Ос­новним інструментом впливу є регулювання вартості запозичень через облікову ставку центрального банку. Крім того, держава може регулювати обсяги кредитних ресурсів через механізми обов'язкових резервних вимог, які встановлюються для комерційних банків, та за допомогою операцій з цінними паперами на відкритому ринку. У деяких випадках держава може виділяти кошти комерційним банкам на цільове кредитування окремих суб'єктів чи заходів.

Фінансове регулюванняполягає у регламентуванні розподіль­них відносин у суспільстві й на окремих підприємствах. Оскільки фінанси являють собою розподільні й перерозподільні відносини, то фінансові методи регулювання, по суті, є методами розподілу. Існують два методи розподілу доходів: сальдовий і нормативний.

Сальдовий метод передбачає виділення підсумкового (сальдо­вого) елемента в розподілі доходу. Як правило, саме цей сальдо­вий елемент несе в собі основне стимулююче навантаження. Так, прибуток підприємств є різницею між валовими доходами і вало­вими витратами. Якраз це стимулює зростання доходів і знижен­ня витрат. Проміжні елементи розподілу за сальдовим методом визначаються на основі окремих розрахунків. Ці розрахунки мо­жуть мати нормативний характер, але нормативи встановлюють­ся не до об'єкта розподілу (виручки, доходу, прибутку), а до ін­ших показників.

Нормативний метод розподілу полягає в тому, що всі елемен­ти розподілу визначаються за нормативами, які встановлюються стосовно об'єкта розподілу. Нормативним є розподіл прибутку при його оподаткуванні. Ставка податку на прибуток поділяє йо­го на дві частини: перша вноситься до бюджету держави, друга становить чистий прибуток, яким підприємство розпоряджається самостійно.

Вибір методу розподільних відносин є дуже важливим етапом побудови системи фінансового регулювання. Однак не можна протиставляти один метод другому, бо суть не тільки і не стільки власника самостійно визначати напрями використання коштів. Однак ступінь самофінансування залежить як від обсягу власних ресурсів суб'єктів господарювання, так і від рівня оподаткування підприємницької діяльності.

Сутність реалізації фінансової політики за допомогою бю­джетних асигнувань полягає у визначенні напрямів, обсягів і форм фінансування окремих суб'єктів, галузей, регіонів. Оптимізація розподілу бюджетних коштів з позицій забезпечення як ви­рішення пріоритетних завдань, так і досягнення збалансованого розвитку економіки та соціальної сфери становить сутність бю­джетної політики держави. Можливості цієї політики визначаю­ться рівнем та обсягами бюджетної централізації ВВП — чим во­ни вищі, тим більший фінансовий потенціал держави. Однак тут виникає протиріччя між інтересами держави та юридичних і фі­зичних осіб, адже чим вищий рівень бюджетної централізації ВВП, тим нижчий рівень самофінансування як провідної і висхід­ної форми фінансового забезпечення.

Реалізація фінансової політики, у якій переважають засади са­мофінансування, здійснюється насамперед за допомогою подат­кової політики. В її основі лежить визначення оптимального рів­ня оподаткування виходячи, з одного боку, з необхідності забез­печення підприємств достатніми для їх діяльності і розвитку кош­тами, а з іншого — забезпечення держави достатніми доходами. Механізм цієї політики грунтується на встановленні певного рів­ня ставок податків, використання цілеспрямованих пільг для окремих підприємств, галузей, регіонів тощо.

Установлення пріоритетності інтересів підприємств чи держа­ви визначає переважаючу роль інструментів податкової чи бю­джетної політики. Адже головне у реалізації того чи іншого за­вдання — це повне забезпечення його необхідними коштами. Вони можуть бути сформовані самим підприємством за умови поміркованого оподаткування його доходів, або надані з бю­джету, коли власних доходів не вистачає унаслідок високого рів­ня їх вилучення в бюджет.

На перший погляд, для фінансового забезпечення не має зна­чення, за рахунок чого будуть вирішуватися конкретні завдання. Врешті-решт величина доходів, сформованих у суспільстві на ос­нові певного обсягу ВВП, є незмінною, незалежно від того, як вони розподіляються і перерозподіляються. Однак з погляду ефе­ктивності фінансової політики самофінансування є значно дійо­вішою формою, ніж бюджетні асигнування. Підприємство завж­ди намагається зберегти та ефективно використати власні фінансові ресурси і доходи. Бюджетні ж асигнування як безоплатні ре­сурси, мають менш ефективний вплив і тому повинні використо­вуватися для збалансування тих перекосів, які неможливо випра­вити за допомогою інших форм.

Можливості використання державою у своїй фінансовій полі­тиці кредитування обмежені. Комерційні банки самостійно визначають, кому, на яких умовах і за якою ціною вони надавати­муть позики. Водночас держава засобами грошово-кредитної по­літики може впливати на функціонування кредитного ринку. Ос­новним інструментом впливу є регулювання вартості запозичень через облікову ставку центрального банку. Крім того, держава може регулювати обсяги кредитних ресурсів через механізми обов'язкових резервних вимог, які встановлюються для комерційних банків, та за допомогою операцій з цінними паперами на відкритому ринку. У деяких випадках держава може виділяти кошти комерційним банкам на цільове кредитування окремих суб'єктів чи заходів.

Фінансове регулюванняполягає у регламентуванні розподіль­них відносин у суспільстві й на окремих підприємствах. Оскільки фінанси являють собою розподільні й перерозподільні відносини, то фінансові методи регулювання, по суті, є методами розподілу. Існують два методи розподілу доходів: сальдовий і нормативний.

Сальдовий метод передбачає виділення підсумкового (сальдо­вого) елемента в розподілі доходу. Як правило, саме цей сальдо­вий елемент несе в собі основне стимулююче навантаження. Так, прибуток підприємств є різницею між валовими доходами і вало­вими витратами. Якраз це стимулює зростання доходів і знижен­ня витрат. Проміжні елементи розподілу за сальдовим методом визначаються на основі окремих розрахунків. Ці розрахунки мо­жуть мати нормативний характер, але нормативи встановлюють­ся не до об'єкта розподілу (виручки, доходу, прибутку), а до ін­ших показників.

Нормативний метод розподілу полягає в тому, що всі елемен­ти розподілу визначаються за нормативами, які встановлюються стосовно об'єкта розподілу. Нормативним є розподіл прибутку при його оподаткуванні. Ставка податку на прибуток поділяє йо­го на дві частини: перша вноситься до бюджету держави, друга становить чистий прибуток, яким підприємство розпоряджається самостійно.

Вибір методу розподільних відносин є дуже важливим етапом побудови системи фінансового регулювання. Однак не можна протиставляти один метод другому, бо суть не тільки і не стільки в методі, а в тому, чим він наповнюється, тобто які елементи роз­подільних відносин включає.

При сальдовому методі головне — виділення підсумкового елемента. У ньому повинні бути закладені стимулюючі функції, і вони мають реалізуватися на практиці. Якщо цього немає, то така модифікація сальдового методу не відповідає завданням фінансо­вого регулювання.

При нормативному методі розподілу дуже важливо установити оптимальне співвідношення між нормативним регламентуванням та самостійністю юридичних і фізичних осіб у витрачанні коштів.

Метод фінансового регулювання визначає характер дії фінан­сового механізму. Кожний метод може мати безліч модифікацій залежно від того, які елементи розподільних відносин він охоп­лює. Кожному з елементів відповідає певне цільове призначення у вигляді закріплених за ним функцій. Таким чином, у складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, за допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку.

Видами таких інструментів є податки, внески і відрахування, субсидії та дотації. Конкретний склад фінансових інструментів постійно змінюється залежно від завдань фінансової політики. Чим ширше втручання держави у фінансову діяльність підприємств і населення, тим більше їй потрібно інструментів. Розширення самостійності підприємств в умовах переходу до ринкових відносин привело до звуження кола фінансових інструментів. Нині до них належать платежі в бюджет і фонди цільового при­значення, державні дотації, а також амортизаційні відрахування.

Ефективність фінансового механізму залежить від цілеспрямованого вибору фінансових інструментів та дійовості їх впливу на окремі сторони соціально-економіч­ного розвитку.

Характер і ступінь впливу через фінансові інструменти на со­ціально-економічний розвиток залежать як від методу розподіль­них відносин, так і від того, які функції надані цим інструментам і наскільки повно вони реалізуються на практиці. Дійовість фі­нансового механізму визначається дійовістю окремих інструмен­тів. Немає сенсу сподіватися на ефективність того механізму, окремі інструменти якого або зовсім не мають стимулюючих функцій, або вони недостатньо чітко виражені, або через певні причини не реалізуються.

Управління фінансовим механізмом.У будь-якому механізмі управління ґрунтується на використанні відповідних важелів. Самі по собі вони нічого не визначають і не вирішують. Вплив на дію фінансового механізму, а через нього на різні сторони соці­ально-економічного розвитку, досягається встановленням і зміною положення того чи іншого важеля. Наприклад, якщо необ­хідно прискорити економічний розвиток, то для цього є випробу­вані заходи — зниження процентних ставок на кредит та ставок оподаткування доходів, насамперед тих, що спрямовуються на нагромадження. Або, скажімо, треба стимулювати науково-тех­нічний прогрес. Як один із заходів, можна застосувати підвищен­ня норм амортизаційних відрахувань, установлення прискореного списання амортизації з урахуванням морального зносу устатку­вання. Іноді складається враження, що важелі діють самі по собі. Але це не так, вони тільки приводять в рух відповідні інструмен­ти, без яких вони нічого не значать.

Сукупність важелів становить систему управління фінансовим механізмом. За напрямом своєї дії вони поділяються на дві групи: стимули і санкції. Взагалі, у широкому розумінні стимули вклю­чають і санкції. Розмежування цих понять має на меті розрізнити напрями дії важелів. Стимули матеріалізують фінансове заохочення, а санкції — покарання. На практиці в ролі стимулів висту­пають різні пільги (в оподаткуванні, кредитуванні тощо), а санк­ції — це штрафи, пені та ін. Крім того, важелі керування фінан­совим механізмом поділяються на окремі види. Насамперед це принципи, умови і порядок формування доходів, нагромаджень і фондів, порядок здійснення витрат, умови і принципи фінансування і кредитування.

Принципи — це основоположні елементи системи управління. З їх допомогою відбувається налагодження фінансового механіз­му, його орієнтування на розв'язання певних завдань. Принципи визначають характер дії як окремих підсистем та їх елементів, так і механізму в цілому. Зміна принципів може докорінно змі­нювати дію фінансового механізму, що наочно видно при пере­ході до принципу самофінансування в організації фінансових ре­сурсів підприємств замість бюджетного регулювання. Дуже важ­ливо, щоб ті чи інші принципи не тільки декларувались, а й не­одмінно були життєздатними і щоб їх обов'язково дотримувались на практиці.

Умови формування доходів, нагромаджень і фондів, а також фінансування і кредитування визначаються відповідними зако­нодавчими й нормативними документами. Це порядок формування доходів, віднесення витрат, визначення розміру податків тощо. Умови фінансових відносин мають бути узгоджені з їх принципами, не суперечити їм. Це, по суті, техніка фінансових розрахунків. Однак не слід ні недооцінювати, ні переоцінюва­ти її значення. Без досконалої техніки не може нормально функціонувати будь-який механізм, але найдосконаліша техні­ка не допоможе, якщо механізм складено з незадовільних інст­рументів.

Надзвичайно важливу роль у системі управління фінансо­вим механізмом відіграють норми і нормативи, особливо при застосуванні нормативного методу розподільних відносин. Необгрунтрвані або не взаємопов'язані норми і нормативи можуть розладнати роботу найдосконалішого механізму. Головна вимога до них полягає в тому, що їх встановлення та зміна мають базуватись або на науково обгрунтованій методиці (ставки податків), або на основі ринкових відносин (процентні ставки на позички).

Функціонування фінансового механізму забезпечується через організаційні структури, які характеризують надбудову суспільст­ва. Це правове регламентування, планування, організація та кон­троль. Правове регламентування відображається в розробленні та прийнятті законодавчих актів з фінансів. Ця функція покладається на органи державної влади. Фінансове планування полягає в розроб­ленні фінансових планів, на основі яких ведеться оперативне управління. Основний фінансовий план — бюджет держави — за­тверджується законодавчо. Функції організаціїфінансової діяль­ності в країні покладаються на органи державного управління і безпосередньо на Міністерство фінансів та Центральний банк. Ефективність управління фінансовим механізмом залежить на­самперед від чітких, злагоджених та узгоджених дій цих органів. Фінансовий контроль дає можливість постійно стежити за рухом грошових потоків, він забезпечує перевірку законності здійснен­ня фінансових операцій і тим самим правильне спрямування дії фінансового механізму.

В управлінні фінансовим механізмом важливим є один ас­пект: на що має бути націлене його функціонування? На те, щоб з його допомогою вирішувати ті чи інші проблеми, що пе­ріодично виникають у суспільстві, чи на те, щоб їх не виника­ло? Звичайно, фінансовий механізм має реагувати на існуючі проблеми і сприяти їх вирішенню. Та все ж головна його мета полягає в тому, щоб не допускати зародження, а тим більше, загострення проблем.