Завдання Конвенції

“Стабілізація концентрацій парникових газів у атмосфері на рівні, який відверне загрозу небезпечного впливу на кліматичну систему. Такий рівень повинен бути досягнутий за період, достатній для природної адаптації екосистем до зміни клімату...” (Стаття 2 Конвенції)

Всі сторони Конвенції взяли на себе цілу низку зобов’язань, зокрема:

- надавати інформацію про об’єми антропогенних викидів і абсорбції поглиначами усіх парникових газів на території держави;

- здійснювати, публікувати і регулярно поновлювати національні програми, які містять у собі заходи по пом’якшенню змін клімату та адаптації до наслідків цієї програми;

- сприяти раціональному використанню і збереженню таких поглиначів та накопичувачів парникових газів, як ліси, океани, наземні, прибережні і морські екосистеми.;

- співпрацювати у плануванні заходів по зменшенню впливу кліматичних змін на прибережні зони, водні ресурси і сільське господарство;

- інформувати громадськість про зміну клімату та її наслідки, а також заохочувати участь населення у розробці стратегії реагування.

Відповідно до вимог Конвенції Сторони, які є розвинутими країнами, мають додаткові конкретні зобов’язання, найбільш значущими серед яких є:

- Здійснення політики, спрямованої на обмеження викидів парникових газів. Розвинуті країни мають зменшити викиди двоокису вуглецю та інших парникових газів до рівня 1990 року;

- Надання фінансової і технічної допомоги, включаю екологічно безпечні технології та ноу-хау країнам, що розвиваються, для сприяння виконанню зобов’язань по Конвенції;

- Надання допомоги країнам, що розвиваються і є найбільш вразливими до негативних наслідків зміни клімату, з метою забезпечення їх засобами для адаптації.

2.2 Кіотський протокол[3]