Фольклор як культурно-семіотична система

Розглядаючи фольклор як текст, окреслюємо методологічне підґрунтя визначення тексту взагалі. Воно полягає у визнанні фольклорного тексту як деякої ієрархії розміщених на різних смислових та формальних рівнях підтекстів. Тому можна визнати текстами ритуал, весільну драму, гру, народне ремесло тощо, оскільки вони суміщають принципово різні типи семіозису внаслідок різних типів смислового кодування. Іншими словами, фольклорний текст – злиття різних «голосів», що несуть єдине смислове навантаження, «співають» одне й те ж. Таке трактування фольклорного тексту керується основними положеннями московсько-тартуської школи семіотики на чолі з Ю. Лотманом. Текст постає як «складний пристрій, що зберігає різноманітні коди, здатний трансформувати отримані повідомлення і породжувати нові, як інформаційний генератор, що має риси інтелектуальної особистості» [213; 90]

Розширюючи поле дослідницької діяльності, сучасні фольклористи вдаються до використання термінології різних наук, здійснюючи евристично корисну інтеграцію наукових понять. Розглядаючи фольклор як культурно-семіотичний феномен, вони прагнуть перевести його матеріал у динамічний стан, коли багатогранність і невизначеність меж його поля структурно трансформується і отримує однозначний смисл. Семіотичний план фольклорного тексту дозволяє посилити його внутрішню однозначність. Відношення суб’єктності та семіотики фольклору розуміється як відношення системи до тексту, який зберігається в культурній пам’яті народу. Текст є певним етапом фіксації динаміки розвитку системи і зручний для накопичення структурних форм, які на наступному етапі розвитку можуть виявитися домінуючими. Це стосується як жанрових, так і смислових форм побутування фольклорного тексту. Семіотичність – базова характеристика тексту як результату акту суб’єктності, що може функціонувати лише як знакова реальність. Крім того, аналізуючи семіотичну структуру фольклору, необхідно приділити значну увагу міфу як первинній, «материнській» формі збереження і трансляції смислу у фольклорі, його здатності організовувати смисл за допомогою знаків.

Будуючи лінгвістичну концепцію міфу, О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, О. Потебня зуміли створити метамову для опису міфологічного ядра фольклору, яка включає встановлення семіотичних опозицій, правил їхнього синтагматичного перетворення і розгортання тексту. У соціально-психологічних дослідженнях Е. Дюркгайма та Л. Леві-Брюля було продемонстровано, як функціонує міфологічне мислення за допомогою знаків. За визначенням Е. Кассірера, міфологічне мислення може бути узагальнюючим лише за допомогою знака [174; 254]. Увесь міфологічний смисл у міфі передається за допомогою знаків, тому що знаки є прийнятними для кожного члена суспільства, а міф може бути тенденційно спрямований у річище певної культури, ідеології. Міф завжди прагне бути природним, не «продуктом культури», а «явищем природи». Тому, на думку семіолога Р. Барта, міф «не приховує своїх конотативних значень, він їх натуралізує і тому зовсім не випадково паразитує на ідеологічно нейтральних знаках.» Людина, яка сприймає й усвідомлює фольклорний текст «разом із наживкою, якою служать знаки… проковтує гачок ідеологічних смислів» міфу [25; 18].

Знакове оформлення міфологічного простору перебувало в центрі уваги представників психологічної школи – В. Вундта, К. Юнґа, а також представлене як прихований механізм знакових систем у структуралістській теорії К. Леві-Стросса. Методи семіотики використовувались у значній частині робіт Є. Мелетинського. Отже, знаковий характер фольклорного тексту становив поле зацікавлень у філософії і фольклористиці кількох останніх століть. Семіотичний рівень фольклору розпадається на два аспекти: знак як єдність означення і означуваногоу фольклорному тексті й текст як семіосфера існування смислу. У цих самих ракурсах розуміється і семантика фольклорного твору: текст як змістовне ціле, з одного боку, і як сукупність певним чином організованих семантичних елементів, що закріплені в знаках, – з іншого.