Чи можливе скасування класів?

Займемося трохи етимологією всім відомого виразу: „Хто був нічим, той стане всім.” Начебто, цей рядок із гімну пролетаріату всі знають. Але в нього існує вельми цікавий інтертекст. Прислухаємося до основоположників у „Святому сімействі”: „Твір Прудона „Що таке власність?” має таке саме значення для новітньої політичної економії, яке твір Сіейеса „Що таке третій стан?” має для новітньої політики.”(курсив авт. – М.С.)[23] Якщо звернутися не до раннього, а до пізнього Прудона, стане цілком очевидно, що малося на увазі: „буржуазія досягла найвищого ступеня самосвідомості 1789 року, коли вустами Сіейеса кинула рукавичку старому суспільству, спитавши себе: що я таке? – ніщо; чим я маю бути? – всім. (підкреслено Прудоном – М.С.). Далі ми бачили, що буржуазія справді стала всім...”[24] Зазирнувши у текст ще одного опонента ранніх Маркса й Енґельса, а саме Макса Штірнера (Йоганна Каспара Шмідта), критикованого у „Німецькій ідеології”, прочитаємо: „третій стан не для того оголосив себе нацією, аби стати поруч з іншими станами, а для того, аби стати єдиним станом.”[25] Курсиви тут М.Штірнера; але я б особисто виділив ще націю. Бо в даному уривку, здається, міститься вся проблематика нашого тексту з самого початку. Заради чого зміни у суспільстві? Заради цілого – тобто „нації”. Як вона може стати цілим? Скасувавши внутрішні розрізнення, на час Сіейеса – станові, на час засновників марксизму – класові: „частина громадянського суспільства емансипує себе й досягає всезагального панування, ...певний клас, виходячи зі свого особливого положення, бере на себе емансипацію всього суспільства. Цей клас звільняє все суспільство...”[26] (курсив мій всупереч Марксу – М.С.) І на наступній сторінці: „Аби один стан був par excellence станом-визволителем.... позитивно-всезагальне значення того класу, котрий ..” Знов, вкотре, маємо нерозрізнення класу і стану. Воно й не дивно: за півтора роки в „Німецькій ідеології” знаходимо „такі країни, в яких стани ще не до кінця розвинулися в класи, де стани, вже скасовані у передових країнах, ще відіграють роль і де існує мішанина, за якої жодна частина населення не може досягнути панування над іншими...”[27](курсив мій – М.С.)

А суть цієї справи – аби не обтяжувати більше читача цитатами з Прудона, Маркса та Сіейеса, котрий знаходиться тут в центрі поміж ними, - у тому що революція позбавленого усіх станових прав третього стану скасувала усі стани, а революція позбавленого усіх класових привілеїв (власності на засоби виробництва) класу пролетарів мала би скасувати усі класи. Цей підсумок як марксистських, так і анархістських теорій середини ХІХ ст.. не варто навіть і підтверджувати посиланнями – він явно самопідтверджується теорією „універсального класу” як „Критики Гегелівської філософії права”, так і „Німецької ідеології”. Усім стає та викинута із цілого частка, що втілює в собі несимволізований надлишок системи: станової (тоді це – третій стан, згідно з памфлетом Сіейеса), або ж класової (тоді це...?)

Зі станами все просто, викинути їх на смітник історії можна бюрократичним жестом – і „дворянин, дантист” стане просто дантистом. А от із класами проблема виглядає дещо інакше. Справа не тільки в тому, що, як казав В.І.Ленін безпосередньо після того, як навів своє визначення класів, „для повного знищення класів...треба знищити будь-яку приватну власність на засоби виробництва” (курсив авт. – М.С.)[28] , а це, як з’ясувалося останнім часом, в принципі неможлива річ. Справа у структурній необхідності класів один для одного, що її доведено як „Капіталом” Маркса, так і всім розвитком людства за наступні півтора століття.

Якщо вважатимемо класи не „групами людей”, а епістемологічно визначеними позиціями агентів взаємодії у структурі виробничих відносин, - а тому і у системі експлуатації одними з них інших, - від цього нікуди подітись взагалі. Не секрет, що у „реальному соціалізмі” зразка СРСР так звана „норма додаткової вартості”, тобто відносна величина її, поділена на величину „змінного капіталу” (=авансуванням на зарплатню), була анітрохи не меншою за дані по капіталістичних країнах (відсилаю до цитованого пасажу з„Критики Готської програми” по інформацію про призначення додаткової праці за держкапіталізму). Відповідно, і експлуатація була не меншою. Тільки вона була не „людини людиною”, що суттєво для антропологічної спадщини марксизму, а людини державою.

Полюс капіталу так само необхідний для полюсу найманої праці, як та, у свою чергу, для полюсу капіталу. Як капітал не розпочне приносити прибуток, допоки хтось (наймана праця) не запустить його в обіг виробничого відтворення (розширеного), так і робоча сила не зможе самовідтворитися, допоки не включиться через стосунки самопродажу у процес самовідтворення того капіталу, що її найме. А приватний він чи державний – значення не має.

Парадоксальним чином виходить, що так званий „універсальний клас”, цебто позбавлений засобів виробництва пролетаріат – дійсно назавжди незнищенна сутність. Без нього нікого буде наймати, і ніщо ніколи не працюватиме у суспільній системі виробництва. А так званий капітал – не зовсім клас, бо може репрезентуватися і знеособленим державним апаратом, як у колишньому СРСР: капітал – не стільки клас, скільки сума накопиченої вартості (спрощено, грошей), вкладена у те, аби запустити процес самопродажу/відтворення/експлуатації найманих робітників.

Безкласових утопій було дві – якщо не рахувати консервативну, котра зводить все до прагнення назад, до станів.

Одна, анархістсько-Прудонівська, полягала й полягає в тому, щоб кожного наділити „володінням” (термін П.Ж.Прудона) замість власності, щоб він виробляв свій дрібновласницький продукт і сам справедливо обмінював його на продукти всіх інших. Це утопія „середнього класу” (теж термін П.Ж.Прудона), союзником якого у її реалізації мала б бути наймана праця. Тут теж маємо нерозрізнення між класом і станом: „Від чого відбувається занепад середнього стану, що тягне за собою занепад самої нації й свободи? Причина його – бездумно сприйняті цим класом економічні теорії, хибний лібералізм… інтереси робітничої демократії й середнього стану є солідарними, й добре було б, якби вони зрозуміли, що їх порятунок у союзі між собою.” (курсив знов мій – М.С.)[29] Не будемо поки що іронізувати „Яким чином?” і не тавруватимемо цю ідею дрібнобуржуазною, що розумів і сам Прудон;[30] звернімось поки що до другої утопії.

Вона ж бо полягала, але, мабуть, вже не полягає у перетворенні всієї власності на засоби виробництва на суспільну, а отже, у винищенні будь-яких підстав для існування класів. Ясно, що це – утопія марксистська, а втілення її на одній шостій світу перетворилося на радянський держкапіталізм. „Все” і „ніщо” – діалектично взаємоперетворювані поняття. Універсальний клас, як і колись універсальний стан, ставши з нічого всім, стає нічим, за свідченням того самого Прудона щодо стану і за нашим власним досвідом – щодо класу. Суто Гегелівська тріада твердження – заперечення – заперечення заперечення (в даному випадку, заперечення – твердження – знов заперечення).

Або всі стануть власниками – або жоден власником не буде. Ані те, ані друге поки що не вдалося уявити як життєздатну конструкцію, не те що втілити.