Санітарно-гігієнічний стан довкілля в Україні та його нормування

Головною метою санітарно-гігієнічного нормування є виявлення умов впливу шкідливих речовин на організм людини й обґрунтування границь інтенсивності та тривалості їхньої дії, за яких сполуки безпечні для організму.

Нині в Україні є наявним досить численний перелік нормативів ГДК. Так, для водних об'єктів господарсько-питного водокористування встановлені нормативи ГДК для 420 видів шкідливих сполук; для водних об'єктів, що використовуються для народногосподарських цілей, 68 нормативів ГДК. Для хімічних сполук, які забруднюють атмосферне повітря, встановлено понад 250 нормативів ГДК. До того ж, науково обгрунтовані гранично допустимі рівні (ГДР) впливу фізичних чиників: шуму, вібрації, електромагнітних полів тощо.

В основу методики гігієнічного нормування хімічних сполук у воді водойм, покладено комплексний підхід, що враховує три показники шкідливої дії речовин:

- вплив хімічних речовин на організм (токсикологічний);

- вплив на органолептичні властивості води (органолептичний);

- вплив на процеси природного самоочищення водойм (загальносанітарний).

В основу нормування покладено принцип лімітуючої ознаки шкідливості, тобто пошуку найменшої порогової концентрації за всіма вказаними ознаками. Ця концентрація і закладена в основу ГДК речовин.

Згідно з сучасними уявленнями гігієнічна ГДК речовин у воді – це максимальна концентрація, яка не має прямого чи опосередкованого впливу на стан здоров'я нинішнього або наступних поколінь при дії на організм людини упродовж усього життя і не погіршує гігієнічні умови водокористування.

Рибогосподарські ГДК орієнтовані на збереження і підтримання параметрів, що визначають структурну та функціональну цілісність екосистеми водойми рибогосподарського призначення. Поряд з ГДК використовують показник орієнтовних безпечних рівнів впливу (ОБРВ) пестицидних препаратів. ОБРВ одержують через експериментальну оцінку токсичності речовин (ЛД50).

Науковою основою санітарної охорони атмосфери населених пунктів є гігієнічні нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин в повітрі. ГДК лежать в основі встановлення величин гранично допустимих викидів (ГДВ), що забезпечують на практиці дотримання гігієнічних нормативів. ГДВ встановлюють для кожного стаціонарного джерела викидів на рівні, за якого ці викиди, з урахуванням перспективи розвитку, не призведуть до перевищення ГДК відповідних речовин в повітрі. Проте, норми ГДВ порівняно з ГДК вважаються другорядними. Там, де їх дотримання потребує істотних капіталовкладень, як правило, застосовують нормативи тимчасово узгоджених викидів (ТУВ).

Нині встановлені ГДК для 256 хімічних сполук при їхній ізольованій дії й наведена характеристика комбінованого впливу 43 сумішей. Вони вміщують ГДК для двох періодів: 20-30-хвилинна (максимально розвинута ГДК) та 24-годинна (середньодобова). Крім того, експериментальними і розрахунковими методами встановлюють орієнтовні безпечні рівні впливу (ОБРВ), які в окремих випадках в цілому відповідають вимогам ГДК відповідних речовин, але не переходять в ГДК через відсутність методів визначення цих речовин в атмосфері.

Санітарно-гігієнічне нормування вмісту хімічних речовин у ґрунті розпочалося значно пізніше, ніж у воді та повітрі. Особливістю гігієнічного нормування хімічних забруднювачів ґрунту є те, що вони впливають на організм людини не прямим, а опосередкованим чином через контактуючі з ґрунтом середовища (повітря, воду, рослини). Тому при визначенні величини допустимого навантаження хімічної речовини в ґрунті разом з загальносанітарними показниками (вплив на ґрунтовий мікробоценоз і процес самоочищення ґрунту) використовуються ще три специфічних для даного середовища показники шкідливості:

· транслокаційний (міграція хімічних речовин з ґрунту в рослини);

· міграційний повітряний (з ґрунту в атмосферне повітря);

· міграційний водний (з ґрунту в ґрунтові води).

ГДК хімічних речовин у ґрунті встановлюється з урахуванням лімітуючого показника їхньої шкідливості. На першому місці за важливістю нормування стоять пестициди та їхні метаболіти, потім нафтопродукти, сполуки сульфуру та інші речовини органічного синтезу.

Робочі концентрації хімічної речовини, що їх використовують в дослідах при гігієнічному нормуванні, визначаються, виходячи з рівня природного вмісту елементу і з урахуванням наявності її у ґрунті регіону, що досліджується, а для речовин, які цілеспрямовано вносяться у ґрунт, – виходячи з визначених норм витрати препарата на одиницю площі з урахуванням сумарного накопичення його у ґрунті. При виборі індикаторних рослин для обґрунтування ГДК хімічної речовини у ґрунті перевагу надають рослинам-концентраторам, що вибірково накопичують дану речовину, рослинам, які широко використовуються у харчовому раціоні населення.

Нині санітарно-гігієнічні нормативи, розроблені для всієї держави, територіально не диференційовані. Передбачається введення поправок (коефіцієнтів) до ГДК речовин для врахування сумарного ефекту одночасно діючих речовин.

Переважна частина чинних нині в Україні природоохоронних правил і нормативів була встановлена на базі досягнень санітарно-гігієнічної науки ще 60-х років минулого століття, в основі яких лежить витратно-екстенсивний підхід до розвитку природокористування. Ці правила і нормативи викладені у сотнях різних документів, переважна частина яких має другорядне значення. Якщо спробувати порівняти існуючі нині в Україні природоохоронні правила і нормативи та фактичну екологічну ситуацію в державі, то вони визнані не тільки недосконалими, але в окремих випадках навіть шкідливими.

З урахуванням наведеного вище, можна стверджувати, що ми не можемо контролювати токсичність фактичної сукупності ксенобіотиків, їхні довготривалі кумулятивні та вторинні ефекти. Діючі природоохоронні правила і нормативи знахордяться нині у протиріччі з реальними економічними умовами функціонування підприємств і не можуть стимулювати їхню природоохоронну діяльність.

Для вирішення проблеми екологічного нормування необхідно створити загальнодержавну систему, спрямовану на формування, постійне вдосконалення екологічних нормативів, правил і стандартів. Дотримання їх забезпечить постійну екологізацію основних форм природокористування й уможливить існування еколого-економічних систем якісно нового типу.

Оскільки екологізація природокористуваня досить тривалий процес, то виділяють 3 категорії екологічних нормативів: поточну (оперативну), ознайомчу (перспективну) і цільову (ноосферну).

До першої категорії відносять норми і регламенти припустимого упродовж деякого часу техногенного впливу на довкілля. Вони повинні жорстко виконуватися на даному етапі розвитку продуктивних сил, оптимально поєднувати тимчасові економічні інтереси, об'єднувати довготривалі еколого-економічні інтереси суспільства в цілому.

До другої категорії належить сукупність нормативів і регламентів, що повинні використовуватися при плануванні та проектуванні. Вони повинні виконуватися на раніше створених виробництвах до визначеного терміну, коли ознайомчі перспективні екологічні нормативи перейдуть у розряд поточних.

До третьої категорії відносяться екологічні норми і регламенти, що відповідають сучасним уявленням про екологічну безпеку та ноосферосумісність. Вони гарантують збереження в регіонах високої якості довкілля та забезпечують відтворення природнього базису в районах традиційного господарювання.

Державна система екологічного нормування повинна базуватися на широко розгорнутій мережі моніторингу та контролю за змінами стану природних компонент. На жаль, існуюча нині в Україні мережа моніторингу нерепрезентативна. Вона не враховує регіональні пропорції розвитку народного господарства та стан довкілля, що вимагає подальшої розробки її наукових основ та практичного вдосконалення.

Для оцінки рівня забруднення природного середовища крім гранично допустимих концентрацій використовують ще такий критерій, як критичне екологічне навантаження.

Критичне (порогове) екологічне навантаження – мінімальна концентрація антропічного чинника в навколишньому середовищі, що спричиняє статистично достовірні зміни в показниках структурно-функціональної організації популяції і/або біоценозу, які перевищують межі адаптивних можливостей біосистем, що історично сформувалися в конкретних умовах довкілля і змінювалися з часом.

При оцінці екологічної ситуації, що склалася, за ступенем екологічного навантаження виділяють 5 видів екологічних ситуацій: катастрофічні, критичні (кризові), напружені, задовільні, умовно сприятливі.

· Катастрофічні екологічні ситуації характеризуються глибокими й незворотними змінами природи, втратою природних ресурсів і різким погіршенням умов проживання населення. При цьому істотно погіршується стан здоров'я населення, втрачаються генофонд біоти та унікальні природні об'єкти.

· У разі критичних (кризових) ситуацій виникають значні зміни ландшафтів, наростає загроза втрати ресурсів та унікальних природних об'єктів і значно погіршуються умови проживання населення. Після припинення антропогенного впливу можлива нормалізація екологічної ситуації та часткове відновлення ландшафтів.

· При напружених ситуаціях спостерігаються негативні зміни окремих компонентів ландшафтів, деякі порушення природних ресурсів та умов проживання населення.

· Задовільна ситуація характеризується незначними змінами ландшафтів, що мало впливають на здоров'я людей. Вона зникає в результаті процесів саморегуляції природного комплексу або вжиття природоохоронних заходів.

· Умовно сприятливі ситуації формуються в ландшафтах, які мало зазнавали антропічної дії або впливу екстремальних природних процесів. За умови наявності таких чинників території, що зазнали їхнього впливу, поділяють на декілька зон – екологічного лиха, екологічної небезпеки та екологічної кризи.

· Зона екологічного лиха – це ділянка території, де в результаті антропічної діяльності відбулися незворотні зміни навколишнього природного середовища, за якими настало істотне погіршення здоров'я людей, порушення екологічної рівноваги, руйнування екосистем та деградація флори і фауни.

· Зона екологічної небезпеки – територія, в межах якої систематично порушуються екологічні нормативи й регламенти, виявляються ознаки деградації компонентів природного середовища, в окремих групах населення рівень екологічно залежних захворювань вищий від середньостатистичного для місцевості.

· Зона екологічної кризи – територія, в межах якої відбувається деградація основних екосистем, природні ресурси перебувають на межі зникнення, демографічні й медико-екологічні показники систематично нижчі, ніж середньостатистичні для місцевості.