Захист національного медіа-простору — вимога часу

Розуміння небезпеки чужоземної експансії в національний інформаційний простір дійшло до багатьох в Україні.Патріотично налаштовані депутати Верховної Ради України другого скликання глибоко занепокоїлися ситуацією, що склалась у цій сфері. У рамках Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації було сформовано робочу групу під керівництвом депутата Левка Лук'яиепка для розробки проекту Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України». Мені разом з професором Київського Інституту журналістики В. Ф. Івановим випало увійти до складу робочої групи та брати участь у розробці цього законопроекту.

Кожній мислячій людині на той час стало очевидно, що сьогодні через байдужість, вайлуватість, безгосподарність вітчизняного чиновництва Україна програє бій за національне інформаційне поле, яке дедалі більше служить не інтересам нашої держави і нашого народу. Тільки найвищі державники не розуміли чи вдавали, що не розуміють цього. Бо чим іншим можна пояснити той факт, ідо тодішній президент Кучма разом зі своїм колегою Єльциним привітав ще одне московське видання, призначене спеціально для українського споживання — російськомовну газету «Столічниє новості», благословивши наступний крок московського вторгнення в український інформаційний простір. Тому підготовка законопроекту про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України була на часі.

Розробку взявся профінансувати американський консорціум АРД/ЧЕККІ «Верховенство права», який був згідно з меморандумом про співробітництво в галузі законотворчості та сприяння парламентаризмові, підписаного урядами України та США, створений в Україні. До роботи запросили фахівців із різних галузей знань, правииків, журналістів. Майбутній закон мав визначати і регулювати правові засади забезпечення інформаційного суверенітету України, розвитку та захисту національного інформаційного простору та зміцнення інформаційної безпеки як невід'ємної складової частини державного суверенітету й національної безпеки держави.

Ст. 301

Розробникам проекту реалізація інформаційного суверенітету бачилась у чотирьох напрямах:

1) законодавче визначення та забезпечення державою стратегічних напрямів розвитку та захисту національного інформаційного простору, иілісної державної інформаиійної політики (тут і далі підкреслення моє. — В. К.).

2) визначення норм, засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних суб'єктів в інформаційному просторі України;

3) формування та захист інтересів України у світовому інформаційному просторі, міжнародних інформаційних відносинах;

4) гарантування інформаиійної безпеки України²²⁰.

Отже, майбутній закон, на глибоке переконання робочої групи, мав би забезпечити вирішення триєдиного завдання, найактуальнішого для теперішньої інформаційної ситуації в Україні:

— сприяти створенню єдиної державної інформаційної політики, без чого неможливе ефективне обстоювання національних інтересів держави;

— покласти край неконтрольованому використанню українського інформаційного простору зарубіжними суб'єктами інформаційної діяльності за зразком країн Західної Європи;

— повернути український телерадіоефір у площину українських національних інтересів; і — найголовніше — створити систему ефективної інформаційної безпеки України.

При цьому розробники виходили з того, що законопроект має наближатися до кращих зарубіжних зразків і в жодному разі не утискувати свободи слова та права громадян на інформацію.

Звичайно, проект нового закону не був усебічно досконалим (від проекту до закону — тривалий шлях), але він ураховував найактуальніші завдання розвитку, функціонування та захисту національного інформаційного простору, передбачав організацію, методи і засоби захисту інформаційного суверенітету України та відповідальність за порушення законодавства з питань інформаційної сфери. Проект пройшов експертизу українських фахівців, здобув позитивну оцінку та був підготовлений до першого парламентського читання.

_______________

²²⁰Проект Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», стаття 2. — Особистий архів автора.

Ст. 302

І тут американський консорціум АРД/ЧЕККІ «Верховенство права», на порушення підписаних угод, відмовився профінансувати вже виконану роботу. Причина — негативна оцінка законопроекту фахівцями США, хоч угодою не передбачалась зарубіжна експертиза, а лише вітчизняних спеціалістів. І це зрозуміло: адже готувався закон не якоїсь іншої держави, а України, й українці самі повинні вирішувати, яким він має бути.

Що ж не сподобалося представникам консорціуму «Верховенство права» в українському законопроекті?

Якщо по суті, то не сподобалось одне — орієнтованість законопроекту на національні інтереси України. Документ, де викладено позицію американської сторони, озаглавлений «Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України"», хоч саме українські експерти, залучені парламентським Комітетом, схвалили проект. Американцям же не сподобалось, що «в законопроекті надзвичайно широко трактується захист інформаційної безпеки країни, що звужує можливість формування плюралізму...», що в ньому наявні такі дефініції, як «національні ресурси, інформаційні ресурси виняткового значення, ресурси як національне надбання» (на думку американців, ці правові режими недостатньо чітко визначені, хоч ознайомлення з ними свідчить про протилежне — занадто чітко й однозначно), що проектом «суттєво звужується функціонування іноземних мов у національному просторі України», а це, бачите, «знижуватиме можливість іноземцям, які постійно або тимчасово перебувають в Україні (а таких стає дедалі більше) знайомитися з соціально-політичним, економічним та культурним життям країни»²²¹ (ніби не існує загальноприйнятого правила: хочеш ближче познайомитись з іншим народом, — вивчи його мову).

________________

²²¹Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України». — СІ. — Особистий архів автора.

Ст. 303

Надуманість претензій експертів, залучених консорціумом «Верховенство права», видно неозброєним оком. Вони виходили не з інтересів держави Україна, яка хотіла б, як і будь-яка інша країна, бути господаркою свого інформаційного простору та захистити свій інформаційний суверенітет, а з позиції тих, від кого й треба найбільше захищатися. Аби переконатися в цьому, досить зіставити хоча б зауваження експертів щодо звуження «функціонування іноземних мов у національному просторі України» з самою нормою, закладеною в законопроект:

«Функціонування іноземних мов у національному інформаційному просторі України визначається потребами поширення вітчизняного (національного) інформаційного продукту за рубежем та необхідністю культурно-освітніх програм і видань іноземними мовами для населення України, а також відповідно до інтересів участі України в міжнародному інформаційному співробітництві за укладеними нею угодами.

Продукція зарубіжних телерадіоорганізацій поширюється в Україні державною мовою чи мовами національних меншин України, але в обов'язковому супроводі перекладу на державну мову чи мови національних меншин України, за винятком випадків, передбачених законодавством (викладання іноземних мов, музичні програми і передачі тощо).

Друковані видання іноземними мовами поширюються в Україні на основі міжнародних договорів, ратифікованих Україною, в порядку, визначеному Законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та «Про видавничу справу»²²².

Що є в цих нормах такого, що суперечило б міжнародному праву, що звужувало б функціонування іноземних мов у національному просторі України та зменшувало б можливість іноземцям знайомитися з різними сторонами життя України? І вже зовсім не об'єктивно звучить звинувачення експертів у тому, що нібито ці норми не узгоджуються «з конституційними та міжнародними нормами щодо вільного доступу до інформації»²²³.

______________

²²²Проект Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», стаття 12. — Особистий архів автора.

²²³Зауваження американських та українських експертів щодо другої редакції проекту Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України». — СІ. — Особистий архів автора.

Ст. 304

Недарма ж у «Зауваженнях...» не розкривається, з якими саме статтями Конституції України та з якими саме міжнародними правовими актами не узгоджуються процитовані норми українського законопроекту.

Цей неординарний, але вельми промовистий і характерний приклад наведений для того, щоб зайвий раз проілюструвати: жодні іноземні «добродійники» не зацікавлені захищати українські національні інтереси. Вони доти будуть добродійниками, доки не побачать, що українські інтереси «не стикуються» з інтересами їхньої країни. На чиєму боці вони опиняться в такій ситуації, неважко передбачити. Та це й видно в нашому конкретному випадку із вчинків та дій американського консорціуму АРД/ЧЕККІ «Верховенство права». Про яке верховенство права можна тут говорити? Прагматичність, доцільність із позиції інтересів власної країни — оце і все верховенство права. І мав рацію головний консультант Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації Верховної Ради України другого скликання Євген Лук'яненко, коли в усій цій, м'яко кажучи, негарній історії побачив «спробу консорціуму зажити слави благодійника на сприянні розробці політично інертних законопроектів, приховавши за цим жорсткі спроби тиску на суверенітет українських законодавців, які працюють над проектами державобудівничого політичного значення»²²⁴.

_____________________

²²⁴Див.: Євген Лук'яненко. Чи в ладах з правом «Верховенство права», або Обман на американському рівні // Газета «Вечірній Київ». — 5 червня 1998 року.

Ст. 305

* * *

З бурхливим розвитком інформаційної сфери, що є прикметною рисою сучасної епохи, посилюється інформаційне протистояння у світі, що дістало назву «інформаційних воєн».Попри різне трактування цього терміну, суть його в головному зводиться до застосування одними країнами інформаційного впливу на інші країни з певною політично-економічною метою. З різноманітних висловлювань на цю тему можна умовно виокремити такі характеристики інформаційного втручання:

— нав'язування іншого менталітету, чужого способу мислення та життя;

— досягнення інертизації та збайдужіння населення до моральних цінностей;

— налаштування людей на якщо не позитивне, то, принаймні, терпиме ставлення до різного роду експансіоністської політики у вигляді американізації, зросійщення тощо;

— формування колони своїх агентів упливу через цілеспрямовані інформаційні потоки;

— створення власного позитивного образу (на кшталт: СІЛА — оплот демократії; Ізраїль — невинна жертва тероризму);

— попереднє створення образу потенційного ворога (як, приміром, свого часу сербів у Косово);

— технічний вплив на системи зв'язку, управління, протиповітряної оборони тощо з метою виведення їх з ладу та зниженні/, рівня обороноздатності;

— несанкціоноване вторгнення в комп'ютерні мережі (так зване хакерство);

— інформаційно-технічний збір інформації (шпигунство);

— біоенергетичний вплив на людей через зомбування — внесення до людського організму певної інформації (т. з. 25 кадр на телебаченні, енергетичне опромінення, мікродобавки в продукти, які певним чином діють на психіку).

Для інформаційних атак можуть використовуватися найрізноманітніші форми і можливості, та найдоступніші, найпоширеніші і, певно, найефективніші з них — це засоби масової інформації, кінематограф, література, усне мовлення з використанням авторитетів з різних галузей суспільного життя.

Ст. 306

Знаючи засоби, форми і методи інформаційної боротьби, слід виробити відповідну протидійну систему захисту. Серцевиною її має стати забезпечення власного інформаційного суверенітету та захисту національного інформаційного простору від руйнівного для країни вторгнення.

Президентські перегони в Україні 2004 року зайвий раз переконали, що, по-перше, національний простір країни має бути підпорядкований національним інтересам народу, іцо встановлення антиукраїнськими та антинародним силами контролю над засобами масової комунікації може призвести до катастрофічних наслідків для держави; по-друге, Помаранчева революція і журналістський спротив довели відданість більшості українського народу принципам справедливості і демократії, показали силу населення, яке відчуло себе нацією.

Нині, за нової влади, питання повернення Україні її національного інформаційного простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним завданням винятково української держави — ніхто, крім українців, не зацікавлений у його безумовному вирішенні. Вез цього може стати проблематичним саме існування незалежної самостійної національної Української держави.

І тому можна цілком погодитись із твердженням українських журналістів, що нині справді для України найголовніше — «відвоювати власний інформаційний простір, очиститися від імперських уламків, створити власну модель інформпростору України; захистити його від перманентного руйнівного впливу чужих інформаційних засобів. Без глобального вирішення питань інформаційної стратегії не будуть розв'язані проблеми історико-культурного та етнічного виживання суспільства. Питання стоїть так: або вижити на віки, або навіки вмерти. Третього у третьому тисячолітті не дано»²²⁵.

__________________

²²⁵Див.: Або і або! Третього у третьому тисячолітті не дано // Газета «Панорама Сумщини». — 23 січня 1997 р.

Ст. 307

PS. Нагальну і невідкладну потребу подбати про надійну інформаційну безпеку зайвий раз підтвердили парламентські перегони 2006 року. Вони активізували передусім внутрішні інформаційні війни: через мас-медіа зливався компромат, очорнювалися найпопулярніші політичні сили та їхні лідери, цілий обвал нищівної критики, найчастіше несправедливої і необгрунтованої, обрушилося на президента Віктора Ющенка.

Та чи не найдошкульнішою і найнебезпечнішою була інформаційна війна проти України, розпочата Росією. Напередодні нового 2006 року Росія, на порушення довгострокових домовленостей, вирішила різко, у п'ять разів, підвищити ціни на газ, погрожуючи в разі відмови зовсім його перекрити. Технічно це неможливо зробити, принаймні, на тривалий час, оскільки російський газ транспортується через Україну в Європу, з якою Росія зв'язана угодами на його постачання. Однак російські засоби масової інформації розпочали шалений інформаційний тиск на Україну (до речі, у її ж інформаційному просторі також), звинувачуючи останню в усіх смертних гріхах. До цього антиукраїнського хору прилучилися й опозиційні до нової влади вітчизняні ЗМІ та п'ята колона. Все це нагадувало справжню газово-інформаційну атаку з використанням звичної «зброї» — замовчування та перекручення справжніх фактів, напівправди, чорного піару та відвертої брехні.

«Газову атаку» Москва підсилила м'ясомолочним наступом, під несуттєвим, а то й надуманим приводом заборонивши ввезення цієї продукції на територію Російської Федерації. Заодно під приводом антидемпінгового розслідування створено перешкоди для українського експорту труб великого діаметру.

Все це разом узяте дуже нагадувало план генерального фронтового наступу з метою зруйнувати економіку України. Власне, того результату, що зазвичай досягається під час справжньої «гарячої» війни — бомбардування стратегічних об'єктів на території ворога, — Москва вирішила добитися інформаційними засобами. Головна мета — поставити Україну в залежність від Росії, прибрати до рук найпривабливіші підприємства і не в останню чергу — газотранспортну магістраль, щоб поставити Україну у звичну колоніальну залежність. А оскільки на перешкоді стала нова влада на чолі з президентом Віктором Ющенком, який став проводити незалежну політику та практично втілювати в життя ідею європейської інтеграції, то всі удари спрямовані саме проти нього і на відкриту підтримку опозиційних сил, що є безпардонним втручанням у внутрішні справи України.

Коли пишуться ці рядки, інформаційна війна триває. Попередні, але далеко не остаточні, підсумки її підіб'ють вибори до Верховної Ради України. Загроза інформаційної війни Росії проти нашої держави існуватиме й надалі, і ця сумна реальність вимагає якнайшвидше і якнайнадійніше забезпечити наш національний інформаційний суверенітет.

Ст. 308

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабенко В. Троянський кінь знову у дії: деякі аспекти розвитку та захисту інформаційного простору // Вісник Київського ун-ту. Сер.: Журналістика. — 1997. — Вип. 4.

Белебеха Іван. Поразки і надії України. — X.: Прапор, 1996.

Декларація про державний суверенітет України. — К., 1990.

Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи // Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в країні». — К.: Держкомінформ, 2002.

Карпенко Віталій. Преса і незалежність України. (Практика медіа-політики 1988-1998 pp.). — К.: Нора-Друк, 2003.

Лізанчук В. В. Єдиний національний інформаційний простір України: реальність чи міф? Українська періодика: історія і сучасність. — Львів, 1995.

Лось Й. Сучасна українська преса і проблема консолідації українців світу навколо ідеї національного відродження. — Львів: Каменяр, 1992.

Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення. — К., 1996.

Національна безпека і оборона // Тематичний номер журналу до парламентських слухань. -— 2002. — № 11.

Петрів Тарас. Інформаційні процеси в контексті глобалізації. — К.: Грамота, 2003.

Погрібний Анатолій. Поклик дужого чину. —- К.: Просвіта, 2004.

Сікора Богдан. Російська економічна експансія в Україні. — К.: Економіка і право, 2003.

Шкляр В. І. Преса керована і преса керуюча // Українська періодика: історія і сучасність. — Львів, 1993.

Штепа Павло. Московство. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2000.