Форми російської експансії

Найперше — це випуск суто московських періодичних видань на терені України, зокрема, центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювались місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було платити, а довозити з Москви так багато газетної продукції також обходилося не дешево. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова «Україна» чи «в Україні», реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки за допомогою економічних важелів не створила серйозних перепон перед проникненням чужоземних, як правило, не дружніх до неї друкованих видань, але й реєструвала їх нібито українські, по суті ставлячи ці видання у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з'явилися газети «Известия», «Комсомольская правда», «Аргументы и факты», «Труд» і навіть «Московский комсомолец» з припискою «В Украине» чи просто «Украина». Це їх і формально, і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих самих умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв'язку в Україні. Фактично роблячи газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно великі наклади. Так, 1998 року газета «Аргументы и факты-Украина» друкувалася тиражем 170 тис. примірників, «Труд-Украина» — 185 тис, «"Комсомольская правда" в Украине» — 195 тис, «Известия-Украина» — 528 тис. примірників¹⁹⁹.

___________________

¹⁹⁹Див.: Нам потрібно газет багато і різних. Але своїх, українських. — Газета «Незалежний погляд», 27 червня 1998 року.

Ст. 277

Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як «Молодь України», «Літературна Україна», «Демократична Україна», «Вечірній Київ» коливався в межах 20-40 тисяч примірників. Запитання: «То чий же вплив на українського споживача більший?» звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки «Україна» та «в Україні» у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське подивується в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.

До того ж, Україні завдається пряма економічна шкода. Так, за підрахунками станом на 2001 рік, тільки від діяльності газети «"Комерсанта" в Украине» річний збиток державі та юридичним особам в Україні досяг 70 млн грн, газети «"Комсомольская правда" в Украине» — 33,85 млн грн²⁰⁰.

Друга форма експансії типова і традиційна: завезення друкованої періодики безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та в обласних центрах — і «Независимую газету», і «Купеческое дело», й «Экспресс-газету», і багато інших. На станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих в найлюдніших місцях столиці, цілодобово в продажу є московські газети, українських же тут майже не буває. На спроби з'ясувати, чому так, відповідь стандартна: не користуються попитом. Але за всім цим стояли тонко продумана політика і покровительство місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань.

Третя форма інформаційного проникнення в Україну — насичення національного книжкового ринку чужомовним продуктом. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу різноманітною російськомовною літературою.

___________________

²⁰⁰Див.: Іван Драч. Як облаштувати інформаційний простір // Людина і влада. — 2001. — N° 1-2. — С. 68.

Ст. 278

Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується в яскравих обкладинках російськомовна продукція. Вигода подвійна: політична — підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова — виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.

Широко представлена література з давнього і недавнього історичного минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту, з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та не зміцнілу в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив еротичної та порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як «Интим», «Только вы», «Суперэрос», «Он и она» та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. За даними 2001 року, з 70 млн примірників книг, які споживалися в Україні щороку, тільки 20 млн видавалося на її території, 10 млн потрапляло до нас із-за кордону легально, а 40 млн книжок — це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягнули 700 млн грн²⁰¹.

Хоча б хто що казав, але та інформаційна політика, яка проводилася режимом Кучми, об'єктивно була спрямована на придушення вітчизняного книговидання та стимулювання зарубіжного. До останнього часу виробники книжкової продукції були придушені податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь була звільнена від оподаткування) і занепадали. А ті мізерні кошти, що закладалися в держбюджеті на підтримку національного книговидання, до галузі не доходили.

___________________

²⁰¹Див.: Іван Драч. Як облаштувати інформаційний простір // Людина і влада. — 2001. — № 1-2. — С 68.

Ст. 279

Наприклад, 2001 року з 13,850 млн грн бюджетних видатків для цього профінансовано лише 47,8 відсотка; 2002 року відповідно — 13,850 млн грн і 43,3 відсотка²⁰².

І це тоді, коли Росія постійно нарощує потік своєї літератури на наш книжковий ринок. При цьому вона швидко враховує кон'юнктуру і оперативно вносить поправку в свої експортні плани. Уже пропонується друкувати в Росії українською мовою (!) навчальні підручники та посібники для України. Звісно, здійснення цього проекту дасть великий зиск російському книговиданню і так само великі збитки українському.

Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети зсередини, — заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені регіони, як Донбас, Південь, Схід, але й про інші місцевості України і навіть про столицю. Склався стереотип, не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча яка є потреба видавати, наприклад, «Тєлєнєдєлю», а не «Телетиждень»; «Анекдоти», а не «Анекдоти»; «Києвскіє» та інші «вєдомості», а не «Відомості»; «Новості», а не «Новини»? Чому справді дуже потрібний український журнал для жінок повинен виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не українською? Чому, приміром, єврейська громада не друкує свої газети єврейськими мовами або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.

За даними Державного комітету статистики України, щоденний разовий наклад російськомовних друкованих видань, що виходили в Україні, на початок2002 року становив 32,1 млн примірників, тоді як українськомовних — 18,2 млн.

___________________

²⁰²Див.: Відкритий лист Павла Мовчана віце-прем'єру Кириленку В. А., міністру культури Ліховому І. Д., міністру фінансів Пинзенику В. М. // Газета «Слово Просвіти». — 2005. — 16 листопада. — № 45(318). — 10-16 листопада. — С 5.

Ст. 280

Склалася ситуація, коли на 100 українців припадало 46 примірників видань українською мовою, а на 100 росіян, що проживають в Україні, — 386 примірників російською²⁰³.

За останні роки ситуація па краще не змінилася: на кінець 2005 року в Україні було офіційно зареєстровано близько 20 000 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україномовними — 80 на 20 відсотків на користь перших. Для повнішої картини додайте до цього 807,5 тис. прим, суто московських газет «Аргументы и факты-Украина», «Труд-Украина», «Известия-Украина»²⁰⁴.

Все свідчить про недолугу державну політику в інформаційній сфері, навіть ті незначні кошти, які передбачені держбюджетом для підтримки періодичних видань, останні їх не отримують у повному обсязі. Так, 2001 року із передбачених для цього 1,7 млн грн було профінансовапо лише 49 відсотків; 2002 року ці показники були відповідно 1,6 млн грн і 30,2 відсотка²⁰⁵.

Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об'єктивно вони працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Це не можна виправдати нібито піклуванням про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на регіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення — поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, а для більшості українського населення такою є мова українська.

__________________

²⁰³Див.: Відкритий лист Павла Мовчана віце-прем'єру Кириленку В. А., міністру культури Ліховому І. Д., міністру фінансів Пинзенику В. М. // Газета «Слово Просвіти». — 2005. — 16 листопада. — № 45(318). — 10-16 листопада. — С 5.

²⁰⁴Див.: Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод в Україні: перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — С. 203.

²⁰⁵Див.: Газета «Слово Просвіти». — 2005. — 16 листопада. — № 45(318). — 10-16 листопада. — С 5.

Ст. 281

Газета «День», що з'явилась як україномовне видання, під впливом політичної кон'юнктури все того ж фальшивого розуміння престижності почала дублюватися російською. І незабаром з газетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним. Що ж дивуватися, що ця газета не тільки сама практично сповідує двомовність, а й робить спроби обґрунтовувати її доцільність у своїх публікаціях?

Про відверто антиукраїнські видання й говорити годі. Часопис компартії Петра Симоненка «Коммунист», газета прогресивних соціалістів Наталії Вітренко «Досвітні вогні», виходячи російською або вміщуючи публікації як українською, так і російською, об'єктивно працюють проти України і за формою, і за змістом. Окремі російськомовні газети у південно-східних регіонах буквально пашать шовіністичним шалом.

Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 pp. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 газет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину — з 4608 тис. до 3024 тис. прим. Через безгрошів'я, за даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачує²⁰⁶; якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3-4 періодичних видання, то 2001 року — лише 0,71 видання.

Прикро, що на ґрунті деградації української преси домінує преса неукраїнська (а часто й антиукраїнська) — московська та доморощена російськомовна, що становить серйозну загрозу для титульної нації в нашій державі і самій державі.

____________________

²⁰⁶Див.: Актуальні проблеми інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1. — С 4-5.

Ст. 282

Нарешті, п'ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської інформаційної експансії завоювання українського телєефіру. Після витіснення Громадського російського телебачення (ОРТ) з Першого національного каналу Українського телебачення, де воно домінувало, не сплачуючи ні копійки, було створено спільну українсько-російську (точніше, російсько-українську) телекомпанію «Інтер», яка не менш успішно робить ту саму справу на третьому державному українському каналі, де телеглядачів у неї, щоправда, менше. Однак справа не тільки і не стільки в «Інтері», скільки в усій системі українського телебачення в цілому, яка працює на руку Москві.