Інформаційний простір — це великий комунікативний гуртожиток

Справді-бо, інформаційний простір надзвичайно насичений засобами масової комунікації. У час глобалізації їхня щільність надзвичайно зростає за рахунок і нових суб'єктів, і нових технологій. Інформаційні межі між країнами нерідко зникають. І якщо національні засоби масової інформації не захищені державою законодавчо, вони змушені або потіснитися перед зарубіжними, або самі, поповнюючись чужоземними, приречені втрачати свої національні риси.

Сьогодні за джерелами, характером, технологіями вироблення та поширення інформації медіа-простір умовно можна поділити на кілька видових зон, для яких визначальними є: друкована преса, радіоефір, телеефір, Інтернет. Процес глобалізації зачепив і цю важливу комунікаційну сферу. Внаслідок цього відбувається концентрація і взаємопроникнення засобів масової інформації, а також інтернаціоналізація, що призводить до поступового стирання їхніх національних рис, національної самобутності, щоб не сказати — до втрати національного обличчя.

Концентрація і взаємопроникнення ЗМІ виливається у форми медіа-холдингів, які поєднують у своїй структурі різні їх види: газети та журнали, телеканали, редакції радіомовлення, Інтернет-видання.

Інтернаціоналізація відбувається двома шляхами:

1) через експансію в наш національний простір чужоземних засобів масової інформації з метою впливати відповідним чином на українську аудиторію. Вони можуть фінансуватися різними бізнесовими групами, а нерідко — із державних бюджетів інших країн;

2) через інвестиції іноземного капіталу в уже діючі засоби масової інформації або ж у створення нових на нашому терені комунікативних структур.

Далеко не завжди і при першому варіанті, і при другому керуються економічними мотивами. Якби розрахунок був виключно на отримання прибутку, що цілком природно для ринкових відносин, то ставилася б економічна мета і відповідно були б вироблені зовсім інші, ринкові правила гри.

Ст. 266

У нашому ж випадку переважають політичні інтереси: саме активно впливати на суспільну свідомість і громадські настрої.

Тому сьогодні український інформаційний простір нагадує величезний гуртожиток, в якому співіснують дуже різні за формою і змістом, за природою капіталу і політичною метою, за способом поширення інформації комунікаційні засоби. Це і газети з журналами, це і книжкова продукція, це і редакції телебачення та радіомовлення, це і світова мережа Інтернет.

Традиційно, ще з часів Другої світової війни, в ефірі тодішнього Радянського Союзу, а нині відповідно в ефірі країн СНД, працюють радіостанції, які фінансуються урядами інших держав. Це передусім радіо «Свобода» (США), «Голос Америки» (США), Бі-Бі-Сі (Велика Британія), «Німецька хвиля» (ФРН), ціла низка російських радіостанцій на кшталт «Русского радіо», Європи-плюс та інших (про російську присутність в українському комунікативному просторі буде далі). За комуністичного режиму в радянський інформаційний простір намагалися не допустити чужих голосів: по всій території СССР, куди могли дійти радіохвилі, були побудовані спеціальні конструкції для глушіння. Ці споруди розповсюджували на частотах мовлення названих радіостанцій спеціальні шуми, які заважали радіослухачам прийняти мовлену інформацію.

Мета створення й існування закордонних радіоголосів цілком зрозуміла: пробитися крізь комуністичну так звану «залізну завісу» з правдивою та об'єктивною інформацією про життя як в Радянському Союзі, так і в світі. Адже у ті часи вся інформація у нас, яка не відповідала установкам компартійної ідеології, пропускалася крізь сито жорсткої цензури і відповідно відфільтровувалася на лояльність. Звісно ж, на донесення правдивої, однак ідеологічно дібраної інформації про злочинність більшовизму покладалася надія розхитати компартійну систему, прищепити слухачам потяг до демократичних цінностей.

Ст. 267

З відновленням незалежності України трансляція радіоголосів із-за кордону не припинилася, а навіть наблизилася. Наприклад, радіостанція «Свобода» перебазувалася з Мюнхена до Праги, а в Києві створене відділення її української редакції; «Голос Америки» має свого кореспондента в Україні. Але тепер мета іноземних радіопередач має дещо іншу мету: підтримка державної незалежності та демократичних перетворень, переходу до ринкової економіки, викриття і переборення рудиментних комуністичних виявів тощо.

Західні радіоголоси, попри те, що існують на гроші інших держав, позитивно сприймаються більшістю української спільноти, оскільки, по-перше, поширюють зваженішу та об'єктивнішу інформацію, по-друге, подається вона українською мовою, по-третє, характер радіопередач співзвучний мріям і сподіванням українців.

Однак і тут справедливою є істина: хто платить, той і музику замовляє. Тому до певної міри працівники тієї ж, приміром «Свободи», допускаючи з посиланнями на інші джерела певну критику президента США з боку інших суб'єктів, водночас мусять зважати на той факт, що утримує їх уряд Сполучених Штатів. Скажімо, висвітлюючи війну в Іраку, журналісти не допускали серйозної критики ініціатора цієї війни, навпаки, відповідним добором інформації проводили лінію саме президента Буша-молодшого.

В телебаченні — дещо інша картина. Різними способами до нас пробився іноземний капітал. Відкрита інформація щодо частки цього капіталу та конкретних інвесторів, на жаль, дуже обмежена. Але із спостережень та тих скупих повідомлень, які доходять до загалу, можна зробити висновок, що іноземні телефірми успішно прорвалися в український ефір і привільно тут почуваються, нерідко порушуючи законодавство. Так, наприклад, за законом частка телепродукту українського виробництва на телеканалах має бути не меншою 50% ліцензійного часу їхнього мовлення, але ані «1+1», ані «Інтер», ані ICTV, в яких є чужоземний капітал, не дотримувалися цієї вимоги.

Ст. 268

1998 року газета «Вечірній Київ» оприлюднила матеріал про те, хто домінував на той час у телепросторі країн Східної і Центральної Європи, у тому числі в Україні та Росії:

Роланд Лаудер (США) мав телерадіокомпанії або канали в Словаччині, Словенії, Угорщині, Румунії, Польщі, Німеччині — 50 млн аудиторія.

Володимир Гусинський (Росія) володів групою «Мост» та каналами і програмами НТВ, «НТВ-світ кіно», «НТВ-наше кіно», «НТВ-спорт», «НТВ-музика» — 150 млн аудиторія в Роси, Україні, Білорусі тощо.

Борис Березовський (Росія, тепер Англія) — був найвпливовішим співвласником відомої компанії ОРТ — 250 млн аудиторія щонайменше в 10 країнах — та контролював компанію «Інтер» (канал УТ-3) — 35 млн аудиторія України.

Вадим Рабинович (Україна, Ізраїль) — реальний розпорядник компанії «1+1» та каналу УТ-2 — 50 млн аудиторія України¹⁹³.

З того часу відбулися значні зміни в українському медіа-просторі, зокрема — у структурі, де головну роль стали відігравати медіа-холдинги, та в середовищі власників (див. попередню тему «Національний інформаційний простір: сучасний стан та проблеми). Однак така його риса, як уплив іноземного капіталу, залишилася незмінною.

У сегменті друкованих видань простежити участь та рух іноземного капіталу також непросто через брак відкритої інформації. Але і тут відбуваються динамічні зміни: друковані видання гуртуються разом з електронними ЗМІ у холдингові компанії, змінюються їхні власники, газети продаються і купуються тощо. В українському медіа-просторі велику питому вагу мають ЗМІ, підконтрольні Вадимові Рабиновичу — відомому медіа-магнату, який за результатами опитування, проведеними російськими експертами, посідав 4-е місце серед 20 найвпливовіших лідерів в інформаційному полі СНД: після Віталія Ігнатенка — гендиректора агентства ІТАР-ТАСС, Олександра Любимова — першого заступника гендиректора Громадського російського телебачення і Дариги Назарбаєвої — президента Медіа-союзу та голови ради директорів агентства «Хабар» (Казахстан). Звичайно, значна частка українських ЗМІ підконтрольні Рабиновичу.

_____________

¹⁹³Див.: Цендровський Володимир. Як українці «по ефір» ходили. — «Вечірній Київ», 5 лютого 1998 р.

Ст. 269

Рабинович Вадим Зиновійович народився 1953 року в Харкові, в родині військового. На початку 80-х років створив у Харкові підпільний завод, який займався виготовленням дерев'яних дверей, що були на ті часи великим дефіцитом. 1982 року засуджений до 14 років ув'язнення «за розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах». Відбувши 8 років покарання, 1990 року був звільнений з в'язниці. Опинившись на волі, знову зайнявся бізнесом — почав торгувати вугіллям.

До кінця 1995 року Рабинович створив концерн R. С Group і переорієнтувався на рекламний і медійний бізнес. За короткий час концерн придбав низку газет, радіостанцій і телеканалів. Серед них — радіо «Супер-нова», газета «Діловий тиждень», пакет акцій «Народного телебачення». Тоді ж Рабинович виступив одним із засновників телевізійного проекту «1+1», який швидко став одним з найпопулярніших каналів на українському телебаченні. Зараз більшість цих медіаактивів входять до його групи MIG.

Рабинович також очолює Всеукраїнський єврейський конгрес і Об'єднану єврейську общину України¹⁹⁴.

За такої динамічності змін непросто визначити, хто і чим з медіа-ресурсів нині володіє в Україні. Скажімо, київська газета «Столічниє новості» засновувалася за участю відомого московського часопису «Московскіє новості», контрольний пакет якого згодом опинився в руках Рабиновича.

__________________

¹⁹⁴Див.: http://www.gazeta.ru/2005/07/01/oa_162671.shtml.

Ст. 270

Отже, і київська газета стала підконтрольною тому ж Рабиновичу.

Або інший факт: у перших числах після створення тижневика «Зеркало нєдєлі», вказувалося що він є філією «Нового русского слова» — нью-йоркської газети, що її випускали євреї для російськомовної діаспори. Тепер же стало відомо, що власником контрольного пакету акцій видавничої групи «Новое русское слово» стала компанія MIG, яка належить Вадиму Рабиновичу¹⁹⁵. Якщо збереглася залежність «Зеркала нєдєлі» від нью-йоркської газети, то тепер, за логікою, це «дзеркало» віддзеркалюватиме політичну фізіономію того-таки медіа-олігарха.

Цим не обмежується перелік друкованих засобів масової інформації, які контролюються іноземним капіталом.