Втрата національного телерадіоефіру

В Україні на початку нинішнього століття було зареєстровано 791 телерадіомовну організацію (513 приватних, 29 державних). Сотні приватних телекомпаній у регіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. На жаль, чимало регіональних і центральних телекомпаній, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги закону, що не менше половини телепродукції має бути виготовлено в Україні. Деякі компанії взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення.

Держкомінформполітики (нинішня назва — Держ-комтелерадіо), керований свого часу Іваном Драчем, не маючи законодавчих важелів, змушений обмежуватися словесними демаршами з приводу російської інформаційної агресії в національний телерадіопростір України (в додрачівський період навіть словесних заяв не робилося). Так, з приводу тенденційної передачі телеканалу «Інтер», присвяченої сутичкам міліції з учасниками антикучмівської демонстрації 9 березня 2001 року біля пам'ятника Тарасові Шевченку та Адміністрації Президента, яка спрямовувала громадську думку в площину міжнаціональних стосунків, чітко сказано, що телеканал «Інтер» «є філією російського ГРТ (Общественного росссийского телевидения)», що «демонстрація тенденційних передач — постійна практика "Інтера"» і що такі провокаційні передачі «з'являються в ефірі в період загострення політичної боротьби в нашій державі»¹⁸⁰.

Як бачимо, оцінка чітка і зрозуміла, такі речі не потерпіла б жодна демократична держава. Коли Іван Драч був призначений головою комітету, який виробляє лінію державної інформаційної політики, націонал-демократи сподівалися, що тепер ось справи у цій галузі підуть на краще, себто в українських інтересах.

________________

180Заява Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України від 24.04.01.

Ст. 244

Та не так сталося на ділі: бракувало законодавчої бази, щоб рішуче втручатися в ситуацію, яка створилася в інформаційному полі, йому не давали змоги це робити, та й, очевидно, він сам не дуже багато зусиль до цього докладав. Тому далі заяв, які для владної олігархії що горохом об стіну, справа не йшла.

Так, наприклад, як вийшло з ліцензуванням телерадіоорганізацій України. Держкомінформполітики визнав, що «типовою ознакою телерадіопростору України є засилля іноземної продукції»; що « на загальнонаціональному каналі УТ-2 здійснює мовлення на кращих відрізках часу комерційна телекомпанія «1+1», а на каналі УТ-3 — Українська незалежна телевізійна корпорація "Інтер"»; що не зареєстрована в Києві периферійна «радіокомпанія «Нова Хвиля»... перемогла у конкурсі на право мовлення в столиці, а місцева державна компанія, яка всебічно висвітлює життя міста й області впродовж 5-ти років, чітко дотримується законодавства, що регулює інформаційну сферу, програла».

Можна підтримати справедливе обурення з приводу таких аномалій, але що далі? Держкомінформполітики якось утрутився в ситуацію? оскаржив у суді порушення законодавства? звернувся до Верховної Ради та Президента, щоб ті закликали до порядку Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення, членів якої вони призначають на паритетних засадах? Ні. Натомість виз начальник інформаційної політики в державі безсило розвів руками: «В Держкомінформі сподівалися, що серед десятків російськомовних станцій, які здійснюють інформаційну діяльність в діапазоні частот 100-108 мгц, нарешті знайдеться хоча б одна, яка буде вести мовлення у повній відповідності до чинного законодавства»¹⁸¹.

__________________

¹⁸¹ Документ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України з приводу проблем ліцензування телерадіоорганізацій України № 1241/32/1 від 24.04.01.

Ст. 245

І справді, у ситуації, коли телерадіопростір України має сім няньок (крім Держкомінформполітики, були ще Держкомзв'язку, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія), важко добитися кардинальних змін. Іван Драч, замість ставити питання про уточнення і розширення повноважень очолюваної ним структури, хотів мати ще одну, головну няньку, пропонуючи створити Координаційну раду при Президентові України, яка б координувала роботу решти няньок ¹⁸².

Тим часом Москва за допомогою телеефіру стала практикувати безпосереднє втручання у внутрішні справи нашої країни, відповідним чином коментуючи ті чи ті події в Україні, формуючи у глядачів симпатії чи антипатії до тих чи тих українців і політиків. Щоправда, часто при цьому не обходиться без допомоги українських олігархів.

Особливу огиду і протест в українських патріотів викликала брудна кампанія очорнення і шельмування найбільш українського за всі роки незалежності і найбільш реформаторського уряду Віктора Ющенка, який вперше добився конкретних позитивних результатів в економічному і соціальному житті суспільства. Виконуючи замовлення тодішнього президентського оточення і, як можна здогадуватися, самого гаранта, чи не найагресивніше у цій брудній справі вправлялося державне телебачення і особисто, згодом уже екс-керівник Національної телекомпанії, Вадим Долганов. Заангажованість, пересмикування фактів, відверта дезінформація і брехня в подачах інформації — все це нагадало українській спільноті методи роботи комуністичної пропаганди і викликало широкі протести.

Якщо до того, що виробляв В. Долганов на УТ-1, додати недержавні телекомпанії, залежні від олігархічних кланів, яких не влаштовував Ющенко, та їхні ж друковані органи інформації, то можна уявити, якого розмаху набрала кампанія, розрахована на знищення Віктора Ющенка як керівника Кабінету міністрів.

___________________

¹⁸²Див.: Іван Драч. Як нам облаштувати інформаційний простір. — Людина і влада. — 2001. — № 1-2.

Ст. 246

Але антиукраїнським силам видалося, що цього замало. І тут підключилася Москва. В ефір випустили програму відомого своїм українофобством журналіста Леонтьева «Однако», в якій на Ющенка «начепили всіх собак»: мовляв, його дружина Катерина є американським агентом, сам прем'єр під каблуком дружини, отже, виконує американські настанови в Україні, і далі в такому ж дусі.

На перший погляд може здатися: а що українцям до того, що показує російське телебачення в Росії? Але вся суть в тому, що телеканал «Інтер» повторює цю програму на українську аудиторію. Другодні вся преса коментує цю передачу. Мети досягнуто — «компромат» пішов на маси.

Чим закінчилися атаки на Ющенка, відомо: найефективніший за всі незалежні роки прем'єр був зміщений. І без перебільшення можна стверджувати, що вирішальну роль у цьому зіграли інформаційні технології, застосовані правлячими олігархічними кланами.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації — вони практично доступні кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники — доморощені і зарубіжні — врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук цю важливу ідеологічну галузь. З цього приводу «Вечірній Київ» ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких той кваліфіковано проаналізував цю проблему. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мали таке охоплення населення України: УТ-1 — 100%; «1+1» — 100%; «Інтер» — 65%; ГРТ — 85% з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йшли телекомпанії ICTV, СТБ, РТР, НТВ — по 35-40%.

Ст. 247

Всі вони репрезентували відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як «1+1», «Інтер», ICTV, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80% загальнонаціонального частотного ресурсу України¹⁸³.

Крім політичних дивідендів, що виражаються в продуманому ідеологічному впливові на населення країни, в чиєму інформаційному просторі хазяйнують іноземні компанії, вони мають також чималий фінансовий зиск. Що це практично дає інформаційним «благодійникам» України, говорять цифри, наведені В. Цендровським: компанії Рабіновича, Фуксмана та Лаудера отримали 1997 року в Україні 89 млн дол. США чистого прибутку¹⁸⁴ .

За той час, що минув від публікації, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці, та не змінилася суть явища, себто напрямок телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

1. Україна інтенсивно витісняється зі свого інформаційного простору, в якому все більше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство.

2. Тисячі журналістів та операторів або позбуваються робочих місць, або змушені застосовувати свій талант і фахові знання не на користь своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків.

3. З України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.

4. Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

_________________

¹⁸³Див.: Володимир Цендровський. Розпроданий ефір. — «Вечірній Київ», ЗО січня 1998 р.

¹⁸⁴Див.: Володимир Цендровський. Як українці «по ефір» ходили. — «Вечірній Київ», 5 лютого 1998 р.

Ст. 248

5. Вищі державні чиновники України були співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння, власне, і розбазарювався інформаційний простір України.

6. Процеси, що відбувалися і за інерцією відбуваються й досі в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.

Національно свідомі українці ставлять питання руба: кому це треба, кому це вигідно?

І приходять до сумного висновку: тільки не Україні.