Преса та олігархічні клани

Українська преса з проголошенням державної самостійності України не стала вільною, оскільки залишилася залежною економічно. Та парадоксальна ситуація, коли за радянського режиму суто символічна ціна на газети і журнали (примірник газети коштував 2 копійки) насправді приносила значні прибутки до партійного бюджету, за реального ринку не могла повторитися, оскільки трималася тоді не на законах товарного виробництва, а створювалась тодішньою владою штучно за рахунок експлуатації журналістів, поліграфістів, зв'язківців. Реклама неспроможна була поліпшити фінансовий стан редакцій, бо сама перебувала ще в зародку, оскільки, власне, й ринку ще не було створено. Але в той час швидко багатіли спритники: використовуючи недосконале законодавство чи й відсутність його, вони блискавично ставали нуворишами, оббираючи довірливих громадян через горезвісні трасти та інші «пірамідальні» структури, побудовані на порожнечі. А наживши грубі гроші, так звані «новоукраїнці» прагли влади, отож їм треба було створити в суспільстві свій позитивний образ. Для цього їм потрібна була своя преса. Найпростіший шлях — скориставшись фінансовою скрутою, в яку потрапили редакції, купити їх на пні.

Ст. 249

Так була куплена популярна в ті часи газета «Нєзавісімость» — справа закінчилася тим, що олігархічний клан, що забрав газету за борги, припинив її випуск, щоб розігнати колектив, позиція якого не влаштовувала, і потім відновив газету, набравши нових людей.

На «Вечірній Київ» замахнувся такий собі Семен Юфа, трастова компанія якого «Меркурій» широко рекламувалася в пресі, надто у «Києвскіх Ведомостях» — «украінской газете для читающіх на русском язикє». «Вечірка» була відома тим, що мала свою незалежну позицію і зажила чималого авторитету в киян. Був у газети свій погляд і на Юфу та його нечесний бізнес. Зокрема, увагу громадськості привернула публікація в часописі про так званий дешевий курячий суп, що його випускала фірма Юфи, в якому ніякої курки не було, а тільки крохмаль, сіль та хімічні домішки для імітації запаху, до речі, шкідливі у тих кількостях, що додавалися до концентрату. Стаття викликала жвавий інтерес у читачів і стала подразником для самого Юфи. Він разом зі своїм оточенням розробляє план купити газету разом з колективом, а якщо це не вдасться, то знищити її, розоривши фінансово.

На переговори в редакцію Юфа прислав свого першого заступника. Той, не утруднюючи себе дипломатією, почав із самовпевненим нахабством: «Ми хатім вас купіть». На запитання, як він собі це уявляє, почав розвивати схему: фірма вносить у статутний фонд свою частку, вкладає в газету кошти, запроваджує сучасну технологію, встановлює працівникам високу зарплату і окремо — головному редакторові та членам редколегії у твердій валюті, але для обстоювання своїх інтересів укорінює в колектив групу своїх журналістів.

На зауваження, що «Вечірній Київ» — це колективне підприємство і треба мати справу з усім колективом, то чи не краще купити приватну газету, наприклад, ті ж «Кієвскіє Вєдомості», де домовитися легше, емісар Юфи з властивою йому прямолінійністю відрізав: «Нам нужно ліш названіє «Вечірній Київ». А говоріть с колєктівом — ваші проблеми».

Ст.250

Звичайно ж, редакційний колектив, попри фінансові труднощі та всупереч обіцянкам озолотити його, відкинув нахабну пропозицію. І тоді Юфа подав судовий позов «про захист честі, гідності та ділової репутації», оцінивши все це в астрономічну суму. Попри здоровий глузд і незаперечні докази, що юфів суп є фальшивим, Шевченківський райсуд нашвидкуруч задовольнив вимоги позивача. І треба було докласти неймовірних зусиль, звертатися до міських судових інстанцій і дійти аж до Верховного суду, щоб домогтися справедливості. Але, маючи на руках рішення суду про відхилення домагань позивача, скористатися цим і подати зустрічний судовий позов, який стовідсотково можна було виграти, редакція не встигла: Юфа, уникаючи правосуддя за свій незаконний бізнес, утік до Ізраїлю.

З часу так званого періоду дикого нагромадження капіталу чимало води збігло у Дніпрі. Сталося багато змін: ще більше збагатіли новоукраїнці-нувориші, згуртувалися в хижі олігархічні клани, стали зграями пробиватися до влади. Та нахабне й ненажерливе їхнє нутро залишилося незмінним. Так само, як і ставлення до преси, журналістики і журналістів. Поклоняючись єдиному богові — золотому тельцю, — олігархи над усе ставили гроші і вважали, що купити можна буквально все. Відповідно й діяли. Засоби масової інформації купували і перекуповували оптом і вроздріб, журналістів підгодовували і розбещували. Не маючи узаконених, чесних і легальних умов для економічної самостійності, редакції змушені були йти на більші чи менші компроміси, а то й повністю переходити на службу до «грошових мішків», у крайньому разі скиглити, звертаючись до держави з проханням-вимогою надати фінансову підтримку.

До середини 90 років XX століття в Україні в основному сформувалася кланово-олігархічна система засобів масової інформації. Разом із перетасуванням та переформатуванням, зміною власників окремих ЗМІ відбувалися структурні зміни в інформаційній сфері (інформаційному просторі) країни.

Ст. 251

Умовно засоби масової інформації ділилися на дві нерівні частини:

— державні: окремі телеканали та радіоредакції (УТ-1, Українське радіо, Всесвітня служба радіо «Україна» тощо), газети центральної влади («Голос України», «Урядовий кур'єр»); видання міністерств і відомств, обласних та районних органів влади;

— недержавні — всі інші засоби масової інформації недержавних форм власності (газети, журнали, телеканали та редакції радіомовлення).

Ця друга, кількісно більша частина ЗМІ за впливом на населення зайняла чільне місце в національному інформаційному просторі. У державному, консервативному секторі інформаційної сфери особливих структурних змін не відбувалося, окрім заснування поодиноких нових газет. Тим часом у недержавній, динамічнішій частині цієї сфери, відбувалася подальша концентрація засобів масової інформації, утворення об'єднань друкованих видань та електронних мас-медіа під егідою певного олігархічного клану чи окремого скоробагатька. Таким чином, в інформаційному просторі України з'явилися так звані медіа-холдинги — потужні центри інформаційного впливу на населення.