Інформаційна експансія Росії

До розпаду Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки пануючої ідеології. Була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Ця система за інерцією продовжувала функціонувати і тоді, коли Україна стала незалежною, самостійною державою. В її інформаційному просторі продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого обмеженого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, що дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу.

__________________

¹⁹⁵Див.: http://pravda.com.ua/news/2003/10/28/30973.htm.

Ст. 271

Але жодним чином її не можна виправдати. Держава, яка себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоби потім пожинати той урожай, на який сподівається її народ.

Сусідня Росія і тепер всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексроманами, детективами та іншим «легким» російськомовним чтивом. У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання «для читающіх на русском язикє». З теле- і радіоефіру всуціль звучать пісні на «общепонятном». Більше того — хмизу у вогнище підкидає п'ята колона. У ЗМІ з'явилося повідомлення, що уже в наш час, за нової влади, осіннього вечора 2005 року через гучномовці, розвішені по Хрещатику і на майдані Незалежності, транслювалися пафосні радянські пісні, що прославляли СРСР і сусідню державу, розташовану на північному сході від України196. Хто дібрав такий своєрідний репертуар, на замовлення яких меломанів і на гроші яких меценатів цей репертуар примусово завантажувався у вуха киян та гостей столиці? — на це запитання журналісти відповіді не дочекались.

Все це не абищиця, на яку можна не зважати, це — відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії може обернутися прикрими наслідками. Адже саме інформація формує громадську думку, і від її змісту залежать суспільні настрої.

Саме такою тривожною ситуацією і був викликаний Всеукраїнський форум «Інформаційний простір і безпека України», проведений з ініціативи «Просвіти» національно-демократичними силами у червні 1995 року в Києві.

_________________

¹⁹⁶Див.: http://maidan.org.ua/static/news/1130523783.html.

Ст. 272

Не випадково, здавалось би, локальні інформаційні проблеми були поставлені в контекст державної безпеки. Адже справа не тільки в тому, що український інформаційний простір Росія використовувала для поширення неімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Справа в тому, що відкрита інформаційна агресія проти України несе для неї велику небезпеку — аж до втрати незалежності. Адже через інформацію формується громадська думка, домінуючи в інформаційному просторі, можна вміло маніпулювати суспільною свідомістю, в чому Москва має значний, ще комуністичний досвід.

На форумі було висловлене серйозне занепокоєння тим, що український інформаційний ринок заповнений російською періодикою і низькопробною літературою, а телерадіоефір заполонений передачами з Москви. Внесено чимало слушних пропозицій. Було започатковано громадську організацію на захист інформаційного простору України. Ця недержавна, позапартійна громадська структура об'єднала громадські організації, релігійні конфесії, редакції засобів масової інформації, а також громадян України й усіх, хто хотів би бачити вітчизняний інформаційний простір національним українським. Серед статутних завдань висувались не тільки роз'яснювальна робота серед населення та сприяння розвиткові національних засобів масової інформації, а також участь у створенні законодавчої бази, яка б забезпечила захист і розвиток інформаційного простору української держави, у розробці програми державної підтримки національної преси, у створенні і поширенні української відео, аудіо, фото-та друкованої продукції, у наданні інформаційної допомоги українській діаспорі ближнього зарубіжжя, надто в Російській Федерації.

Розвиток подальших подій показав, що стривоженість національно свідомої громадськості України була небезпідставною. Кожен крок держави для утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив з боку Москви і з боку п'ятої колони — комуністів-інтернаціоналістів та значної частини російськомовного населення.

Ст. 273

Цілу бурю, наприклад, викликала у південно-східних областях та Криму пере комутація московських телепередач із першого національного каналу на другорядний, з меншим охопленням глядачів.

А коли безпосередня інформаційна експансія Москви в інформаційний простір України іншої держави була все ж таки обмежена, остання розпочала обхідні маневри, використовуючи структури так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД). Виконавчий секретаріат СНД розіслав у країни Співдружності, в тому числі і в нашу, проект «Концепції формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав». За науковою фразеологією, за завуальованим твердженням, що документ нібито має рекомендаційний характер, насправді приховувалась цілком конкретна мета — за допомогою спільного інформаційного простору Росія прагнула поновити своє беззастережне цанування в межах колишнього Радянського Союзу (за винятком хіба що принципових країн Балтії).

Автори проекту висунули пропозицію формування спільного інформаційного простору СНД практично у межах колишнього Союзу. Передбачалося цим забезпечити не тільки інтеграцію економік і культур країн Співдружності (блакитна мрія російських шовіністів — хоч у формі такої новітньої інтеграції забезпечити власну домінуючу роль в межах колишньої радянської імперії), а й включення інформаційних просторів країн СНД у європейський та світовий інформаційний простір (ніби ці питання не можуть вирішити самі країни СНД без посередництва Росії). І це, за задумом розробників проекту, мало бути лише початком інтеграційних процесів на основі створеної раніше (себто, за часів тоталітарного режиму) інформаційної структури. На їхню думку — чого там приховувати! — об'єктивно інформаційний простір Співдружності існував, принаймні Москва все робила для того, щоби це було так.

Ст. 274

Теоретично ця ідея обґрунтовувалась нібито спільністю стратегічних інтересів країн СНД. Але це було чистої води лицемірством. Адже, якщо говорити конкретно, то стратегічні інтереси, наприклад, України й Росії не тільки не збігаються, а в принципових питаннях є діаметрально протилежними.

«Якщо Україна вимагає повернути награбовані у неї історично-культурні цінності, розкидані по всій Росії, то остання вперто не хоче їх повертати. Якщо Україні вигідно отримати свою частку у золотому, алмазному фондах, зарубіжних активах колишнього СРСР, то Росія наполегливо схиляє нас до так званого нульового варіанту. Якщо Україна прагне зберегти свою територіальну цілісність, недоторканість власних кордонів, то Росія намагається відірвати якщо не весь Крим, то хоча б на перших порах Севастополь, і має до нас територіальні претензії. Якщо Україна хотіла б чесно поділити Чорноморський флот, практично нею ж і збудований, благородно відмовившись від своєї частки в усіх інших флотах колишнього Союзу, то Росія безсоромно намагається ділити за принципом «старшого брата», тобто загарбати собі все більше і все краще»¹⁹⁷.

Ось така «спільність стратегічних інтересів».

Публікація статті на цю тему у «Вечірньому Києві» була несподіванкою для кабмінівських чиновників: проект для оприлюднення не призначався. А газета прямолінійно ставила питання:

«Чи потрібне Україні членство (бодай тільки асоційоване) в міждержавній структурі, якщо це суперечить її незалежному статусові і загрожує втратою суверенітету, в даному конкретному випадку інформаційного? Чи треба викидати кошти з нашого державного бюджету на утримання міждержавного органу, який би втручався в наші внутрішні справи і давав поради, хоч би й рекомендаційні? Чи варто нам думати про спільний інформаційний простір з будь-ким, якщо ми свого національного ще не сформували? І, нарешті, при потребі інформаційного зближення з будь-яким партнером, чи не зможе Україна укладати двосторонні угоди самостійно, а не за посередництвом сусідньої держави, яка хотіла б бути пастухом і спрямовувати невеличку отару незалежних овечок у потрібному напрямку?»¹⁹⁸

_______________

¹⁹⁷Див.: Замах на інформаційний суверенітет. — «Вечірній Київ», 27 вересня 1996 р.

¹⁹⁸Див.: Замах на інформаційний суверенітет. — «Вечірній Київ», 27 вересня 1996 р.

Ст. 275

Відповіді на цю публікацію «Вечірній Київ» від Кабміну не отримав. Але офіційна українська делегація не взяла участі в засіданні з цього приводу. Концепція формування спільного інформаційного простору СНД була схвалена, але Україна до неї не приєдналася. Очевидно в цьому певну роль зіграло своєчасне оприлюднення московського задуму в українській пресі — піти проти громадської думки державники не наважились.

Однак цим проблема захисту українського національного поля не тільки не вичерпалась, а й надзвичайно ускладнилась з часом. Московське вторгнення в інформаційний простір України не припинилося, а, навпаки, розширилося, набравши форм справжньої інформаційної окупації. Ведеться воно планомірно і широко, у різних напрямах, з використанням найрізноманітніших засобів. Мета його: використовуючи фактор багатолітнього зросійщення російською та радянською імперіями української спільноти, продовжувати цей процес у нових умовах, щоб денаціоналізовувати українство, підтримувати почуття його меншовартісності, розвивати, спираючись на п'яту колону, хохляцтво та українофобію, звужувати сферу вживання української мови, сіяти зневіру в незалежність держави, приписуючи їй всі негаразди, нести в українське суспільство чужий менталітет і чужі ідеали, щоб замінити ними національні чинники.

З названих фактів випливає висновок, що національний інформаційний простір України не захищений законодавчо від чужоземної експансії і що найбільшу загрозу нашій незалежності та безпеці становить експансія з боку Російської Федерації.

Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної окупації України.

Ст. 276