Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.




Нова політика – гласність була проголошена у січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Лейтмотивом стало повернення “до ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. Рішенням Політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце у період 30-40-х і на початку 50-х рр. Ця комісія у лютому 1988 р. дійшла висновку про фальсифікацію справ щодо М.Бухаріна, О.Рикова та інших по т.зв. “правотроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменєв та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені у Києві та інших регіонах України.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 р. виникла ймовірність остаточного зламу тоталітарного устрою і можливість національного відродження. Творча енергія мас після початку перебудови активізувалась. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей, зазнавали гострої критики. Саме під тиском невдоволених мас у ряді областей України були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 р. відбулась XIXВсесоюзна конференція КПРС, на якій постала пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалось, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Завдяки цьому передбачалось пропустити місцевих партійних вождів через вибори, але номенклатурний партапарат, що спершу погодився з цим рішенням, невдовзі усвідомивши, чим це йому загрожує, домігся його скасування. На тій же конференції був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але третину місць віддавала представникам від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямів демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік і місцевих Рад народних депутатів. Вибори народних депутатів СРСР відбувались за умов загострення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалось вивести зі складу ЦК КПРС за станом здоров’я, внаслідок досягнення пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього було проведено вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, у т.ч. 100 чоловік від КПРС, дещо менше – від комсомолу, профспілок, творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для “ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуненні кандидатів у народні депутати), на яких більшість становили люди, підібрані партапаратом. Щоправда, при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилось чимало політиків, що виступали за радикалізацію реформ.

На І з’їзді народних депутатів СРСР, що розпочав свою роботу 25 травня 1989 р., були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. Учасники з’їзду ставили найгостріші питання, що постали перед суспільством: політичні, економічні, соціальні, екологічні, духовні. Вже з самого початку роботи з’їзду почали створюватись депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувались протилежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, що виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ; діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її у становище фактичної парламентської опозиції. У Верховній Раді СРСР формувались й інші групи, які об’єднали депутатів за політичним або професійними інтересами. Найчисельніша з них – група “Союз”, у центрі діяльності якої була підтримка єдності усіх республік СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил у деяких районах країни.

Спершу М.Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли, головно, депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації залишків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилось, що від колишньої одностайності не залишилось й сліду. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера, що виявляв та узгоджував позиції депутатських груп, що значно обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки Горбачов був водночас генсеком ЦК КПРС, то неминуче був змушений зважати на значну частину партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.

Необхідно було зміцнити інститути державної влади. У засобах масової інформації почала обговорюватись ідея про введення посади президента. Проте у 1989 р. ця пропозиція ще не сприймалась як така, що може бути реалізована найближчим часом. Більшість членів Політбюро ЦК КПРС і народних депутатів вважали президентство несумісним з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади і принципом колективного керівництва. Але після того, як Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції, що, головно, пояснювалось тим, що були вирішені два питання:про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. У країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, що мають право голосу. Саме такий порядок спершу і був запропонований для включення у Конституцію СРСР. Однак напередодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 р. була підготована пропозиція, щоб саме з‘їзд, внісши зміни до Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередьо на з’їзді. А єдиною пропонованою кандидатурою був Горбачов.

Проти самої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, які вважали, що Горбачов сконцентрував у своїх руках надто широку владу, а з іншого – старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим паче, що вибори в органи влади деяких союзних республік вже не дали їм “контрольного пакету”.

У реформі політичної систему вагому роль відіграв політичний плюралізм, що набув розвитку ще до заборони компартії. З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР було утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову (НРУ), що відразу ж набув авторитету серед мас; головою НРУ було обрано поета Івана Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалось, що головною метою ДПУ є побудова незалежної “Самостійної Соборної Української Держави”; будь-яка форма федеративного устрою у рамках СРСР відкидалась. На установчому з’їзді ДПУ 15-16 грудня 1990 р. були прийняті програмні принципи і статут та обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Юрій Бадзьо. Парламентським лідером став поет Дмитро Павличко.

Два тижні перед тим у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), що була утворена на базі демократичної платформи у Компартії України. Більшість членів ПДВУ становили колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIIIз’їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 р. відбувся ІІ з’їзд ПДВУ; партія виступила ініціатором проведення у січні 1992 р. установчих зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), яка вважала незаконною союзну угоду 1922 р. і установчий з’їзд якої відбувся 16-17 червня 1990 р.

Українська національна партія (УНП) розпочала діяльність з жовтня 1989 р. і під її егідою було організовано молодіжну структуру “Січ”. УНП не визнавала існуючу тоді в Україні державність, домагалась демократії і плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР і Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх українських земель.

У листопаді 1990 р. відбувся установчий з’їзд Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ), яка виступила за забезпечення прав і свобод людини, захист особи і сім’ї як вищих цінностей суспільства, роздержавлення засобів виробництва; за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. У той же час виникла Ліберальна партія України (ЛПУ), що об’єднала, здебільшого, підприємців.

У вересні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Народної партії України (НПУ), яка проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості, втілення у життя принципу : “Кожна людина має право на щастя”.

У травні 1990 р. відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України, яка мала федеративну побудову, але внаслідок розколу було проголошено дві партії – Соціал-демократична партія України (СДПУ) та Об¢єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

У жовтні 1989 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд екологічної асоціації “Зелений світ”. За кілька місяців розгорнула роботу ініативна група зі створення “Партії зелених” України. Установчий з’їзд партії відбувся 28-30 вересня 1990 р., за мету вона проголосила духовне і фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.

Особливу роль відіграла Українська республіканська партія (УРП) на чолі з Л.Лук’яненком, багаторічним політв’язнем і народним депутатом України. Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП було створення “Української Незалежної Соборної держави”, яку вона намагалась досягнути парламентськими і позапарламентськими засобами – бойкотуванням рішень уряду, організацією страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 р. була створена Українська селянсько-демократична партія (УСДП), яка мала за мету організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження селянського господарства. УСДП виступала за побудову незалежної самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського християнсько-демократичного фронту було організовано Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), що мала головною метою проголошення утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 р. виник ініціативний комітет зі створення Партії слов’янського відродження (ПСВ). Своєю головною метою партія проголосила досягнення повної державної незалежності України, а перспективною метою партія мала утворення міжнародної організації слов’янських держав, побудову “спільного слов’янського дому”.

У жовтні 1991 р. відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ), який проголосив, що СПУ “сповідуватиме ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту і суспільного авторитету”. Партія виступала за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній сфері – за пріоритет суспільних форм власності. Лідером партії став народний депутат України О.Мороз.

Виникли також Українська християнська партія жінок, Українська націонал-ліберальна партія, партія “Третя республіка” та ін.

У вересні 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Селянської спілки України – самоврядної, масової громадсько-політичної організації, що об’єднала на добровільних засадах представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки і культури, охорони здоров’я і побуту. Головною метою спілки було проголошено захист інтересів селянства, підвищення його добробуту, культурно-освітнього і духовного рівня, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 р. була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об’єднання солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу та ін. Виникли й організації національних меншин, зокрема Організація кримсько-татарського національного руху і Національний рух кримсько-татарського народу, що виступили за утворення у Криму національної автономії. Активно створювались й молодіжні самодіяльні угрупування, громадсько-політичні організації і рухи, зокрема Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 189; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.006 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты